Просто слухай: уривок із книги «Коли сніг пахне мандаринками»

Просто слухай: уривок із книги «Коли сніг пахне мандаринками»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із однойменного оповідання Оксани Давидової новорічно-різдвяного збірника «Коли сніг пахне мандаринками»

Герої оповідань сучасних українських письменниць і письменників, що увійшли до цього збірника, — підлітки. Іноді у святкову пору вони втрапляють у халепи чи переживають дивні пригоди, часом отримують несподівані дари або сумують через болісні втрати і не розуміють, як увімкнути кнопку «радість» на замовлення. Але врешті­решт найважливіше для кожного з них — зустріти Новий рік та Різдво з найближчими. І в цьому — справжня святкова магія.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: уривок із книги «Таке різне Різдво»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

— От відзнімемо, викладемо, а потім нам знаєш скільки вподобайок наставлять! Та ми будемо найпопулярнішими в класі. Та що там у класі! У школі! А може, і в місті! — захоплено вигукував Мишко й розмахував руками.

— А де ж нам краще?.. — перепитав Остап, підсмикнувши куртку.

— Давай отам, коло парку! Там наче й не людно, але і проходить хтось час від часу. Буде зручно! Я стану коло фонтана і зніматиму, а ти...

— А чого це ти зніматимеш? — обурився Остап.

— Ну гаразд, ти зніматимеш, а я все зроблю. А ти що — злякався? — гигикнув Мишко.

— Та я... — забурмотів Остап, — я... я краще за тебе знімаю! У тебе завжди картинка стрибає і смикається!

— Та я жартую! — засміявся Мишко, і вони зупинилися.

— Прийшли.

Хлопці стали коло засніженого фонтана. Три риби, з ротів яких улітку вибулькувалася вода, зараз були огорнуті снігом і, здавалося, дрімали. Сніг навколо фонтана був витоптаний — тут любили призначати зустрічі. У кінці доріжки показалася жінка з двома пакетами.

— Ну все, знімай! А я пішов, — сказав Мишко і попрямував до доріжки.

Остап причаївся за фонтаном і наставив телефон. Мишко стояв на доріжці, засунувши руки в кишені. Коли жінка поволі пройшла повз, Мишко ворухнувся, махнув рукою, кинув щось позаду неї і побіг до Остапа.

«Ба-бах!» — гримнуло на весь парк. Жінка злякано зойкнула, послизнулася, її руки з пакетами здійнялися вгору, з пакетів вилетіли і попадали на сніг яскраві мандаринки, коробка з лялькою, хліб, пакет молока...

— Ах ви шибеники! — сварилася жінка, встаючи зі снігу і збираючи цукерки, що випали із розчавленої подарункової коробочки.

А хлопці, регочучи, уже бігли вздовж парку. Нарешті зупинились і переглянули відео.

— Оце сміхота! Ти бачив?! Бачив?

— Еге ж! З таким пранком ми ого-го скільки лайків назбираємо! Пішли далі. У мене ще петарди є!

Наступним на доріжці з’явився чоловік. Хлопці подумали-подумали і вирішили, що він без сумок і, можливо, бігає швидше за них. Пропустили його і стали чекати далі. Скоро вони помітили дівчину з білим песиком на поводку.

Мишко штовхнув Остапа:

— Дивись, он Янка йде! Та, що в п’ятому класі вчиться. Ще й здихлю якусь тягне за собою. Чи здихля її вигулює, — гигикнув Мишко. — Ставай отам, коло дерева. Готуй камеру.

Усе пройшло як по писаному: спершу голосно бахнуло — аж сніг з дерев посипався, потім собака завищав, Янка зойкнула і гепнулася на сніг, а пес, вирвавши з рук поводок, чкурнув углиб парку.

Тут уже можна було не тікати, а посміятися на місці.

