Борис Патон. Його життя – епоха в науці

Відійшов у вічність Борис Євгенович Патон, видатна постать, ціла епоха в науці. І не тільки українській, а й світовій. Адже в матеріалознавстві, в електрозварюванні немає людини, яка б стільки зробила й досягла, як він. Так само неможливо переоцінити його труди й досягнення в ролі організатора теоретичних і прикладних наукових досліджень: він з 1953 року й до останніх своїх днів очолював славетний, один з найпотужніших у світі науково-технічний комплекс «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», а з 1962-го незмінно обирався і переобирався на пост президента Національної академії наук.

*   *   *

Його біографія – унікальна. Приведемо лише кілька епізодів з неї, зокрема, тих, про які відомо авторові із зустрічей, бесід, інтерв’ю з Борисом Євгеновичем Патоном. Його батько, Євген Оскарович, народився у 1870 роцi в родинi росiйського консула в Нiццi, колишнього гвардiйського полковника Оскара Петровича Патона. Євген Оскарович закiнчив Дрезденський полiтехнiчний iнститут, отримавши диплом iнженера-будiвельника, i Петербурзький iнститут iнженерiв шляхiв, захистив дисертацiю i у званнi професора переїхав до Києва. У Київському полiтехнiчному iнститутi став деканом iнженерного факультету та завiдуючим кафедрою мостiв. У 1916-ому одружився з Наталiєю Вiкторiвною Буддою. Протягом наступних двох рокiв у них народилися два сини — Володимир i Борис. Досягши визнання, авторитету i слави у мостобудуваннi, Євген Оскарович у 1928 роцi (у п’ятдесятивосьмилiтньому вiцi!) рiзко змiнює напрям своїх технiчних i наукових пошукiв, узявшись за освоєння цiлком нової сфери — зварювання. Через шiсть рокiв вiн створює в Києвi Iнститут електрозварювання.

Але Борис не планував пов’язувати своє життя з електрозварюванням. Після закінчення школи він поступив у КПI, обравши спецiальнiсть iнженера-електрика. Втім, батько не заперечував. За словами Бориса Євгеновича, вiн був менш строгим у вихованнi й наставленнi своїх дiтей, нiж його батько, Борисів дiд. Батько був дуже добрий, але водночас суворий i вимогливий. У нього, звичайно, було мало часу для того, щоб постiйно займатись вихованням синів. Та й у цьому, мабуть, не було великої потреби. Діти бачили, як багато працює i дуже скромно поводить себе батько — i це справляло на них бiльший виховний ефект, нiж будь-якi нотацiї i настанови. Вiн був для них незаперечним авторитетом.

Захищати диплом Борисові випало в перший день вiйни. Враховуючи ситуацiю, випускникам дозволили захищати всiм одночасно. По дорозі до Полiтехнiчного iнституту, бiля нинiшньої площi Перемоги, Борис потрапив пiд налiт нiмецьких лiтакiв. «Ми були молодi й легковажнi: я не знайшов нiчого кращого, як заховатися вiд бомб у пiд’їздi найближчого будинку. Як нiбито це був дощ, – пригадував той епізод Борис Євгенович. – На моє щастя, бомба в той будинок не потрапила. Ось за таких обставин я закiнчив iнститут i отримав направлення в Ленiнград, на суднобудiвний завод iменi Жданова — я там проходив переддипломну практику, добре знав пiдприємство, до того ж менi подобався Ленiнград».

Але вiйна змiнила його мiсце призначення: він був перенаправлений у Горький, на завод “Красное Сормово”, де працював до лютого 1942 року. А тодi на клопотання батька його перевели в Iнститут електрозварювання, котрий був евакуйований з Києва i базувався тодi у Нижньому Тагiлi. Жили там, де й працювали : на території танкового заводу. Дослiдницька робота виконувалась безпосередньо в цехах. I в небачено короткi строки вона привела до видатних результатiв. Були розробленi режими, способи, технiка i технологiя, якi забезпечували високi швидкостi та вiдмiнну якiсть зварювання. Про складнiсть i пiонерний характер цих дослiджень переконливо свiдчить той факт, що гiтлерiвська Нiмеччина так i не зумiла застосувати автоматичне зварювання танкової бронi, а в Сполучених Штатах Америки воно з’явилося тiльки в 1944 роцi. З дня в день, з мiсяця в мiсяць “шов Патона” надiйно з’єднував у монолiтне цiле “легендарнi Т-34” та iншi бойовi машини. Вiн i  справдi був мiцнiшим за саму броню i навiть пiд прямим обстрiлом продовжував надiйно тримати понiвеченi вогнем броньовi плити. Це був науковий подвиг iнституту та його керівників.

