Панас Мирний. 2. З-поміж нащадків Епікурея

Панас Мирний. 2. З-поміж нащадків Епікурея

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про видатного українського прозаїка й драматурга

Коли із розумним видавцем літературно-наукового альманаху “Рада”, який у Києві в 1883-1884 рр. видавав драматург, прозаїк, театральний і культурний діяч М.П.Старицький (1840-1904) у автора виникло жваве листування, Панас Мирний листом у грудні 1881 р. повідомив про свій новий епос у прозі, наступний великий соціально-психологічнмй роман “Повія” (1879-1882):

- Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше усього проституток.

Панас Мирний
Панас Мирний

Ні, за останні півтора десятиліття його погляди на простий люд не змінилися, відколи, у щоденнику (2 травня 1865 г.) літератор занотував:

- Мені учора трапилось бачить случай, котрий може постояти против того, що наш люд називають “злодіями|. Приходить жінка получати гроші на дітей, замість провіанту; казначей якось їй і видав замість 6 та 12 карбованців. І гадки о тім нема. Коли це прибіга через скілько годин, каже, мені передано 6 карб. “Я не хочу їх, мені слідує тілько 6 p., а тут 12. Я прийшла додому, стала лічить – 12, я так і обмерла. Та за гроші та скоріше сюди”. Я зараз і пригадав оте батькове, Тарасове – наша слава:

- Без золота, без каменю, / Без хитрої мови, / А голосна та правдива, / Як Господа слово.

Але тема “пролетаріатки і проститутки сього часу” була не випадковою, а… до болю знайомою. Бо і цього разу за літературний стіл письменника-реаліста засадила душевна розпука; взагалі, можна стверджувати, що Панас Мирний писав лише те, що бачив на власні очі, чув від людей на власні вуха, пережив у власному житті.

Цього разу йшлося не про деградацію моралі, а деградацію чуттів. Першого кохання Панас Рудченко зазнав у 16 років, коли ще працював у Гадячі. Там юнак закохався у милу панночку Олену Олексіївну. Розповісти про чисті почуття до об’єкту зітхань він не зміг, а довірився щоденнику, де 21 травня 1865 р. занотував:

- Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив – тілько цього ніхто не знає і не відає, та й лучче – ніхто й не насміхатиметься.

Минуло чотири роки таємних зітхань і несміливих спроб, і ось раптом у 1870 р. у щоденнику з’явився новий запис:

- У моїй душі плач, і досада, і туга…Надворі так хороше, весело, сонечко світить, – а мені не одрадно… Так якось тяжко та важко, з рук усе валиться, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? У кого ж? Де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її! Та, мабуть, і в цілім світі немає. Моє серце – мій ворог!

*   *   *

Трапляються роки, коли особисте щастя із нашого життя витискає особистий обов’язок. Отож від 1884 р. плідний письменник, як послідовник “народної філософії” (volksphilosophie), працював над наступним романом – “Палій”, створив оповідання “Морозенко”, утнув комедію “Перемудрив”, яку під назвою “Крути, та не перекручуй” (1886) сценічно переписав один з корифеїв українського побутового театру Михайло Старицький. Ці твори стали класикою української літератури як зразки майстерного відображення українського життя.

Такими щирими здаються рядки програмної поезії “До музи”, написаної у 1885 р.:

- Я знову повертаюсь до тебе, моя ти утіхо єдина, / До твого пророчого слова і рідної красної мови. / Багато дала ти мені підпомоги на сьому широкому світі – / В моїм непривітнім житті ти була провідною зорею. / В сповиточку малому ти співала котка надо мною, / Тихим сном огортаючи мою неповинную душу; / А як почала добиратись до розуму невеличка дитина – / Ти її чарувала своїми чарівними казками. / Ти не попускала, щоб життя захопило його серце убоге / І поточене, бите кинуло одиноке на світі, / Ти його берегла і ховала від лихого догляду й слова, / І тихенько учила як повинно людей тут любити.

І лупала камінь зневіри Муза, і Муза руйнувала стіни мовчання. У Києві 1886 р., зрештою, світ побачили: авторська збірка творів “Збираниця з рідного поля” та комедія “Перемудрив”. Одночасно Панас Мирний виступав у західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються авторські твори “Лови”, “Казка про Правду та Кривду”, “Лимерівна”, переспів “Дума про військо Ігореве”.

