Кім Кан Хі. Коли фотографія – твоя рятівна утопія, або Пригоди кореянки у Нью-Йорку

У статті “Корейський фотограф, котра створює сюрреалістичне мистецтво через тугу” оглядачка нью-йоркського часопису “The Fader”, мистецтвознавець Лорен Леві (Lauren Levy) чітко розставила акценти:

- Кім Кан Хі (김강희; 1991. – О.Р.) відчуває, що застрягла. Це не якийсь там тимчасовий стан, коли середини тижня шукаєш і не можеш знайти вихід із життєвої клопотнечі, а якась екзистенційна тарапата, більша за все твоє життя – безвихідна щоденна заморока. Громадянка Південної Кореї – одна із приблизно 670 тисяч здобувачів федеральної Програми відкладених заходів щодо дітей-іммігрантів (Deferred Action For Childhood Arrivals, DACA) – невизначеного імміграційного статусу: кожен із них не має можливості вільно виїхати зі Сполучених Штатів, бо не зможе повернутися. Тому Кім Кан Хі живе в Нью-Йорку, мріючи про інші – затишні та гостинні – місця, і це надихає її на серії метафоричних фотографій, як, наприклад, “Вуличні справи” (“Street Errands”).

Завдяки її вмінню креативно використовувати графічний редактор Adobe Photoshop, мрійливі тропічні пейзажі – чарівні пальми та пір’ясті хмаринки – небачено лягають на типово похмурі нью-йоркські ландшафти: метро, риштування та усілякі стіни. Виникає сюрреалістичний ефект, що діє на глядача… заспокійливо, навіть дещо художньо. Мовчки, самими авторськими світлинами 30-річна Кім Кан Хі розповідає, як за допомогою незвичайних вуличних фотографій їй вдалося перетворити тугу на свій перший персональний мистецький проєкт.

Гортаючи її світлини, ви, сподіваюся, також засоціюєте їх з відчуттям, ніби одночасно відкриті два крани – з гарячою та холодною водою… Але це ніяка не вода, а, сплітаючись в один струмок, течуть два різні портали, два різних ефірних світи. У них дитя асфальту прагне втекти від гамірного міста, сховатися, створити унікальний світ, де й ваші мрії вільно переміщуються у часі та просторі. Це – не фотографії, а якісь медіуми, які говорять із вами вашою мовою, вашими прихованими бажаннями. 

Чи не тому позаторік Кім Кан Хі, за підсумками голосування користувачів та журі, була вшанована премією “Shorty Awards” (найкращий із користувачів соціальних мереж)? Хоча у “The Shorty’s” беруть участь мільйони людей, щоб визнати, хто з-поміж особистостей та організацій продукує чудовий зміст для постів у Twitter, Facebook, YouTube, Instagram, Twitch, TikTok, Snapchat та решті соціальних мереж. Естімейт світлини (оціночна вартість фахівців): $1600.

*   *   *

Її історію слід не переказувати, а почути з перших вуст: зараз самі зрозумієте, чому саме так я вважаю:

- Я народилася в Сеулі, Південна Корея, а коли мені минуло 14 років, ми з мамою та старшим братом переїхали до Нью-Йорка, де замешкали у районі залізничного вокзалу Грейт-Нек, на Лонг-Айленді. Тато залишився на Батьківщині, аби підтримувати нас матеріально… Мистецтвом я цікавилася завжди, навіть коли сім’я мешкала в Кореї. Спочатку я мріяла стати промисловим дизайнером. Але корейська система освіти збудована дивним чином: якщо ти жадаєш вивчати мистецтво, вирішити це слід у ранньому дитинстві. Тому мрію стати художником довелося на батьківщині придушити в зародку.

Відколи ми переїхали до Сполучених Штатів, шлях до мрії виявився легкою справою. Навчатися живопису я почала в Коледжі мистецтв Мерілендського інституту (Maryland Institute College Оf Art). Малювання мене завжди захоплювало, але не подобалося повсякчас залишатися на самоті в студії. Поки я відвідувала коледж, то прослухала також кілька лекцій із чорно-білої фотографії. У 2012 р. мій брат, також художник, присадив мене на Instagram – тепер у мене 455 тисяч підписників. Граючись, я почала активно користуватися фотокамерою iPhone – знімати цікаві та кумедні сценки, які бачила на вулиці. Отримавши диплом про освіту, у 2014 р. я пішла далі та почала працювати у VSCO (мобільний додаток для фотографування в девайсах iOS та Android. – О.Р.), а згодом придбала також фотоапарат “Nikon” D810.

