Олекса Синявський. Мова для людини, а не навпаки

24 жовтня 1937 р. у підземній Київській в’язниці ОГПУ НКВС СРСР, колись облаштованій на території старовинної Київської фортеці, загинув визначний український мовознавець і педагог, професор (1920), провідний діяч у нормуванні української літературної мови (1917-1933), фактичний редактор остаточного тексту “Українського правопису” (1928) Олекса Наумович Синявський.

Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік Військова Колегія Верховного Суду Союзу РСР у складі головуючого диввоєнюриста Олександра Мойсейовича Орлова (1895-1956), та її членів – бригвоєнюриста Сергія Никаноровича Ждана (1892-1946) та військового юриста I рангу Олександра Олександровича Батнера (1902-1974) – в закритому судовому засіданні в м.Києві 23 жовтня 1937 р. розглянула справу визначного мовознавця, визнали бранця “ворогом народу” – і засудили колишнього професора кафедри української мови Київського педагогічного інституту до розстрілу. Наступного дня у Києві вирок виконали. 

За великим рахунком, величезна провина українського лінгвіста полягала в тому, що два десятиліття з дня у день він прагнув дати і народу, і національним письменникам мову, зрозумілу в усіх куточках країни – від Сяну до Дону. Адже, як слушно колись зауважив Максим Рильський: “Нове життя нового прагне слова”. 

Де знаходиться могила Олекси Синявського, тепер не знайдеш. Відповідно до матеріалів, які зберігаються в архівах, підземна Київська в’язниця ОГПУ НКВС СРСР ретельно засипана, але колись мала розгалужену систему підземних ходів. Не тільки для людей. Існували цегляні тунелі великого діаметра, призначені для перекидання військ і навіть двостороннього руху транспорту. Довжина комунікацій складала чотири (!!!) кілометри – на їхнє будівництво та облаштування були витрачені шалені кошти і безплатна праця тисяч ув’язнених українців, безневинних жертв сталінського терору. Україною текла ріка крові завширшки з Дніпро.

Ті, кому свого часу вдалося побувати в підземній Київській в’язниці ОГПУ СРСР, розповідають про трубу такого широкого діаметру, що нею їздили не лише вагонетки, а й цистерни. Дослідники стверджують, у такий спосіб енкавеесівці скидали мерців просто в Дніпро. З огляду на те, що цистерни виповнювала кислота, від страчених людей не залишалося й сліду… Гарно сказав Лесь Танюк: “Знищити нашу мову неможливо – це те саме, що запломбувати Ніагару”. Бо вона тече, наче велика ріка супроти своїх допливів, прирічків, поторків.

*  *  *

Про цього безневинно скараного сподвижника українського слова відомо не багато. Олекса Наумович Синявський народився 23 вересня (5 жовтня) 1887 р. на хуторі Андріївка Бердянського повіту Таврійської губернії (тепер – Бердянський район Запорізької області). Сталося це у простій селянські родині, де з діда-прадіда ходили біля землі.

У сім’ї хлопчик став сьомою дитиною. З огляду на постійні злидні, батьки-селяни змалку привчали дітей працювати – виконувати певну роботу на городі, пасовиську, у коморі, в хаті. Тим часом потяг до знань в Олекси прокинувся рано, і вабило хлопчину велике місто – в його середовищі легше здобути потрібну освіту. Час плинув стрімко – належало набувати актуальної професії.

У 1891 р. чотирнадцятирічний Олекса подався до Одеси, де навчався в школі, а по обіді самотужки заробляв на хліб репетиторством у сім’ях заможних городян – на бідних батьків годі було сподіватися. Сам лінгвіст так описував формування власної мовної свідомості у живомовному середовищі південно-східного наріччя:

- Вимовою я – типовий репрезентант новоукраїнських говорів: народився в селі на Таврії, з двох років жив на хуторі, у селі на Запоріжжі – до 18 років і понад 15 років – у Харкові.

Це, до речі, штрих до питання, якою мовою в першій чверті ХХ століття говорили східні та південні області України. І – чи можуть колишні селюки навчити націю правильній мові.

*  *  *

Коли у 1899 р. юнак врешті-решт закінчив здобувати освіту в початковій школі, гостро стало питання про подальший вибір. До хліборобської праці він вирішив не повертатися – в усьому відчувався поступ науково-технічного прогресу. Час потребував інших професій.

Отож, спочатку в Одесі Олекса Синявський навчався в нижчій ремісничій школі, але згодом перейшов до Приватного середнього електротехнічного училища, відкритого приват-доцентом Новоросійського університету В.П.Гадзяцьким. Обидва заклади майбутній технік-електрик не закінчив. Хоча восьмикласне електротехнічне училище І розряду, що в Південній Пальмірі розчахнуло двері лише 1905 р., батькам здавалося перспективним: за морським товарообігом Одеса ввійшла у першу трійку серед портів Російської імперії та посідала перше місце в Чорноморсько-Азовському басейні. Про що могла бути мова? Фах техніка-електрика неписьменним таврійським селянам здавався вищою математикою.

