Петро Гулак-Артемовський. Бажаючи плакати, я смішу інших

Петро Гулак-Артемовський. Бажаючи плакати, я смішу інших

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про українського письменника, науковця, поета й байкаря

Родовим гербом письменника, вченого та перекладача Петра Петровича Гулака-Артемовського був лук. Добрі пів століття цей автор точно клав свої стріли у ціль – як самобутній український поет, як невтомний освітянин, як розважливий перекладач-енциклопедист. Тому в історії української літератури значення П.П. Гулака-Артемовського визначається його родоводом із яскравими предтечами: Сковорода, Котляревський.

Як шанобливий спадкоємець, той автор, використовуючи вже перевірені форми – притчу та байку, й особисто опановані методи – травестію та бурлеск, упровадив у національну літературу ряд нових жанрів: байки, зокрема байку-казку і байку-приказку, а також романтичні балади, притчі, послання. Це по-перше.

По-друге, Гулак-Артемовський наче підключив сучасну йому українську літературу до європейського культурного контексту. Його переклад із польської мови відомої балади “Твардовський”, надрукований 1827 р. у часописі “Вестник Европы”, сам автор, Адам Міцкевич (Adam Bernard Mickiewicz; 1798-1855) ушанував великою похвалою і, не шкодуючи власного літературного гонору, шанобливо засвідчив: малоросійський переклад вищий за гумористичний оригінал “Pani Twardowska” (“Пані Твардовська”; 1822).

Коли попередники вручають тобі лук, пусте базікати, що катма стріл.

*  *  *

Адам Міцкевич
Адам Міцкевич

У бідній родині сільського священника, сьомою дитиною, на хуторі Гулаківщина Черкаського повіту Київського воєводства (нині – у складі міста Городище Черкаської області) 16 (27) січня 1790 р. народився майбутній поет, вчений і тлумач Петро Петрович Гулак-Артемовський. Переказують, що збіднілі дворянські роди – Гулаки та Гулаки-Артемовські є прямими нащадками генерального обозного (1669-1675) Війська Запорізького (1669-1674), наказного полковника Івана Гулака (1629-1682), котрий за гетьманування Петра Дорошенка відповідав за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Але то було за інших, славетних часів козаччини. 

Отож, ще у XVII столітті один із представників родоводу – Патрикій Гулак (за однією з версій – гуляка) оселився в містечку Городищі, де володів хутірцем Гулаківщина на 36 десятин землі. Оте землеволодіння й успадкував його син, Петро Патрикійович Гулак. Ні, не продовжив він династію військових, а служив Слову Господньому, як священник Городищенської церкви Покрови Божої Матері, збудованої 1742 р.

За дружину православний піп узяв вродливу полячку Уляну Михайлівну Артемовську (1748-1802); аби жити у християнській любові та сімейній злагоді, прізвище жінки додав до свого. Траплялось, у коханні могли замиритися нащадки волелюбного козацтва і гонористої шляхти. Ось у такий спосіб і народилося нове подвійне прізвище роду – Гулаки-Артемовські. 

*  *  *

У 1801-1803 рр. Петрик навчався в Київській духовній академії, де за тодішніх порядків, разом із вищою освітою, шпудеї здобували й початкову освіту. Тоді це був єдиний навчальний заклад у Лівобережній Україні.

Київська духовна академії та Братський монастир, 1911 р.
Київська духовна академія та Братський монастир, 1911 р.

Родину обсідали злидні, один із дослідників стверджує: замолоду Петро живився на базарах залишками чумацьких обідів, а латки на штанях наймолодше із попівської родини дитя пришпилювало ялинковими голками. Не заради рафтингу чи, не приведи Господи, дауншифтингу, а просто на канікули, додому, студент вирушав на плотах, сплавляючись униз Дніпром.

Закінчити навчання хлопцеві не пощастило – в академії вдалося прослухати тільки семінарський курс. Подейкують, то сталося через наглу смерть коханої дівчини. Бо полюбили одне одного молода киянка та ієрейський син, проте батьки дівчини шалений опір учинили. Із розпуки ніжна троянда на очах зів’яла, а Петро, не довчившись, залишив бурсу та пішов здрейма. Замолоду подібні історії не просто впливають на вдачу, а переінакшують характер.