*   *   *

Панас Мирний
Панас Мирний

Минуло же кілька років порожнечі в серці, яка в юначому віці знекровлює душу. На щастя, знову зустрілася лада, здатна покохати довготелесого самотнього чоловіка. Сталося так, що Панас Мирний полюбив просту дівчину-наймичку, її письменник сховав у щоденнику під літерою В. Проте і того разу щастя вислизнуло з гарячих обіймів, бо селянка не розуміла тонких душевних устремлінь бухгалтера-письменника, а сенсу у власному духовному розвитку не знайшла, тоді як Панас Якович уже навіть намірився одружитися, дати наймичці освіту, ввести у вузьке коло власного спілкування.

Тим часом мила В. проміняла нареченого на вусатого солдата-москаля.

І знову розпач, знову блюз.

У щоденнику в липні 1871 р. вкарбовано:

- Быть или не быть? А мои клятвы? Мои обещания? Мне кажется, что мой ум помрачится, не вынеся такой нравственной ответственности перед самим собою… Не быть! Один исход!

Годі й казати, що перші варіанти нового magnum opus, соціально-психологічного роману “Повія” виникли у важкі для Панаса Мирного часи: заборона Цензурним комітетом підготовленого до друку роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, у бою під Шипкою загинув його наймолодший брат Георгій, помер улюблений небіж Андрій Борисенко, було розбите нове кохання, трапилася чергова зрада. Не дивно, що той вистражданий твір друкувався десятиліттями – лише 1919 р. була опублікована третя частина, а четверта побачила світ уже після смерті письменника.

*   *   *

Панас Мирний із майбутньою дружиною Олександрою Шейдеман 1889 р. А
Олександра Шейдеман
та Панас Мирний, 1889 р. 

На щастя, хоч і в 40 років, але нарешті склалося особисте життя повітового скарбника, коли 16 квітня 1889 р. в Успенській церкві Карлівки, волосного центру Костянтиноградського повіту Полтавської губернії надвірний радник П.Я.Рудченко, уже нагороджений на сумлінну службу орденами Станіслава II і III ст. та орденами Анни II і III ст., пошлюбив учительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат, милу вродливицю Олександру Михайлівну Шейдеман (1863-1943). Побутових клопотів додалося, бо ж молода родина переїхала на нову квартиру на вулиці Мало-Садовій, 8 (нині – вулиця В.Г.Короленка). Один за одним у подружжя народилися три улюблених сини: Віктор (1892-1915), Михайло (1893-1974), Леонід (1898-1919).

Однак, шлюбне життя із зросійщеною німкенею не склалося.

Так, інтелігентна капітанська донька та генеральська сестра, котра володіла кількома європейськими мовами, пристойно грала на фортепіано, здобула ґрунтовну освіту, мала гарні манери, зналася на літературі та музиці і заради Панаса Яковича відмовила в Санкт-Петербурзі нареченому, заможному лікарю-кузену.

Разом із тим, виявилося: по-перше, дружина на 14 років молодша за чоловіка, по-друге, вона нездужає “на гостру істерію, близьку до божевілля”, по-третє, на відміну від Панаса Мирного Олександра Михайлівна любила… полювати і на самоті блукала із рушницею сусідніми лісами, по-четверте, балакала виключно російською та вела себе по-барськи, що повсякчас дратувало свекруху, стаючи приводом для сімейних чвар.

*   *   *

будинок Полтавського губернського земства АА
Будинок Полтавського губернського земства

Отже, любов повела у прийми, і в червні 1891 р. Мирний Мирний полишив затишну двокімнатну квартирку сумного холостяка у передмісті Полтами, де мешкав два десятиліття, аби перебратись у кам’яний будинок на Мало-Садовій, що стояв неподалік Полтавського міського саду. Виснажлива служба у губернському скарбництві, родинні клопоти, хвороба дружини, – усе це відволікало, забираючи час та наснагу, аби сідати за літературну працю, як сам автор її називав, “літературну писарівщину”.

