Борис Грінченко. 2. Фельдмаршал слова

Борис Грінченко. 2. Фельдмаршал слова

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про велета національного відродження України

Не в усіх своїх дітях народ роздмухує Божу іскру. Коли такі знаходяться – вони стають обранцями. Отож упродовж цілого життя Борис Грінченко жертовно ставився до власної творчості, аби зреалізувати громадянський обов’язок перед темним людом та сплюндрованою Україною:

- Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завжди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської.

У Чернігові, на щастя, Борису Дмитровичу поталанило. На відміну від Харкова, тут діяла малесенька купка інтелігенції. Але купка ліберальніша, ніж численніше товариство на Станіславщині. У Чернігові народні демократи не обмежувалися балачками про визискування селян та читанням більш-менш нелегальної літератури, а вдавалися до щоденної освітницької праці...

5-секретар губернської земської управи Борис Дмитрович Грінченко
Секретар губернської земської
управи Борис Грінченко

Крок за кроком, буква за буквою відвойовувалися демократичні права. Так, тепер нам їхні перемоги здаються… дрібними, але без них і Української Революції 1917-1920 рр. бути не могло. Зокрема у листі 1898 р. до українського фольклориста, етнографа та мовознавця Митрофана Дикаріва (1854-1899) секретаря Чернігівської губернської земської управи Б.Д.Грінченка сумно констатувалося:

- У нас оце тільки минуло губернське земське зібрання. На йому, між іншим, ухвалили: а) прохати, щоб лікарям дозволено читати селянам відчити з гігієни й медицини “местным наречіем”; б) прохати, щоб до народніх театрів пускали п’єси не самі ті, що в спеціальному на те реєстрі (там викинуто всі українські), а всі дозволені драматичні цензурою (тобто, й українські); в) прохати, щоб пущено до сільських бібліотек українські книжки.

*   *   *

титульна сторінка часопису з рецензією на етнографічні праці Бориса Грінченка
Титульна сторінка часопису
з рецензією на етнографічні праці
Бориса Грінченка

Безперечно, як і будь-який митець, він снив і бачив себе зануреним виключно в красне письменство. Рідним і найближчим друзям Борис Грінченко сповідався, мовляв, хотілося хоч би на два роки поринути в літературну працю… Вилучаючи години, рік у рік Борис Грінченко працював над фундаментальним тритомником “Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (1895-1899).

Тим часом зяяла одна доволі глибока проблема. Ніхто в Україні, з огляду на цикання з Московії, не бажав друкувати твори національних авторів. У 1894 р. у Чернігові Борис Дмитрович загорівся ідеєю і створив видавництво дешевої популярної літератури для справи народних потреб. Настирним був новатор національної ідеї – хоч що там, а задуманого досягне… Аби знизити ціну на книжки, редагування і коректуру рукописів подружжя Грінченків прийняло на себе.

- Так, наше діло гнітять, але ж ми самі удесятеро побільшуємо цей гніт своєю недбалістю, продажністю, лінощами.

В умовах жорсткої цензури він спромігся на кошти покійного письменника і мецената Івана Яковича Череватенка (1865-1893), котрий заповів на українське книговидання 1000 рублів, видати 45 книжок народно-просвітницького змісту загальним накладом 200 тис. примірників. Самовідданістю національній ідеї ніхто із Б.Д.Грінченком порівнятися не міг. Він сам надихав прикладом, але й інших суворо піднімав до роботи. Михайло Коцюбинський (1864-1913) у листах називав колегу генералом:
- Генерал сказав зробити те-то і те-то.
Хоча сам Борис Дмитрович щиро вважав себе “людиною повинності”.

*   *   *

Нерозуміння іншими його не спиняло. Розвиваючи українські гуманітарні науки, з року в рік дослідник готував та пропонував нові й нові монографії: збірка “Думи кобзарські” (1895), “Литература украинского фольклора” та “Якої нам треба школи” (обидві: 1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906) і “На беспросветном пути. Об украинской школе” (обидві: 1906), історичний нарис “Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б.Хмельницького” і підручник “Українська граматка до науки читання й писання” (обидві: 1907) та інші.

Обкладинка фольклорної збірки  Б. Грінченка, Чернігів, 1895 р.
Обкладинка фольклорної збірки Бориса Грінченка, Чернігів, 1895 р.
Обкладинка книжки

Обкладинка книжки "Нарід у неволі", Львів, 1895 р.

обкладинка народної книжечки Страшні забавки, виданої Борисом Грінченком, Чернігів, 1897 р.
Обкладинка народної книжечки, виданої Б. Грінченком, Чернігів, 1897 р.

Відвідавши Б.Д.Грінченка у Чернігові, громадський діяч, письменник, публіцист, науковець Олександр Лотоцький (1870-1939) залишив яскраві спостереження:

- Його кабінет – се була справжня робоча лабораторія, з якої виходили продукти літературної творчості найрізноріднішого характеру – художні твори прозою й віршем, популярні брошури, публіцистичні статті, наукові розвідки.