Навіть через півтора десятиліття фантомний біль не минув, а луною блукав згорьованим серцем. Саме тому епіграфом до власної байки-побрехеньки “Тюхтій та Чванько” (1819) Петро Гулак-Артемовський власноруч вивів гіркі слова:

- Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – ці солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити долю і пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших.

*  *  *

Після передчасної смерті матері, оселившись у Бердичеві, колишній семінарист викладав у приватних пансіонах Житомирського повіту доходжалим недоліткам місцевих поміщиків, вчителював у будинках польської шляхти, серед інших – і в Антонінах (колишня назва – Голодьки, Холодьки, Холодки, Холодиківці) Волинської губернії, маєтку князів Сангушків. Аби не скидатися на місцевих неуків, Петро Гулак-Артемовський ревно брався до самоосвіти. Вивчивши чудово латину й досконало володіючи французькою та польською мовами, він набув ґрунтовних знань у загальноосвітніх науках, особливо – історичних та словесних.

Маєток князів Сангушків
Маєток князів Сангушків

Із перших поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки (1813) з переспіву російською мовою комічної поеми “Налой” (фр. “Le Lutrin”; “Аналой” чи: “Аналогій”, 1674-1683), що вибігла з-під пера теоретика європейського класицизму, французького поета Нікола Буало (Nicolas Boileau-Despréaux;1636-1711). На жаль, у 1826 р. пародійний переспів тієї антиклерикальної поеми перекладач знищив. 

Стріла допитливості мчала далі. У 1817 р. юнак перебрався до Харкова, де вступив вільним слухачем на словесний факультет Імператорського університету. Завдяки заступництву першого попечителя Харківського навчального округу графа Северина Осиповича Потоцького (1762-1829), Рада університету затвердила здібного юнака лектором кафедри польської мови, заснованої із… його ж ініціативи.

*  *  *

Майже одночасно з посвятою себе науковій діяльності в Харківському університеті, П.П. Гулак-Артемовський розпочав орати педагогічну ниву в Харківському інституті шляхетних панянок, влаштувавшись туди в 1818 р. вчителем французької мови. Навіть важко зрозуміти в наш меркантильний час подібні вчинки, проте перші 13 років Петро Петрович обіймав обидві посади… безоплатно, бо працював на добровільних засадах (!!!) і з величезним натхненням. Аж до 1831 р.

Чим він вирізнявся з-поміж решти викладачів?

Простотою, відсутністю арогантності та пихи.

Попри те, що попечителькою Харківського інституту шляхетних панянок була імператриця Марія Федорівна, часом Петро міг зумисне ступити в alma mater у простій свиті. Чи прийти на лекції по-мужицьки неголеним.

Але неодмінно охайним та підготовленим до оголошеної заздалегідь теми.

Швидко Гулак-Артемовський заприязнів у Харкові та підтримував дружні стосунки з активним просвітянином Григорієм Квіткою-Основ’яненком (1778-1843), літературознавцем Розумником Гонорським (1791-1819), театральним критиком Євграфом Філомафітським (1790-1831) – трьома видавцями першого громадсько-наукового й літературного часопису “Украинский вестник” та іншими знаними українофілами. Відтоді частенько прізвище П.П. Гулака-Артемовського з’являлося на шпальтах демократичного журналу, де Петро Петрович виступав із перекладами, переспівами й оригінальними творами.

*  *  *

Перший оригінальний вірш, написаний українською мовою – “Справжня добрість” – був створений 17 вересня 1817 р. та мав грайливе жанрове визначення “Писулька до Грицька Прокази”. Уїдливий гротеск на теми російської великодержавної історії, наче літературний маніфест, починався так:

- Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, / Понуру, мов чернець турецький, і сопливу, / Той бісів син, коли не москаля підвіз, / Той Добрості не зна, не бачив і не чує. / Не пензлем той її, але квачем малює, / Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз, / Вона на всіх глядить так гарно й веселенько, / Як дівка, од свого ідучи панотця / До церкви – до вінця, / Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. / Не квасить Добрість губ, бо із її очей / Палає ласка до людей. / Вона регоче там, де і другі регочуть, / Сокоче без брехні, де і другі сокочуть, / І не цурається гульні і вечорниць, / Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць. / Вона й до милого пригорнеться поволі, / Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волі…

У своєму числі №12 часопис “Украинский вестник” наприкінці 1818 р. вперше видрукував авторську байку-“казку” – “Пан та Собака”. Петро Гулак-Артемовський утнув її за фабулою чотирирядкової байки “Pan і Pies” польського поета і філософа Ігнація Красицького (Ignacy Krasicki; 1735-1801) та окремих епізодів іншого його твору – сатири “Pan niewart slugi” (“Пан, негідний слуги”). Ось оригінал польською:

- Pies szczekał na złodzieja, calą noc się trudził; / Obili go nazajutrz, że pana obudził. / Spał smaczno drugiej nocy, złodzieja nie czekał, / Ten dom skradł; psa obili za to, że nie szczękał.