Тим часом реальна дійсність була не такою привітною. Передбачалося, що я отримаю грін-карту протягом року після переїзду до Сполучених Штатів, адже моя мама іммігрувала за океан за спеціальною програмою для іноземних медсестер (одна з так званих Foreign labor certification program. – О.Р.). Проте наш правник на один день проґавив термін подання документів, а невдовзі президент Барак Обама, взагалі, закрив цю програму. На щастя, від примусової депортації мене врятувала Програма відкладених заходів щодо дітей-іммігрантів, лише завдяки DACA я залишилася, здобула освіту й працюю в Штатах. Але, на жаль, нікуди виїхати я не можу. Зрештою, така безвихідь надихнула мене на фотопроєкт “Вуличні справи”, який я розпочала у 2016-му році.

Чим, власне, Кім відрізняється від нас із вами?

- Одного дня я зрозуміла: натомість як чекати дива, у власній уяві я не лише можу створити чарівні моменти, але й показувати їх іншим.

І вона почала будувати власну форму ескапізму, втечі від дійсності. Із чого все почалося? Із першої світлини, об’єктом якої стала кава, випадково розлита кимось із перехожих на цегляній стіні безлюдної вулиці. То був мовчазний знак стріт-арту, що потребував своєї фоторежисури… Тепер серед її клієнтів – такі світові бренди, як Adidas, American Express, Air France та Nike. Тепер про неї пишуть “Tіme” і “Forbes”, “New York Times” і “Bloomberg Businessweek”. Мистецький порятунок власними руками та прагнення створити простір для своєї свободи перетворив молоду кореянку на незаперечний феномен.

*   *   *

Мистецтво, покликане до життя через занадто суворі часи й жорстоку реальність, народилося не із Кім Кан Хі, а значно раніше. Хоча відтоді людством маніпулює ілюзія, мовляв, красу народжує виключно світло. У реальності частіше трапляється протилежне: саме темні часи вимагають, аби ми, відштовхуючись від себе, від жалості, від самопочуття та тривоги, в якості антидота створювали щось, що виходить за рамки нашого “Я”.

Пандемія іспанського грипу 1918-1920 рр., що також спалахнула в Китаї, по цілому світу вбила близько 50 мільйонів людей – вдвічі більше, ніж загинуло під час І Світової війни. Тоді «іспанка» забрала у людства великих художників, зокрема у Відні – маляра-експресіоніста Егона Шиле (Egon Schiele; 1890-1918), одного з найбільш провокаційних і суперечливих митців Австрійської імперії. Його останнім, незавершеним полотном стала “Сім’я”. На картині були зображені оголеними сам 28-річний автор, його дружина Едіт Хармс (Edith Harms) на шостому місяці вагітності та ненароджена дитина: усі вони померли від цитокінового шторму наприкінці жовтня 1918 р. упродовж трьох днів.

Однак навіть пандемія не змогла тоді стишити бурхливий розвиток модернізму у Старому Світі, це затятий похід утопічної сміливості та креативного завзяття, очолений такими патріархами, як Пабло Пікассо та Анрі Матісс, роботи яких різко прочинили портал безстрашного самовираження митців ХХ століття та наступних поколінь. Адже мистецтво після ХХ століття може бути чим завгодно: естетичною диверсією, ментальною втечею, психологічною панацеєю. Раніше воно було мовою спілкування із собою, тепер перетворилося на одну з комунікацій зі світом, часто – на підвищених тонах, до крику. Подивіться вібруючі мультфільми патріарха другого пришестя поп-арту Кіта Харінга (Keith Haring; 1958-1990), зроблені в розпал епідемії СНІДу; до речі, автор той сам помер від синдрому набутого імунодефіциту. Або сувору красу автопортретів, виконаних видатним німецьким портретистом Максом Бекманном (Max Beckmann; 1884-1950), якого Гітлер зарахував до так званих художників-«виродків». Тим часом у ХХІ столітті мистецтво не просто взялося апелювати до реальності, а на рівні мистецьких нано-технологій почало у 3D друкувати потрібну дійсність.

У статті “@tinycactus і мистецтво втечі від дійсності, що виринуло з темних часів” (“@tinycactus And The Escapist Art That Emerges From Dark Times”; 2020) кінокритик Стефані Захарек (Stephanie Zacharek) визначила пріоритети:

- Нью-йоркська майстриня Кім Кан Хі, спеціалізуючись на візуальних мистецтвах, в Instagram публікує власні твори під ніком @tinycactus. Програму Photoshop вона використовує, щоб поєднати та переінакшити сфотографовані повсякденні зображення, які клацаннями на мишку перетворюються на пейзажі мрій, що, ніби широкі двері, розчахнуті у новий, привітний світ. Погодьтеся, квітуче дерево блимнуло в дзеркалі, яке нашим оком читається як вікно; вершковий пустельний пейзаж, що напівпрозорим привидом тягнеться через стіни міської квартири – дивні роботи, де звичне поєднане із сюрреалістичним, і та нова мистецька реальність одночасно переслідує вас і… заспокоює.