…І єдиним свідком, як у копіткій праці створювалися ті шедеври, був лишень кіт, який щодня вранці о десятій годині, коли письменник незмінно приступався в кабінеті до роботи, стрибав на стіл... “Жовтими ясними очима уважно дивився Котусь, як бігало моє перо. Мабуть, часом йому здавалося, що я не так пишу, як треба, і він граціозно й злегенька спиняв перо своєю лапкою”.

*   *   *

Борис Грінченко
Борис Грінченко

Перебуваючи в 1894-1900 рр. у Чернігові, пошанований у місті просвітник перетворився на одного із керівників нелегального осередку інтелігенції – чернігівської губернської “Громади”. Ясна річ, що невдовзі Чернігівське жандармське управління сповістило місцевий департамент поліції: виник таємний антиурядовий політичний гурток, до складу якого входять: статист Оцінно-статистичного бюро при Чернігівській губернській земській управі Михайло Коцюбинський, його дружина, “раніше засуджена” Віра Дейша, секретар губернської земської управи Борис Грінченко, правник Ілля Шраг та інші.

Ідеологічне протистояння Б.Д. Грінченка з прихильниками “державної законослухняності” викликало потужну протидію і сягнуло апогею в листопаді 1899 р. Формальним приводом для звільнення вартового народних інтересів став конфлікт між гласними (ревізійна комісія), агресивно налаштованими проти українофільської діяльності в губернії, та секретарем губернської земської управи. У доповідній записці оголошувався ультиматум: або всі члени ревізійної комісії йдуть у відставку (всім складом), або з роботи усувається Б.Д.Грінченко. Компроміси не розглядалися.

Спроби очільника Чернігівської філії Загальної української безпартійної організації, впливового місцевого правника Іллі Шрага (1847-1919) владнати конфлікт виявилися марними – у жандармському управлінні лежав реальний донос якогось Котляревського. Випереджаючи події, 16 листопада 1899 р. на ім’я голови Управи, українського історика, публіциста, соціолога Федора Михайловича Уманця (1841-1917) підлеглий Борис Грінченко поклав прохання про звільнення з посади і письмово виклав причини конфлікту з гласними. 18 грудня т.р. заяву задовольнили.

Ніякого розпачу, а тим паче – чіпляння за чиновницьку годівницю! Незабаром у листі від 1900 р. до українського письменника, бібліографа, фольклориста, перекладача і лексикографа Михайла Комарова (1844-1913) Б.Д.Грінченко обґрунтував такий вчинок і виклав чіткі плани на майбутнє:

- Досі я був учителем чи канцеляристом, який вільного часу брався до писання. Тепер хочу бути тільки письменником. Здебільшого з цього мого заміру люди не сміються тільки через те, що грубо сміятися чоловікові в вічі.

*   *   *

Не вперше він шукав собі якийсь душник. Прибувши із Чернігова до Києва, 12 вересня 1899 р. Борис Дмитрович Грінченко заходився впорядковувати та каталогізувати… унікальну колекцію українських старожитностей, яку меценат і колекціонер Василь Васильович Тарнавський-молодший (1837-1899) збирав усе життя, а в 1897 р. подарував Чернігівській губернській громаді. Сучасні науковці припускають, що зібрання те колись обіймало (орієнтовно) 10 тисяч артефактів, починаючи від археологічних знахідок доби бронзи, раннього залізного віку та Київської Русі аж до тогочасся.

Те, що дослідник побачив у вогкому підвалі Музею Б.І.Ханенка та В.Н.Ханенко по вулиці Олексіївській, 15 (нині – Терещенківська) на Либідському городищі Києва, де зберігалося зібрання, – примусило здригнутися: Шевченкові речі валялися “серед усякого мотлоху й дрантя у якійсь комірчині – там, де сторожі мітли ставлять і ганчірки складають”. Спливло трохи більше півтора року, і в Чернігові на основі приватної колекції, до якої, до речі, входила особиста шабля Богдана Хмельницького, у 1902 р. виник єдиний в Російській імперії Музей українських старожитностей.

Здавалося б, ну, подвиг великий: розлініяти зошит, експонати пронумерувати та опис скласти? Насправді сім’єю Грінченків закладалися підвалини національної музейної справи. Удвох із дружиною вони не просто впорядкували грубий каталог “Каталог музея украинских древностей”, виданий у 1900 р., а врятували для нащадків значну частину старожитностей В.В.Тарновського, що від вогкості пліснявіла та зникала в одному з київських підвалів. Дбайлива праця відібрала півроку життя.

Що в сухому залишку? Лишень Шевченкових експонатів через їхні дбайливі руки пройшло 758! І ці врятовані подружжям твори, картини й особисті речі Кобзаря й донині експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

*   *   *

На мізерні літературні гонорари наступний рік родині довелося жити з лихом пополам, а потім у їхнє віконце зазирнуло сонце. Звільнений секретар Чернігівської земської управи дістав несподівану пропозицію. У лютому 1902 р. до нього звернувся часопис “Киевская Старина”, редакція якого знаходилася тоді на вулиці Велика Васильківська, 53, і запропонував відредагувати “Словарь української мови” – його київський історико-етнографічний щомісячник готував на конкурс, оголошений Імператорською Санкт-Петербурзькою Академією наук за матеріальної підтримки фонду, започаткованого покійним академіком М.І.Костомаровим. За умовами конкурсу роботу належало завершити до 1 листопада 1904 р.