Оскільки та “казка”, імпортована 28-річним Гулаком-Артемовським із Європи, свого часу відіграла важливу роль у становленні самого жанру байки на Україні, щоб читачеві виясніло, про що йдеться, наведу оригінал. Тим паче, що український переклад “Pan і Pies” виконав сам лідер “неокласиків” Микола Зеров (1890-1937):

- Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав, / А на ранок пса побили: спати не давав! / Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій; / А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.

*  *  *

Микола Зеров
Микола Зеров

Так у викладі Петра Гулака-Артемовського із польської мови народилася, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, свідомо виписана з орієнтацією на фольклор, на живу розмовну мову. Творчий ембріон у формі фабульної катрени польського поета розвивається до української поеми на 183 рядки, вдягненої в червоні шаровари та змереженої колоритними деталями вишиванку.

Ось усім відомий заспів:

- На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне; / Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне, / Хоч в око стрель тобі, так темно надворі. / Уклався місяць спать, нема ані зорі, / І ледве, крадькома, яка маленька зірка / З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка. / І небо, і земля – усе одпочива, / Все ніч під чорною запаскою хова. / Один Рябко, один, як палець, не дрімає, / Худобу панську, мов брат рідний, доглядає..

Певен, що 50-літній відставний майор, а віднедавна директор Полтавського театру Іван Петрович Котляревський (1769-1838) із його перелицьованою “Енеїдою” аж розплився в доброзичливій усмішці – своєму спадкоємцеві мав аплодувати навстоячки. Як це було по-українськи, коли бурлеск перевдягається в гротеск, а колізія пістрявіє вульгаризмами та просторіччями, коли персонажі виразно абстрактні, бо до впізнаного живі. Так і лунає зусюдибіч:

- Так це ж у сусідів наших ота пригода сталася!

*  *  *

Ігнацій Красицький
Ігнацій Красицький

Нащадок знатного, хоч і збіднілого роду із гербу Рогаля Ігнацій Красицький зажив слави своєю яскравою поезією. Недарма ж сучасники вшанували літератора почесним званням Князя поетів. Філософське осмислення дрібної події, драматургія малих форм справили враження на Петра Гулака-Артемовського. Українському послідовнику сподобались місцями іронічні, а місцями комічні вірші, дотепно складені на теми з минувшини та сьогодення Речі Посполитої. АнтиДОТ дієвий та дошкульний як проти українського бундючного панства.

Ось, для прикладу, зразок авторської октави із комічної поеми “Myszeidy” (“Мишейди”), в якій найбільш повно церковний сановник, поет і родоначальник польського роману Ігнацій Красицький виклав апологію байки. Перепрошую, в моєму викладі вона виглядає так:

- Байка сторазово посилює мораль. Може тому байкар Езоп всіляко пручався та відкидав притчі. Смачний то фрукт, хоча й не до вподоби всім. Якщо він лишень милує вуха, та не повчає, тоді байка – не світло вчення, а холодний місяць, що світить лише байкареві, тоді як читача не гріє.

Рельєфні сцени тогочасного життя в кумедних формах зоологічної травестії не йшли з очей. Надихнувшись байками-епіграмами Ігнація Красицького, українець пішов далі. Досліджувати світ неправди легко, коли маєш хірургічно гострий інструмент: сатиру. Ну й хто закине, що порушені польським Князем поетів теми не дотичні Україні? Головне було піймати, як кажуть джазмени, feeling.

Далі була справа техніки. Як на мене, мігруючі сюжети у світовій літературі схожі на джазові стандарти, і тільки від соліста залежить, як саме і в якій тональності ти виконаєш “Одісею” або “Summertime”. Відділимо зерна від полови.

