Микола Скрипник. Нарком із партквитком під вишиванкою

Микола Скрипник. Нарком із партквитком під вишиванкою

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про радянського партійного і державного діяча – провідника українізації

Вранці 7 липня 1933 р. у Харкові на ранковому засіданні Політбюро КП(б)У колишні соратники рішуче шматували голову Держплану і заступника голови Раднаркому Української СРР, вимагаючи негайно покаятися за “націоналістичні помилки” взагалі та “мовне шкідництво” зокрема. Як бувалий апаратник, Микола Олексійович усе зрозумів. Великий Молох упритул наблизився до нього. 

Не витримавши звинувачень в “українському буржуазному націоналізмі”, у власному службовому кабінеті, що знаходився в п’ятому під’їзді харківського Держпрому, 7 липня 1933 р. М.О.Скрипник застрелився у серце. За іншою версією, із ним покінчив двома пострілами в потилицю відомий у Харкові вбивця Карпов – хоча той відбував покарання у Холодногірської в’язниці (нині – Харківський слідчий ізолятор), оперативники НКВС витягли кримінального злочинця з-за ґрат – для виконання “спецзавдання”... Хоч як би там було, постріл у службовому кабінеті на площі товариша Дзержинського забив останній цвях у труну антиукраїнської національної політики Московії (її Москва вже більше не приховувала), символом якої на усіх посадах в Україні залишався “професійний революціонер” із Донбасу, “піонер більшовизму”, радянський партійний і державний діяч, “ця харківська націоналістична скалка”, – як Миколу Скрипника не перший рік називали в Москві. Його людська трагедія полягала в тому, що настав день, коли виявилося фізично неможливо й надалі поєднувати фанатичну віру в комуністичні ідеали із несхитною відданістю ідеям українства. 

харківськмй Держпром, перший залызобетонний будинок у СРСР 1
Харківський Держпром, перший залізобетонний будинок у СРСР

Як написав у спогадах перший ректор відновленого Харківського університету, професор історії Яків Блудов (1897-1984): помираючи на руках генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, самогубець, котрий промахнувся і просто в серце не поцілив (за офіційною версією), Микола Скрипник каяття за українізацію не висловив, лише попросив Станіслава Вікентійовича вибачили його за по-справжньому трагічну помилку... Поясню, у Скрипника з Косіором давно склалися довірливі відносини, і лише завдяки цьому не один рік нарком освіти УСРР залишався головним реформатором у здійсненні національної політики в Україні. Але вибив час, і Великий Молох узяв небіжчика за руку і не відпускав наміть померлого. 

*   *   *

Це при тому, що у Миколи Скрипника ніколи не виникало щирого бажання залишити Україну, особливо – під час правління брутального деспота, генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. Один з-поміж усіх націонал-партійних функціонерів, М.О.Скрипник не підписав у травні 1926 р. лист до товариша Сталіна саме про це. Україні він служив, як умів, але самовіддано. Дуже в тему зауважив колишній киянин, філософ Микола Бердяєв (1874-1948):

- Самогубство як явище індивідуальне існувало в усі часи, але іноді воно ставало явищем саме соціальним.

Суперечливого у поглядах та вчинках Миколи Скрипника не стало, і саме від 1933 р. більшовицька пропаганда взялася вбивати в масову свідомість ідею “особливого статусу російської мови”, “мови міжнаціонального спілкування”, “мови всесвітнього значення”. Це в СРСР ставило в привілейоване становище її носіїв, – етнічних росіян.

У доповіді “З питань національної політики на Україні” (1933) наступний нарком освіти УСРР Володимир Затонський (1888-1938) так визначив статус росіян в Україні:

- Безперечно, російська нацменшість – це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Через те і на Україні російська мова обов'язково вивчається в кожній школі.

Від задоволення Великий Молох потирав руки і гороїжився сталінськими вусами.

мітинг, присвячений початку будівництва Дніпрогес - В.П. Затонський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар виступає, Запоріжжя, 1927 р.
Мітинг, присвячений початку будівництва Дніпрогес – В. П. Затонський, М. О. Скрипник, виступає В. Я. Чубар, Запоріжжя, 1927 р.

*   *   *

Микола Олексійович Скрипник народився 25 січня 1872 р. у пристанційному селищі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині – райцентр Донецької області) у родині залізничного службовця і з батьками наїздився країною. А що ви хотіли, у подружжя Олексія і Оксани Скрипників їхній первісток навіть народився просто у… залізничній теплушці. Початкову освіту хлопчик здобув у двокласній сільській школі. Далі він навчався в Ізюмському реальному училищі, звідки “реаліста” витурили за революційну діяльність – пропагандистську роботу серед селян. Саме тоді Микола познайомився із українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, проте в 1897 р. став членом партії РСДРП. І цей ідеологічний дуалізм переслідуватиме його по життю. 