Разом із тим, у 1909 р. екстерном він, син таврійських селян, закінчив чоловічу гімназію у Дорпаті. Хоча того року його ще посідали сумніви щодо майбутнього фаху, й Олекса Синявський навіть став студентом фізико-математичного факультету. Проте у 1910 р. студент остаточно визначився в наукових інтересах, бо свідомо перевівся на історично-філологічний факультет Харківського університету.

Відтоді, здавалося, юнак невпинно рухався до життєвої мети, бо українську мову, як засіб самовираження й об’єкт постійного студіювання, обрав свідомо.

*  *  *

Яким він був за юності? Старшокурсник брав участь в українському національному русі. Ті часи пригадував у спогадах “Розгром Полтави. Спогади часів визвольних змагань українського народу (1914-1921)” (1974) його однокурсник Дмитро Соловей (1888-1966):

- Ні, в Харківському університеті не було спокою... Там усе клекотіло, наче в казані... Нова обставина ще дужче посилила студентське хвилювання. У лютому російські урядові чиновники заборонили громадське святкування столітнього ювілею з дня народження Т.Г.Шевченка... Свідомі українці, об’єднані в Харківську студентську громаду, – а таких було, може, сотня чи більше, – зразу ж відгукнулися на заборону... Так вийшло, що в центрі керівної групи, яка мала провести організацію демонстрації, опинився я та Олекса Синявський, пізніше – професор-мовознавець. На нас двох і лягла вся вага підготовки демонстрації.

Коли студенти взялися готуватися до проведення протиурядової маніфестації, Дмитро Соловей та Олекса Синявський написали прокламацію з поясненням причини і мети демонстрації. Тим часом за діями двох підбурювачів поліція давно встановила нагляд. Коли однодумці надрукували на гектографі прокламацію, Дмитра Соловея та Олексу Синявського заарештували; до речі, після 1-го травня в сусідній камері з’явився заарештований перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор.

У 1914 р. їх обох, Дмитра Соловея та Олексу Синявського, арештантським вагоном із заґратованими вікнами вислали на два роки в Полтаву – під пильний нагляд поліції. У Харкові залишилася заплакана наречена Олекси. У кишенях у кожного було по 10 копійок: ні найманої квартири, ні місця роботи – про це кожен із засланців мав особисто подбати. У спогадах про побратима Д.Ф.Соловей наголошував:

- Так, ми мали різні соціально-політичні переконання, які виходили з різних світоглядових основ. Проте обидва ми – і він, і я – були синами свого народу, обом боліли його кривди й нещастя, обидва мріяли про його звільнення з колоніального московського рабства, обидва хотіли віддати сили на служіння йому, на його розвиток, – тому дружні стосунки між нами не порушилися ніколи.

*  *  *

Увесь вільний час засланець вклав у самоосвіту. Повернувшись до Харкова, екстерном навесні 1916 р. Олекса Синявський склав іспити за… університетський курс навчання та отримав диплом 1-го ступеня. У травні 1917 р. на пропозицію професора мовознавства Степана Михайловича Кульбакіна (1873-1941), котрий віддавав перевагу терміну “українська мова” над терміном “малоруська мова”, Олексу Синявського залишили на два роки на кафедрі слов’янської філології Харківського університету, щоправда, стипендію селянському синові не призначили.

Наукові досягнення перспективного магістра-відмінника відзначили виключно на підставі… ще недрукованих праць. Йшлося про “Описание говора с.Покровского”, що на Катеринославщині, за яку Наукова рада Харківського університету присудила автору срібну медаль, та реферат зі слов’янської філології “Судьба звуков О и Е в украинском языке”.

Із осені 1917 р. до травня 1918 р. Олекса Синявський працював управителем і викладачем української мови першої на Слобожанщині української гімназії, відкритої в Харкові клопотанням Харківського товариства “Просвіта”. Заздалегідь Рада Товариства звернулася до Центральної Ради України з проханням профінансувати частину витрат, “зважаючи на те, що Харків дуже зденаціоналізований, а українська гімназія відіграватиме роль піонера відродження українського життя”.

За сприяння Генерального секретарства освіти Центральної Ради України державна українська гімназія імені Б.Грінченка, організована в Харкові на базі 2-ї чоловічої гімназії, відкрилася 9 вересня 1917 р. як підготовча, де до навчання стали тільки перший і другий класи. Щоб надати можливість здобувати освіту дітям із бідних родин, педагогічна рада та батьківський комітет Харківської української гімназії, першим директором якої став Микола Антонович Плевако (1890-1941), встановили помірну плату: 60 крб на рік у підготовчому класі, 80 крб – у 1-му та 2-му класах. Заступником директора Харківської української гімназії призначили О.Н.Синявського. За два роки її закрили.