Після других пологів психічне здоров’я Олександри Михайлівни і взагалі, різко погіршилося. Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому у травні 1894 г. Панас Якович вимушено відвіз сердешну на лікування до Харкова.

Там дружина провела п’ять місяців.

Власні переживання того періоду Панас Мирний так занотував у щоденнику:

- Господи! Зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати хворобу якнайскоріше, верни її під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя.

*   *   *

Лікування у царській Росії коштувало шалених грошей, хоча річна платня П.Я.Рудченка і складала 2400 карбованців. Отож статський радник вимушено позбувся більшості дорогих серцю речей – скупникам-лихварям він відніс навіть золоту, діамантами прикрашену, табакерку з вензелевим зображенням Найвищого імені Його Імператорської Величності, якою чиновника нагородили за багаторічну бездоганну працю. Що їм рухало, що додавало сил, що допомогло не зламатися?

Родина Панаса Мирного на сходах власного будинку в Полтаві
Родина Панаса Мирного на сходах
власного будинку в Полтаві

Літератор сам дав відповідь у листі до Віктора Василенка від 14 січня 1895 р.:

- То не життя було, а одна мука, одна пекуча туга! Часто я думав: задля чого це все? кому потрібно, і нащо здалося отак мучити чоловіка! І – похвалюся вам – не раз я гадав, що це кара за те, щоб не принаджувався чоловік до чого-небудь одного, не віддавався йому всею своєю душею і серцем. І справді: якби я не кохав своєї жінки, не піклувався про своїх дітей, – хіба б я мучився отак?.. Одна огидливість не привертала мене до сії думки. Я казав сам собі: то так роблять одні бездушні люди; ті нащадки Епікурея, хто бажа тільки ласощів та веселощів від життя. Наш народ інше дума; він каже: життя – довга нива, коли пройдеш її – не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою пригоду.

Важно осягнути, як у подібному моральному стані можна з дня у день служити начальником відділу повітового казначейства, керуючи підлеглими, а вечорами брати в руки літературне перо, перекладаючи “Короля Ліра” Уїльяма Шекспіра, паралельно самостійно виховувати трьох малих синів й опікуючись постановкою п’єси “Лимерівна” в Полтаві, прем’єра якої відбулась у квітні 1892 р.

*   *   *

Була то людина граничної скромності.

Коли 12 листопада 1891 р. у Панаєвському театрі, що стояв у Санкт-Петербурзі колись на Адміралтейській набережній, 4, завершилася вистава “Лимерівна” у виконанні української трупи Миколи Садовського, під бурхливі оплески публіки театральна завіса піднімалася не один раз.

І райок, і партер дружно скандували:

- Ав-то-ра! Ав-то-ра! Ав-то-ра!

Як пригадували очевидці, лише під чарами головної героїні Наталі, роль якої шедеврально виконала Марія Заньковецька, розчулений драматург порушив багаторічне правило – тримати псевдонім у таємниці – і піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів постав зніяковілий колезький радник, короткозорий полтавчанин П.Я.Рудченко, котрий мружився за скельцями окулярів, страхаючись побачити в залі знайомих чиновників.

Про що він думав? Мабуть, про колежанку, складаючи рядки панегірика “Марії Костянтинівні Заньковецькій”:

- Прийми ж від вас, блискуча зоре, / У цей славетний всім нам час, / Час учти талану без міри, / Що не позначивсь і не вгас, / А розгорається й палає, / Як теє огнище святе,/ Пошану нашу, що не знає / Чим і як дякувать тебе. / Подякувать тебе хвалою?.. / Яка ж зрівняється хвала / З твоєю славою гучною, / Що на землі ти добула? / Подякувать тебе поклоном?.. / Поклон той тягне до землі, / А ти нас кличеш у безодні / Оті небеснії краї! / Ні, краще вшанувать словами: / Зорій до віку поміж нами!

Офіційно псевдонім “монументального романіста” (Дмитро Чижевський) публічно відкрився лише 1913 р., коли до 50-річчям службової діяльності дійсного статського радника Панаса Яковича Рудченка газета “Спутник чиновника” надрукувала стислу біографію ювіляра.