прибутновий будинок по вул. Гоголівській, 8, в якому у Києві мешкав Борис Грінченко
Будинок по вул. Гоголівській, 8,
в якому мешкав Борис Грінченко

Креатура Бориса Грінченка старогромадівцям не зі стелі впала. На кандидатурі упорядника Словника, що, з усього було видно, став у категорію довгобудів, особисто наполягав Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). До речі, саме у помешканні славетного композитора та фольклориста на Маріїнсько-Благовіщенській, 95-б (нині – вул. Саксаганського), Б.Д. Грінченко попервах зупинився з родиною і, навіть не винайнявши квартири, узявся за роботу. Тільки на початку червня 1902 р. Борис Дмитрович замешкав на вулиці Гоголівській, 8 (раніше – Кадетський провулок), квартира №6. Був він реальним трудоголіком. Жартома Микола Лисенко стверджував: якщо Грінченка одного залишити на безлюдному острові, той сам переробить усю українську роботу.

мкморіальна дошка на фасаду будинку по вулиці Гоголівській, 8
Меморіальна дошка на фасаді будинку по вулиці Гоголівській, 8

Марія Загірня
Марія Загірня

Отже, попередники Бориса Грінченка напрацювали чималу картотеку, яка поволі скупчувалася від 1861 р. Первісно лексичний матеріал нагромаджували Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Павло Житецький, Іван Нечуй–Левицький, Дмитро Яворницький, інші мовознавці й літератори. Словник обіймав 53 тис. слів. Разом із дружиною Марією Миколаївною Грінченко, котра тоді вже виступала під літературним псевдонімом Марії Загірньої, із головою вони поринули у роботу над укладанням головного твору життя – чотиритомного “Словаря української мови”. Цікаво, що ту копітку роботу упорядник розпочав ще… в дитинстві, коли на хуторі Вільховий Яр узявся складати почуті слова в лексикон забороненої батьком до вжитку в побуті української мови. Чи міг він сподіватися, що матеріал той згодом використає у справжньому академічному Словнику?

Упродовж двох із половиною наступних років терміну редакторові сплачували… 100 рублів на місяць. Інших пропозицій у Києві Борис Грінченко не дістав – тож фельдмаршалу слова, котрий українську інтелігенцію “підганяв до праці, як диктатор” (Володимир Самійленко), довелося погодитися. Хіба що, для себе він додатково обстояв одну-єдину вимогу: окрім суто редакторської праці, упорядник здобув право вводити до лексикону нові слова.

9-титульна сторінка академічного “Словаря української мови”, Берлін, 1924 р.
Титульна сторінка академічного “Словаря української мови”, Берлін, 1924 р.

*   *   *

Титанічна праця полягала в тому, що, попри незакінчену середню освіту (sic!), яку надолужила колосальна самоосвіта, належало не лише впорядкувати, але й вибудувати струнку наукову систему, відредагувати та значно доповнити (плюс 19 тис. слів) Словник. Глибину наукового завдання лексикограф вимірив спокійно:

- Думав я, що се справді буде редагування, однак, виявилося, що се буде складання нового словаря з того матеріалу, який дала “Киевская старина” та зі свого...

За сто рублів на місяць робота виконувалася в шаленому темпі: за два роки він виконав те, що за сорок років не спромоглися зробили попередники… Як підсумки, один за одним чотири томи словника друкувались у Києві впродовж 1907-1909 рр. Загальним обсягом вони містили 68 тис. українських слів, до яких додавався переклад російською мовою, а також відповідний ілюстративний матеріал із різних джерел, як-то: фольклорні та етнографічних збірки, літературні твори, словники, розмовна мова з усієї території України. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови.

За визначну мовознавчу роботу упорядника було вшановано вітчизняними та іноземними фахівцями. Зокрема, на загальних зборах Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук у 1905 р. “Словареві української мови” присудили другу премію (срібна медаль) “апостола кращої долі України” М.І.Костомарова.

- Матеріалу було мені дано тільки 49 тисяч слів і, не вважаючи на всі мої домагання, не схотіли доповнити цей матеріал новим. Ми з жінкою доповнили словарь скільки змогли з власного матеріалу, але все ж часу було так мало (Словарь робився на академічий конкурс, і останні років півтора мені доводилося сидіти над ним 10-11 годин щодня), що північні діалекти і ще дещо зосталися не повно зарепрезентовані. Через те Словарь одібрав од Академії Наук тільки другу премію, хоч про саму роботу і про знакову вартість словаря Академічна рецензія озвалася дуже прихильно.

Праця виявилася настільки фундаментальною, що на словнику Б.Д. Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 1920-х рр., а з деякими змінами – чинний і донині. Тепер авторський рукопис – не тільки лінгвістичний камертон, а й сторінка славетна історії суверенної країни. Не випадково, оригінал та репринтові видання “Словаря української мови” нині зберігаються у фондах Педагогічного музею України (вул. Володимирська, 57), а на основі цієї праці Академія наук України видала 11-томний Словник української мови (1970-1980; “Наукова думка”).