*  *  *

Із грудня 1917 р. разом з іншими, відомими в Харкові освітянами, як-то: В.Фесенком, О.Соколовським, М.Плевако – Олекса Синявський служив комісаром при Харківській шкільній окрузі, а в травні-вересні 1918 р. трудився головою Комісаріату у справах Харківської шкільної округи, затим – викладав на курсах українську мову.

З усього випливало, що із заслання до Полтави повернувся свідомо орієнтований патріот, готовий послідовно боротися за визволення власного народу. Активна політична позиція, пов’язана з українським національно-визвольним рухом, стала у той час однією з визначних рис особистості молодого мовознавця. Як переконаного члена ліберально-демократичної партії УПСФ, тобто Української партії соціалістів-федералістів, Олексу Синявського товариші обрали делегатом до Центральної Ради України від Харківської громади, 8 березня 1917 р. М.А.Плевако та О.Н.Синявський були обрані до загальноміського Українського організаційного комітету.

Окрім того, на початку квітня 1917 р. О.Н.Синявський брав участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу в Києві. Зокрема на Конгресі харківський делегат виступив 17 квітня 1917 р. із програмною промовою “Політичні завдання українського народу”, згодом опублікованою в газеті “Рідне слово” (квітень 1917, №№6-7), що стала зразком публіцистичного стилю Олекси Синявського:

- Великі часи переживаємо ми. Нечувана війна, ще більш нечувана революція ставлять перед нами такі задачі, яких не знали батьки і діди наші. І війна, і революція поставили нас наче на екзамен та й ждуть, як то справимося ми з тими задачами. За старого режиму все робив за нас уряд, а наше діло було платити податки, давати солдат та молитися, за кого накажуть. Що ж до миру, війни, державного ладу, землі, школи, то се було діло уряду, і нікому іншому не вільно було втручатись у сі справи. Та нема вже того огидного ладу, нема нічого вищого за сам народ та його волю. Тепер не царі із своїми генералами писатимуть історію нашу, тепер ми самі писатимемо її, бо в наших руках наша доля....

Молоді, завзяті, вони прагнули до багнета прирівняти перо, де мова і просвіти ставали важкою артилерією у здобутті українським народом кращого майбутнього.

*  *  *

Ще в 1918 р. 30-річний мовознавець опублікував окремою брошурою невелику монографію на 55 сторінок під назвою “Короткий нарис української мови”, основу якої склали лекції, прочитані на вчительських курсах у Харкові в 1917 р. Роки були буремні, доводилося заробляти скрізь, де з’являлася можливість. Окрім викладацької роботи, О.Н. Синявський працював редактором у видавництві "Союз", співробітничав із тижневиками “Рідне Слово” й “Нова Громада”, а також редагував українські підручники у видавництві “Союз”. До всього ж, молодий вчений був членом “Харківської шкільної громади”.

Романтичний ореол огортав великі події Української Революції 1917-1920 рр. Сподіваючись на краще для свого народу, Олекса Синявський публіцистично мріяв:

- Політична і національна воля є притвор до храму соціальної рівності й увійти у той храм можна тільки через національну і політичну волю. Які ж конкретні національно-політичні завдання?.. Федеральна демократична Республіка та Автономія України – от сі великі слова, на котрих зійшлись українці з Харківщини і з Кубані, зійшлися усі – від соціал-демократів до попів.

У 1919 р. Олекса Синявський чітко визначився у наукових пріоритетах і подав заяву до голови історико-філологічного відділу (1-го відділу) Української академії наук Дмитра Івановича Баглія (1857-1932) прикомандирувати його до відділу для семінарських занять з метою: 1) складання історичного словника української мови; 2) складання словника живої української мови; 3) регулярної участі в Діалектологічній комісії. І засідання Наукової ради історико-філологічного відділу УАН прохання науковця задовольнило.

Ось уривок із того клопотання – “Записка про складання мапи фонетичних явищ української мови”, датована 1 липням 1919 р., в якій проступає, з якою пристрастю лінгвіст рвався на передній край науки:

- Із заснуванням Української Академії Наук (створена “Законом про заснування Української Академії наук у м.Києві”, підписаним гетьманом Павлом Скоропадським 14 листопада 1918 р. – О.Р.) систематичне вивчення української мови й усталення правопису літературної мови стали в числі найперших завдань Академії. Комісія живої мови вже провадить широку працю по збиранню матеріалів до словника живої мови, у найближчому часі мають cтати до праці і положити основу вже не припадковому й хисткому, а методичному й постійному студіюванню української мови Комісії діалектологічного та історичного словника. У сучасному мовознавстві діалектологічні студії займають одно з головних місць, і діалектологія освітлює багато темних питань історичного мовознавства і мови взагалі, не кажучи вже про те, що найраціональніший правопис можливо усталити лише на даних діалектології. Українська діалектологія стоїть ще на низькому ступні розвитку. Великі простори української народної мови зовсім або майже не досліджено, відносно цілої науки фонетичних і морфологічних явищ маються лише випадкові й часто непевні дані, особливо – щодо міри їх розповсюдження. У таких обставинах, здається мені, корисна була б праця по вишукуванню й систематизації матеріалів до мапи, у першу чергу, фонетичних явищ в українській мові, тобто по можливості повного зібран­ня тих матеріалів і приведення їх до такого порядку, щоб по них можна було бачити, які фонетичні явища відзначено в тій чи іншій місцевості, а також і те, відносно яких пунктів і місцевостей даних немає.

*  *  *

У 1920-1928 рр. професор української мови Харківського інституту народної освіти (ІНО) Олекса Синявський керував у вузі секцією української мови науково-дослідної кафедри мовознавства імені О.О.Потебні. Від 1927 р. в Харківському ІНО навчався майбутній українсько-американський славіст Юрій Шевельов (1908-2002), який згодом із великим пієтетом згадував свого навчателя.

У мене стійке враження, що у роздумах і ваганнях, у дивних міркуваннях уголос народжувалися знамениті мовознавчі бестселери Олекси Синявського, як-то: “Діалектологічний порадник” (1924) – як він, перед принишклими студентами, викроковував аудиторіями:

- Справді ж бо, за ким і кудою іти в справах літературної мови? Безоглядно культивувати мову селянську, як намагаються деякі, але ж яку саме, якої місцевості? Кувати всілякі “дивогляди”, щоб тільки не було схожості з російською мовою? Викидати за тієї ж підстави й з такою ж безоглядністю питомі свої споконвічні слова й словосполучення? Чи навпаки з покірністю, мовляв, “іти за життям”, не перебираючи хапати з живої мови в Україні все, “що за водою пливе”.

У тому, як на мене, полягала небачена наукова сміливість цього лінгвіста – не висловлюватися гіпотезами, а розставити усі крапки над “ї” та пропонувати читачеві справжній довідник. У 1922 р. українсько-американське видавниче товариство надрукувало його “Порадник української мови”. Наступного року світ побачив посібник “Украинский язык” О.Н.Синявського. Остання зі згаданих брошур призначалася для практичного вивчення української мови на робітфаках, у технікумах, на курсах для дорослих і витримала п’ять перевидань.

Історики знають, перші сім років більшовикам було не до лінгвістичних полемік. Тому українську інтелігенцію Бог якось милував. У науковій розвідці “Коротка історія “Українського правопису” (1931) Олекса Синявський констатував:

- За початковий документальний момент досить довгої й складної історії “Українського правопису” треба визнати постанову Ради Народніх Комісарів УСРР з 23 липня 1925 р., яка ухвалила: “1. Для розробки правил правопису української мови організувати при Наркомосі Державну комісію під головуванням Наркома освіти Олександра Шумського з таких осіб: Бутвина В., Ганцова В., Голоскевича Г., Грунського М., Єфремова С., Йогансена М., Калюжного Н., Касяненка Є., Кириченка С., Коряка В., Кримського А., Курилової (Курило) О., Пилипенка С., Попова О., Річицкого А., Секунди Т., Синявського О., Скрипника М., Соколянського І., Солодуба П., Сулими М.,. Тимченка Є., Хвильового М., Яворського М., Ялового М.”

Здається, більшість імен рекомендацій не потребують.

*  *  *

Звісно, Олекса Наумович активно став до праці. Зрештою, “Український правопис” перетворився на колективний витвір – у найширшому розумінні слова. Десятки людей із різних куточків Радянської й позакордонної України брали найактивнішу участь у вирішенні правописно-мовних проблем, а сотні – в дискусіях. Серед членів величезного колективного автора з’явилися два народних комісари освіти, два їхні заступники, п’ять академіків, 28 професорів і філологів-спеціалістів, вісім учителів (педагогів), сім робітників преси й друку, вісім письменників. Як бачимо, попри активну політику “українізації” уряду, суспільний контроль цілком дотримувався.

Підбиваючи перші підсумки роботи, Олекса Синявський зауважував:

- Щодо свого одного з найголовніших завдань – спрощення правопису, то Комісія далека була від тенденції спрощувати за всяку ціну, бо завсіди виходила з принципу – правопис для мови, а не навпаки, як і мова для людини, а не навпаки. Ніяким чином не мала Комісія за завдання дати елементарний правопис, і деякі подробиці з “Українського правопису”, а іноді й розділи, призначаються, власне, для спеціалістів, як авторів граматик, перекладачів із чужих мов тощо. Але ніколи не забувала Комісія й завдання дати такий матеріал і так, щоб із нього могла покористати кожна більш-менш письменна людина.