У 1900 р. збентежений революціонер екстерном склав у Курську іспит за курс реальної школи і вступив до Технологічного інституту в Санкт-Петербурзі. У місті на Неві він став членом української громади, але скоро пошуки української ідентичності облишив, бо пристав до… марксистського гуртка та Санкт-Петербурзької соціал-демократичної групи “Робітничий прапор”.

світлина Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління, 1904 р.
Світлина Миколи Скрипника
зі слідчої справи, 1904 р.

Уперше Миколу Скрипника заарештували в 1901 р., тож навчання студент не закінчив, натомість став “професійним революціонером”. Де і коли це трапилося? У катеринославській в’язниці, на початку 1904 р. Там Микола Скрипник зустрівся… з іншим революціонером-українцем, Симоном Петлюрою (1879-1925). Ось де зринули родинні перекази про прадіда-гайдамаку, посадженого на палю польською шляхтою, про твори Тараса Шевченка. Тоді ще разом Микола Скрипник і Симон Петлюра боролися проти царату, далі шляхи боротьби за визволення України їх розвели. 

*   *   *

12 (25) квітня 1905 р. на III з’їзді РСДРП у Лондоні Микола Скрипник познайомився з Володимиром Ульяновим. Цікаво, що обох делегував... Одеський комітет РСДРП. Донеччанин щиро перейнявся новими ідеями революційної боротьби, був кореспондентом “Іскри” й одним з редакторів газети “Правда”.

Особисто я не знаю, що визначає рішення людини стати на чийсь бік. Борці завжди там, де необхідно. Довіряти за інстинктом, совістю, навіть велінням серця – пусте. Треба чекати – куди смикне твоя природа. До 1917 р. у яких тільки робітничих гуртках не вів підпільну роботу донеччанин – у Петербурзі, Катеринославі (нині – Дніпро), Царицині (тепер – Волгоград), Саратові, Єкатеринбурзі, Красноярську, Харкові, Одесі, Ризі, на Уралі. 17 арештів, сім заслань, загалом його засудили до ув’язнення терміном на 34 роки; одного разу, у Ризі – до смертної кари. Додайте шість втеч із царських казематів. Він був ще тим упертюхом; тікаючи із заслання у Туруханському краї, човном та пішки Микола Скрипник здолав 1200 верст угору Єнісеєм. 

Ясно чому, у 1917 р. відданий більшовик став членом Петроградського військово-революційного комітету, а потім членом комісії з організації Вищої ради народного господарства. 12 (25) грудня 1917 р. на з’їзді рад у Харкові його заочно обрали членом Народного Секретаріату (НС) – першого Радянського уряду України, де він обіймав посаду народного секретаря праці, торгівлі й промисловості.

*   *   *

Микола Скрипник з дружиною Марією
Микола Скрипник з дружиною Марією

За особистим дорученням Леніна, українець прибув з Петрограда в Україну. Мене цікавило, наскільки близько донеччанин знав “вождя світового пролетаріату”? Перша дружина Миколи Скрипника – Марія Миколаївна Межова (1883-1968) працювала секретаркою… голови Раднаркому РСФРР В.І. Леніна, і тов.Скрипник мав можливість прямим текстом просити Ілліча відкликати… банди Муравйова з України. Отже, 4 березня 1918 р. агент “ЦК більшовицької партії” М.О. Скрипник обійняв посаду голови уряду та народного секретаря закордонних справ Тимчасового ЦВК Рад України, який під ударами кайзерівських військ опинився у Катеринославі (нині – Дніпро), а пізніше – аж у Таганрозі.

Ленін, січень 1918 р.
Ленін, січень 1918 р.

На Таганрозькій нараді, що відбулася 19-20 квітня 1918 р., Миколу Скрипника обрали головою бюро з утворення КП(б)У. У судженнях він був самостійним і навіть висловився за створення… незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні. До речі, ту пропозицію підтримала більшість членів Наради, тому обрала Миколу Скрипника секретарем Оргбюро зі скликання Установчого з'їзду. Подібна ідея стривожила Леніна, але в силу різних обставин вождь пішов на поступки визвольному рухові у національних окраїнах аж до організації формально незалежних від Росії радянських республік, але завжди наполягав на побудові єдиної централізованої партії як інструменту більшовицької диктатури.

