Соня Делоне. Архітектори кольору

Соня Делоне. Архітектори кольору

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про видатну українську художницю та дизайнерку єврейського походження

Ніколи історична батьківщина зі спогадів не сходить. Де б ти не був. Варто закрити очі і мовчки вимовити: – "Україна", – як самі з душевних глибин спливають яскраві спогади безтурботного дитинства. Глибокий білий сніг взимку, великі жовті соняшники влітку, буяння літніх мальв під стіною бабусиної хати чи нескінченна синява Чорного моря, і усе це накривають соковиті мазки, якими споконвіку пишеться наша рідна осінь.

Ці та інші мотиви не просто звучать, а разом з українськими народними орнаментами явно читаються у живописі різних періодів творчості Соні Делоне, або Соні Терк-Делоне (власне: Сара Іллівна Штерн), французької художниці-абстракціоністки українського походження, яку європейські арт-критики називають "першою леді абстракціонізму", найвидатнішим дизайнером у період між двома світовими війнами, найяскравішим представником напряму арт-деко, а заодно і футуризму, орфізму і симультанізму.

Більшість здивовано піднімають брови. Втім, ця українка була першою художницею, удостоєною честі провести персональну виставку в Луврі (1964), а у 1975 році вона взагалі стала офіцером Ордена Почесного легіону.

Знову доводиться констатувати: земляків ми практично не знаємо. Навіть, коли, здавалося, совок формально зник, чомусь справжньої національної історії не з'явилося. Нічого не попишеш, про українців більше говорить і знає світ, ніж вони самі. Ось чому персональна виставка-ретроспектива Соні Делоне як ключової фігури паризького авангарду у квітні 2015 року з величезним успіхом відбулася в лондонській галереї сучасного мистецтва "Tate Modern", а ми про це... не чули. Тоді у турбінній залі колишньої електростанції "Bankside Power Station", яка розташовується на південному березі Темзи, яблуку ніде було впасти, хоча експозиція тривала (!!!) пів року. Це й не дивно.

За останні п'ятнадцять років тут, у галереї "Tate Modern", виставлялися лише лідери естетичної думки ХХ ст.: Тіно Сегал, Тасіта Дін, Ай Вейвей, Мирослав Балка, Домінік Гонзалес-Ферстер, Доріс Сальседо, Карстен Геллер, Рейчел Уайтред, Брюс Науман, Олафур Еліассон, Аніш Капур, Гуан Муньос, Луїза Буржуа. Отже, нехай сьогодні буде день Соні Делоне (фр. Sonia Delaunay): - 1 (14) листопада 1885 року вона народилася.

* * *

Перші п'ять років життя Сара Штерн провела у рідному Градизьку Кременчуцького повіту Полтавської губернії, де її батько Еля Штерн (1858-1920) був керуючим на гвоздильному заводі. Мати – Хана Тевелевна Терк (1862-?), родом з Одеси, була домогосподаркою, страждала на депресії і ненавиділа провінційне життя. Що дивно, до 1789 року село яскраво, по-українськи називалося Городище, але після нового адміністративно-територіального поділу Російської імперії було перейменовано на село Градизьк. Назва, що ріже слух і яку важко вимовляти.

Навіть наприкінці XIX ст. селище залишалося заштатним містечком Полтавської губернії. Згідно з описом 1891 року, тут мешкало 8911 жителів, були православні церкви, єврейський молитовний дім, училище, земська лікарня, три заводи, 17 дрібних промислових і ремісничих закладів, 26 вітряних млинів і чотири сезонні ярмарки. Все…

Розуміючи вселенську безнадію заштатного повітового містечка, саме 32-річна мати випхала з Градизька свого первістка, Сару, відправивши дитя у нове життя із Богом забутого містечка до успішного бездітного брата. Саме з самовідданої ненависті до безпросвітного ідіотизму сільського життя Хани Терк почалася велика подорож майбутньої "амазонки авангарду ХХ століття", подорож через архітектуру кольору до геометричного абстракціонізму.

* * *

Соня в дитинстві, Санкт-Петербург
Соня в дитинстві, Санкт-Петербург

З 1890 року допитлива дівчинка мешкала у Санкт-Петербурзі, де виховувалася у сім'ї дядька по материнській лінії, успішного столичного адвоката, присяжного повіреного Генріха Товійовича Терка (1847-1917) та його дружини Хани Ізраїлівни Зак (1856-1911), доньки філософа і семітолога Ізраїля Ісааковича Зака (1831-1904), племінниці великого петербурзького банкіра і фінансиста Абрама Ісааковича Зака (1828-1893) та публіциста-палестинознавця Григорія Яковича Сиркіна (1838-1922).

Родичі були не з нижчих колін синів Ізраїлевих. Приміром, Генріх Тимофійович Терк був членом правління акціонерного товариства "Издательство “Брокгауз и Ефрон", очолював Богатовський цукровий завод, торф'яно-брикетний завод "Ириновско-Шлиссельбургское промышленное общество", пайове товариство "Товарищества Сергинско-Уфалейских горных заводов", акціонерне товариство "Финляндское легкое пароходство". Інші дядьки - випускник Медико-хірургічної академії (1881) Яків Тевелевич Терк (1850-1930) працював лікарем на залізниці у м. Лібаві, а у 1920-1930-х роках - у Криму; а от Марк Тевелевич Терк володів конторою з продажу сільськогосподарського обладнання на одеській Градоначальницькій вулиці, 8.