*   *   *

Доводиться дивуватися розмаїттю його таланів.

Попри колосальну наукову завантаженість, видатний український енциклопедист не полишав і красного письменства. У 1903 р. світ побачила нова поетична збірка “Писання Б.Грінченка”. Робилися літературні переклади, здійснювалися бібліографічні дослідження, для нових монографій збирався фольклорний та етнографічний матеріал, публіцистично викладалися нотатки та роздуми щодо шляхів розвою національної освіти.

Змінювалися часи, і разом із ними перетворювався колись аполітичний педагог. У 1904 р. Борис Дмитрович Грінченко вступив до лав Революційної української партії (РУП), а трохи згодом навіть очолив її ліву течію. У 1906 р. РУП об’єдналася з Українською революційною партією (УРП), утворивши Українську демократично-радикальну партію (УДРП), невдовзі перейменовану на Українську трудову партію (УТП).

У Києві Борис Грінченко відкрив першу приватну публічну бібліотеку, книжковий фонд якої заклав основи Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Укомплектування видавничою комісією громадського товариства “Просвіта” міської народної бібліотеки перетворилося для Бориса Дмитровича на улюблену справу. До книг просвітник мав побожне ставлення. Все життя він та члени його родини сумлінно збирали книжки, насамперед ті видання, що стосувалися України, переважно – наукового змісту: понад шість тисяч примірників...

4-міцне подружжя Грінченків - Марія Миколаївнв та Борис Дмитрович, 1908 р.
Марія та Борис Грінченки, 1908 р.

Логічно, що у власному заповіті, складеному в серпні 1909 р., Б.Д. Грінченко просив нащадків, щоб його бібліотека збереглася як ціле, просив не змішувати її книги з загальним фондом, мати окремий каталог і окремі шафи, називати “Бібліотекою Марії й Бориса Грінченків”. Книги не видавати додому, а дозволяти (безкоштовно) працювати з ними в читальні. Після смерті Б.Д. Грінченка Марія Миколаївна намагалася виконати той пункт заповіту чоловіка й для бібліотеки придбала приміщення на Бульварно-Кудрявській вулиці, 8 (колись – вул. Воровського).

*   *   *

Хоча римувати майбутній літератор почав у сім років, подарувавши тоді батькові, відставному штабс-ротмістру Дмитру Яковичу Грінченку чотири строфи російською мовою, ніхто з українських класиків, – не лише Борис Грінченко, – на віршах до Жовтневого перевороту грошенят не заробив. Навіть батько Тарас, котрий коштом благодійника (1100 рублів), співдиректора потужної компанії “Брати Яхненки і Симиренко” Платона Федоровича Симиренка (1821-1863) у 1860 р. видав “Кобзар”, а в якості повернення боргу… розрахувався примірниками видання.

Здавалося, у тій царині нічого нового для Бориса Грінченка не відкриється. Тим часом, то вчитель, то чиновник – багато писав та регулярно друкувався у часописах й альманахах. Скажу більше, за життя автора світ побачили поетичні збірки “Пісні Василя Чайченка” (1884), “Під сільською стріхою” (1886), “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), “Під хмарним небом” (1893) , дитяча “Книга казок віршем” (1894), “Пісні та думи” (1895), “Хвилини” (1903), “Писання Б.Грінченка” (1904). Назву й авторські поеми: “Смерть отаманова” (1888), “Лесь, преславний гайдамака” (1900), “Матільда Аграманте” (1897). А ще Борис Грінченко створив 77 байок, а упорядкувавши, отримав збірку “Байки” (1911).

І – про цікавий поворот сюжету… Ви ніколи не замислювалися, яким коштом на зламі XIX-ХХ століть жили і працювали українські письменники-класики? Ні? Цікаві факти знайшов я у розвідці «Повість Бориса Грінченка “Під тихими вербами”: Історія створення, перші публікації» аспіранта відділу видань літературно-наукової спадщини Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Дмитра Єсипенка. Цитую:

- Щодо питання літературних заробітків, то певні сподівання Борис Дмитрович покладав на журнал “Киевская старина”. Клопотаннями головного редактора видання Володимира Науменка і за підтримки київського генерал-губернатора Михайла Драгомирова було здобуто дозвіл на друк україномовних матеріалів у цьому виданні (з дозволу київської цензури). З ініціативи Євгена Чикаленка (і його коштом) було визначено платню за художні твори українською у розмірі 30-50 рублів за друкований аркуш. 1900 р. той виплатив майже 300 рублів, у 1901 р. – майже 850, а 1902 р. – майже 1000 рублів. Як свідчить листування Євгена Харлампійовича, він добре знав про складне становище Б.Д. Грінченка і зважав на це, призначаючи гонорари. За відсутності регулярних фінансових надходжень (до початку роботи над “Словником української мови”) така допомога була важливою для сім’ї письменника. У творчій діяльності літератор визначив своїм принципом писати українською, а російською лише “про українські справи”. Отож він відгукнувся на отримане влітку 1901 р. запрошення редактора Сергія Южакова стати автором статей про українську літературу, фольклор та історію до 20-томної “Большой энциклопедии: Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания”. Восени-взимку 1900 р. Борис Грінченко написав повість “Серед темної ночі”. У 1901 р. її надрукувала “Киевская старина” і того ж року видала окремою книжкою. Авторський гонорар склав… 400 рублів (40 рублів за друкований аркуш).