*   *   *

До різного ґатунку столиць він ніколи не пхався.

Було діло, і Панасу Яковичу Рудченку пропонували залишити губернію та податися до Києва, де звільнилося тепле місце державного службовця, але той твердо відмовився:

- Нікуди з Полтави я не поїду! Нащо мені шукати іншого, коли мені й тут добре? – А потім, трохи помовчавши, пояснив старовинною приказкою:

- Славні бубни за горами!

Зважаючи на сімейні обставини, письменник Панас Мирний і чиновник Панас Якович Рудченко вирішили у березні 1903 р. назавжди пустити коріння в Полтаві. Тому за 5,5 тисячі рублів придбали маєток у передмісті – Кобищанах: невеличкий будиночок на 3-й Кобищанській вулиці, 56 – ділянка землі разом зі мальовничим ставком займала півтора гектара. Ясна річ, навіть високий губернський чиновник П.Я.Рудченко нічого подібного дозволити собі не міг. Гроші довелося позичити у багатих родичів дружини, отож маєток було оформлено на Олександру Михайлівну.

- Ох, підкріпи мене, Господи! Допоможи скоріше пережити оцю лиху хуртовину, бо вже не знайду моченьки терпіти, сили мої починають мене кидати...

Будинок у Полтаві, де жив Панас Мирний
Будинок у Полтаві, де жив Панас Мирний

*   *   *

Завжди один, але … не пропаща сила. Як не гнуло життя до землі, але Панас Якович тримався, бо мав характер, мав кремінь, не ганьбив совість і честь.

Власне, до творчості йому вдалося повернутися лише 1895 р.

Із часом чесного товариства йому вже й не бракувало.

Бо підтримував Панас Мирний тісні дружні і творчі зв’язки з багатьма діячами української культури – із великим енциклопедистом Іваном Франком, філігранним новелістом Василем Стефаником, композитором Миколою Лисенком, драматургами Іваном Карпенком-Карим і Михайлом Старицьким, режисером та актором Марком Кропивницьким, письменником Михайлом Коцюбинським, поетесою Лесею Українкою, акторкою Марією Заньковецькою, кримським поетом і лікарем Кесарем Білиловським, катеринодарським прозаїком Яковом Жарком.

Як член комісії міської думи Полтави та член редколегії літературних альманахів та комісій по відзначенню ювілейних дат, П.Я.Рудченко мав пряме відношення до спорудження в Полтаві пам’ятника славетному землякові – Іванові Котляревському.

Циркуляри видавати чи підписувати – то йому набридло на чиновницькій службі, хотілося живої людської участі. Тому й постали на папері шанобливі рядки “На відкритті пам’ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському”:

- А щоб тая слава по всім світу стала – / Мистець тебе з глини зліпив / Й, виробивши форму, в облуду бронзову / Зразок твій на віки залив. / Й поставив на скелі з гори кам’яної, / Щоб видко було там стоять, / Й з тії високості, – немовби з помосту, – / Країну свою оглядать... / Стій вічно, мисливий! і про Україну / Нагадуй повсякчас своїм, / Щоб не забували її, та кохали, / Як ти її мову любив!

*   *   *

титульний аркуш оповідання «Лихий попутав», Львів, 1901 р.
Титульний аркуш оповідання
«Лихий попутав», Львів, 1901 р.

І був то не поодинокий випадок.

У 1893 р. з нагоди 32-ї роковини від дня смерті Кобзаря Панас Мирний написав вірш “1893, 26 февраля”. Взагалі, у творчому доробку прозаїка письмової щани до Кобзаря чимало, ним створено багато віршів та статей, присвячених народному поетові, оповідання “Пригода з Кобзарем”, багато щоденникових записів і висловлювань про Т.Г.Шевченка. Є така українська традиція – любов до рідного краю, власні почуття до простого народу, роздуми про майбутнє Неньки звіряти за Тарасом. У присвяті на честь 44-х роковин смерті Кобзаря Панас Мирний благав:

- Засіяти не руту, ні, / А тую волю, що про неї / Співав ти нам...