— Що ви накоїли?! Що?! — і Янка раптом заплакала. — Він же боїться вибухів! Татко його з війни привіз. Йому спеціально відпустку дали, бо Зайчик ніяк не міг до вибухів та пострілів звикнути. Інші цуценята наче й не чули, а він... Боялися, що в нього серце розірветься. А ви! Де він?! Він ще живий?!

Хлопці розгубилися.

— Живий! Живий... був... — промовив Остап. — Він у парк побіг. Ось дивися: я все на камеру записав. Зараз подивимося куди. Бачиш — он між тими деревами побіг.

Яна підхопилась і побігла в бік парку, вигукуючи: «Зайчику! Зайчику! До мене!».

— Та не там! Між отими деревами! — гукнув Остап і повернувся до Мишка. — Треба допомогти. Вона зовсім не туди біжить.

— Тримати треба міцно! — буркнув Мишко, але поплентався за Остапом.

Вони втрьох ішли, видивляючись на снігу сліди.

— Слухай, а мені здалося, що то собака був. А ти кажеш — зайчик. Хіба зайчиків на повідцях водять? — спитав винувато Остап.

— Та пес це, пес. Молоденький зовсім — підліток. А Зайчиком я його назвала, бо він усіляких гучних звуків боїться. Як кришкою по каструлі заторохтиш чи як грім ударить. Я найбільше через Новий рік хвилююся — тоді повно феєрверків запускають. Усі собаки їх дуже бояться. А мій особливо.

— Дивися — це наче свіжі сліди, — показав Остап, і вони пішли всі разом, не відводячи поглядів від міток на снігу.

— Слухай, — Мишко штовхнув Остапа ліктем у бік і зашепотів: — Чого ми туди премся? Сліди їй показали — тепер хай сама свою здихлю шукає.

— Та ми наче винні... — невпевнено промовив Остап.

— Ні, на цьому ми хайпу не зловимо. Хіба що... Слухай, точно! А це ж можна назвати «Операція “Порятунок”»! Типу ми такі хороші, захищаємо тваринок... Таке люблять. Дай смартфон!

Мишко увімкнув відеозапис і трагічно придушеним голосом заторохтів у камеру: «Тривожні події привели нас у цей ліс! Десь тут загубився собака-герой, який побував на війні з російськими окупантами! Цього зимового дня пес може замерзнути в непролазних хащах! Ми йдемо на пошуки...».

— Мишко, які хащі?! Це маленький парк. Тут з краю до краю все наскрізь видно, — показав рукою Остап.

Яна цих розмов, здається, не чула. Вона вирвалася вперед і то кликала собаку, то прислухалася. Тиша.

«ШшшшШШШшшшшШШШШШ!» — зашаруділи дерева. Усе довкола заіскрилося — це в повітрі затанцювали дрібнюсінькі блискучі сніжинки. Ще мить — і все зникло у білому мареві. Заметіль! Вітру майже не було чути, але міріади сяйливих сніжинок закручувалися навколо трійці, витанцьовували, торкалися облич, важко осідали на віях, залітали у роззявлені від здивування роти і залишали після себе мандариновий присмак. Остап підставив рукавичку, а потім лизнув сніжинки, що налипли, — справді, наче мандаринку скуштував! Заметіль припинилася так само раптово, як і почалася, вкривши все свіжим снігом — він ліг на гілля, змінив обриси кучугур, замів доріжки. Усе довкола засяяло й замерехтіло в сонячних промінчиках.

— Де сліди? Де?! — Яна крутилася на місці. — Звідки ми прийшли? Куди йти?!

— Та тут усе видно... — почав Остап і завмер: навколо були тільки засніжені дерева, а за ними ще дерева, і ще, і ще...

Десь праворуч наче почулося скавучання. Яна побігла туди, струшуючи за собою цілі снігові водоспади з ялин. Точніше, снігоспади. Хлопці помчали за нею. Остап біг попереду, а за ним захеканий Мишко трагічно бубнів, знімаючи відео: «Ось ми почули жалісний виск. Це загублений пес! Нічого, Зайчику! Ми тебе порятуємо!». А потім уже звичним голосом задоволено гукнув:

— Оста-а-апе! Це буде супервідео! Я його, може, і в новини продам!