*  *  *

Петро Гулак-Артемовський
Петро Гулак-Артемовський

Натхнення накочує хвилями. За один день, 1 грудня 1820 р., автор утнув цикл байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров'я”. Переспіви з Ігнація Красицького були позначені максимальною наближеністю до оригіналу: як лаконічною манерою, так і поетичною формою. 

Ось, зважте самі. Оригінал – “Mądry i Głupi”, та переспів:

- Pytał głupi mądrego: – Na co rozum zda się? / Mądry milczał: gdy coraz bardziej naprzykrza się. / Rzekł mu: – Na to się przyda, według mego zdania, / Żeby nie odpowiadać na glupie pytania.

- На що, до халепи, той розум людям здався? – / Раз Дурень здуру – бовть! – Розумного питався. / – На те, – озвався сей, – коли кортить вже знать, / Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать.

Не знаю, як у вас, у мене враження, що то не Петро Гулак-Артемовський шукав власний стиль, то новітня література України, напівнавпомацки, визначалась із подальшими шляхами. Ніби тривав якийсь період кількісного накопичення європейських знань та умінь, аби став можливим прорив – якісний, уже не бурлескний, не перелицьований, а самобутній, самостійний, суверенний.

Наче відчуваючи нестримний просвітницький поступ 30-річного викладача, Рада Харківського університету, особливо – після раптової смерті ординарного професора-енциклопедиста Гавриїла Петровича Успенського 10 травня 1820 р., окрім польської мови доручила Петрові Петровичу Гулаку-Артемовському викладати студентам російську історію, географію та статистику. Є свідчення, що то був природжений лектор, котрий не визнавав тодішніх канонів, а розповідав прості історичні чи філологічні істини так, що хотілося слухати з ранку до ночі.

*  *  *

Протягом одного місяця, у жовтні 1820 р. молодий педагог склав два іспити – кандидатський і магістерський, а 1821 р. здобув ступінь магістра словесних наук, захистивши дисертацію "Про користь історії взагалі і переважно вітчизняної та про спосіб викладання останньої".

Праця на ниві доброчинної просвіти стала для нього опіумом. У січні 1823 р. П.П. Гулак-Артемовський очолив кафедру російської історії та статистики, якою керував до 1849 р., спочатку – як ад’юнкт, бо лише у 1826 р. талановитого вченого затвердили на посаді екстраординарного професора.

На початку 1827 р. викладача підвищили до інспектора Харківського інституту шляхетних панянок, а 1 вересня того ж року професор Гулак-Артемовський латиною виголосив на університетському акті промову “De experiendis quibusdam antiquitatis slavonicae modis” (“Із досвіду перекладів деяких слов’янських старожитностей”), що привернула до дослідника увагу навіть столичних колег.

Досвід історика та літератора дався взнаки, і 12 січня 1828 р. Петра Петровича обрали дійсним членом Московського товариства історії і російських старожитностей. 19 вересня 1828 р. П.П. Гулак-Артемовський став ординарним професором.

Такий цей світ: не кожному таланить вчасно попрощатися зі Славою та земними почестями, аби залишитися собою. Гірке то мистецтво – вчасно піти, коли ти повсякчас у полі зору.

*  *  *

Чому? Бо тоді вибив його час – розпочався найплідніший рік. Після тривалої паузи, з 29 жовтня до 2 листопада 1827 р. поет занотував ще три авторські байки: “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці”, також пов’язані з творчим доробком Ігнація Красицького. Начебто і фабула польського Князя іронії зберігалася, та в національних мізансценах сюжет розфарбував український флер. Зник побутовий епос, зайва деталізація, ніби автор визначився з новими орієнтирами: конфлікт на сцені театралізованої драматургії.

Вашій увазі “Батько та Син”, чим не бувальщина із сусіднього мікрорайону?

- “Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! – / Так панотець казав своїй дитині: – / Шануйсь, бо, далебі, колись / Тому, мну, здо, тло – спишу на спині!” / Хведько не вчивсь – і скоштовав / Березової кашки, / Та вп’ять не вчивсь і пустовав – / Побив шибки і пляшки; / І, щоб не скоштовать од батька різочок, / Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток. / Аж батько за чуб – хіп! – і, не знайшовши різки, / Дрючком Хведька разів із шість оперезав!.. / Тоді Хведько скрізь слізки / Так батькові сказав: / “Коли б було знаття, що гаспидська дрючина / Так дуже дошкуля, то, песька я дитина, / Коли б я так робив: / Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!”

