«Тарас Бульба»: український міф проти «русского мира» і польське питання посередині

«Тарас Бульба»: український міф проти «русского мира» і польське питання посередині

Укрінформ
1 квітня, в день народження Миколи Гоголя, згадаймо одну з найбільш відомих його повістей, якій торік виповнилося 185 років

В українців є два найвідоміші Тараси – Тарас Шевченко і Тарас Бульба – герой однойменної повісті Миколи Гоголя (1809-1852). І якщо про першого ми знаємо майже все, то щодо другого існує чимало таємниць, так само, як про його автора, Миколу Васильовича Гоголя. Наприклад, чи знаєте ви, як «Тарас Бульба» – повість про зраду і любов, мужність і жорстокість, перетворилась на одну з перших агіток «руського міра»? А про те, що в Польщі понад сто років тому саме через «Тараса Бульбу» відбувалися антигоголівські маніфестації? Що обурило радянських функціонерів в опері Миколи Лисенка «Тарас Бульба»?.. І яким чином роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» дотичний до «Тараса Бульби»?

Як козак Тарас Бульба перетворився на захисника «русского отечества»

Славетна повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше побачила світ у збірці «Миргород» 1835 року. Вдруге – в 1842 році, в чотиритомнику, першому зібранні творів письменника. І це був істотно інший твір. Якщо в першій редакції Тарас Бульба розбишака і авантюрник, то в другій – поборник і захисник російського православ’я і Московії. Якщо в першій редакції ще згадується «Украйна» – «спорное и нерешенное владение», то вже в другій редакції замість «Украйни» вигулькує, наче чортик із табакерки, «южная первобытная Россия», козаки стають затятими русофілами, а Тарас Бульба говорить пафосні промови про «православну віру і царя».

Текст першого видання 1835 року і наступних -
Текст першого видання 1835 року і наступних - "доредагованих"

В першій редакції Україна в оточенні трьох ворогів – поляків, татар і московитів, а в другій – вороги тільки поляки і татари, а Московія перетворюється чомусь на Росію і повстає в образі любого «отєчества», яке самовіддано захищають запорожці. Гоголь пише: «Бульба был упрям страшно. Это был один из тех характеров, которые могли возникнуть только в тяжелый ХV век на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена до тла неукротимыми набегами монгольских хищников…» Однак, про яку Росію йдеться, якщо на ту пору російська держава офіційно найменувалася Московією?..

Апофеозом імперського патріотизму є передсмертний спіч Тараса Бульби («Что взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!»), якого в першому виданні не було зовсім.

Гетьманщина чи «кацапія»? Неможливість вибору

Фактично, Микола Гоголь створив першу, дуже яскраву, майже лубочну, агітку «руського міра». Якими були мотиви подібного вчинку, що змусило письменника піти на відвертий флірт із владою – достеменно невідомо. Можливо, він хотів догодити своєму патрону, російському царю Миколі І, а тому й так беззастережно слідував проголошеній у 1832 році міністром народної освіти Росії графом Уваровим тріаді про «православие, самодержавие и народность»; можливо, він прагнув уникнути складнощів із цензурою під час видання першого тому «Мертвих душ» – надзвичайно важливого для нього твору. Зрозуміло тільки те, що метаморфози з «Тарасом Бульбою» відбулися так само, як вони відбувалися і з самим Гоголем, який ставав російським письменником, з кожним роком все більше віддаляючись від української ідентичності. Наприклад, ще в 1833 році він писав у листі до Михайла Максимовича, майбутнього першого ректора Київського університету: «Бросьте, в самом деле, кацапию, да поезжайте в гетьманщину… Дурни мы, право, как рассудить хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем!» (2 листопада 1833 р.) Уявити, щоб подібні рядки були написані в 1842 році, майже неможливо.

Книга Едити Бояновської англіййською та українською мовами
Книга Едити Бояновської англійською та українською мовами

Польська славістка, дослідниця російської літератури Едита Бояновська в книзі «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом» (перекладена в 2013 році українською мовою) пише: «…у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року досягається утвердження «великої» російської нації без жодного етнічного росіянина в ролі персонажа… Це єдиний прозовий твір, у якому Гоголь робить ідеологію російського націоналізму невід’ємною частиною оповіді та не зводить його, як у «Мертвих душах», до простих анонсів наступних томів або до скомпрометованих іронією відступів… Гоголівський російський національний костюм пошитий з української тканини: вона випрядена з етнокультурної специфіки та історичної боротьби українських козаків…»

Повернення до першоджерел. Бульба український

Повість «Тарас Бульба» була по-справжньому народним твором: до жовтневого перевороту книжка була серед лідерів як за кількістю видань, так і за кількістю примірників. Вона подобалася пересічному читачу, хоча й цілком відповідала концепції офіційної народності, тому її публікацію частково спонсорувало міністерство народної освіти Росії. Однак цікавим є те, що українці фактично ігнорували гоголівський великодержавницький наратив, сприймаючи «Бульбу» виключно як українську – антиімперську – історію. Твір Гоголя спонукав вивчати власне минуле і відкривати власну національну ідентичність. «Чорна рада» Пантелеймона Куліша була написана під враженням «Тараса Бульби» Миколи Гоголя.