*   *   *

- Маю дві грубі папки з архівами, – розповідає Кім. – Перша тека, якою я користуюсь у Нью-Йорку, де мешкаю, відколи закінчила школу, – це, так би мовити, вуличні замальовки. Друга – яка подорожує зі мною Сполученими Штатами: Сан-Франциско, Лос-Анджелес, Денвер, Портленд, навіть Гаваї – це найвіддаленіше, куди я можу поїхати. Що стосується творчості, подеколи ці дві папки я переглядаю, щоб змішати і поєднати різні знімки в одну світлину. Оскільки свого часу я вивчала живопис, камеру та Photoshop я здебільшого використовую, як маляр пензель. У такий спосіб легше порушити загальні правила, бо ґрунтовної освіти у царині фотографії я не маю.

Тож, знімаючи метро, я переключаю погляд, ​​наприклад, на те, що діється за (!) вікном, а там, виявляється, буяють тропіки. Тим часом у душі через свій візовий статус я відчуваю глибоку зневіру і безвихідь. Тому мистецтво для мене – ефективна терапія, оскільки для мене неможливі речі, обмежені моїм реальним життям, стають реальними. І ще одне: я нетерпляча і швидко втомлююся тривалий час чекати на слушний момент, аби сфотографувати яскраву мить. Мені стає трохи нудно в таких буденних налаштуваннях, тому я навчилася шукати і знаходити цікаві моменти, перетворюючи буденне на надзвичайне. Якщо за різних причин ви не можете подорожувати у просторі, вчіться подорожувати у часі, обираючи за пункт призначення щасливу годину. Для мене авторська фотографія – наче рятівна утопія.

За чотири роки, відколи я почала експериментувати зі світлинами, видано першу книжку з кількома авторськими серіями. Тепер я працюю над другою. Справа зрушила з місця, та до якоїсь однієї роботи я не прив’язуюсь, а залюбки працюю фотографом-фрілансером. Навесні 2018 р. у “D Museum” у районі Йонсан-гу, Сеул, відбулася моя перша персональна виставка “Погода” (“Weather”). Тішуся, що сталося це саме в Кореї, але боліло, що я так і не змогла тоді поїхати на історичну батьківщину. Це якось навіть кумедно: ти розпочинаєш арт-проєкт через свій візовий статус, а через це тебе визнають та починають шанувати. Повірте, ні скаржитися, ні жалітися я не збираюся. Займатися мистецтвом у Сполучених Штатах, та й це – найкраще, що у мене виходить. Бо насправді, з огляду на теперішньою ситуацію із федеральною Програмою відкладених заходів щодо дітей-іммігрантів, мені залишається тільки чекати.

*   *   *

Раніше, до пандемії COVID-19, Кім здавалося, що вона потрапила в пастку, й експерименти з фотографіями перетворилися на шлях пошуку оптимізму. Другий рік люди по цілому світові запхнені в квартири на домашній карантин. Щоб якось пом’якшити вплив коронавірусу, вона вписала власні світлини в ширший контекст – не ілюстрації, а вихід. І це відчули її 350000 передплатників в Instagram:

- До початку пандемії COVID-19 я в основному була замкнена у Штатах. Але нас усіх, по всій планеті, під час національних карантинів уряди тримають удома. Від різних людей я чую, що вони прекрасно розуміють мою ситуацію, а світлини для них мають терапевтичний ефект.

Тут спрацьовує фантастичний ефект жаданої правди у мистецтві, навіть коли твоя правда – суцільна ілюзія, але на неї існує запит аудиторії. Коли митець робить щось щиро, й видно, що він сам у це вірить, навіть у години сумнівів та смутку, – йому починають вірити й інші. Кажуть, високе мистецтво переживе кожного з нас, але в сучасній ситуації воно може перетворитися на поштовх до продовження життя, бо додає віри: поки що ми тут, але ось-ось можемо опинитись у щасливіших часах і більш лагідному світі. Моторошна м’якість у digital-естетиці.

*   *   *

Ці милі погляду образи штучно народжені, але хотілося б, щоб вони насправді існували. Подобаються вони миттєво, якось легко лягають на око, а потім чарують чимось дивним, не зовсім правильним, чудернацьким, подобаючись великій кількості зовсім протилежних людей. Такі світлини зупиняють не тільки погляд, а й уповільнюють час: розглядаючи їх, не хочеться прокручувати стрічку далі.

Фото Кім Кан Хі

Якщо звести тему на рівень прагматичного мистецтвознавства, описати авторські фотографії Кім Кан Хі доволі просто: це – легкозасвоювані образи, які, щоправда, муляють запитати: “Як у біса кореянка це зробила?!” Для самої мисткині її світлини – не робота, а процес досягнення бажаного, що дозволяє авторці зберігати спокій, справляти враження на оточення, залишаючись при цьому скрупульозно приємною та безмежно захопливою.

Олександр Рудяченко
Використані джерела: 1,  2,   3,  4,  5,  6,  7,  8,  9,  10,  11,  12,  13,  14,  15,  16,   17,  18