Соня, 1901 р.
Соня, 1901 р.

У Північній столиці дівчинці так сподобалося, що вона захотіла, щоб прийомна сім'я Терк її удочерила... по-справжньому, але не отримала дозволу від матері. Тоді художниця-початківець взяла собі псевдонім... Соня Терк. Велика єврейська родина багато подорожувала Європою (літо, проводила, проводила у Фінляндії), тож під час шкільних канікул дівчинка оглянула найбільші художні музеї та галереї Старого Світу: Франції, Німеччини, Італії.

Її здібності у живописі та кресленнях помітив шкільний педагог з малювання, і у 1903 році за порадою домашнього вчителя 18-річна Соня вирушила вчитися до Художньої академії Карлсруе (Staatliche Akademie der Bildenden Künste Karlsruhe), земля Баден-Вюртемберг. Тут 300 студентів з усієї Європи готували в загальних класах, а теоретичні курси з історії мистецтв і дидактики, а також гостьові лекції доповнювалися практичними заняттями. Було нуднувато.

Душа бажала фарб, і вона їх отримала, коли у 1905 році дівчина прочитала книгу "Мане та його коло" німецького галериста і арт-критика Юліуса Меєра-Грефе (Julius Meier-Graefe;1887-1935), який першим розкрутив красиву легенду про Ван Гога. Природно, рішення відправитися до Парижа як культурного перехрестя сучасного мистецтва у молодої художниці визріло одразу ж. Адже кошти на поїздку у дядечка Генріха були.

* * *

Соня в молодості
Соня в молодості

У Парижі вона навчалася в приватній художній школі "Академія Ла Палетт" (Académie La Palette), відвідуючи майстерню молодого художника і майбутнього теоретика посткубізму Амеде Озанфана (Amédée Ozenfant; 1886-1966), а згодом – ательє французького живописця та книжкового графіка Андре де Сеонзака (André Dunoyer de Segonzac; 1884-1974). Ранні досліди у живописі відзначені впливом Вінсента ван Гога, Поля Гогена і фовістів: маю на увазі натюрморти, інтер'єри паризьких кафе, портрети. Дуже скоро студентка проявила невдоволення академічною манерою викладання і дедалі більше часу проводила в художніх галереях.

З Російської імперії Соня Терк була не одна така розумна. "Академію Ла Палетт" на Монпарнасі у 1903-1905 роках відвідували і в пансіоні мадам Буве мешкали ще дві співвітчизниці: Єлизавета Епштейн (у дівоцтві – Хефтер; 1879-1956) і Марія Васильєва (1884-1957). Передова творча молодь здебільшого вчилася не у заслужених академістів, а ... один у одного. До слова, Амеде Озанфан, Андре де Сеонзак і ще один модний паризький художник Роже де ла Френе (Roger de la Fresnaye; 1885-1925), тобто всі троє майбутніх кубістів, були... однокурсниками Соні Терк по "Академії Ла Палетт".

Разом з любов'ю до високого мистецтва виникла і перша життєва необхідність. За наполяганням родичів, мовляв, панночці слід влаштовуватися у житті! - 23-річна Соня Терк вийшла заміж за німецького колекціонера, галериста і арт-критика Вільгельма Уде (Wilhelm Uhde; 1874-1947). Цей юрист за освітою у 1904 році переїхав до Парижа, де змінив сферу життєвих інтересів. До речі, саме Вільгельм Уде відкрив світу ще невідомих художній критиці Пабло Пікассо і Жоржа Брака, майбутніх патріархів кубізму.

Дві фінські дівчини, Соня Делоне, 1907 р.
Дві фінські дівчини, Соня Делоне, 1907 р.

Молоду діву Вільгельм підкорив душевною щедрістю - він влаштував її виставку у власній галереї, яку відкрив у 1907 році на вулиці Нотр-Дам-де-Шан (rue Notre-Dame-des-Champs). На майбутнього чоловіка українка дивилася як на деміурга. Він був на дев'ять років старший за неї, успішно займався примітивістами, сам малював. Тому пишне весілля Вільгельм міг собі дозволити зіграти у ... Лондоні. Шлюбом Соня вбила двох зайців: родичі більше не критикували її вибір способу життя і негідне захоплення живописом дівчини з пристойної сім'ї, а головне – вона могла не повертатися до манірного Санкт-Петербурга.

Жовта оголена, Соня Делоне, 1908 р.
Жовта оголена, Соня Делоне, 1908 р.

Однак, незабаром з'ясувалося, що з вибором супутника життя молода художниця... поквапилася. За рік у Парижі Сара Уде пішла від чоловіка і пов'язала життя з талановитим французом, художником-абстракціоністом Робером Делоне (Robert Delaunay; 1885-1941). Нова пара познайомилася у ... будинку колишнього чоловіка, який дедалі більше виявляв схильність до гомосексуалізму. Між новими знайомими пробігли всі іскри світу. Та зустріч двох ровесників поклала початок одному з найромантичніших і плідних мар'яжів за всю історію живопису ХХ століття.