Ось такі обставини привели Бориса Євгеновича у сферу, пов’язану з наукою і практикою електрозварювання. Незабаром він став заступником директора Інституту, а після захисту в 1952 році докторської дисертації, очолив Інститут електрозварювання. Спочатку було важко. Адже в той час його знання, досвiд, авторитет  поступалися батьковим. Одна рiч – бути у батька заступником i зовсiм iнша – самому керувати iнститутом. Але є таке прислiв’я: “Не святi горшки лiплять”. Ставши у тридцять п’ять рокiв директором, незмінно був на цьому посту до нинішнього часу.

Вогняне факсимiле патонiвцiв “записане” в iсторiї космiчних польотiв: у 1969 роцi космонавт Валерiй Кубасов з допомогою створеної в iнститутi установки “Вулкан” поклав початок космiчнiй технологiї зварювання. Патонiвцям належить авторство i в створеннi технiки, яка дозволяє вести зварювальнi роботи на великих глибинах морiв i океанiв. Та, звичайно, найбiльше визнання й поширення дiстали розробки iнституту в “земних” умовах: важко назвати таку галузь народного господарства, яка б ними не скористалась. Київ заслужено вважається центром не тiльки вiтчизняної, а й свiтової науки i технiки зварювання. Багато з того, що народжується в iнститутi, часто й охоче купують зарубiжнi фiрми.

Ми кажемо “iнститут”. Але назва ця — данина звичцi, традицiї. Вона давно вже не вiдповiдає реальностi. Бо за вивiскою “iнститут” сьогоднi дiє великий науково-технiчний комплекс, який об’єднує власне iнститут, тобто науковi вiддiли, дослiдне конструкторсько-технологiчне бюро, експериментальне виробництво i дослiдні заводи. В ньому плiч-о-плiч трудиться вчені, конструктори, iнженери, технологи, робiтники. Тут створена i пiдтримується впродовж десятилiть особливо сприятлива атмосфера як для iндивiдуальної, так i для колективної творчостi.

 *   *   *

У 1962 році Борис Патон очолив Академію наук УРСР. За 58 рокiв, які минули відтоді, вона невпинно розвивалася: створювались новi вiддiлення, iнститути, науково-технiчнi комплекси, iнженернi центри, лабораторiї, розширювалась дослiдно-конструкторська i виробнича база. Зростав кiлькiсний її склад: наприкiнцi вiсiмдесятих рокiв минулого столiття в системi Академiї працювало 98 тисяч чоловiк. В останнi роки, правда, ця кiлькiсть скоротилася майже вдвiчi: українська наука виявилась однiєю з тих сфер життєдiяльностi нашого суспiльства, якi найбiльше вiдчули “пресинг“ ринкових вiдносин, дикої капiталiзацiї, знецiнення iнтелектуальної працi. Найбiльшi скорочення пройшли у дослiдно-конструкторських i виробничих пiдроздiлах Академiї.