*   *   *

Як ви самі розумієте, категоріями другого в родині автомобіля чи заміського будинку тодішні письменники не мислили. Більшість речей робилась, як колись назвою своєї повісті ідею формалізував Михайло Коцюбинський, “для загального добра”. Людина широких літературних вподобань та європейських світоглядних позицій Борис Грінченко особисто вибудовував зв’язки української культури з національними культурами інших народів. Саме тому, вільно володіючи чеською, німецькою, польською, французькою мовами, сумлінно вивчаючи італійську та норвезьку, він багато перекладав. Особливий інтерес викликали у майстра твори класиків німецької літератури Фрідріха Шиллера, Йоганна Вольфганга фон Гете, Герніха Гейне.

Між іншим, авторський переклад балади “Лісовий цар” (“Der Erlkönig”; 1782) Гете у дожовтневий період став одним із найкращих перекладів українською мовою:

- Хто їде в негоду тим лісом густим? / То батько, спізнившись, і хлопець із ним. / Обнявши малого, в руках він держить, / Його пригортає, його він пестить. / – Чом личко сховав ти, мій синку малий? / – Ой тату! Чи бачиш? – Он цар лісовий: / У довгій киреї, в короні... дивись! / – То, синку, тумани навкруг простяглись. / “Мій хлопчику любий, до мене сюди / На луки зелені ти гратись іди; / В моєї матусі є пишні квітки, / Гаптовані злотом тобі сорочки”.

Особливу увагу Борис Грінченко приділяв збагаченню репертуару українського національного театру новітніми досягненнями світової драматургії. Серед здійснених ним в останні роки життя перекладів згадаю драми Фрідріха Шіллера (“Вільгельм Тель”), Герхарта Гауптмана та Генріка Ібсена. Це правда: жити він поспішав, повсякчас об’єднуючи європейську ерудованість із потребами українського суспільства. З-поміж основних прозових та драматичних творів Б.Д. Грінченка слід назвати такі: повісті “Сонячний промінь” (1890), “На розпутті” (1891); дилогію – “Серед темної ночі” (1901) і “Під тихими вербами” (1902), а також п’єси “Лісні зорі” (1897), “Нахмарило” (1897), “Степовий гість” (1898), “Серед бурі” (1899), “На громадській роботі” (1901).

*   *   *

Борис Грінченко
Борис Грінченко

Намагаючись заповнити вакуум у друкованому побутуванні громадської думки, у 1906 р. Борис Грінченко узявся видавати в Києві першу на Надніпрянщині національно орієнтовану пресу, зокрема щомісячний часопис “Нова Громада” (до грудня 1905 г. було видано 12 номерів) та щоденну газету “Громадська думка” (вийшло 190 чисел; згодом – “Рада”).

Розпочинався новий етап, відколи було замало просто талановито писати, заради національної ідеї вимагалося талановито діяти. І Б.Д. Грінченко поклав чимало часу, аби створити й очолювати київську філію культурно-освітянського громадського товариства “Просвіта”, чия багатогранна діяльність спрямовувалася на формування української нації і, зрештою, становлення Української держави.

- Ми, ми самі винні в тому, що у нас досі нічого нема! Бо “хто дбає, той і має“, бо “толцыте и отверзется вам!” Лінь, недбалість і зрада – ось чим ми досі вславилися, ось наш історичний “формулярный список”.

На початку 1906 р. до київського генерал-губернатора, генерал-ад’ютанта Миколи Васильовича Клейгельса із заявою про дозвіл на створення товариства “Просвіта в Києві” звернулися письменник і вчений Б.Д. Грінченко та композитор М.В. Лисенко. У документах подавачі чітко визначали мету Товариства:

- Цель общества есть содействие развитию украинской культуры и, главным образом, просвещению Украинского народа на его родном языке; общество имеет действовать в пределах г.Киева и Киевской губернии.

Статут склав письменник, історик, директор Київської фельдшерської школи і притулку для покинутих дітей Модест Левицький (1866-1922). Цікаво, що документ самі просвітяни прийняли не одразу, а після тривалого обговорення, з численними доповненнями, аби уповні реалізувати статутне завдання “Просвіти” – видавати газети, журнали, книжки та іншу літературу українською мовою; відкривати хати-читальні; бібліотеки; засновувати навчальні, науково-просвітницькі заклади, сприяти роботі музеїв; влаштовувати літературно-мистецькі вечори; організовувати читання публічних лекцій; проводити конкурси на кращі літературні твори; вишукувати фонди для підтримки стипендіатів у вищих навчальних закладах.