Соня та Робер, 1924 р.
Соня та Робер, 1924 р.

*   *   *

Спалахнуло кохання усього її життя. Вельми рішуче у серпні 1910 року фрау Уде розлучилася з німцем і 15 листопада 1910 року вийшла заміж за француза, оскільки мадам Делоне вже була... вагітна від нового партнера. Через два місяці після весілля, а саме 18 січня 1911 року у Віней-Сен-Фірмен, департамент Уаза, у подружжя народився син Шарль Делоне (Charles Delaunay; 1911-1988), який у майбутньому стане відомим музичним оглядачем, менеджером та істориком джазу.

Треба віддати належне Вільгельму Уде, який зберіг на диво хороші стосунки з колишньою дружиною. Не з поблажливості, а з комерційної та естетичної доцільності арт-дилер купував полотна - і у Робера Делоне, і у Соні Делоне для своєї галереї на вулиці Нотр-Дам-Де-Шан. Як справжній профі, мсьє Уде розумів, яким талановитим є це подружжя живописців.

На честь Блеріо, Робер Делоне, 1909 р.
На честь Блеріо, Робер Делоне, 1909 р.

Особливо варто зазначити, що після розлучення Вільгельм Уде не занепав духом і не спився, а продовжував відкривати нові імена. Приміром, він першим звернув увагу на художників-самоуків Анрі Руссо (Henri Julien Félix Rousseau; 1844-1910) та Каміля Бомбуа (Camille Bombois; 1883-1970), а також інших майстрів "наївного мистецтва". Саме його перу належить перша монографія про самобутнього примітивіста "Анрі Руссо" ("Henri Rousseau"; 1911).

В атмосфері нестримної фантазії молода сім'я художників-авангардистів, як могла, облаштовувала побут. Насправді, весь модерн народжується з простих життєвих імпульсів, і запропонована подружжям Делоне так звана симультанна техніка – не стала винятком. Із захопленням Соня казала про свого другого чоловіка:

- У Робері я знайшла поета. Поета, який писав не словами, а кольором.

Одного разу молода турботлива мама Соня, а тулилися вони тоді в однокімнатній квартирці на вулиці Святого Симона, 16 (rue Saint Simon), вирішила зшити маленькому синочку Шарлю ковдрочку (дивіться на фото, як артефакт тепер вона зберігається в колекції Національного музею сучасного мистецтва у Парижі):

- Я хотіла зробити її зі строкатих клаптиків тканини, використовуючи техніку, яку я бачила у хатах українських селян. Кінцевий результат нагадав мені роботи кубістів, і ми з Робером вирішили перенести цей принцип поєднання на полотно.

Ковдра з клаптиків для сина Шарля, Соня Делоне, 1911 р.
Ковдра з клаптиків для сина Шарля, Соня Делоне, 1911 р.

Відтоді творчий метод, який отримав назву "симультанний"(simultanéisme), став фірмовим стилем творчих робіт Соні Делоне у всіх видах сучасного мистецтва, в яких українка пробувала себе.

* * *

Що значить, справжня сім'я... У молодої невістки в голові не вкладалося, але її свекруха, графиня Берта Фелісія де Роза (Berthe Félicie de Rose; 1862-1936), мати Робера Делоне, полюбляла модні паризькі галереї і з чоловіком завжди відвідувала виставки. Щоб подібну увагу до її захоплення проявила тітка Хана або терпінням відрізнялася мама Хана, про це Соня не могла і подумати.

Тим часом не тихому сімейному щастю вона хотіла віддаватися, а бурхливій творчості: шукати, творити, насолоджуватися. Під впливом кубістів Соня Делоне у 1911 році в своїх полотнах стрімко помчала від натуралізму та фігуративності до модної геометрії і абстракцій, експериментуючи з ритмом і розкладанням кольору. Сильно вплинули на художницю колористичні експерименти чоловіка. Разом вони писали симультанні картини, разом виставлялися на багатьох виставках: Париж, Берлін, Прага, Будапешт, Варшава і навіть Нью-Йорк.

У 1912-1913 роках подружжя Делоне розробило принципи живописного орфізму - різновиду кубізму, заснованого на підкресленні колірних ефектів та динаміці, що таїться у колірних поєднаннях. Свої перші орфістські роботи Соня Делоне показала у 1913 році в паризькому салоні Незалежних (Société des Artistes Indépendants), зала №45.

* * *

Разом з чоловіком вони опинилися у центрі паризької богеми. Приміром, у 1913 році геніальний поет Аполлінер познайомив пару з не менш фантастичним колегою, поетом Блезом Сандраром (Blaise Cendrars; 1887-1961), який влучно назвав ту версію кубізму, яку розвинули у своїх картинах Соня і Робер Делоне – "орфізмом". Насправді термін "орфізм" вперше з'явився у статті "Сучасний живопис" ("Die moderne Malerei") Аполлінера, що була надрукована у лютому 1913 року в німецькому тижневику культури "Der Sturm" ("Шторм"), що був не альманахом, а... торговою маркою модернового мистецтва Європи.