Чи “вірному ленінцю” М.О.Скрипнику Партія довіряла? Так, на I з'їзді КП(б)У, що відбувся… в Москві 5-12 липня 1918 р., Микола Олексійович виступав головним доповідачем. Це, виявилося, нічого не значить, у Кремлі все вирішують підкилимні ігри. Тож фактичного лідера українських більшовиків усунули від участі в оргбюро і вже на установчому з'їзді він опинився в штучній ідеологічній ізоляції. Природно, що на першому московському збіговиську українських більшовиків саму ідею про утворення самостійної компартії рішуче відкинули, хоча саму назву – КП(б)У, запропоновану у Таганрозі, – залишили. Ось коли українські комуністи стали дрібною матрьошкою РКП(б) і прав отримали не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація… на теренах РФСРР.

*   *   *

З огляду на те, що Партія не тільки керманич, але й твій мозок, невдовзі для “професійного революціонера” з Донбасу знайшлася важливіша за партійне будівництво ділянка роботи. Від керівництва виплеканої ним КП(б)У 46-річного Миколу Скрипника усунули, а зробили членом колегії… Всеросійської надзвичайної комісії (ЧК), де той на Гороховій вулиці, 2 (нині – Музей політичної поліції РФ) завідував відділом боротьби з контрреволюцією й особисто допитував “Фіалку терору”, Фейгу Хаімівну Ройтблат, ну, Фанні Каплан. Тобто стріляй справжніх ворогів – донесхочу, скільки душа забажає, а під ногами не плутайся.

У 1919-1920 рр. комісар трудився в Червоній армії, зокрема керував придушенням повстання отамана Зеленого (власне – Данило Ількович Терпило; 1886-1919), котрий у Переяславі 15 липня 1919 р. урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 р. про “возз’єднання” з Московією і мав під своїми стягами 30 тисяч козаків і старшин. Не знаю, чи замислювався Микола Скрипник, наскільки його доля схожа с долею отамана Зеленого? Обидва намагалися скасувати – щоправда, кожен свою – Переяславську угоду з Московією, обидва збирали українське військо, й обидва втратили все, рахуючи Батьківщину. На жаль, точно знаю, про кого Микола Скрипник частіше згадував – про Леніна чи про Симона Петлюру. 

Тим часом, у квітні 1920 р. Москва відрядила перевіреного бійця на постійну роботу до Української СРР. Спочатку М.О. Скрипник служив народним секретарем робітничо-селянської інспекції, потім (1921-1922) – народним комісаром внутрішніх справ, далі (1922-1927) – народним комісаром юстиції та генеральним прокурором. Останні місяці перед самогубством Микола Скрипник обіймав посади голови Держплану і заступника голови Раднаркому Української Соціалістичної Радянської Республіки. Але з усього було видно, що Москва йому перестала довіряти.

XIV партконференція,_ Микола Скрипник праворуч Йосипа Сталіна_ Москва, квітень 1925 р.
XIV партконференція, Микола Скрипник праворуч Йосипа Сталіна, Москва, квітень 1925 р.

Велику роль відігравав “вірний ленінець” у партійному керівництві. У 1920 р. він був членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (1923), а з 1925 р. – членом Політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, де очолював делегацію КП(б)У і став членом його виконкому. Крім того, М.О.Скрипник керував Українським інститутом марксизму-ленінізму, головував в Українському товаристві істориків-марксистів (1928), а в 1929 р. став дійсним членом ВУАН.

*   *   *

Що сталося з вірним ленінцем? Під впливом яких чинників відбулася ґенеза політичних поглядів незламного більшовика? Оце нам і належить з’ясувати. Справді, до Жовтневого заколоту 1917 р. “піонер більшовизму” рухався курсом російського великодержавного шовінізму і з українським національно-визвольним рухом уперше зустрівся, коли за особистим доручення Леніна опинився в Україні. Розуміючи значення національного питання, Микола Скрипник керувався в роботі ідеєю світової пролетарської революції. Саме вона, на його думку, мала справедливо розв’язати всі соціально-політичні питання, рахуючи й національне.

Тим часом одна справа – теорія, інша – практика. Ідеологічна робота почала гальмуватися ворожим ставленням тодішнього складу керівництва КП(б)У до всього… українського. Адже місцеві ленінці будь-що “національне” трактували як “контрреволюційне”. Отож, не через розуміння важливості для України питання національно-демократичного руху, а від початку виключно за вказівками із Москви, Микола Скрипник повів непримиренну боротьбу проти нігілізму в національному питанні, так званого “люксембургіянства”, яке сповідували тодішні керівники КП(б)У – перший секретар (1923-1925) Еммануїл Квірінг (1888-1937) і другий секретар, автор теорії боротьби двох культур Дмитро Лебедь (1893-1937).