Слід зауважити, що у 1925-1928 рр. Олекса Синявський був не лише членом Комісії з упорядкування “Українського правопису” при Наркомосі УРСР, а й особисто відредагував кінцевий варіант програмного документу. Більше того, 6 вересня 1928 р. ту версію підписав нарком освіти Микола Скрипник (1872-1933). Хоча й досі справжнім творцем “Українського правопису” експерти (Ю.Шевельов), вважають Олексу Синявського, і слід було б називати його цим ім’ям, хоч упорядник був зв’язаний ухвалами конференції, а останнє слово належало М.О.Скрипнику. Засади демократії, часом може навіть надмірної у тодішньому українському мовознавстві, примхливо сполучалися з елементами партійної диктатури, вбраної у вишиванку.

*  *  *

Тим часом Олекса Наумович плекав свій мовний сад, та про персональний лавровий вінок не дбав. Самовідданий лінгвіст працював також членом-редактором Комісії із складання словника живої української мови ВУАН. І була то титанічна праця.

У 1929 р. плідний науковець опублікував “Спробу звукової характеристики літературної української мови”. У розвідці вперше у вітчизняній фонетиці застосовувався статистичний метод дослідження звуків, їх поширення, частотності та співвідношення голосних і приголосних в окремих стилях сучасної української мови. У праці “З української діалектології (Про фонематичний принцип у діалектології)”, також виданій у 1929 р., уперше обґрунтовувався фонематичний принцип у діалектологічних дослідженнях.

Коли вибив час, читача захопила фундаментальна праця “Норми української літературної мови” (1931). Спеціальний розділ у тій монографії присвячувався наголосу в українській мові. Розглядалися загальні питання української акцентології та закономірності наголошування певних груп іменників, прикметників, дієслів і прислівників. Питання словотвору в “Нормах…” були автором подані не разом зі словозміною, а окремим розділом, що дозволило мовознавцю повніше виявити специфіку явищ суто граматичних, морфологічних, з одного боку, і лексико-граматичних та лексичних – з іншого. Тут, взагалі, слід підкреслити, що у наукових працях Олекси Синявського докладно описана ціла граматична система української мови такою, якою вона побутувала в сучасній автору літературній практиці.

*  *  *

Від осені 1928 р. заповзятий Олекса Наумович перебрався до Києва, де очолив Діалектологічну комісію ВУАН, що за два роки увійшла до складу Інституту мовознавства. Відтоді науковець став завідувачем відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, де розробляв, зокрема, тему “Методологія соціальної діалектології”. Це була його особиста пісня.

Усіма порухами душі Олекса Синявський прагнув навчити Батьківщину рідній мові, рідній – не скаліченій, не репресованій, не затюканій, а солов’їній. Аби прищепити культуру української мови найширшому загалу, лінгвіст детально проаналізував причини складної мовної ситуації:

- Звичайно, тепер, на 12-му році Революції в Україні майже немає людини інтеліґентної професії без певного обізнання з українською мовою, та пересічний рівень того обізнання недостатній, і, треба визнати, не завсіди недостатній він тільки з причин суб’єктивних. Причини об’єктивні, оте саме мовне оточення і по cей час не абияк перешкоджає засвоїти чистої й поправної літературної мови. Досить указати на такі – непоправні часто – написи на вивісках, штампах, бланках тощо, що дезорганізують мову людей і спантеличують мовців. Та й сам правопис донедавна був не зовсім впорядкований і зовсім анархічний у практиці, і тільки тепер, по виході “Українського правопису” Державної комісії, ця сторона мови цілком унормована.

За чисту українську мову відомий лінгвіст боровся всіма дозволеними методами. Він працював у вищих навчальних закладах, керував науковими студіями аспірантів. Його студентом, скажімо, був визначний діалектолог, головний редактор журналу “Українська мова в школі” (1951-1958) Федот Жилко (1908-1995). Останній наголошував, що мовознавцю О.Н.Синявському “були властиві прогресивні погляди і несприйняття суб’єктивізму в наукових дослідженнях… На підставі курсу сучасної української мови і спілкування зі студентами можна було дійти висновку, що О.Синявський не виявляв жодних ознак буржуазної ідеології, зокрема націоналізму”.

Природно, що у фундаментальній праці “Покоління двадцятих років в українському мовознавстві” (1962) інший учень, українсько-американський мовознавець Юрій Шевельов високо оцінив доробок О.Н.Синявського. Попри те, що усю мовознавчу бібліографію 1920-х рр. тривалий час уважали “націоналістично-шкідницькою”.