Проте Академiя вистояла пiд цим нокаутуючої сили ударом, вона живе й працює. I далеко не в останню чергу завдяки величезному авторитету, творчим i органiзаторським зусиллям її багатолiтнього лiдера. Менi пригадується одна iз сесiй загальних зборiв Академiї наук наприкiнцi сiмдесятих рокiв, на якiй Б.Є. Патона переобирали на новий чотирирiчний термiн президентства. Iншої кандидатури не пропонувалося. Вибори були таємними. Перед процедурою виборiв було кiлька виступiв академiкiв, якi однозначно пiдтримували обрання Патона. Але особливо менi запам’яталося емоцiйне слово Миколи Амосова. Вiн говорив про Бориса Євгеновича як про видатного вченого i органiзатора науки, людину великої душi й скромностi. А потiм несподiвано додав: “Скажiть, хто з нас може годину не сходити з водних лиж? Я вже не кажу про тенiс i плавання. Вiн i в заняттях спортом подає нам приклад. Звичайно, я допускаю, що знайдеться хто-небудь в цiй аудиторiї, чиї особистi iнтереси Борис Євгенович коли-небудь якось задiв. Але пiднiмiться над особистою образою, давайте проголосуємо без “чорних кульок”. Це буде єдино правильне i мудре рiшення, бо кращої кандидатури на президента, нiж Патон, серед нас немає”.

Пам’ятається, під час одного з інтерв’ю з Борисом Євгеновичем я запитав його, чи не важко йому керувати академіками, адже багато хто з них самі є світилами в науці. Відповідь була дуже характерною для мого співрозмовника: «Ними не треба керувати — з цього нiчого путнього не вийде. Їм потрiбно допомагати, постiйно з ними працювати. I все буде гаразд. Якщо ж спробувати ними покерувати, то вони повстануть i на цьому твоє керiвництво скiнчиться».

Був у житті Бориса Патона епізод, коли йому в 1975 році, після відставки за станом здоров’я Мстислава Келдиша настирливо пропонували очолити Академію наук СРСР. На моє прохання, Борис Євгенович прояснив свою категоричну відмову від цього поста. «Напередодні Першого травня 1975 року мене викликає Володимир Васильович Щербицький i каже: “Телефонував менi Суслов, щоб вас поставити президентом союзної Академiї”. Я кажу: “Нi. Володимире Васильовичу, я туди не пiду”. “Як не пiдеш! Та це ж Москва, ЦК КПРС. Тим бiльше, що й Брежнєв цього хоче”. Я вiдповiв, що не прагну до Москви. Тут у мене iнститут, українська Академiя наук... “Та я теж не хочу, щоб ви переїздили в Москву, — сказав Щербицький. Ми ще поговорили, побiдкались, але дiватись було нiкуди. Поїхав я в ту Москву. Суслов переконував i вмовляв мене биту годину. Я навiть розiзлився в душi i не втримався вiд рiзкої фрази: “Взагалi-то, Михайле Андрiйовичу, на такий пост палкою не заганяють”. Вiн змiряв мене довгим, пронизливим поглядом i сказав: “Ну, добре. Приїдьте ще раз пiсля Дня Перемоги”. Але бiльше мене в Москву з цього приводу не викликали. А поставили на чолi АН СРСР “дiда” — академiка Анатолiя Петровича Александрова, якому було тодi 73 роки. “Дiд” був хорошою людиною i великим ученим. З ним у мене склалися дуже добрi вiдносини. Ось так я залишився в Києвi — у рiдному iнститутi i республiканськiй Академiї наук»

                                               *   *   *

Під час наших зустрічей і розмов Борис Євгенович Патон не раз дiлився своїми думками щодо перспектив розвитку української науки. Приведу лише деякі з його міркувань і прогнозів

Майбутнє нашої науки, на його думку залежить від ряду чинникiв. Один з найважливiших — фактор часу. Поки що, незважаючи на тривалу економiчну i фiнансову кризу, вкрай недостатнє фiнансування фундаментальних i прикладних дослiджень, вiдплив значної частини висококвалiфiкованих учених з науково-дослiдних установ i вузiв в iншi сфери i виїзд за кордон, падiння престижу наукової працi i професiї вченого, українська наука ще зберiгає досить потужний потенцiал i посiдає провiднi позицiї у свiтi в рядi найважливiших напрямiв: у математицi, iнформатицi, фiзицi, матерiалознавствi та деяких iнших.