З-під пера “сильного епічного таланту” (Іван Франко) постали: драма “Не вгашай духу!” (1895), соціально-побутові повісті “Голодна воля” (1897; твір залишився незавершеним) та “Лихо давнє й сьогочасне” (1897), нарис-роздум “Сон” (1905), п’єса “Згуба” (1907). Пробував себе Панас Мирний і в перекладах: трагедія “Король Лір” Уїльяма Шекспіра (1895), поема “Дума про Ґайявату” Ґенрі Лонгфелло (1899), п’єса “Орлеанська дівчина” Фрідріха Шіллера (1900), вірші Ґенріха Ґейне (1917).

А ще він став одним із засновників першого в Полтаві українського щотижневика “Рідний край”, де від грудня 1905 р. друкувалися Іван Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Марко Кропивницький, Христя Алчевська, Спиридон Черкасенко, Микола Чернявський, Людмила Старицька-Черняхівська та інші.

Нащо йому, живому класику української літератури, на схилі літ було братися за переклади англійця, що помер зо триста років тому?

- А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А Гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою? Воно як та горлиця ежечасно туркоче у душі чоловічій і не дає покою, наповняє тривогою серце кипуче і скрикне чоловік словами Гамлета:

- О, щоб сеє тіло, неподатне, біле, стемніло!

*   *   *

Помітно посилилася громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період Російської революції 1905 р. Український літератор виступав з відозвами, в яких закликав до боротьби за свободу й рівність жінок. Він продовжував активно співпрацювати із часописом “Рідний край”. У низці творів: “До сучасної музи”, “Сон”, “До братів-засланців” – письменник відгукувався на революційні події.

Коли 1914 р. царський уряд в особі міністра внутрішніх справ Російської імперії Миколи Маклакова заборонив публічне святкування століття з дня народження Т.Г.Шевченка, саме П.Я.Рудченко написав “Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т.Г.Шевченка”, висловивши глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що 1915 р. поліція безуспішно розшукувала “політично підозрілу особу” – Панаса Мирного, ім’я якого зазначалось у списку найбільш небезпечних діячів українського революційного руху, куди внесли Володимира Винниченка, Володимира і Миколу Шухевичів, Михайла Гаврилка, Володимира Дорошенка, Теофіла Меленя, Володимира Старосольського, Івана Джиджору, Порфирія Буняка, Андрія Жука, Володимира Левинського, Лева Ганкевича.

За тієї причини, що більш як півстоліття творчої діяльності український письменник, як людина виняткової скромності, повсякчас конспірувався, не бажаючи ускладнювати собі кар’єру, його особа для офіційних кіл та широкого читацького загалу залишалася таємницею. Жодної фотографії за життя наш літературний Штірліц не дозволив видавцям опублікувати.

*   *   *

Панас Мирний
Панас Мирний

Ота постійна обачність сина колезького реєстратора доводила до курйозів.

Збереглися три офіційні ухвали помічника начальника Полтавського губернського жандармського управління, розіслані протягом осені 1915 р. по всій губернії. Зокрема 20 листопада кобеляцькому повітовому справнику наказувалося терміново розшукати шкідливого українофіла Панаса Мирного, який “дозволяє собі писати зловмисні революційні твори”:

- По полученным сведениям, упомянутый в отношении моем от 13 ноября с.г. за №2234 видный деятель украинского движения Рудган, коего по фамилии агентура называет Рудченко, литературный псевдоним “Панас Мирный” или “Мырный”, находится в настоящее время где-то в Полтавской губернии и живет на нелегальном

положении. Сообщая об изложенном, прошу распоряжения вашего о розыске в вверенном вам районе вышеназванного лица и о последующем прошу меня уведомить.

І це при тому, що день у день помічник начальника Полтавського жандармського управління шанобливо вітався з поважною в місті людиною, начальником І відділу Казенної палати, дійсним статським радником (чиновником 4-го класу) Панасом Яковичем Рудченком, навіть гадки не маючи, що із шкури пнеться, аби поручкатись із… “зловмисником” Рудганом.

*   *   *

Чи дбає він про власну безпеку?

Ні. 66-річний батько був геть згорьований.

17 вересня 1915 р. листоноша приніс жахливу телеграму – його старший син, 23-річний прапорщик Віктор Рудченко, талановитий випускник юридичного факультету Московського університету, загинув на фронті:

- Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно.