- У головному реґламентація, запроваджена Олексою Синявським, хоч і без імені її творця, – лишилася до сьогодні. Це, може, найкращий доказ її тверезості, життєздатності й науковості. Бо вона справді була побудована на широкій аналізі, на тверезому оцінюванні, на синтезі. В її основі лежало не механічне відштовхування від чогось неприємного, а самостійна, суверенна, власна традиція й тенденція розвитку української мови, зокрема – літературної мови.

*  *  *

Що доволі прикметно, з-поміж визначних осіб, які значно вплинули на розвиток української літературної мови, той самий несхитний авторитет – Юрій Шевельов, називає три прізвища: Тарас Шевченко, Борис Грінченко та… Олекса Синявський:

- Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Г.Шевченка, який мову творів будував не на говірці свого села, а на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції. Після того, розвиваючися й збагачуючися далі, літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних говірок (а також почасти і з чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою справді всеукраїнською, не бувши тотожною (як і кожна літературна мова) з жодною з українських говірок. Норми її, поступово виробляючися й відстоюючися, були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова: письменників, публіцистів і науковців. Одночасно поодинокі мовознавці робили спроби зафіксувати ці норми в граматиках і словниках. Ці спроби завершуються двома монументальними працями, які й сьогодні мають значення авторитету і закону для української літературної мови. Для фонетики і граматики це книжка Олекси Синявського “Норми української літературної мови” (Харків, 1931; друге видання – Львів, 1941); для лексики – “Російсько-український словник” Української академії наук, якого вийшло шість книжок (том I: А-Ж; том II в 3 книжках: З-Н; том III в 2 книжках: О-П. Київ, 1924-1932). Щоправда, під Совєтами ці книжки були заборонені (а IV том Академічного словника, взагалі, не міг бути виданий), бо вони не відповідали русифікаційній політиці влади, одначе, для вільного українського слова й далі лишаються найвищим авторитетом у справі норм української літературної мови.

У 1932-1937 рр., як фахівець найвищого ґатунку, одночасно Олекса Синявський служив професором Київського університету та Київського педагогічного інституту. Скажу більше, перу ініціатора укладання словника мови Тараса Шевченка належать підручники й посібники для шкіл, вишів та самоосвіти, що популяризували норми літературної мови, української, із солов’їну, з якою Олекса Синявський резонував.

Наче композитор, він вловлював і нотував перші акорди новонародженої пісні:

- Наша літературна мова, як, власне, й кожнісінька жива мова, не стоїть закам’яніла, а формується, збагачується на нове, позбувається іншого тощо. Та тільки наша мова через специфічні назверхні обставини досі розвивалася (а почасти – ще й тепер) нерівно, якось поривно, зиґзаґами. Зиґзаґи ці іноді аж надто великі на таку загальнонаціональну річ, як літературна мова, що повинна б, здається, текти спокійніше, рівніше, наче велика ріка супроти своїх допливів, прирічків, поторків. Та в тім то й річ, що не тільки аж до великої Революції нашої, а почасти навіть і пізніше, в розвитку літературної української мови помітне особисте персональне втручання далеко більше, ніж то буває зі сталішими літературними мовами.

Як сумно констатував Юрій Шевельов у виступі на 2-му засіданні Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті міністрів України “Про критерії в питаннях українського офіційного правопису” (травень 1995 р.):

- Український правопис 1928 р. був обов’язковий менше, ніж п’ять років. Після перевороту, вчиненого Сталіним у січні 1931 р., і призначення Павла Постишева на диктатора, правопис було драстично переглянуто без будь-якої дискусії, без будь-якої гри в демократію. Зроблено це під маркою Народного комісаріату освіти (НКО), фактично – під особистим наглядом Андрія Хвилі з ЦК компартії (член Оргбюро ЦК КП(б)У. – О.Р.). Можливо, що фактичним упорядником тексту був Наум Каганович (1903-1938; на початку 1930-х рр. саме він розгорнув кампанію проти українських мовознавців, звинувачуючи їх у “буржуазному націоналізмі”; брав активну участь в русифікації української літературної мови та дискредитації українських лінгвістів. – О.Р.), призначений на директора Інституту мовознавства ВУАН (не плутати з Лазарем Кагановичем. – О.Р.). Про фактичний перебіг обговорення в ЦК Компартії чи в НКО і конкретної праці над текстом не знаємо майже нічого.

*  *  *

Потім Партія вирішила навести лад у середовищі розумників. Механізм діяв давно відпрацьований. Спочатку була прийнята… постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. П 51/94 – “Про антирадянські елементи”. Каральні органи сприйняли її наче бойовий наказ: визначити коло осіб, приречених на розстріл або заслання. Розпочалася наймасовіша за всю історію радянського суспільства “чистка” від елементів, які заважали мовчазному будівництву комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Микола Єжов і відредагував особисто Сталін.