Метрополія неабияк побоювалася того, що з витісненням “загальноросійської культури” з України, де за переписом 1897 р. у “сільськогосподарських губерніях” 79,2 відсотка населення складали українці, – вимушено піде й… “інтернаціональна” влада більшовиків. 

*   *   *

“У зв’язку – як колись писали – із переходом на іншу роботу”, тобто по усуненні в 1925 р. тт. Квірінга Е.Й. та Лебедя Д.З. із Української СРР – до РСФРР, Микола Скрипник став у республіці ініціатором активного запровадження українізації. Бурхливу діяльність ідеологічний працівник розгорнув, коли в березні 1927 р. (і – до лютого 1933 р.) обіймав посаду народного комісара освіти, керуючи всіма галузями культурного будівництва та очолюючи Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), що була в республіці ідеологічним центром.

Уже 25 травня 1927 р. топ-чиновник, котрий в анкетних даних самоідентифікувався як “професійний революціонер” із Донбасу, скликав у Харкові Всеукраїнську правописну конференцію, що вперше кодифікувала національний правопис. Її 75 учасників, рахуючи й мовознавців з українських діаспор, врешті-решт схвалили проєкт нового правопису. Прикметно, що у Москві в М.О. Скрипника була впливова спільниця й ментор, бездітна вдова Леніна, Надія Крупська (1869-1939), котра на той час обіймала посаду заступника наркома освіти РСФРР і стверджувала:

- Величезне значення має розвиток позитивних сторін національних культур. У кожної національності – своє обличчя, свій тип, і важливо знайти шлях до того, як ці позитивні сторони кожної національності раціонально підтримувати.

Ось він і діяв, раціонально підтримуючи, хоча від 1926 р. ЦК Партії кривило носом, дивлячись на дії “цієї харківської націоналістичної скалки”… Тим часом 24 січня 1928 р. суперечливий документ щодо нового українського правопису, деякі пункти якого голосувалися з перевагою в один (!!!) голос, нарком освіти М.О.Скрипник затвердив, і тепер він відомий як класичний, так званий “скрипниківський” або харківський правопис. Разом із тим, величезне значення документу полягало в тому, що з української мови усіляко усувалися русифікаційні впливи. 

*   *   *

Сергій Пилипенко
Сергій Пилипенко

Чи відгонило все це більшовицьким волюнтаризмом? Звісно, так. Як стверджував у знайденому документі “Зауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії” (січень 1928 р.) голова Державного видавництва України (ДВУ) Сергій Пилипенко; 1891-1934):

- У склад конференції мало увійти більше-менше 80 членів. Та як видко з протоколів тієї конференції, брали участь у ній лиш 36-37 голосів (іноді й менше), тобто менше, ніж половина конференції. Випадково трапилося так, що присутні були в непропорційно-великому числі представники окраїнних спольщених говірок, а не тих, якими говорить уся інша Україна.

Далі:

- Виясняється, що фактично вирішення в Президії про переворот у нашому правописі перейшло без більшості одного голосу. Що ж було? Проф. Синявський (професор української мови Харківського інституту народної освіти Олекса Синявський; 1887-1937; – О.Р.) од голосування принципово ухилився, представник Держвидаву С.Пилипенко рішуче висловився проти запропонованих змін, моя думка (С.Пилипенка – О.Р.) і в моїй відсутності теж рахувалася, як голос проти змін.

Далі:

- Отже прихильниками перевороту в правописі були: Голова Президії М.О.Скрипник та тов. А.Т.Приходько (голова колегії ДВУ, секретар Центральної комісії українізації радапарату при РНК УСРР Антін Приходько; 1891-1938. – О.Р.) – себто два голоси. Проти них – представник ДВУ – С.Пилипенко та представник Академії Наук, академік Кримський (український історик і перекладач Агатангел Кримський; 1871-1942; – О.Р.), – це теж два голоси. Отже, Постанову про різкі зміни в дотеперішнім правописі прийнято, виходить, не більшістю голосів, а перевагою тільки голосу голови при розбиттю голосів по половині. Ясно, що радикальне вирішення, винесене таким ненормальним способом, не може претендувати на те, щоб набрати силу закону. 

*   *   *

Отже, “скрипниківським” правописом були невдоволені всі: й українофіли, й українофоби. Далі – пішло-поїхало. Під орудою М.О.Скрипника була здійснена українізація преси. Як результат, загальний наклад україномовних газет у 1933 р. сягнув 3,5 млн примірників. Останнім його досягненням стала українськомовна “Чорноморська комуна”, яка почала друкуватися замість “Одесских ведомостей”. 