Настільки був вбитий горем Панас Якович, що на гарнізонному військовому цвинтарі в Полтаві одразу купив два місця під могили – для себе і для сина.

Про це свідчить квитанція.

Але серце краяли долі ще двох інших нащадків, котрі балансували на лезі жала, бо тривали роки Першої Світової.

Три сини Панаса Мирного –  Віктор, Михайло, Леонід
Три сини Панаса Мирного – Віктор, Михайло і Леонід

*   *   *

Середульший син, студент Варшавського політехнічного інституту Михайло Рудченко також пішов добровольцем на фронт. У складі Грязовецького 296-го піхотного полку він не загинув, а дослужився до офіцерського чину. Ще на першому курсі юнак одружився, але вдома не всидів. Довелося літньому Панасу Яковичу, як голові родини, дбати за відсутності сина про невістку, Віру Іванівну Теплицьку.

Наймолодший Леонід ще ходив до гімназії, але вже небезпечно марив про кар’єру офіцера. Та хіба втримаєш отих молодих та гарячих? У 1917 р. юнак вступив до Київського артилерійського училища, у червні 1918 p. вступив добровольцем в армію Симона Петлюри, воював у лавах білої гвардії і загинув у квітні 1919 р. десь на Єлисаветградщині; за однією з версій, застрелився, аби не опинитись у більшовиків у полоні.

Чи легко батькові було купувати для другого сина могилу на цвинтарі?

- Невже всі мої муки, мій бій з життям за ту невеличку дорожку, за той слід, що хочеться зоставити по собі, – одна химера, нікчемна думка, даремна праця, вигравання молодої крові по гарячим жилам?! Боже ж мій! для чого ж я, коли так, живу? – Так, 30 березня 1870 р. у розпачі він написав про власну поезію.

Утім, що, скажіть на милість, змінилося за 45 років його літературного життя?

*   *   *

Лише-но проти ночі 28 лютого 1917 р. російський цар Миколі ІІ зрікся трону, українському класику посипалися пропозиції видати зібрання творів. Про це ледь не одночасно попросили київські видавництва “Криниця” і “Час”, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво “Сіяч”, Подільська народна управа, “Українська накладня” Якова Оренштайна (Лейпціґ), Полтавська спілка споживчих товариств, “Літературно-науковий вісник”. За певних причин Панас Мирний погодився співпрацювати з двома останніми.

До оригінальної творчості він не звернувся, а “літературну писарівщину” продовжив, повернувшись до роботи над перекладом “Орлеанської діви” (“Die Jungfrau von Orleans”) Фрідріха Шіллера, яку розпочав ще в 1905-1907 рр.

Грандіозних планів за роки Громадянської війни в Україні зреалізувати не вдалося. Полтавська спілка споживчих товариств лише видала в 1918 р. його повість “Товариші” (насправді то були “Лихі люди”), а “Літературно-науковий вісник”, починаючи з липневого числа за 1918 p., познайомив читача із повістю “За водою”, третьою частиною роману “Повія” та більш-менш свіжою драмою “Не вгашай духу!”

*   *   *

Панас Мирний
Панас Мирний

Після встановлення радянської влади в Україні, незважаючи на похилий вік, Панас Мирний вимушено працював у Полтавському губфінвідділі. Літня квола людина, обтяжена родиною, побутом, війною, постійними змінами влади, розрухою спотворений більшовизмом навколишній світ національного братерства, соціальної рівності і людської свободи бачити не бажала.

Як на зле, знову поновилась і загострилася душевна хвороба дружини Олександри Михайлівни. У квітні-травні 1917 р. перехворів і сам Панас Мирний. 11 липня 1917 р. в Києві помер його молодший брат Лука Якович Рудченко.

До нервових сиріт, до фізичних дрижаків – болісно і правдиво – виписав “великої міри психолог” (Богдан Лепкий) фінал оповідання “Рід”:

- Цілий день він (Кирило Іванович Голуб – О.Р.), як божевільний, метушився і бігав по хаті і не знав, що почати. Він тепер нарікав сам на себе, на свою долю, що кинула його одного як палець серед миру, не дала ні брата, ні товариша, з котрим він би порадився, розказав би йому тепер своє горе, свою причину.