— Угу. А спершу розкажеш, що це через нас пес загубився... — пробурчав Остап.

— Та це неважливо! Це все взагалі неважливо! На телебаченні і в інтернеті всім байдуже, як було насправді, головне — емоції! І...

Вони раптом опинилися на протоптаній у снігу доріжці. Видно, тут ходили туди-сюди, і не раз.

— Сліди... — сказала Яна. Але якось не так радісно, як тоді, коли вони знайшли сліди собаки.

Остап з Мишком підійшли до доріжки. Справді сліди. Чи то собачі, чи то котячі, але… кожен слід був завбільшки як хулахуп, який вони крутили на фізкультурі.

— Що ццце за жжжартики? — відступив назад Мишко.

— І мандариновий сніг... — промовив Остап, та Яна з Мишком не втямили, про що він каже.

— Де люди? Що це за дурня?! Мені це не подобається! Де вихід? Це ж парк — тут кругом доріжки, сто кроків пройдеш — і парк закінчився. Може... може, ми просто колами ходимо? Га? Один блогер розповідав, що люди в лісі часто колами ходять... — тремтячим голосом заторохтів Мишко.

— А сліди? — спитала Яна.

— А це... це нам здається. Не буває такого. Це хтось пожартував. Або... О! Хтось тут відео знімав. Мабуть, це також пранк, а десь тут камера... Ха-ха... — сказав Мишко, озираючись. — Ха-ха... Нас не підловили. Ми знаємо, що ви тут, з камерами! Ми не такі дурники...

«ГАЕРРРХ!» — загарчало неподалік, потім затріщало — і сосна, верхівка якої виднілася з-за дерев, похилилася, зсипаючи сніг, і якось дуже повільно впала: «Га-гуп!». А тоді знову: «ГАЕЕРРРРХХ!» — аж затрусилися дерева, і з гілок посипалися мерехтливі сніжинки. «Гуп! Гуп! Гуп!» — чулися кроки, чи радше відчувалися — бо від кожного здригалася під ногами земля.

— А-а-а-а! Ні-і-і-і!!! — Мишко заволав і побіг доріжкою.

Остап з Яною гайнули за ним. Остап хотів гукнути, щоб Мишко зійшов з дороги і припинив кричати — краще причаїтися. І в цю мить щось гепнуло з неймовірною силою! Мишко впав, смішно здійнявши руки й ноги, телефон і один його черевик злетіли вгору, перекрутилися в повітрі і зникли у снігу. Хлопець важко піднявся, тримаючись за спину — видно, добряче вдарився, — і повернувся до друзів, але дивився не на них, а кудись їм за спини і вгору. «Гу-Га-Ги-Ги-и-и!» — загиготіло, Мишко відступив кілька кроків, похилився — і зник... І тут же запала тиша. Тільки білий сніг кругом та ніжне «дзень-дзелень!» — це дзвеніли тонюсінькі бурульки, що звисали рядком із засніженої гілки.

Остап і Яна озирнулися — нічого. Самі лиш дерева. Тоді вони побігли туди, де зник Мишко. Тут був схил, але скільки вони не вдивлялися — сніг на схилі був сяючий і рівненький, ніхто по ньому не скочувався, виднілися тільки стрілочки слідів якоїсь пташки. Черевика і телефону теж ніде не було. Вони гукали, заглядали під кущі, розгребли кілька снігових заметів…

— Усе... Я більше не можу, — сказала Яна і сіла під деревом: «Дзень-дзелень!».

Остап сів поруч.

— А ми так і не познайомилися. Я Остап.

— Я знаю. Ти із шостого класу.