Ринок в Міньо, Соня Делоне, 1915 р.
Ринок в Міньо, Соня Делоне, 1915 р.

Проповідуючи орфізм, як теоретик мистецтва Робер Делоне виступав проти старого, ортодоксального кубізму, вважаючи, що у кубістів... немає кольору. Демонструючи зворотне - орфізм, він поєднував потужні декоративні ритми кубізму з кольоровістю фовізму. Це і була творчість Орфея, якщо під міфологічним камінням розуміти кубізм, а під дикими звірами – фовізм. Ідея не просто витала у повітрі, ідея наелектризувала паризьку атмосферу.

Ось чому Аполлінер називав орфізмом "живопис абстрактний, збагачений музикою і чуттєвими асоціаціями, мистецтвом діонісійської радості". Художники-орфісти, які виступили згуртованою групою: творець і теоретик напряму Робер Делоне, Соня Делоне, Франтішек Купка, Франсіс Пікабіа, Марсель Дюшан, – прагнули висловити динаміку руху і музикальність ритмів за допомогою "закономірностей" взаємопроникнення основних кольорів спектра і взаємопересічення криволінійних поверхонь.

Довго це тривати не могло, і дуже скоро орфісти перейшли до абстрактної формотворчості; двох останніх - Пікабіа і Дюшана – лабіринти Мінотавра завели в дадаїзм, згодом – в нестримний сюрреалізм.

* * *

Знаходячись 24 години на добу поряд з чоловіком, теоретиком орфізму, Соня Делоне, як ніхто інший, точно і постійно розуміла суть нової течії. Саме їй судилося стати співавтором Євангелія від "мистецтва діонісійської радості".

Фантастика, але саме українці доля подарувала можливість проілюструвати дивовижну кубістичну поему "Проза про транссибірський експрес і маленьку Жанну Французьку" ("La prose du Transsibérien et de la petite Jeanne de France"; 1913) Блеза Сандрара, а геометризм тієї роботи вплинув на подальші стилістичні пошуки, приміром, великого німецько-швейцарського художника-графіка Пауля Клеє (Paul Klee; 1879-1940).

- Я, скверный поэт, никуда уезжать не желавший, / я мог уехать, куда мне угодно; / у купцов еще было достаточно денег, / и они могли попытаться сколотить состоянье. / Их поезд отправлялся каждую пятницу утром. / Говорили, что много убитых. / У одного из купцов сто ящиков было / с будильниками и со стенными часами. / Другой вез шляпы в коробках, цилиндры, / английские штопоры разных размеров, / из Мальмё вез третий гробы, в которых / консервы хранились, / и ехали женщины, было их много / женщин, чье лоно сдавалось внаем и могло бы / стать гробом, / у каждой был желтый билет. / Говорили, что много убитых. / Эти женщины ездили по железной дороге / со скидкой, / хоть имелся счет в банке у каждой из них. (Переклад Михаїла Кудінова).

Поема-картина "Проза про транссибірський експрес і маленьку Жанну Французьку" стала воістину революційним твором, в якому у вигляді плісированої панорами поетичний матеріал і пластичні образи виглядали єдиною "симультанною" композицією. Брошура-колаж, яка включає в себе карту Транссибірської магістралі, була надрукована у вигляді двометрової складаної смуги, що, по суті, стало новим словом – і в галузі синтезу мистецтв, і художньої синкретизації дійсності, і новітнього друкарства.

* * *

Одна річ - викласти власне розуміння декоративно-динамічних можливостей колориту, систему оптимальних контрастів, що Робер Делоне зробив у трактаті-есе "Про колір" ("Sur la couleur"; 1912), який миттєво перетворився на маніфест орфізму.

Інша річ - створити переконливу серію картин "Вікна" ("De la fenêtre"), яка була намальована взимку 1912-1913 років і надихнула Аполлінера написати одну з найяскравіших поем "Вікна": "Du rouge au vert tout ie jaune se meurt...", надрукована у каталозі виставки Робера Делоне у січні 1913 року в берлінському журналі "Der Sturm".

Але зовсім третя річ - розвивати і поглиблювати орфізм на історичній батьківщині кольору, на Піренейському півострові. Не випадково шість довгих років, з 1914 по 1920, подружжя Делоне мешкало в Іспанії, а з серпня 1915 року - в Португалії, де подружилося з колегами-художниками і ділило дах з російським американцем Семюелем Галпертом (Samuel Halpert; 1884-1930) та португальцем Едуардо Віаною (Eduardo Viana; 1881-1967). Частими гостями сім'ї, а потім і творчими партнерами подружжя, стали однодумці з живопису Амадеу ді Соза-Кардозу (Amadeo de Souza-Cardoso; 1887-1918) і Хосе ді Альмада Негрейрос (José de Almada Negreiros; 1893-1970).

* * *

У 1916 році абсолютно несподівано художниця Соня Делоне представила на Паризькому осінньому салоні предмети прикладного мистецтва, виконані в естетиці кубізму та орфізму. На той час накопичилося безліч нових робіт, ось і були організовані персональні виставки українки в Стокгольмі (1916), Більбао (1919) і Берліні (1920).