- Один я, один у сьому світі, а всі кругом мої вороги, а приятелів моїх немає. Стою я тепер, а людям і завидно, чого я стою, і тілько трохи подамся назад, як тисячі тисяч почнуть лізти і гризтися за моє місце, а поки вони тілько ходять кругом, шукають, як би підритися під мене, підкопатися так, щоб я не знав, щоб зразу повалить мене, наступити, перейти, переїхати... А ще людьми зовуться, християнами!..

Він зліг на ліжко і почав плакати по гріхах мира сього.

*   *   *

Родину зусюдибіч била пропасниця.

У віці 25 років через хворобу середнього сина – Михайла Рудченка комісували. Звільнившись у запас, він спромігся влаштувався діловодом та продовжив навчатись у Катеринославському гірничому інституті. У грудні 1918 г. Панас Мирний став дідом – у сина Михайла з дружиною Вірою народився хлопчик, якого батьки назвали Юрієм.

Зважаючи на скрутне матеріальне становище, невістка із немовлям жила в будинку письменника, а ось Михайло, не витримавши утискань з боку комісарів, вступив до лав Добровольчої армії А.І.Денікіна. Після розгрому " Збройних сил Півдня Росії ", як правильно називалася біла армія, батько втратив зв'язок із сином, і більше родичі не бачилися.

Не бачилися, на щастя. Бо… Підхоплений виром Громадянської війни, Михайло Рудченко приєднався до Робітниче-селянської Червоної армії та повернувся до рідної Полтави більшовиком… уже по смерті батька.

*   *   *

У листі до середнього сина Михайла в березні 1919 р. Панас Мирний, на кого ніколи баглаї не нападали і хто завжди ввижався самодостатнім чоловіком, написав:

- Здоров’я моє, як і раніше не має значення: кашель, лихоманка. Та я продовжую ходити на службу, правда, ледве доповзаю туди і звідти. Все ж на ногах. Та інакше й не можна [...]. Тепер нові ускладнення назрівають: дров немає, купити їх на базарі неможливо – не менше 10 рублів пуд. Думаємо знайти рубачів та й зі свого саду заготовити хоч трохи.

Та поки шукали рубача, комісари у “війнолюбивий час” (Панас Мирний) спритно реквізували “буржуйське майно”. Швиденько вони порубали сад та розібрали добротний паркан навколо садиби Рудченків. Усю вагу жалю з приводу становища України “найвизначніший український повістяр” (Іван Франко) висловив у промові, виголошеній 12 вересні 1919 р. у Полтаві над могилою Івана Котляревського з нагоди святкування 150-ліття з дня народження великого літератора. То був останній публічний виступ “першого симфоніста української прози” (Олесь Гончар):

- У великий день святкування 150-літніх роковин Твого народження прийшов я на Твою могилу не хвалу Тобі складати: Твої невмирущі твори найбільш всього уславили Тебе на всю широку Україну, котру Ти за свого життя так щиро кохав і задля її занедбаної мови такого багато зробив… Хай інші, більше дотепні від мене, розкажуть людям про Твої діла невмирущі. А я прийшов скласти на Твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що Тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні.

То був останній публічний виступ знаного народолюбця.

Революція позбавила колишнього дійсного статського радника усіх царських чинів та посад, роботу Панасу Яковичу пощастило знайти завідувачем II відділу підвідділу безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу, що значилось: у сумлінній службі він скотився років на тридцять у минуле.

*   *   *

дружина Панаса Мирного Олександра Рудченко у своєму будинку. 1930-ті рр.
Олександра Рудченко, 1930-ті рр.

19 січня 1920 р. він, 70-річний хворий дідусь, колишній дійсний статський радник, для більшовиків, як і для царату – “напівміфічна істота”, кволими ногами, пішки, із мальовничого передмістя Полтави – Кобищан, востаннє відміряв шлях на службу в Полтавську казенну палату, перейменовану в губфінвідділ, самотужки повернувся додому, у колі сім'ї повечеряв, чим Бог послав.