Ліричний відступ. Пригадую, як у п’ятому класі, коли радянським школярам бралися викладати англійську, трапилась у моєму класі схожа пригода. Був однокласник – такий собі опецькуватий мовчун і добряк Федя В., здатний за маленьку перерву з’їсти пів батона із пів метром ковбаси. Отже, мізансцена. Триває урок іноземної мови.

Вчителька вирішила шліфувати вимову, пропонуючи відповідати на запитання:
- Кого із звірів я бачив у лісі?
Дійшла черга до однокласника, той – увага! – другу чверть навчається у міській школі:
- Прошу, Федю, продовжуй. I see a fox in the forest…
- Ай сі е хвокс ін зе хворост.
- Ні, Федоре. Ось слухай: – I see a fox in the forest…
- Ай сі е хвокс ін зе хворост.
- Гаразд. Сідай, Хведю, хвеноменально.

*  *  *

Отже, в українську літературу під орудою Петра Гулака-Артемовського ступило тріо “Батько та Син” – “Рибка” – “Дві пташки в клітці”, за формою – так звана “лафонтенівська байка”, яка в тогочасній Європі органічно поєднувала традиційну алегорію, мігруючий сюжет, колізію, відповідну сучасності, та національну належність персонажів. Все як і личить добі Просвітництва: повчання – елегантніші, жвавість – виразніша.

Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, П.П. Гулак-Артемовський писав оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Євген Гребінка та Леонід Глібов. Молодші пішли далі.

Виступи письменника в “Украинском журнале” свідчили про невтомні пошуки нової естетики. Крім двох віршів “Чаяние души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд Любуши” – “Царский стол (Древнее чешское предание)”, Петро Петрович опублікував і перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и красноречии на Востоке” (продовження першої) та “О поэзии и красноречии в древних и в особенности – у греков и римлян”.

*  *  *

 Ізмаїл Срезневський
Ізмаїл Срезневський

Від 31 січня 1828 р. по 27 липня 1828 р. П.П. Гулак-Артемовський, крім основного предмету – руської історії – читав лекції з естетики, історії російської словесності та порівняльного огляду слов’янських мов. За спогадами тодішнього студента Харківського університету Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880), у майбутньому – відомого філолога-славіста, етнографа, палеографа – Петро Петрович був його першим науковим керівником у вивченні слов’янської старовини.

Вільно володіючи основними європейськими мовами, пан Гулак-Артемовський зробив довершені переклади та вільні виклади з Біблії, Горація, Жана-Жака Руссо, Гете, Джона Мільтона, Жана-Батіста Расіна, Проспера Кребійона, Жана Делиля та інших. Не забули оте його:

- Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись…

Ще підлітком, в 11 років Петро залишився без батька, а в 12 – і без матусі, яку Господь забрав у 54 роки. 

У 1803-му Щербата бездушно забрала його перше кохання.

Коли нарешті загоїлася рана, у середині 1820-х рр. він пошлюбив милу француженку Луїзу, котра чоловікові народила двох синів – Клеоніка, у майбутньому прокурора у Кишиневі та вправного скрипаля, а також Йосипа, котрий став агрономом. Та за деякий час його перша дружина від застуди передчасно пішла зі світу.

Страждання тривали доти, поки ординарний професор, котрий сам виховував двох синів, не зустрів роботящу бідну красуню Єлизавету Федорівну Панютіну, котра у 1834-1848 рр. народила одинадцятеро дітей. Та 19 липня 1833 р. Бліда з косою прийшла по його дворічну донечку Платоніду, аби повести за межу.

*  *  *

Він знову важко приходив до тями, бажаючи розчинитись у корисній праці.

У 1829 р., 1833 р. і 1837 р. ординарного професора П.П. Гулака-Артемовського обирали деканом словесного факультету Харківського університету, а в 1831 і 1833 рр. – секретарем етико-політичного відділення, членом училищного комітету при Харківському університеті. Здавалося: ото катався, наче сир у маслі!

А уявляєте собі Харків тієї доби? Ні? Допоможу.