Перші переклади «Тараса Бульби» українською мовою з’явилися невдовзі після виходу повісті Гоголя в збірці «Миргород». Утім, вони завжди подразнювали великодержавницькі рецептори російських шовіністів. Наприклад, написана в 1893 році Михайлом Старицьким п’єса на п’ять дій «Тарас Бульба», за мотивами однойменної повісті, спочатку була заборонена цензурою. Влада побачила в ній відтворення духу вільного козацтва доби Запорозької Січі. Звісно, хіба ж могло пильним цензорам сподобатися, наприклад, таке: «Прощавайте, товариство чесне! Хай живе славетна Україна поки… сонце…» Це передсмертні слова запорозького козака Мосія Шила. Натомість у Гоголя запорожець навіть із перерізаним горлом хрипить: «Пусть же стоит на вечные времена православная Русская земля и будет ей вечная честь!» Відчуйте, як то кажуть, різницю…

Переклад Василя Шкляра
Переклад Василя Шкляра

Один із останніх прикладів, коли український переклад «Тараса Бульби» викликав справжній скандал – це переклад у 2003 році повісті Василем Шклярем. Тоді газета «2000» виступила з розгромною критикою, а посол РФ в Україні Віктор Чорномирдін заявив, що «Гоголь такого не мог написать»… Старицького свого часу теж нещадно критикувала газета «Киевлянин» – рупор монархізму «Юго-Западного края», і корифей українського театру навіть судився з репортером «Киевлянина» таким собі паном Александровським.

«Ой не час, не пора»

«Тарас Бульба» Миколи Лисенка – головна українська опера. Але доля цього величного музичного твору була драматичною. Композитор, який упродовж багатьох років виношував задум національної опери, й один лише клавір писав майже десять років, так і не побачив її на оперній сцені. За царату про постановку опери українською мовою навіть і не йшлося. Лисенкові пропонували допомогу в постановці «Тараса Бульби» і Ніколай Римський-Корсаков, і Пьотр Чайковський, але за однієї умови – лібрето має бути написане російською мовою. Лисенко категорично відмовився, а Старицький, який був автором лібрето, підтримав композитора. Прем’єра опери відбулася лише в жовтні 1924 року в Харкові. В Києві «Тараса Бульбу» поставили в 1927 році. Опера Лисенка зазнала як мінімум трьох редакцій, здійснених у 30-х і 50-х роках. Над музичною частиною працювали Левко Ревуцький і Борис Лятошинський, а над текстовою – Максим Рильський. Незадовго до прем’єри в новій редакції 27 квітня 1937 року, Борис Лятошинський писав у листі до Рейнгольда Ґлієра: «“Тараса Бульбу” я, слава Богу, уже кончил. Я боялся, правда, что не я его, а он меня “кончит”. Вышло 1002 страницы партитуры! Кошмар!» (19-20 березня 1937). За великим рахунком від Лисенка там мало що залишилося. Між іншим, знаменита увертюра до опери – лаконічна, вражаюча, в якій надзвичайно гармонійно поєднано героїзм і ліризм, і яка є своєрідним музичним титулом України, була фактично написана Ревуцьким і Лятошинським.

Радянському керівництву також не сподобалося й те, що немає сцени спалення головного героя – Тараса Бульби. «Чому це Лисенко залишив Бульбу живим, а не спалив його?» Композитор і дійсно не захотів «спалювати» першого національного оперного героя. Він завершив оперу героїчною сценою взяття Дубна. І Тарас, і Остап у Лисенка залишаються живі. Гине тільки Андрій. Фактично це був хепі-енд. Радянські бонзи наказали переписати кінцівку. Тому остання дія завершувалася трагічною загибеллю Тараса і відступом – поразкою козаків, які співають: «Ой не час, не пора».

У ролях Тараса Бульби й Остапа - Іван Гмиря та Дмитро Гнатюк
У ролях Тараса Бульби й Остапа - Іван Гмиря та Дмитро Гнатюк

У 1940 році Олександру Довженку не дозволили знімати за власним сценарієм «Тараса Бульбу», тоді як у тому ж таки 1940-му, російський композитор Васілій Соловйов-Сєдой написав балет «Тарас Бульба». І це попри те, що автор прямо каже, що «…Бульба был чрезвычайно тяжел» і важив 20 пудів, а 20 російських пудів – це понад 320 кг!

Відомо також, що Гоголь хотів назвати свого головного героя не Бульбою, а Кульбабою, але передумав.