Після отримання офіційних документів про реєстрацію 26 травня 1906 р. стараннями Бориса Грінченка, Миколи Лисенка, Грицька Коваленка, Фотія Красицького, Федора Матушевського, Марії Старицької, за участю Лесі Українки, Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського та інших, власне, й виникла “Просвіта в Києві”. Попервах рядовими членами Товариства були відомі діячі української культури: Михайло Грушевський, Олена Пчілка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Любов Яновська.

*   *   *

У випадку із Борисом Грінченком йшлося не про загальне керівництво (1906-1909), а про очільництво та фактичне забезпечення роботи видавничої комісії, що надрукувала чимало науково-популярних книжок, організовувала лекції та зібрання, влаштовувала літературно-музичні вечори, збирала кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві.

Видавнича комісія (9 членів) громадського товариства “Просвіта в Києві” вперше зібралася 25 серпня 1906 р. Головою соратники обрали Б.Д.Грінченка, секретарем – Володимира Чеховського. Згідно з підрахунками Наталі Копиленко (Антонець), упродовж п’яти років існування (1906-1910) друком з’явилося 36 книжок для народу загальним накладом 173 760 примірників. Власні видання Комісія розсилала всім членам (на 1909 р. – 625 чоловік), певним інституціям, редакціям українських періодичних видань.

У 1907 р. для інтенсивного ведення видавничих справ було засновано чотири спеціальних фонди: фонд імені Б.Д.Грінченка, фонд імені М.Д.Драгоманова, фонд імені К.М.Прокоповича, фонд Л.М.Жебуньова, які діяли до 1910 р., коли адміністративним розпорядженням царська влада ліквідувала “Просвіту в Києві”.

Упродовж життя його світогляд не змінився. Як і в юності, коли Борис Грінченко полемізував у листах із товаришем Трохимом Зіньківським. Останній стверджував:
- Для нас, українців, українізація інтелігенції – все: буде в нас інтелігенція – кацапи нам не страшні...

Борис Грінченко не погоджувався:
- Але ж думаю, що ти помиляєшся, кажучи, що інтелігенція для нас – усе. Народні маси тепер уже не такі, як двадцять років назад. Серед їх багато людей, а по деяких селах навіть групи, що хочуть читати і читають, але читають, звісно, не українську книгу, бо її ще нема. Нам треба якомога більш книжок для народу. Дарма, що поки будуть вони, може, й не зовсім гарні, – аби українські...

*   *   *

До всього ж, Борис Грінченко ходив в активістах таємної організації Братства Тарасівців, створеної влітку 1891 р. на могилі Тараса Шевченка у Каневі, яка своїм статутним завданням бачила боротьбу за національне визволення українського народу. Мені здається, що сьогодні вірш “Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини” Бориса Грінченка (1898) лунає з особливою актуальністю:

- Ще не вмерла Україна, / Але може вмерти: / Ви самі її, ледачі, / Ведете до смерти! / Не хваліться, що живе ще / Наша воля й слава: / Зрада їх давно стоптала, / Продала, лукава. / Ваші предки торгували / Людськими правами, / Їх продавши, породили / Нас на світ рабами. / Не пишайтеся ж у співах / Ви козацьким родом: / Ви раби, хоча й пани ви / Над своїм народом. / Україна вам не мати, / Є вам інша пані, / Зрадних прадідів нікчемних / Правнуки погані! / Тільки той достойний щастя, / Хто боровсь за його, / Ви ж давно покірні слуги / Ледарства гидкого. / Ви ж давно не люди – трупи / Без життя і сили, / Ваше місце – кладовище, / Яма та могили. / Як живі покинуть мертвих, / Щоб з живими стати, / “Ще не вмерла Україна” / Будемо співати. / Як живі покинуть мертвих, / Прийде та година, / Що ділами, не словами / Оживе Вкраїна!

Власне, дворянин у “третьому коліні”, що було офіційно підтверджено Харківським Дворянським депутатським зібранням “на основании указа Правительствующего Сената от 28 февраля 1844 г. за № 3252, коим по заслугам поручик Яков Иванов Гринченков (дід Бориса. – О.Р.), утвержден в потомственном дворянстве”, – усе життя довелося виснажливо працювати, байдуже де: на педагогічній ниві, у чиновниках, за літераторським столом. Чому? Невже йому, старшому у родині синові, не надійшла ніяка спадщина?

Була така, але яка? Рівень статків родини висвітлила батьківська дарча Борисові Дмитровичу, датована 1900 р. За нею, відставний штабс-ротмістр Д.Я.Грінченко подарував синові 55 десятин землі при хуторі Немишлі, “с переводом на него, одаряемого Бориса Гринченко, лежащего на даримой ему земле долга Харьковскому Земельному Банку, в сумме 1000 (одной тысячи) рублей, из коих в настоящее время числится капитального долга 876 (восемьсот семьдесят шесть) рублей”.