— Так... — Остап трохи пом’явся і додав: — Ти вибач, що ми так... пожартували. Спершу це було весело. Ми хотіли відео зняти. Ну, знаєш, такі ролики смішні в інтернеті, як люди чогось лякаються...

— Смішні? — глузливо перепитала Яна.

Остап згадав, як вони бігли доріжкою, як Мишко впав і зник...

— Не знаю тепер уже...

«Дзень-дзень!» — Остап дивився, як по гілці зі співучими бурульками стрибає руда, як мандаринка, білка. Замислившись, він загріб долонею сніг біля себе і скуштував. На смак він був як м’ятні цукерки.

— А ти їла сніг? — спитав Остап. — Скуштуй.

Яна зліпила сніжку і надкусила її.

— Ммм! Смакує як мамин торт.

— Точно? Не м’ята і не мандаринка?

— Точно! — підтвердила Яна, відкушуючи ще шматочок.

— А отам на гілці, бачиш?.. — обережно запитав Остап.

— Отам? Над бурульками? Синичка. Розпушилася так! — дивилася на гілку Яна.

Остап уважно глянув, як на тій самій гілці чепурилася білочка. І ніякої синички там не було. «Цікаво, а що чув і бачив Мишко? І де він?»

— Треба йти, — підвелася Яна. — Уже мало би темніти. Але досі світло, як удень. Тільки куди йти?

— Точно — не цією доріжкою, — кивнув Остап на гігантські сліди.

Вони піднялись і рушили впоперек дороги, через снігові замети, поміж гілками. Пройшли вперед.

Куди далі? Кругом сніг і дерева.

— Мандаринка! І ще одна! — Остап показав на помаранчеві кульки на снігу. — Значить, хтось тут ішов і їх упустив. Нам треба туди, куди вказують мандаринки!

Кілька разів їм траплялися крижані дерева. Але Остап скільки не тер і не хекав — вони не танули. Раз шлях їм перейшло трійко дивних істот, схожих на блакитні та бузкові кульки з вушками й лапками.

Кілька разів вони куштували сніг. Яні трапився смак згущеного молока і яблук. А Остапу — малинового варення і… оселедця. Після цього він довго плювався і не хотів більше куштувати снігу. Але Яна його вмовила, і вони знайшли кущ, сніг на якому їм обом смакував як пломбір.

— Шкода буде, якщо я тут ласуватиму снігом і не знайду дороги додому... — зітхнула Яна. — Мама дуже переживатиме. Вона й так за татка хвилюється. А тепер ще й єдина донька зникла. Знаєш, вона ж заборонила мені із Зайчиком далеко від дому гуляти. А я не послухала. Ще й збрехала, як мама телефонувала. Сказала, що на майданчику під будинком граємось...

— А якби ти зараз додому потрапила, то більше ніколи б мамі не брехала? — запитав Остап, аби щось сказати, а сам пригадав свою маму, яка зараз лежала в лікарні.

Яна тільки зітхнула.

— Дивись, там людина! Треба спитати дорогу, — Остап показував пальцем на прогалину між деревами. Там виднілася висока постать — біла, як сніг.

Діти підскочили і прожогом побігли до неї. Та високий чоловік у довгому білому пальті швидко йшов від них між дерев. Раптом пальто ворухнулось і... діти побачили двоє білосніжних крил! Здивовано завмерли. Покліпали... Та ні, не було ніяких крил. Тільки довге біле пальто, роздвоєні фалди якого ворушилися від ходи того чоловіка. «Здалося, — подумав Остап і сам собі не повірив. — Це пальто як крила. Чи крила — як пальто?» Остап придивився: за незнайомцем не залишалося слідів. Хлопець злякано озирнувся, глянув позаду себе й полегшено видихнув: за ним і Яною сліди були.

А Яна вхопила Остапа за рукав і тягла туди, куди йшов незнайомець…

Видавництво Старого Лева

Фото з Instagram: @anyta_books

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-