«Тарас Бульба» у Королівстві Польському

Існує ще одна цікава історія, пов’язана з «Тарасом Бульбою». Ця повість викликала величезне обурення поляків і була сприйнята ними виключно як інструмент імперського шовінізму. В 1850 році її переклав польською Пьотр Гловацький (псевдонім Федорович), але поляки відмовлялися друкувати і читати твір, який сприйняли як антипольський. Польські критики називали повість Гоголя «фарсом, далеким від історичної правди». Їх обурило зображення Гоголем поляків як надзвичайно, майже патологічно жорстоких людей, спроможних на будь-які звірства; обурились вони і тим, як Гоголь змалював польку-шляхтинку: «красавица была ветрена, как полячка»…

Архієпископ Георгій (Григорій Осипович Кониський) та його
Архієпископ Георгій (Григорій Осипович Кониський) та його "Історія русів"

Відомо, що Гоголь, пишучи «Бульбу», спирався на «Історію русів» Григорія Кониського, але, як зауважив Пантелеймон Куліш, радше не на оригінал, а на підробки (списки), яких тоді було чимало. Саме в них можна було прочитати про те, «як шляхтичі у мідних биках спалювали козаків чи як ксьондзи запрягали в таратайки українських жінок, та інші байки, від яких кров у жилах клякне».

Поступово українець Гоголь став другим за значущістю – після Пушкіна – офіційним великоросійським письменником. Російська царська влада всіляко популяризувала творчість Гоголя, задіюючи всі наявні тоді рекламні механізми – листівки, портрети, масові видання в м’яких обкладинках тощо. Окрім того, насаджуючи русифікаторську й асимілятивну політику на теренах Королівства Польського, «Тараса Бульбу» було включено в навчальну програму польських гімназій – польські діти змушені були читати повість російською. Це викликало величезний опір польського юнацтва. Вчителям давали прізвиська «Тарас Бульба», а молодь навіть виходила на антигоголівські маніфестації, під час яких рвала портрети письменника. Царат, просуваючи ідею «руського міра», в 1902 році, вирішив із помпою відзначити 50-ті роковини з дня смерті Миколи Гоголя, але поляки бойкотували урядові заходи. Це було для них справжнім викликом і неподобством, адже вшанування пам’яті Міцкевича і Юліуша Словацького на офіційному рівні заборонялося.

До речі, Гоголь добре знав польську мову, був знайомий і з Міцкевичем – неодноразово зустрічався з ним за кордоном, так само, як і з іншими поляками, яких після придушення Листопадового повстання 1831 року перебувало там чимало. Родина Гоголя по материнській лінії мала польське коріння, а предки по батьковій лінії отримали шляхетство за боротьбу проти московітів. Однак після переїзду в Петербург, польську частину свого прізвища – Яновський – Гоголь відкинув і про польську гілку волів не згадувати.

Фільм
Фільм "Тарас Бульба" у Польщі

Саме «Тарас Бульба» спонукав Генріка Сенкевича до написання роману «Вогнем і мечем» (1884), який став своєрідною відповіддю на принизливий для національних почуттів образ поляків у повісті Гоголя. «Вогнем і мечем» був фактично заборонений в Україні й сприйнятий приблизно так само, як і «Тарас Бульба» в Польщі. Можна згадати сповнену гіркоти фразу Богдана Лепкого про те, що «…Від Богдана і від Яреми лягли поміж нас великі чорні тіні». Після появи «Вогнем і мечем» польські й українські діти, учні Бережанської гімназії, дивилися один на одного вже іншими очима, а світ юнацької дружби розбився вдрузки… «Вогнем і мечем» з польської на українську не перекладався упродовж понад ста років. І лише торік вийшло повне видання «Трилогії» («Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський») Генрика Сенкевича, що стало помітною подією в культурному житті України.

«Тараса Бульбу» не видавали в Польщі до нинішнього століття. Як зазначають польські історики Ґжеґош Пшебінда і Ян Тазбір (і не тільки вони) повість Гоголя є великою мірою про те, «як гетьмансько-селянська Україна воює з шляхетською Польщею, а зиск від того має царська Московія».

Наш Гоголь

Письменник рівня Миколи Гоголя виходить за рамки суто національного. Він – геній світового масштабу. І спроба «привласнити» його, схожа мабуть на те, як у «Ночі перед Різдвом» нечиста сила хотіла викрасти і привласнити місяць: той усе одно вислизнув. Його доля – світити всім… Так само і з Гоголем. Він – нічий, і водночас кожного і «наш». Його твори, зокрема й «Тарас Бульба», викликали й викликатимуть контроверсійну критику й потребуватимуть нового прочитання, переосмислення і нових інтерпретацій. Тож «битва за Гоголя» триватиме.

Малюнок Шевченка
Малюнок Шевченка

У листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року з Оренбурга Тарас Шевченко писав: «Я завжди читав Гоголя з насолодою (…) Перед Гоголем потрібно благоволіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! (…) … наш Гоголь – істинний провидець серця людського!»

А Юрій Шерех (Шевельов) стверджував, що «…невідхильно ясно: джерело нашої прози – Гоголь».

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-