Іван Аксаков
Іван Аксаков

Як написав 1853 р. російський публіцист і поет Іван Аксаков (1823-1886):

- Тут майже не побачиш деревця: місто геть кам’яне, тісно забудоване. З нагоди Успенської ярмарки вулиці захаращені возами і фурами; фурами тут називаються широкі вози особливої будови, куди запрягають пару волів. Усюди страшна пилюка, якої ніде більше не знайти. Такі особливі властивості харківського ґрунту. Народонаселення – набрідне, міське, цивілізоване... Пішки тут годі ходити: вулиці здебільшого небруковані, а чорноземля так розпускається, що можна загрузнути або загубити калоші. Утім, бездоріжжя надзвичайно швидко сохне.

Поступово, але закономірно перетворившись на лідера громадської думки – і літературно, і по-людськи — П.П. Гулак-Артемовський у 1830-1840 рр. справляв колосальний вплив на становлення та подальший розвиток всієї харківської плеяди знаних у майбутньому українських вчених і письменників: історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч Микола Костомаров (1817-1885), поет, етнограф, фольклорист, перекладач, видавець, Амвросій Метлинський (1817-1870), філолог, славіст, історик, палеограф Ізмаїл Срезневський (1812-1880).

*  *  *

Тепер спробую намалювати картинку: де мешкав П.П. Гулак-Артемовський, коли у 1836 р. у колезького радника Сафона Івановича Романовського придбав на ім’я своєї дочки одноповерховий дерев’яний будинок із мезоніном.

У ті часи обійстя ординарного професора знаходилося майже у передмісті, на південно-західному кінці вулиці Садово-Куликовської (нині – вул. Дарвіна, 10), що колись вела… у степ. Якщо ви тоді минали три-чотири подвір’я, то опинялись біля старого цвинтаря з невеличкою капличкою. Облиште… У погожі весняні днини та осінніми теплими вечорами блукати тут було справжньою насолодою. Петро Петрович тлумачив вибір помешкання як напад меланхолії, хоча сам схиляв знайомих обирати для прогулянок більш велелюдні місця.

Вулиця Садово-Куликовська (нині – вул. Дарвіна)
Вулиця Дарвіна (раніше – Садово-Куликовська) 

Родина Гулака-Артемовського жила в основному в дерев’яному будинку (не зберігся), до якого тулилися два флігелі. Фасадом скромна садиба виходила на вулицю, а вікнами дивилась у поле. Усередині було, ясна річ, ошатно та прибрано. На жаль, у 1970-х рр. на тому місці, де стояв фамільний будинок, виросли корпуси… студентської поліклініки.

А ось тепер намалюйте в уяві непролазне університетське містечко на Слобожанщині. І нехай на авансцену ступить Дон Кіхот української просвіти.

Від 8 грудня 1841 р. до виходу у відставку (1849) ординарний професор П.П. Гулак-Артемовський з дня у день узував калоші, ніжно прощався з другою дружиною Єлизаветою Федорівною, цілував 11 живих дітей (Клеоніка, Петра, Олександру, Епільдафора, Смарагда, Клеопатру, Аполлінарію, Санечку, Полінушку та інших), молився за покійних сина Йосипа та дочку Платоніду – і невтомно рушав: працювати ректором Харківського Імператорського університету. Для творчої молоді усіх чотирьох факультетів він завжди залишався добросердим стоїком, самозреченим ідеалістом.

*  *  *

Микола Костомаров
Микола Костомаров

Цікаво, що в Харкові майбутні корифеї україністики: Микола Костомаров (1817-1886), Амвросій Метлинський (1814-1870), інші – роками жили… у родині ординарного професора П.П. Гулака-Артемовського, користуючись його підтримкою в Імператорському університеті. Студенти, як правило, винаймали один із двох дерев’яних флігелів, що на обійсті стояв поряд із професорським будинком. За пропозицією господаря, у майбутньому – історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель Микола Іванович Костомаров із 1836 р. взагалі не платив за помешкання. Аби якось віддячити благодійнику, приватним чином він викладав дітям Петра Петровича… історію.

Спливло шість років, як ректор Харківського університету доживав віку на пенсії. Аж раптом 1855 р. дійсного статського радника П.П. Гулака-Артемовського обрали почесним членом Харківського університету. Навіщо? Останні роки життя Гулак-Артемовський провів у сімейному колі, хоча пильно стежив за сучасними йому політичними подіями.