Однак час працює не на нашу користь. Якщо становище швидко не змiниться на краще, коли не станеться радикальних змiн у фiнансуваннi науки з боку держави, не зросте iстотно попит усерединi країни на науковi розробки, передусiм, на новiтнi наукоємнi технологiї i матерiали, ми можемо втратити завойованi тривалою напруженою творчою працею позицiї. I це, без перебiльшення, може стати катастрофою не тiльки для самої науки, а й для держави.

Досвiд останнього столiття однозначно свiдчить: лише та держава i те суспiльство спроможнi досягти високого економiчного, соцiального i культурного рiвня, зрештою, жити вiдповiдно до сучасних цивiлiзованих стандартiв тiльки тодi, коли мають високорозвинену науку, котра забезпечує основнi нацiональнi потреби країни, якщо хочете, її нацiональну безпеку у широкому розумiннi цього термiну. Борис Євгенович при цьому нагадав, що коли на початку XX столiття тiльки 10 вiдсоткiв валового внутрiшнього продукту у розвинутих країнах забезпечувалось за рахунок науково-технiчної дiяльностi, то на початку нинішнього віку було одержано до 80 вiдсоткiв. Звiдси не важко екстраполювати, що в новому столiттi весь внутрiшнiй валовий продукт у таких країнах практично одержуватиметься за рахунок досягнень науки.

Отже, якщо ми хочемо, щоб наша Україна на рiвних увiйшла до кола цивiлiзованих розвинутих країн, то мусимо, передусiм, не лише декларувати, а на дiлi зробити науку прiоритетною галуззю.

Якою може i має стати вiтчизняна наука?

Щоб зробити бiльш-менш реалiстичний прогноз, треба спиратися на основнi закономiрностi та тенденцiї розвитку свiтової науки, що рельєфно виявилися протягом, принаймнi, другої половини XX столiття. При цьому слiд урахувати глобальнi полiтичнi, економiчнi, екологiчнi, соцiальнi та iншi змiни у свiтi i адекватно оцiнити стан, наявний потенцiал i реальнi перспективи темпiв прогресу вiтчизняної науки.  Ці змiни, вочевидь, вiдбуватимуться по всьому фронту науки, технiки i виробництва, у тому числi й у суспiльному життi. Окремi з них, за прогнозами Бориса Патона, розвиватимуться швидше, iншi повiльнiше. Лiдерами фундаментальних знань, скорiше за все, виступатимуть в Україні математика, фiзика, iнформатика, матерiалознавство, комплекс наук про життя. Серед тих, що випереджуватимуть iншi, безперечно, будуть новi i новiтнi технологiї, що грунтуються на вже вiдомих фундаментальних принципах i на тих, котрi чекають на вiдкриття.

Без новiтнiх революцiйних технологiй, на переконання вченого,  людство просто не зможе жити в умовах, коли з кожним роком усе менше залишається на Землi невiдновлюваних природних ресурсiв, у тому числi й питної води, погiршується стан навколишнього середовиша i водночас неухильно зростає кiлькiсть населення. Виробляти бiльше високоякiсної промислової та сiльськогосподарської продукцiї, залучати до виробництва нетрадицiйнi ресурси i разом з тим зменшувати ресурсо- та енергоємнiсть виробiв, не руйнуючи при цьому унiкальну земну природу, можна лише на основi новiтнiх технологiй. Це — настiйна вимога XXI столiття.

Борис Євгенович також наголошував на необхiдностi всiлякого сприяння соцiогуманiтарним наукам: їхня роль безперервно зростатиме, що обумовлюється великою складнiстю i суперечливiстю розвитку суспiльства як у свiтовому, так i в нацiональному масштабi. З великої кiлькостi зв’язаних з цим проблем він виокремив головнi. Перша — швидке наростання суперечностей мiж характером цивiлiзацiї, що склалася, i природним середовищем землi. Друга — тотальна дегуманiзацiя суспiльства, глибоке соцiальне розшарування. Третя — суцiльна iнформатизацiя, котра нестримно охоплює усi без винятку країни i вiдкриває небаченi ранiше можливостi для спiлкування людей. А водночас i немислимi ранiше масштаби манiпулювання суспiльством i особою за допомогою засобiв масової iнформацiї.