Складалося враження, що досвід, який довго накопичувався, раптом прорвало. В Іспанії Соня Делоне пробувала себе у різних іпостасях: вона створювала моделі одягу та взуття, малювала нові гральні карти, пропонувала (!!!) силуети автомобілів, готувала театральні костюми.

Вона ткала килими та ілюструвала книги. У всіх сплесках творчої фантазії Соня була органічною, вдало перемикалася з одного виду творчості на інший.

В Іспанії Соня Делоне познайомилася зі знаменитим російським антрепренером Сергієм Дягілєвим (1872-1929) і за пропозицією революціонера театрального мистецтва створила декорації для балету "Клеопатра" (1918), який поставив у Мадриді на музику Антона Аренського хореограф Михаїл Фокін для звабливої Іди Рубінштейн.

* * *

Геній пана Дягілєва полягав у чому?

Соня Делоне в одязі Casa Sonia, Мадрид, 1920 р.
Соня Делоне в одязі Casa Sonia,
Мадрид, 1920 р.

Нутром він відчував генія, а серцем – розумів час. Як успішний антрепренер, він умів кожному давати заповітне: акторові – роль, режисерові – бюджет, публіці – насолоду. Соню Делоне він полонив фантастичною пропозицією: в центрі Мадрида Сергій Дягілєв допоміг відкрити перше ательє мод "Casa Sonia".

Так успішний підприємець від культури присадив художницю на стиль, що продавався тиражами. Це було дуже доречним: після листопада 1917 року матеріальна допомога від петербурзьких родичів припинилася назавжди.

Співробітництво було вдалим, і Сергій Дягілєв продовжив контракт з Сонею Делоне, ангажувавши художницю на постановку в "Gran Teatre del Liceu" Барселони опери "Аїда" Джузеппе Верді. Це притому, що офіційним дизайнером "російських балетів" у Португалії був каталонський художник, графік і скульптор Жоан Міро-і-Ферра (пЈоап Miró i Ferrà, 1893-1983).

Природно, в іберійський період творчості українка жила не одним театром, а написала витончені серії пейзажів і натюрмортів, оформила інтер'єр нічного клубу "Petit Casino", а у 1919 році стала центральною подією Мадридського салону моди, адже відкрила власний бутік ще й в Більбао. Тоді ж пара французьких художників звела близьке знайомство з композитором Ігорем Стравінським і танцівником Вацлавом Ніжинським.

* * *

Бутик, 1927 р.
Бутик, 1927 р.

Повернувшись до Парижа, у 1921 році подружжя в'їхало до просторої квартири на бульварі Мальзерб, 19 (Boulevard Malesherbes). Як завжди, ідеями Соня Делоне фонтанувала. І у 1924 році разом з талановитим кутюр'є Жаком Геймом (Jacques Heim; 1899-1967) вона відкрила ательє мод "Delaunay", а з ним і "Симультанний бутік" ("Boutique Simultané"), в якому художниця особисто демонструвала власні моделі одягу.

З ентузіазмом вона створювала лінії одягу відповідно до духу часу, призначені для жінок нового зразка. Мінімалістичні пальто, спідниці та сукні прямого крою з яскравим геометричним принтом ставали сенсацією щоразу, коли Соня Делоне з'являлася в них на світському рауті.

Подібно до Габріели Шанель, українка пропагувала простоту в крої і не любила пишний декор. З цієї причини речі з ательє мод "Delaunay" були створені для життя і рухалися разом з легким тілом. Теоретичну базу підвів її чоловік Робер Делоне, заявивши в одному інтерв'ю:

- Симультанна мода Соні відображає сучасне мистецтво і архітектуру, стрімкий ергономічний дизайн автомобілів і літаків. Вона створює тканини і речі, орієнтуючись на епоху, яка лише має настати.

Не дивно, що чутлива до пульсу часу Соня Делоне по-справжньому захопилася італійським футуризмом. Відтоді її роботи вібрували текстилем і одягом - від яскравих, але структурованих і ритмічних поєднань кольорів до прямих силуетів, які масовий відгук знайдуть лише з приходом 1960-х рр.

Коли виявилося, що орфізм себе зжив, Робер Делоне повернувся до фігуративного мистецтва, продовжив, зокрема, серію знаменитих "Ейфелевих веж", а також написав чимало виразних портретів, приміром, Андре Бретона, Трістана Тцари, Філіпа Супо, Луї Арагона, Володимира Маяковського. Усі ці люди були завсідниками творчих майстерень подружжя Делоне.

*   *   *

Невпинно реалізовувала себе і дружина. У 1923 році разом з російським художником Віктором Бартом (Victor Barthe; 1887-1954) і скульптором-живописцем Самуелем Грановським (1882-1942) Соня Делоне здійснила постановку п'єси "Газове серце" ("Coeur à gaz") геніального провокатора Трістана Тцара, в якій у персонажах значилися... Око, Рот, Ніс, Брова, Вухо і, природно, Шия. Це було весело, повірте на слово. Навіть перша авторська ремарка приводила у дитячий захват:

- Шия стоїть на авансцені, Ніс навпроти, повернувшись до публіки. Решта персонажів заходять і виходять на свій розсуд. Повільно б'ється газове серце, потужно циркулюючи; це єдина і найбільша містифікація нашого століття у трьох діях, здатна принести задоволення лише промисловим ідіотам, які вірять в існування геніїв.

Цього мамі Соні виявилося недостатньо, і для театру мадам Делоне виконала постановку вертепу "Остраф пАсхи" ("Острів Пасхи") члена тифліського угруповання "Синдикат футуристів" Іллі Зданевича (1894-1975), якого вважають прабатьком... мови (жаргону) покидьків.

У 1925 році разом з киянкою Олександрою Екстер, вінничанином Натаном Альтманом, житомирчанином Давидом Штеренбергом художниця брала участь у Міжнародній виставці декоративного мистецтва (Exposition Internationale des Arts Décoratifs et Industriels Modernes). Тільки брати участь можна по-різному: у когось - стенд; у когось - відділ; для Соні Делоне і кутюр'є Жака Гейма в експозиції відвели цілий павільйон, мовчки демонструючи ставлення:

– Делоне - це не ім'я, це - явище в культурі.

* * *

Саме перед дизайнерським талантом українки Соні Делоне модний Париж зняв капелюха, коли у 1925 році журнал світового смаку "Vogue" виніс ілюстрацію однієї з її моделей на обкладинку.

Буквально за рік серед клієнток "Delaunay" з'явилися справжні знаменитості. У 1925 році Соня Делоне створила пальто з вишивкою і геометричним принтом насичених кольорів для зірки німого кіно, американської кінодіви Глорії Свенсон (Gloria Swanson; 1899-1983) – сучасному глядачеві вона відома за головною роллю у класичному фільмі-нуарі "Бульвар Сансет" ("Sunset Boulevard"; 1950) режисера Біллі Вайлдера.

Пальто для Глорії Свенсон
Пальто для Глорії Свенсон

Думаєте, разовий приклад? Ні. Під керівництвом Соні Делоне модистки обшивали в ательє мод богинь гламурного декадансу – поетесу Ненсі Кунард (Nancy Cunard; 1896-1965), кінодіву Люсьєн Богарт (Lucienne Bogaert; 1892-1983) і театральну приму Габріеллу Дорзіа (Gabrielle Dorziat; 1880-1979), інших VIP-клієнток.

* * *

Буквально на очах Соня Делоне виросла у найбільшого в Європі майстра арт-деко, чиї творчі знахідки і відкриття у власній студії на паризькому бульварі Мальзерб набували широкого поширення у сучасному дизайні, кераміці, сценографії, рекламі. Саме українка стала одним з драйверів арт-деко не лише у дизайні інтер'єрів і текстилю, але і в моді. Нею рухала проста упевненість: майбутнє – за доступним одягом, фасони якого легко вберуть в себе будь-які нововведення і актуальні технології.

У це важко повірити, але українка стала однією з перших, хто на практиці інтегрував мистецтво в моду. Причому інтегрував настільки успішно, що художницю запросили читати лекції в Сорбонні, запропонували цілий спецкурс "Як живопис впливає на модний дизайн".

І у світовій практиці сталося рідкісне явище, коли бажане перетворилося на дійсне. Адже багато в чому саме завдяки стилю "арт-деко", який успішно поєднував модерн і авангард і рухався в практику Сонею Делоне, з'явилася тенденція "арт-деко", яка визначила сам вектор розвитку європейської моди в період між двома світовими війнами.

Чи є тому підтвердження? У другій половині 1920-х років Соня Делоне створила костюми для трьох культових стрічок – "Запаморочення" ("Le Vertige") режисера Марселя Л'Ербьє і "Маленький парижанин" ("Le p'tit Parigot"; обидва: 1926) Рене ле Сомптьє, а також "Тому, що я тебе люблю" ("Parce que je t'aime"; 1929). Були ще два документальних свідчення завоювання стилю "арт-деко". Це розкішно видані у Парижі художні альбоми Соні Делоне - "Тканини і килими Соні Делоне" (1928) і "Композиції. Колір. Ідеї" (1930).

Чому я реально дивуюся? У природі справжньої жінки завжди проходить театральність, адже театральність - мистецтво подавати себе. Але насправді для сильної жінки цього мало, це пів справи. Не багатьом представницям слабкої статі вдається жити так, щоб не лише успішно подавати саму себе, але і робити бажаними і красивими інших своїх одноплемінниць. Саме такою все життя залишалася Соня Делоне, яка нового партнера знайшла в кутюр'є, світському левові та постачальнику текстилю Робері Перр'є (Robert Perrier; 1898-1987).

* * *

Лише уявіть всю дамську непередбачуваність, коли вона, повелителька паризького стилю, піднімалася до власної майстерні на мансарді будинку на бульварі Мальзерб, 19, і... моментально змінювалася. На початку 1930-х років, якщо вона брала до рук пензля і поринала у станковий живопис, їй були притаманні виключно абстракціоністські пошуки Василя Кандинського, Пітера Мондріана, Барбари Гепуорт, Мішеля Сефора. Факти? У 1931 році Соня Делоне виступила одним з ідеологів-організаторів художнього салону "Абстракція – творення".

Кипуча енергія і невгамовна фантазія дозволяли їй братися за найсміливіші проєкти. Незабаром вона здобула популярність як успішний ... книжковий графік. Після низки гучних театральних прем'єр - сценічних костюмів їй здалося мало, і Соня заходилася розробляти візерунки для тканин від кутюр (haute couture). Знаєте, що таке слово "масово"? Лише для ткацьких фабрик Ліона українка створила 50 затверджених ескізів тканин, які потім використовувалися у нових колекціях французьких дизайнерів - Габріели Шанель, Жанни Ланвен і Жака Гейма.

Сарафанне радіо у середовищі професіоналів зробило свою справу, і відтоді вона почала отримувати комерційні замовлення на текстиль: спочатку – від Амстердамського бутіка "Metz & Co", згодом – від лондонського універмагу "Liberty". Далі пішли вітражі і мозаїки, шпалери і ручний розпис посуду. Був час, Соня Делоне захопилася скульптурою, керамікою, а потім, немов схаменувшись, почала писати... акварелі.

Потім у двері Західної Європи постукала Велика депресія, яка викликала колосальне падіння виробництва у всіх сферах. Індустрія високої моди не стала винятком. Зачинивши ательє мод і фірмовий бутік, Соня Делоне повернулася до живопису, іноді обшиваючи і підтримуючи стиль заможних клієнтів.

- Якщо депресія позбавила мене бізнесу, – філософськи мовила українка, - знову з'явиться час займатися високим мистецтвом.

І у 1935 році, залишивши галасливий центр, подружжя Делоне повернулося на тиху паризьку вуличку Св. Симона, 16.

* * *

В останній період спільної творчості вони підступилися до монументального мистецтва. Оскільки не якийсь там лобастий арт-критик, а сам Робер Делоне угледів монументальний характер власних картин. Вголос він заявив:

- Я вважаю, що можна переходити від роботи над однією картиною до роботи над другою і третьою – в результаті вийде ансамбль. Крім того, я вважаю, що це підводить нас до архітектури. Такий тип живопису аж няік не руйнує архітектуру, ви зможете з успіхом змусити кольори грати на стіні.

Це не був легкий флірт з площадним мистецтвом. Ще у 1930 році художник заходився створювати серії робіт "Рельєфні ритми" (1930-1936) та "Спіральні ритми" (1934-1936), в яких використовував (а часом – винаходив) нові матеріали, головною властивістю яких була стійкість до атмосферних впливів. Саме ця увага до матеріалу та управління рельєфами площин привела живописця до монументального мистецтва.

Отже, ключовим фігурам паризького авангарду, подружжю Делоне, організатори міжнародної експозиції запропонували оформити залізничний (Pavillon des Chemins de Fer) і авіаційний (Palais de l'air) павільйони (палаци) Всесвітньої виставки ("Exposition Internationale"), яка з 25 травня по 25 листопада 1937 року проходила в Парижі під девізом: "Мистецтво і техніка у сучасному житті" ("Arts et Techniques dans la Vie moderne"). Ідею живописці сприйняли на "ура!"- створити панно на 235 кв. м, за яке Соня Делоне була відзначена золотою медаллю.

* * *

Лише уявіть, казенним коштом їм дозволили втілити в життя мрію: поєднати авторський живопис з архітектурою! Виконані подружжям величезні панно та рельєфи підтвердили народження абсолютно нового мистецтва, яке ламає рамки станкового живопису і дає початок загальному синтезу пластичних мистецтв. Це майже те, що у Радянській Україні не дали реалізувати групі "Нео-візантистів" на чолі з геніальним художником Михайлом Бойчуком (1882-1937)!

У цьому ж монументальному дусі були створені і останні роботи Робера Делоне: "Круговий ритм" ("1937", "Три ритми  (1938), які стали своєрідним духовним заповітом майстра. Від чоловіка Соня не відставала. І у 1938 році у міському музеї Амстердама відбулася представницька персональна виставка українки.

Ритм, Робер Делоне, 1939 р.
Ритм, Робер Делоне, 1939 р.

Удвох з Робером вони організували і провели паризький салон мистецтв "Нова реальність" ("Realty Nouvelle"). Результати були вражаючими. Стався підйом і творчий сплеск французького абстракціонізму: зберігаючи колишню геометрію, метод, здавалося, знайшов сучасну яскраву ритміку.

Втім, 1 вересня 1939 року до Європи увірвалася коричнева реальність. Щойно грянула II Світова Війна, подружжя залишило галасливий Париж і переїхало до провінції Овернь: Робер Делоне вже знав, що невиліковно хворий.

* * *

Після того, як 25 жовтня 1941 року у Монпельє, департамент Еро, регіон Лангедок-Руссільйон, що у південних Піренеях, від раку у віці 56 років помер її чоловік, з подвоєною енергією Соня Делоне продовжила спільні проєкти. У десяти кілометрах від Середземного моря, у стародавньому затишному містечку з восьмисотрічною історією, де колись в університеті навчався Нострадамус, раптом стало порожньо і самотньо.

Щоб увічнити пам'ять про чоловіка, вдова опублікувала його теоретичні праці, а сама сіла писати блискучі мемуари, згадуючи яскраві зустрічі з друзями – Гійомом Аполлінером, Пабло Пікассо, Фернаном Леже, Жоржем Браком, Олександрою Екстер, Василем Кандинським, Олександром Архипенком. З незмінною любов'ю вона словами малювала кожного. Адже справді до кожного з них відносилися слова теоретика мистецтва, її чоловіка Робера Делоне:

- Щоб створити дійсно нове, треба вдатися до абсолютно нових засобів.

На усіх виставках абстрактного мистецтва, які зігрівали надією випалену після Другої світової Європу, вона поставала берегинею авангарду. Експонуючи власні картини або виставляючи полотна чоловіка, Соня Делоне задавала рівень, піднімала планку. Якщо з'являлася точка відліку, успішними стали групові експозиції "Конкретне мистецтво" в галереї "Друе" (1945), "Перші майстри абстрактного мистецтва" в галереї "Меет" (1949) та інші.

Природно, їй було що показати на персональних виставках, такі відбулися у паризьких галереях "Бінг" (1954), "П.Бере" (1964), в Луврі (1964) та Музеї сучасного мистецтва (1967-1968). Час тримав ритм, час вібрував кольором. Їй перевалило за 80, і можна було зосередитися на пирогах і суботньому пудингу для онуків, але навіть пізній період творчості Соні Делоне відзначився яскравими кольорами і пошуком. У 1966 році художниця створила великий цикл абстрактних картин "Ритм-Колір" ("Rythmes-Couleurs"), в яких на зміну різким контрастам прийшла плавність колірних переходів і зважена яскравість.

* * *

Оглядаючи шістдесят років творчої активності, Соня Делоне усвідомлювала: так, вони з чоловіком заклали основи нової художньої концепції, яка радикально відрізняється від тієї, що існувала не одне століття від епохи Відродження. Відмовившись від звичних виразних засобів, традиційного способу думок, Робер і Соня Делоне довірили кольору найрізноманітніші функції - і у тому сміливому експерименті творчо не помилилися.

Самим лише кольором вони навчилися передати і нове сприйняття простору, тісно пов'язаного з часом, і фізичну динаміку матеріалу, що з часом знайшло підтвердження у наукових теоріях. Подружжя мислило синкретично, і не мало значення, що письмово думки в основному оформляв Робер Делоне.

Усе життя вона щедро віддавала, підживлюючись, де тільки можна. І навіть в період глибокої зрілості від цього правила істинного творця вона не відійшла. У 1964 році Соня Делоне і син Шарль Делоне подарували давно рідній Франції, а саме – Національному музею сучасного мистецтва (Musée National d'art Moderne), – 114 власних картин і полотен Робера Делоне. Незабаром в Луврі відбулася пишна презентація дару, а Соня Делоне стала першою художницею, чия персональна виставка відкрилася у найзнаменитішому музеї Західної Європи.

Заслуги українки перед Батьківщиною Вольтера величезні, вони здобули заслужене визнання. Соня Делоне стала Кавалером мистецтв і літератури, у 1973 році за багаторічну працю на терені мистецтва вона відзначена Гран-прі Парижа, а у 1975 році стала володаркою найвищої нагороди Франції – ордена Почесного легіону. Яскраво пролетіло її довге і насичене життя. Наша одноплемінниця померла у Парижі 5 грудня 1979 року у віці 94 років.

- Мистецтво у природі є ритмічним і має жах обмеження. Якщо мистецтво пов'язує себе з об'єктом, воно стає описовим, пуантилістським, літературним.

* * *

Залишивши Україну у п'ять років, переселившись в сім'ю турботливого дядька до Санкт-Петербурга, до кінця життя Соня Делоне не забувала Україну. Це попри те, що батька вона побачила ще тільки раз, а маму не бачила більше ніколи. Разом з тим, у художниці залишилися яскраві спогади - глибокий білий сніг взимку, великі жовті соняшники влітку, буяння літніх мальв під стіною бабусиної хати чи нескінченна синява Чорного моря, і усе це накривають соковиті мазки, якими споконвіку пишеться наша рідна осінь. Усе це не просто звучить, а разом з українськими орнаментами явно читається в її авторських роботах.

- Природа породжує науку живопису.

Електричні призми, Соня Делоне, полотно, олія, 1914 р.
Електричні призми, Соня Делоне, полотно, олія, 1914 р.

Психологи стверджують: почуття, особливо емоції, що закарбувалися у дитинстві, подібні до знакових принтів, вони вбирають наше майбутнє, вони живуть в пам'яті довше, ніж дрібні деталі, точні дати і будь-які топоніми.

А тепер уявіть долю людини, тонко організованої, яка вміє керувати почуттям і ритмом, і дайте відповідь на запитання:

- Чи могла Соня Делоне не стати знаковим архітектором кольору?

Олександр Рудяченко. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-