На схилі літ колишній професор став особливо уїдливим.

Якось із тонким натяком він подарував синові-студенту портфель та додав дошкульну віршовану приписку:

- Колись, за Богдана Хміля, писалося й без портхвіля. А тепер вся сила в портхвілях, зате пишуть, як із похмілля!

Щоправда, Клеонік Гулак-Артемовський батьківською стежкою у літературу не пішов, а став талановитим… скрипалем, котрий вчився у знаменитого майстра Генріка Венявського (1835-1880). Може, то й на краще було.

*  *  *

Не слід заздрити славі праведника, бо ніхто не знає його кінця.

Від початку 1830-х рр. клопоти університетські відібрали поетичне перо. До літературної діяльності байкар вдавався принагідно, здебільшого – коли траплялася нагода в кар’єрі чиновника чи подія в родинному житті.

Добробут замилює око стрільця, голодні та знедолені поцілюють точніше.

Петро Гулак-Артемовський
Петро Гулак-Артемовський

У творчості українського літератора переважали консервативні ідеї з їхнім казенним патріотизмом, пов’язаним із певними битвами Кримської війни і таке інше. Годі й дивуватися тому, що в передмові до “Кобзаря” 1847 р. Тарас Шевченко, котрий раніше до творчості байкаря ставився прихильно, не без гіркоти констатував:

- Гулак-Артемовський, хоть чув народну мову, так забув, бо в пани постригся.

Як на зле, доля трусила й трусила відзнаками, ніби просила вибачення за цілком зайве мордування. Гулака-Артемовського обрали членом “Московського товариства аматорів російської словесності”, “Московського товариства історії і древностей російських”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві, членом “Копенгагенського товариства північних антикварів” тощо.

Слава – то місток, через який декому судилося перейти у Вічність.

*  *  *

Кидаючи погляд у минуле, Петро Петрович не полишав дивуватися життю.

Ось узяти, для прикладу, його шлюб. Вони побралися ще 1830 р., народили із десяток дітей, та не всі з них вижили. Його віддана дружина, Єлизавета Федорівна, після чергових невдалих пологів навіть втратила розум, а з ним – позбулася пам'яті. На щастя, потім жінка одужала, і все велося, наче слава Богу. Ото дивина: тепер він сам дедалі більше забуває власні вірші, а його дружина Єлизавета Федорівна завжди напоготові – за потреби їх авторові нагадувала.

Хотілося внутрішньої тиші, праглося цілющої медитативності.

Востаннє натхнення відвідало його у 1857-1858 рр., коли з-під пера П.П. Гулака-Артемовського постав невеликий цикл “переложених псалмів”. Ніби гіркі ліки, які зціляють зболене тіло, бо ж Письмо лікує зранену душу.

По-новому залунали одвічні біблійні теми, по-новому заграли класичні образи.

Як і личить просвітнику, як міг, він борсався проти пануючої кривди, обстоював людську особистість, хоча сам ледь виборював власне право на земне щастя. Окрім переспівів відомих псалмів Петро Гулак-Артемовський спромігся на сумну та зрілу лірику: “Не виглядай, матусенько”, “Текла річка”, “Ой не вода клубом крутить”, “До Любки».

*  *  *

Буквально напередодні смерті український енциклопедист читав по пам’яті цілі тиради з улюбленої “Енеїди” Вергілія. І солодкий смак давньогрецької притлумлював гіркий смуток: як мало він устиг за життя!.. Наче з лантуха, Бог насипав йому здібностей до мов, вклав у душу талант добирати слова, надихав віршувати. І як він, ординарний професор, розпорядився скарбами?

Стріла поцілила, але чи такою тепер бачиться ціль?

Петро Гулак-Артемовський
Петро Гулак-Артемовський

Все життя Петро Гулак-Артемовський, котрого українофіли вважали другим після Івана Котляревського основоположником літературної мови, розгадував – за його ж власним висловом – “таємницю слова українського”. Та до головної справи так і не доступився, бо мріяв-мріяв створити тлумачний словник рідної мови. І? Ну, ви знаєте…

На жаль, не встиг. У голові крутилася думка:

- Гай, Хведьку, Хведьку, песька ти дитино: вивчився ти як слід, та мало… Мало тобі батько насипали березової каші, ой, мало… 