Як людина надзвичайно працелюбна, котра сама себе створила, він, справжній патріот, зібрав, упорядкував та видав кілька важливих етнографічних монографій, зокрема “Из уст народа” (1900), “Література українського фольклору (1777-1900)” (1901). Бо вірив: і народ сам себе створить, дайте лишень йому шанс.

*   *   *

обкладинка книжки Українські народні казки за редакцією Бориса Грінченка, Київ, 1910 р.
Обкладинка книжки "Українські
народні казки" за редакцією
Б. Грінченка, Київ, 1910 р.

Життя у Києві тривало в шаленому темпі. На початку 1905 р. родина Грінченків залишила триповерховий будинок із червоної цегли по вулиці Гоголівській, 8, аби замешкати поряд – на Гоголівській, 27 (споруда не збереглася), аж поки не опинилася на вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 67, кв. 8 (нині – вул. Саксаганського), де із деякими перервами мешкала у 1907-1909 рр. У кімнаті – аж до стелі – виструнчилися книжки. Полиць бракувало, і томи лежали скрізь: на стільцях, на канапі. Увагу кожного відвідувача привертала чимала гравюра “Сліпий лірник із поводирем” (1894) Івана Їжакевича, що висіла високо на стіні, просто дверей: дві постаті, які залишають звичайне українське село. Символічно, чи не так?

Але, з іншого боку, і хмари почали темнішати, вдарили перші блискавиці. 17 серпня 1906 р. жандарми закрили газету “Громадська думка”, а проти антиурядової діяльності “Просвіти в Києві” відкрили слідство. Добром це не могло закінчитися, на початку 1907 р. прокотилася хвиля масових арештів. З-поміж інших “просвітян” і Б.Д. Грінченка кинули в холодну, саме в ту камеру Лук’янівської в’язниці, де рік тому за революційні переконання каралася його єдина дочка, 21-річна Настя.

Лише клопотаннями “якогось чиновника” із числа родичів Лесі Українки та актриси й громадської діячки Марії Михайлівни Старицької (1865-1930) членів Ради "Просвіти у Києві" за декілька днів випустили на волю. Відтоді громадське Товариство жандарми обклали заборонами: ні книжкового складу, ні сільських бібліотек, а "просвітянську" бібліотеку позбавили статусу публічної.

*   *   *

Використовуючи усі можливі легальні методи задля розвитку національної науки та просвіти, у березні 1907 р. Борис Грінченко надіслав до Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук, яка готувала нараду з приводу українського правопису, ґрунтовну доповідну “До питання про правопис української мови”, виклавши в ній історію його становлення і поширення під назвою – “Український правопис Куліша-Желехівського, а також конкретні зауваження щодо написання окремих слів”. Погромлена численними арештами та судовими справами "Просвіта у Києві" переживала матеріальну скруту: майже усі добродійники швиденько дистанціювалися від зв’язків із громадською організацію. Це Бориса Дмитровича не спинило, і він невтомно продовжував працювати для загального добра, у 1908 р. власним коштом видавши оглядову монографію “Українська граматична література”.

8-дві молоді українки - Ганна Чикаленко та Настя Грінченко. Львів, 1904 р.
Ганна Чикаленко та Настя Грінченко,
Львів, 1904 р.

Підірване сухотами здоров’я освітянина не витримало напруженого ритму. Останніми краплями стали тяжкі життєві випробування. 28 грудня 1905 р., за підготовку 2-го з'їзду РУП (Революційна українська партія) дочку Б.Д.Грінченка, студентку філософського факультету Львівського університету Анастасію Грінченко та п’ятьох її товаришів уперше заарештували та кілька місяців тримали у Лук’янівській в’язниці, де дівчина із хворим серцем дістала сухоти. Батьки докладали колосальних зусиль, аби за станом здоров’я звільнити єдину доньку з-під варти один раз, а потім і… другий.

Затим Бориса Дмитровича підкосили смерті близьких. 1 (14) жовтня 1908 р. у Києві від сухот померла його дочка Настя, а за нею, буквально через чотири місяці, 14 (27) лютого 1909 р. у могилу зійшов 11-місячний онук-немовля – Воля (Володимир), народжений революціонеркою у цивільному шлюбі зi студентом Миколою Сахаровим. У той самий період письменник пережив третю втрату – померла мати Поліксенія Миколаївна, котра після смерті чоловіка жила зі старшим сином.

*   *   *

Відчувалося, в 46 років сили його залишали. Улітку 1909 р., на позичені в родичів 1000 рублів, Борис Грінченко виїхав із Києва лікувати задавнений туберкульоз: спочатку – у санаторний Святошин, а потім – у село Будаївку (нині – Боярка). Наприкінці літа хворого відвідав на дачі російський поет, тлумач повного перекладу “Кобзаря” Т.Г.Шевченка Іван Бєлоусов (1863-1930), котрий прибув із доброчинною місією. Почувши, що знаний український літератор заслаб, російські колеги зібрали деякі кошти на лікування за кордоном. Вислухав візитера Борис Дмитрович і руками замахав:

- Не такий вже я безпорадній. Мені б оце лишень трохи одужати, я би працював, роботи багато. А там, вважаю, у вас є багацько людей, яким і жити нема чим, і роботи немає. Глибоко вдячний за турботу, але віддайте тому, хто більше за мене потребує.