До життя була покликана новітня форма ефективного знищення національного генофонду. Енкаведистські “трійки” поєднували в собі функції слідства, обвинувачення, суду та екзекуторів. На слідство відводилося не більше 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом – самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, тоді як вирок виконувався негайно. Принаймні так радив їм творець радянської держави – великий Ленін. У телеграмі члену колегії Народного комісаріату державного контролю РРФСР Олександру Пайкесу від 22 серпня 1918 р. “друг усіх дітей” не церемонився:

- Раджу призначати своїх начальників та розстрілювати змовників і тих, хто вагається, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини.

Із початком доби “червоного терору” в кожну радянську республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями: І – розстріл, ІІ – ув’язнення до десяти років. Було навіть встановлення співвідношення між категоріями – 3:1. “Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів. Навіть розгорнулося соціалістичне змагання місцевих каральних органів. У промові з нагоди святкування 15-річчя ВЧК-ГПУ “улюбленець Партії і народу”, перший секретар Ленінградського обкому ЦК ВКП(б) Сергій Кіров так повчав катів ще у 1932 р.:

- ЧК-ГПУ – це орган, покликаний карати. А якщо спрощено змалювати сю справу, то не тільки карати, а карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ.

Доволі швидко до Москви почали надходити прохання й вимоги… збільшити ліміти, особливо – за І категорією. Висувалися “зустрічні плани” боротьби з “антирадянськими елементами”. Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський (1894-1938) тричі звертався до Москви за дозволами на подібне збільшення. Смертні вироки по Країні Рад оголосили 681.692 неблагонадійним громадянам.

*  *  *

До розстрільного списку потрапив і Олекса Синявський.

Знаного лінгвіста, автора численних праць із фонетики, граматики, діалектології, культури й історії української мови, котрий у діалектології, наприклад, виступив за елементи фонологічного принципу проти суб'єктивізму епігонів молодограматизму (Олаф Брок, Майк Йогансен та інші), – 4 серпня 1937 р. агенти НКВС заарештували і запроторили до підземної Київської в’язниці ОГПУ.

Кати підготувалися ґрунтовно, від царя Гороха…

Попереднім слідством закидалося несусвітнє: мовляв, підсудний Синявський від 1917 р. брав активну участь у націоналістичному русі в Україні, зокрема, у Харкові рік редагував петлюрівську газету “Рідне слово”. Далі – більше… У 1922-1924 рр. він створив і керував контрреволюційною націоналістичною групою, що маскувалася під назвою “Харківська шкільна громада”. Гм-м-м… У 1927-1930 рр. заарештований встановив таємні зв’язки з іноземними представниками в Чехословаччині та Польщі, від яких отримував детальні завдання, як вести контрреволюційну роботу проти радянської влади в Україні. Нарешті, у 1933 р. Синявського завербувала антирадянська націоналістична організація, що діяла в Україні. Одним із її керівників був… заступник народного комісара освіти УРСР Андрій Хвиля (1898-1938), від якого професор мовознавства дізнався про підготовку насильницького повалення радянської влади в Україні й подальше встановлення фашистського режиму. Мабуть, першого секретаря ЦК ВКП(б)У той замірився вбити шкільним підручником.

Тим часом ідеологічна маячня посилювалася… У 1935 р. один із “організаторів та керівників антирадянської націонал-фашистської диверсійно-терористичної організації в Україні” А.А.Хвиля, яка “своєю метою ставила повалення Радянської влади”, поінформував підсудного Синявського О.Н. про зв'язки організації з фашистськими урядами Німеччини та Польщі з підготовки терористичних актів проти керівників ВКП(б) і радянського уряду. З усіма цілями та бойовими завданнями антирадянської організації відомий лінгвіст був солідарний. Більше того, в таємну організацію він особисто… завербував 12 осіб, яких злочинно навчив писати. Таким чином, Синявський О.Н. скоїв злочини, передбачені статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР.

Спочатку бранець не визнавав безглуздих звинувачень, та після низки суворих допитів звернувся із письмовою заявою на ім’я Народного комісара внутрішніх справ УРСР Ізраїля Мойсейовича Леплевського, визнавши… свою провину перед радянським народом та його урядом і висловивши бажання надати щиросерді свідчення. Мовознавцеві важко ходити в гімнастерці незламного героя… Тим паче, що вчений сподівався, що його каяття допоможе ще прислужитися суспільству.

*  *  *

Це не допомогло... До справи підтягнулася важка артилерія – колеги, які запопадливо взялися оббріхувати вченого-лінгвіста, як… “учасника націоналістичної організації”. Зокрема доцент кафедри мовознавства Київського педагогічного інституту Н.П.Лоюк, котрий до Києва перевівся з Ніжинського педагогічного інституту, так схарактеризував націоналістичну діяльність О.Синявського: “Протягом 1932-1933 рр. Синявський на різних зборах і засіданнях відкрито виступав як яскравий український націоналіст, проповідуючи ідеї націоналізму, необхідність повернення в розвитку української культури до часів козаччини та гайдамаччини”.

Про жахливі наслідки контрреволюційної діяльності О.Синявського Н.П.Лоюк повідомляв так: у результаті його шкідництва студенти педінститутів досі не мають… підручника з української мови, тоді як серед нагальних питань, поданих мовознавцем і розглянутих у першому номері часопису “Мовознавство” за 1934 р., була рецензія Олекси Синявського – “Курс української мови для педвишів”.

Отже, нарком внутрішніх справ, комісар державної безпеки 2-го рангу Леплевський залишився невблаганним і 21 жовтня 1937 р. затвердив “Обвинувальний акт у справі №817 за звинуваченням Синявського О.Н. за статтями 58-8, 54-11 КК УРСР”.

Далі машина сталінських репресій відпрацювала злагоджено…

*  *  *

Минуло двадцять років, і Головна військова прокуратура повернулася до справи українського лінгвіста. Було проведене додаткове слідство, головний висновок якого лунав: О.Н.Синявського заарештували й засудили безпідставно, а характеризується він як видатний мовознавець зі здоровими матеріалістичними поглядами. У відгуку співробітників АН УРСР за підписами академіків Леоніда Булаховського (1888-1961) та Івана Білодіда (1906-1981) йшлося: у працях Олекси Синявського немає жодних виявів українського буржуазного націоналізму, а звинувачення, висунуті проти вченого, ґрунтувалися на неперевірених свідченнях… самого заарештованого.

Тому доволі сором’язливо, але Військова колегія Верховного Суду СРСР 18 січня 1958 р. визнала власну, жахливу помилку:

- Приговор Военной Коллегии Верховного Суда СССР от 23 октября 1937 г. в отношении Синявского Алексея Наумовича по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело прекратить за отсутствием состава преступления.

Тож чисте ім’я було відновлено… На кафедрі української мови Київського державного університету імені Т.Шевченка, де в останні роки життя працював професор Олекса Синявський, завдяки зусиллям сина – Віктора Олексійовича Синявського (1930), було встановлено меморіальну дошку, а донька видатного лінгвіста – Галина Олексіївна Синявська, тепер проживає у Москві; у спогадах про батька вона підкреслювала:

- Добре пам’ятаю, що тато працював удома до самозабуття. Хоча громадське для нього завжди було вищим за особисте, ніколи він не належав до політичних партій (схоже, дочка не про все знала. – О.Р.), але займав активну громадянську позицію. Передовий інтелігент свого часу, за світоглядом він був справжнім народником, виступав проти царського режиму та “распутінщини”, вважаючи, що російська монархія докотилася до крайньої межі.

*  *  *

Книжка “Норми української літературної мови”, перевидана у 1941 р. у Львові, стала вдалим синтезом як досліджень самого автора, так і тогочасних дискусій, що точилися довкола очищення української мови. Монографію О.Н.Синявського вирізняли змістовність, фаховість, композиційна стрункість. Складалася вона з таких розділів: “Літери і звуки”; “Звукозміни”; “Словозміна”; “Невідмінювані слова”; “Словотвір”; “Наголос”; “Ортоепія і правопис”; “Синтакса”; “Розділові знаки”. Написана з глибокою лінгвістичною обізнаністю й великою спостережливістю, наукова праця справила істотний вплив на зміцнення літературних норм, стала вихідним пунктом усіх подальших академічних граматик та підручників для вишів.

Головним критерієм нормування української літературної мови, який завжди обстоював лінгвіст, були внутрішні закони. Праця мала на меті допомогти українцям вміло послуговуватися всім розмаїттям граматичних і стильових ресурсів рідної мови.

Що цікаво, лише через двадцять років після першого видання “Норм української літературної мови” Олекси Синявського – друком з’явився колективний “Курс сучасної української літературної мови” (1941) під редакцією академіка АН УРСР Леоніда Булаховського, який де в чому переглянув підхід О.Н.Синявського, а де в чому деталізував його, але навряд чи перевершив.

*  *  *

Минуло майже століття… Відтоді, відколи світ побачили перші наукові розвідки Олекси Синявського. Миготять десятиліття, а ситуація з рідною мовою в Україні залишається нестабільною.

Ніколи не даю порад іншим, але цього разу не втримаюся.

Деяким державникам та народним депутатам з пророчих слів знаного лінгвіста – брошура “Найголовніші правила української мови” (1929) – слід татуюванням набити:

- Ніде ніхто й ніколи не може вивчитися мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтеліґентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плакати, афіші, театр – ось та нормальна мовна атмосфера, де нормально організується мова окремої людини. 

Олександр Рудяченко