Трохи пізніше його студент і вихованець, професор кафедри російської історії Петербурзького університету Микола Іванович Костомаров у “Автобіографії” (1875) напише:

- Гулак-Артемовський – людина, безперечно, поетично обдарована, як засвідчили його малоросійські вірші… (Він) залишився безсмертним як народний малоросійський поет: ніхто не перевершив його у знанні всіх тонкощів малоросійської народності й у непідробному мистецтві передавати їх поетичними образами і прекрасною народною мовою. А між тим все своє життя він і не здогадувався, в чому справді міг бути неперевершеним і уславитись як літератор! Свої малоросійські вірші писав він для забави і вважав їх не більш як забавою…

*  *  *

Коли у Харкові 1 (13) жовтня 1865 р., у день Покрови Пресвятої Богородиці, під час ранкового богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці Петро Петрович Гулак-Артемовський тихо помер, – уперше до панської опочивальні нечутно ступив самотній, як палець, пес Рябко.

Не витримав собацюра, хоча досі, усі ці 47 років, знаючи власне місце, вдень не траплявся на людські очі, а ховався під чорною запаскою ночі, бо тільки тоді не дрімав. Віддано і розгублено ліг Рябко в ногах господаря і, не розтуляючи червоної пащі, ледь чутно завив:

- Не догледів... Чому, скажіть, мій пане, я Вас не догледів?

П.П. Гулака-Артемовського поховали в Харкові – він і досі спочиває на старому міському цвинтарі, що перетворився тепер у… Молодіжний парк – той, що між вулицями Пушкінською та Алчевських.

Тим часом фамільну усипальню у Городищі біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці, де свого часу хрестили ректора Харківського університету, дійсного статського радника П.П. Гулака-Артемовського, геть зруйнували, а залишки тліну вивезли на скотомогильник, будинок же, в котрому грамоту опановував Петро Петрович… зрівняли з землею.

*  *  *

Один із лейтмотивів авторської поезії байкаря-енциклопедиста був і залишається до болю українським. Якщо стисло: щастя несумісне з неволею. Пробіжіть очами сумні рядки. Вірш “Дві пташки в клітці” написаний 1 листопада 1827 р., а досі як резонує:

- Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш? / Хіба ж ти трясці захотів? / Що заманулося, чого ти не попросиш, / Чи сім’ячка, просця, пшонця, чи то крупів, – / Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш, / Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш, – / Так в клітці підлітка корив снігир старий. / – Ой дядьку, не глузуй! – озвався молодий. – / Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь, / Недарма я просця і сім’ячка цураюсь. / Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився; / Я ж вільний був, тепер в неволі опинився.

Не одного разу Петро Петрович сумно зауважив, здебільшого звертаючись до себе:

- Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших.

Тож, виявляється, стріла ще летить… До безсумнівних окрас української літератури належать нечисленні поетичні твори П.П. Гулака-Артемовського. На жаль, сей автор писав занадто мало, і в основному – замолоду, коли літературний талант ще шукає мудріших дорадників.

По собі український поет – чи то романтик, чи то класик, чи то лірик, чи то сатирик – лишив трохи більше 70 власних віршів. Переважно це українськомовні оригінальні поезії та кілька перекладів російською. За 75 років його життя друком вийшли 15 творів українською і дев’ять російською мовами; більшість опублікував часопис “Основа” (1861). Із видрукуваних раніше творів, тільки через 12 років після смерті автора добродії склали першу (!!!) збірку “Кобзар П.П. Артемовського-Гулака”, що побачив світ у Києві 1877 р.

*  *  *

Щоб збурити море сміху, слід виплакати ріки сліз.

Море радості в серці людини Господь доливає ріками розпуки.

На місці Покровської церкви, де з 1742 р. служби правили священники Гулаки-Артемовські, закінчуючи батьком майбутнього байкаря панотцем Петром Патрикійовичем Гулаком, – донині, кажуть, стоїть капличка.

Дивовиж у тому, що з хутірцем Гулаківщина її з’єднує вулиця Гулака-Артемовського. Вона ніби стріла, вкладена в родовий герб Гулаків-Артемовських. Батько і син, батьківщина і Вітчизна одне перед одним стоять, вдивляючись віч-у-вічі.

Олександр Рудяченко
Перше фото: Пам'ятник Петру Гулаку-Артемовському у Харкові

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-