По тому різкий спалах хвороби змусив письменника із дружиною у вересні 1909 р. назавжди залишити триповерховий жовтий будинок по вулиці Саксаганського, 67, аби вирушити на лікування до Королівства Італія. Апеннінський півострів зустрів неприязно. У комуні Оспедалетті, провінції Імперія, може, тиждень не більше Борис Дмитрович почувався краще, а потім погіршало. Восени задощило, а затим зима знесилила холодом і вітрами з Лігурійського моря…

комуні Оспедалетті
Комуна Оспедалетті, сучасний вигляд

Дружина бачила: чоловік стрімко згасав, але не здавався. Навіть після того, як уночі 21 листопада 1909 р. горлом пішла кров. Борис Дмитрович зліг, і здавалося – хвороба скрутила назавжди. Та де там! Навіть лежачи, просвітник читав, добирав матеріали для майбутньої монографії про гетьманів Мазепу та Дорошенка, окремо – про думи кобзарські, мінімум (!!!) два томи. Але, в першу чергу, Шевченків життєпис для українських діточок. Як пригадувала вдова:

- Казав, що вже не писатиме ніколи, мабуть, белетристики, бо, втративши дітей, почував, наче все в душі порвалося і не матиме сили писати художню прозу. Не збирався більше й за публіцистику братись, а хотів працювати коло науки. Це ж була його мрія з давніх-давен.

Розуміючи, що часу обмаль, разом із Марією Миколаївною він заходився біля італійсько-українського словника: написав чимало карток зі словами. Коли вже читати стало не сила, уголос чоловікові читала дружина, а Борис Дмитрович у такий спосіб добирав матеріали.

афіша п'єси Б. Грінченка у таборі військовополонених українців у Фрайштадті, Австро-Угорщина, 1918 р.
Афіша п'єси Б. Грінченка у таборі військовополонених українців у Фрайштадті, Австро-Угорщина, 1918 р.

*   *   *

Нищівним психологічним ударом стала звістка про закриття 8 (21) квітня 1910 р. колоніальною владою, Київським губернським у справах товариств присутствієм “Просвіти у Києві”. Переживаючи за своє кровне дітище, генерал українофільства, як пригадувала його дружина, “бідкався, що нема тепер Товариства, затвердженого на зміну... Міркував, що робити, аби порятувати Просвітнє добро... бо воно здасться новій “Просвіті”.

Неймовірно, але буквально за два дні до смерті Борис Дмитрович будував плани, як вони повернуться додому, а з Києва переїдуть до Будаївки (Боярки).

Він помер 23 квітня (6 травня) 1910 р. у будинку №2 на вулиці via Vittorio Emmanuelle в комуні Оспедалетті, регіон Лігурія, провінції Імперія. Відспівав покійного за православним чином французький причет Російської церкви із курортного містечка Ментон, департамент Приморські Альпи, округ Ніцца, кантон Ментона. Клопотаннями академіка Сергія Єфремова покійного відправили в Україну.

Свідоцтво про смерть Бориса Грінченка
Свідоцтво про смерть Бориса Грінченка

*   *   *

Поставивши дубову домовину й поклавши два траурні вінки у залізничний вагон, прибраний пальмовими гілками і трояндами, один із італійців виголосив промову, закінчивши словами:

- Прощавай, трудівнику, що стільки зробив для свого краю, стільки страждав за його. Ми, італійці, складаємо тобі останню пошану.

некролог про смерть Бориса Грінченка у французькій пресі
Некролог про смерть Бориса Грінченка у французькій пресі

Поховали видатного українця 9 (22) травня 1910 р. в Києві, на Байковій горі. Кілька тисяч містян та спеціальних гостей проводжали домовину письменника на цвинтар. Такого похорону з Шевченкових часів Україна не бачила. Багацько людей плакало. Юрба тиснулася, аби стати ближче до труни. Загальну думку в прощальній промові, здавалося, висловив Сергій Єфремов:

- Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя.

Фото: ZeFt.in.ua
Фото: ZeFt.in.ua

…У перші після похорону дні багато незнайомих родичам покійного людей за власної волі приходили відвідати могилу, щодня прикрашаючи її свіжими квітами.

10-2 серпня 2011 р., у сквері, поряд із адміністративним корпусом Київського університету імені Бориса Грінченка (вулиця Воровського, 18-2) було відкрито пам'ятник видатному українцю / Фото: ZeFt.in.ua
2 серпня 2011 р., у сквері поряд із адміністративним корпусом Київського університету імені Бориса Грінченка (вулиця Воровського, 18-2) було відкрито пам'ятник видатному українцю / Фото: ZeFt.in.ua

Слова Бориса Грінченка завжди надихали:

- Працюйте якомога найбільше, щоб стати добрішими, чеснішими. Коли що надумаєте гарного, так робіть не гаючись, коли к тому будуть підходящі обставини. Працюйте якомога більше для братів своїх.

Олександр Рудяченко

Перше фото: ZeFt.in.ua

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-