Під ранок Олександра Михайлівна лише-но почула, як щось негучно гупнуло, прожогом кинулася вона у спальню до чоловіка, але побачила Панаса Яковича на підлозі – уже без свідомості.

Негайно покликаний земський лікар засвідчив: медицина безсила, інсульт, крововилив у мозок. Так у власному будиночку на 3-й Кобищанській вулиці, 56, о пів на шосту ранку, 28 січня 1920 р. від апоплексичного удару помер наглою смертю епічний геній української літератури.

Все змінилося, і все залишилось, як було за життя господаря. Переступаєш поріг будинку і потрапляєш у кімнату-передпокій. Вішалки для одягу, парасолька, ковінька власника садиби, понад стінами скрині. Лише привітного Панаса Яковича не видно.

Будинок-музей Панаса Мирного у Полтаві

*   *   *

За два дні, морозного ранку 30 січня 1920 р., сотні полтавчан висипали проводжати в останню путь знаного земляка – траурна процесія розтягнулася від Соборної Успенської церкви, Кобищанами, до міського військового кладовища, якого більше не існує, бо на його місці комуністи облаштували парк Солдатської слави.

Сумно лилися жалібні співи українського національного хору.

За старим козацьким звичаєм, тіло письменника-патріота у труні під червоною китайкою та під схиленими прапорами поволі везли на цвинтар саньми, запряженими двома парами волів. Поховали класика української літератури: спочатку – на старому військовому кладовищі, поруч із старшим сином, а в 1936 р. прах перенесли в улюблене ним місце – Зелений Гай (нині – вул. Патріарха Мстислава).

Доволі швидко в особовій справі завідувачем II відділу підвідділу безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу П.Я.Рудченка вперше за 57 років бездоганної служби з’явився документ українською (!!!) мовою – про вибуття з числа службовців у зв’язку зі смертю.

*   *   *

Хтось із молодих, ще невідомих літераторів подеколи, нишком з’являється у тій намоленій місцині, аби напівпошепки проказати, вдивляючись у захмарену височінь, слова із нарису “Робота” Панаса Мирного, що, скорше, не твір, а перевірена молитва для заповзятих початківців:

- Непомітно промайнула і ця літня доба мого тихого життя, як усе на світі минає. Все, що довелося нажати за оцю пору, – зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тілько солома та полова... Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами. Приборкані літами, думки не здіймаються високо вгору, не заносять жадань в широкі простори ясного неба, а окривають побілілу голову важким сумом та дрібними клопотами старечого життя... Журно, нерадісно!.. І тілько ти, моє давнє призвичаювання до роботи, приносиш моїй душі утіху, а серцеві пораду, тілько ти серед непроглядного туману-суму, що оповиває мене, показуєш смужечку ясного світу на повитому важкими хмарами теперішнього часу небосклоні!

*   *   *

Панас Мирний
Панас Мирний

…У перекладі Панаса Мирного Король Лір, схилившись над картою, і досі говорить українською, наче завжди говорив про покійного літератора з Полтавщини:

- Хай знають всі, що наше царство / Ми поділяємо на рівнії три часті. / Пора літа старі пошанувати, / Пора спочинок дать їм від клопотів! / Нехай молодші нас доложать рук до сього, / А ми, підтоптані, захистившись спокоєм, / Побредемо туди, де бути всім,- до смерті.

Чому?

Бо український народолюбець і на думці не мав повторювати нігілістичну фразу із памфлету “Господин Щедрин, или Раскол в нигилистах” Федора Достоєвського:

- Чоботи вищі за Шекспіра, – Ну, якщо бути точним:

- Молодое перо! Отселе вы должны себе взять за правило, что сапоги, во всяком случае, лучше Пушкина, потому что без Пушкина очень можно обойтись, а следственно, Пушкин – роскошь и вздор. Поняли? … Вздор и роскошь даже сам Шекспир, потому что у этого даже ведьмы являются, а ведьмы – уж последняя степень ретроградства.

Як-то кажуть, відчуйте різницю двох стовпів національної белетристики.

На цім і залишаю вас:

- Бувайте мені здорові та святій правді милі! Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас! Допоможи викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наші серця. Хай до нас повернеться правда свята й допоможе улаштувати наше гірке життя!

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-