Це серйозна загроза, яку потрiбно обов’язково подолати. Для цього слiд спрямувати суспiльство на шлях. що забезпечить розумний баланс мiж розв’язанням соцiально-економiчних проблем i збереженням довкiлля у кожнiй окремiй країнi i у цiлому свiтi. Так само важливо, всiляко сприяючи розвитковi новiтнiх технiчних засобiв спiлкування мiж людьми, уберегти i людськi спiльноти, i окрему особу вiд негуманного впливу на їхню свiдомiсть. Ось тут i мають сказати своє вагоме слово соцiогуманiтарнi, полiтичнi науки.

Борис Євгенович закликав бути реалiстами. Сьогоднi i, вочевидь, у найближчi роки жодна держава, навiть найбагатша, така як США, не матиме змоги дозволити собi витрати, щоб вести дослiдження по всьому фронту науки i технiки на найвищому рiвнi. Тому тi держави, якi претендують бути членами спiльноти сучасних цивiлiзованих держав, мають визначити власну, по можливостi, ширшу наукову нiшу, тобто бути лiдером у певних галузях або напрямах науково-технiчного прогресу.

Якщо ми об’єктивно проаналiзуємо стан i потенцiйнi можливостi розвитку в Українi математики, фiзики, iнформатики, матерiалознавства, наук про життя, то маємо всi пiдстави твердити, що зберегли свої науковi школи, якi користуються великим авторитетом серед мiжнародної наукової спiльноти. I це не тiльки за надбання минулих рокiв, а й за цiлу низку наукових здобуткiв сьогодення, котрi знаходяться на свiтовому рiвнi або переважають його. Ось чому саме перелiченi науковi галузi i напрями слiд розвивати в першу чергу. Тодi можна буде чекати тут нових вiдкриттiв, революцiйних проривiв.

Зрозумiло, i самiй науцi потрiбно буде вiдповiдним чином удосконалювати органiзацiю фундаментальних i прикладних дослiджень. З цiєю метою науковцям i владним структурам слiд критично оцiнити позитивний i негативний досвiд. Зокрема, Нацiональна академiя наук України впродовж своєї бiльш як сторiчної iсторiї не раз вносила iстотнi корективи до свого Статуту, структури та органiзацiї дослiджень вiдповiдно до нових завдань, що поставали перед нею у зв’язку з розвитком свiтової науки, конкретними потребами держави i суспiльства. Останнiм часом чимало змiн вiдбувається внаслiдок адаптацiї наукових закладiв до роботи в умовах перехiдної економiки.

Звичайно, необхiдно використати i зарубiжний досвiд. Але неможна це робити шляхом механiчного копiювання, вважав Борис Патон. Нi в якому разi не варто iгнорувати нашу специфiку, стан i перспективи розвитку економiки нашої країни. необхiдно чiтко визначити державнi науковi прiоритети, зосередити основний iнтелектуальний потенцiал i кошти на вiдповiдних наукових напрямах.

І насамкінець підсумовуючі слова Бориса Євгеновича: «Як бачимо, завдання перед українською наукою у XXI столiттi великi i складнi. Ученим, особливо в нинішні роки, доведеться працювати у нелегких умовах. Проте я певен, що iнтелектуальний потенцiал української науки спроможний їх розв’язати. Звичайно, якщо наука дiстане необхiдну пiдтримку, про яку йшлося вище. Запорука цього у численних фактах з iсторiї вiтчизняної науки, коли десятки i сотнi вiдомих українських учених були першовiдкривачами у багатьох провiдних галузях свiтової науки». І це сприймається сьогодні як оптимістичний погляд у майбутнє вітчизняної науки, як заповіт для всіх, хто причетний до її життєдіяльності й перспектив.

*   *   *

Борис Євгенович Патон відійшов за вічну межу. Наше суспільство втратило видатного українця, великого, справжнього патріота, а українська і світова наука – свого визначного подвижника, епохального діяча. Він залишив нам у спадок і глибокі, мудрі ідеї та думки, і безліч справ, які служили прогресу  науки й техніки, усього нашого життя і ще довго служитимуть людям.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства