Просто слухай: уривок із книги Станіслава Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору

Просто слухай: уривок із книги Станіслава Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із книги журналіста Станіслава Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору.

У книзі автор розповідає про своє перебування у полоні проросійських сил в окупованому Донецьку, куди потрапив за сфабрикованими звинуваченнями «у шпигунстві» у травні 2017 року і звідки був звільнений 29 грудня 2019 року в межах обміну полоненими.

В’язниця, що насправді є концтабором, де застосовують моторошні тортури, діє в сучасній Україні. За тюремним парканом немає жодних законів, тут зовсім інше життя: у приниженні, страху й непевності, з ранами та слідами опіків на тілі, з болем від переламаних кісток і часто — від зламаної волі й свідомості. Тут головне завдання — вижити, коли жити вже не хочеться й від тебе майже нічого не залежить, зберегти здоровий глузд, коли вже близький до божевілля, залишитися людиною в нелюдських умовах, де віра, прощення, ненависть і навіть погляд між катом і жертвою набувають інших сенсів.

Щоб вижити в пеклі концтабору, журналіст Станіслав Асєєв написав цю книжку — відверту, емоційну, глибоку, в якій питань більше, аніж відповідей, бо життя людей після звільнення з полону назавжди розділилося на «до» і «після».

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: уривок із щоденника «Хроніка одного голодування» Олега Сенцова

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Хоч як це дивно, але потрібно вміти «сидіти». Це стосується не так загальних правил поведінки на зоні, як здатності загалом витримувати час, бо він тут — головний ворог. Ні адміністрація, ні інші в’язні не становлять такої загрози, як надмір вільного часу, що навіть найпрагматичніших і найприземленіших людей примушує замислитися про своє становище тут. Це може видатися перебільшенням, та якщо загроза життю з боку адміністрації змушує мобілізуватися весь організм, то вільний час, навпаки, найчастіше призводить до депресії й думок про суїцид.

Це міркування добре демонструє ситуація, в якій ми опинилися в підвалі ще до «Ізоляції». Лише коли я вперше захворів у доволі теплій камері з нормальними нарами і ковдрою, то усвідомив раптом, що за півтора місяця підвалу «контори» не підхопив навіть застуди, хоча там улітку з рота йшла пара, а стіни вкривали візерунки плісняви. Але в той період організм перебував у стані шоку, коли після тортур, у постійному голоді та холоді я змушений був просто ходити по п’ять-шість годин по тих нещасних п’ятьох метрах — від ґрат до «шконки», щоб хоч трохи зігрітися й отримати хоч трохи тепла. Інакше мовлячи, екстремальна ситуація задіює ті резерви організму, про які людина могла і не здогадуватися.

Це справедливо і щодо психіки. Коли ви серед ночі стоїте, мов свічки, кілька годин поспіль і молитеся, щоб двері не відчинилися й вас знову не почали бити, — у такі моменти просто немає часу рефлексувати. Усі психічні процеси — емоційні, пізнавальні та вольові — зосереджені на кожному шурхоті за межами камери. Як, зрештою, і тіло, яке перетворюється на один скорочений м’яз, готовий до чергового удару збоку. Виживання — єдина мета, важлива для полоненого цієї миті.

Одначе вільний час у приміщеннях із ґратами і навісними замками цю мету підточує. Час постає тут своєрідним рентгеном, на якому проступає людина: її сенси, цілі, надії, та переважно зі штампом «минуло». Слід чітко уявити собі цю картину.

О шостій ранку пролунав дзвоник і команда «підйом». Ви підвелися з нар, підійшли до черги коло умивальника чи туалету, потому, за годину, подали в «кормушку» тарілку, в яку накладуть трохи їжі. П’ятихвилинної прогулянки не рахуємо. Фактично, це все, що відбудеться з вами за день. Простір на п’ять-сім метрів, дванадцятеро людей, ті самі обличчя, ґрати, тьмава лампа. І так — місяці й навіть роки. Якщо ви щойно потрапили в цю систему, шок настає вже у перші кілька годин. Усі мовчать. Хтось читає, хтось сидить на власній нарі, просто опустивши лице в долоні. Декотрі ледь чутно шепочуть молитву. Всі розмови вже перебалакані, ви знаєте долю кожного співкамерника до дрібниць. Двері не відчиняться, нині вже нічого не станеться. Навіть якщо ви просто «сидите» без тих «атракціонів», які полюбляли влаштовувати в «Ізоляції», вам іще належить витримати себе. Витерпіти людські погляди, в яких ви відбиваєтеся, мов у дзеркалі, коли по самому лише такому позирку стає зрозуміло, що людина заснула з думкою про сина, якого не бачила вже понад рік, — і прокинулася з тими ж думками, у тій же камері, з тими, на кого не хочеться й дивитися. Хоч би як ви харчувалися, хоч би яким займалися спортом, хоч як старалися думати про позитивне — сама система годинами зжирає вас зсередини. Ви втрачаєте вагу, обличчя робиться сіре і впале, ви чимраз менше їсте і розмовляєте — голе існування, лише ви і воно.

Багато хто з в’язнів міряє своє життя лише минулим — у теперішньому їх ніби й не існує, а про майбутнє взагалі не випадає говорити. Цікаво, що ця деталь проступала і в мові, а особливо впадала в око, якщо порівняти тих, хто «сидів» уже рік, і тих, хто був у «Ізоляції» один-два тижні. Мовні конструкції перших були сповнені минулим часом. Така людина «знала», «любила», «вміла», навіть коли йшлося про ще не завершений процес — наприклад, про кулінарний смак чи улюблену страву. Людина була жива, але тепер вона «любила крабовий салат», а не досі «любить». Від мови цих людей буквально віяло минулим, так наче в теперішньому вони здатні були тільки згадувати. Натомість недавні мешканці «Ізоляції» досі будували плани і переймалися комунальними боргами.

Час озлоблює. А в такому місці, як «Ізоляція», озлоблює подвійно. Від якогось моменту я став дивитися на новоприбулих через фільтр цинізму й апатії почуттів, надто ж коли йшлося про людей максимально далеких від криміналу чи цієї війни і які намагалися навіть почати розмову зі звертання «ви» (тут таке не заведене). Я дивився на їхній чистий одяг, свіжу стрижку, відсутність страху в очах — і думав собі, що через кілька днів від цього не лишиться й сліду. За кілька днів вони зіштовхнуться з таким, про яке навіть подумати не могли, що воно можливе в центрі Донецька. Їх перетворять на шмат неживого м’яса, на організм, хребет якого вивертає навиворіт під дією струму. Організм, якому залишається тільки благати, щоб його дружину чи доньку не «пустили по колу», — а останнім часом таке обіцяли кожному, хто проходив донецький підвал. І ось від «ви» нічого не лишилося. Ось він годинами дивиться в підлогу й мовчить. Незабаром, коли підпишете потрібний текст, те, що від вас залишається, отримує лапшу і пару шкарпеток — розкрадена «передачка» з дому з неодмінним супроводом від «оперів»: «От бачиш: ти до нас по-людському — і ми з тобою так само». І так — місяць у місяць, роки. Якщо на цьому замкнутися — просто божеволієш. Саме тому так важливо конвертувати час — у кроки до нар, читання книжок або спорт. Звісно ж, бувають різні обставини, але навіть в «одиночці» підвалу я бігав по двадцять хвилин щодня — у місці, де крім плісняви та сирості не було взагалі нічого.

Утім, розуміння цього не завжди гарантує результат. Крім звичних депресій, що їх зазнавала більшість в’язнів «Ізоляції», кілька разів за місяць я дуже панікував, коли подумав про час, який можу тут збути. Ці думки призвели до того, що посеред ночі мені раптом забракло в камері повітря, тож довелося вдати, ніби мені потрібно в туалет, що був розташований біля ледь прочиненого вікна. Я жадібно ковтав невеличкі струмені нічного вітру, хоч і знав, що повітря менше не стало і проблема лише в моїй голові.

Але у плині часу і його сприйнятті є ще одна важлива особливість. Попри чіткість санкції статті «шпіонаж», політичний в’язень вимушений існувати між «обмін післязавтра» і «ще цілий рік». Ясна річ, це перебільшено, але заломлення часу змінює і всю психологію. Так, якщо кримінальний злочинець знає свій термін, а отже — і точку докладання волі, то «політичний» живе у в’язкій рутині років і годин. Вдаючись до відомої шкали прийняття неминучого, можна сказати, що така людина ніколи не досягає смирення, а перебуває в стадії торгу, що іноді переходить у депресію. І справді, навіть після двох винесених мені вироків — 15 років кожний — хіба можна прийняти 30 років ув’язнення як неминучість? Особливо якщо ви живете лише думкою про те, що одного разу станеться обмін? Ось чому невідомість перетворює день на місяць, а іноді місяць (скажімо, перед Новим роком) пришвидшує, як день. Такийстан добре схарактеризував мій співкамерник, порівнявши його з морквиною біля обличчя клоуна, яка віддаляється від нього щоразу, як він ступає крок уперед.

Видавництво Старого Лева

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-