Він замахнувся на святая святих – русифікаційний вплив у Червоній Армії. До розвалу СРСР служба в армії була потужним денаціоналізуючим фактором, що штампував безлику єдність людей – радянський народ. І це Микола Скрипник вимагав, щоб серед призовників з УСРР політично-освітня робота велася… рідною мовою. 

Лише за шість років українізації середніх шкіл частка неписьменних в республіці знизилася у 1931 р. до 8%, тоді як у 1926 р. вона складала 47 відсотків. Скрізь підкреслюючи, що українці за межами УСРР, особливо – в РСФРР-ії, зазнають дискримінації і потребують сприяння держави у відстоюванні національних прав, Микола Скрипник здійснював українізацію початкового і середнього шкільництва. Наївно прагнучи приєднати до… УСРР суміжні з республікою етнографічні українські землі, як-то: Курщину, Вороніжчину (Подоння), – він домігся, аби у РСФРР відкрилися 500 українських шкіл і два виші. За його ініціативи почалася українізація віддалених регіонів – Далекого Сходу та Середньої Азії.

«Отак як бачите», дружній шарж Георгія Дубінського_ Микола Скрипник в образі Саваофа над усіма літорганізаціями України
«Отак як бачите», дружній шарж Георгія Дубінського. Микола Скрипник в образі Саваофа над усіма літорганізаціями України

“Професійний революціонер” із Донбасу, здавалося, дезінфікував лан, де через півсторіччя забуяв “рускіймір”. Тому з поля зору він ніколи не випускав питання дерусифікації шахтарського краю, адже індустріалізація викликала приплив у копальні масу сільського населення. Нарком освіти бачив Донбас українським, тому вимагав від підлеглих стежити, чи забезпечені гірники українськими газетами й книгами. Ось чому національні театри з Харкова привозили на Донбас нові вистави, столичні письменники влаштовували тут літературні вечори.

За часів М.О.Скрипника значною мірою українізувалося викладання у вищій школі; паралельно реалізовувалася програма підготовки вітчизняних педагогів. Завдяки підтримці національних перекладачів, нарком освіти УСРР забезпечив появу блискучих перекладів класики, вперше українізував трупи національної опери й оперети. Під орудою Миколи Скрипника помітно українізувалася національна наука. Зокрема, в установах та відділеннях Всеукраїнської Академії наук співробітники послуговувалися виключно українською мовою; велася величезна робота із вироблення української наукової термінології.

*   *   *

Здається, це був другий після гетьмана Павла Скоропадського державник, котрий вважав: байдуже де – в селі чи в місті, на Полтавщині чи на Донбасі, але чиновник має бути українськомовним. Микола Скрипник запровадив систему перепідготовки держслужбовців, які по закінченні курсів мали скласти іспит з української мови. Мене завжди цікавило, як це Миколі Скрипнику вдалося? Адже він не був ані першим секретарем, ані головою уряду УСРР, а в 1927-1933 роках керував роботою одного народного комісаріату. Але якого комісаріату?! Комісаріату освіти, очільнику якого в ті роки підпорядковувалися не лише середні та вищі навчальні заклади, а й Всеукраїнська Академія наук та майже всі установи культури й освіти.

Йосип Сталін, 1918 р.
Йосип Сталін, 1918 р.

Ніхто не сперечатиметься, діяльність Миколи Скрипника на посаді наркома освіти Української СРР позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. І не дивно, що частині української творчої інтелігенції Микола Олексійович щиро подобався. По-перше, він, подейкували, був особистим ворогом Сталіна, бо ще навесні 1918 р. у відповідь на зверхність Горця, котрий назвав Українську Радянську Республіку “грою”, він, тодішній голова першого Радянського уряду України – Народного секретаріату, заявив “рішучий протест проти виступу наркома Сталіна”. По-друге, Микола Скрипник завжди гнув свою лінію; за підсумками перепису населення 1926 р. нарком освіти УСРР вимагав українізації Кубані, навіть адресував ЦК КП(б)У листа від 21 травня 1927 р. “Про приєднання до України областей з українською національною більшістю”. По-третє, на офіційні церемонії та ділові зустрічі в Москву він приїздив із… перекладачем. Бо – це по-четверте – публічно донеччанин виступав виключно українською мовою. 

XV з'їзд ВКП (б)_ попереду -  голова Раднаркому СРСР Олексій Риков, Микола Скрипник та Сталін_ Москва, 1927 р. 1
XV з'їзд ВКП(б): попереду – голова Раднаркому СРСР Олексій Риков, Микола Скрипник та Сталін, Москва, 1927 р.

Не певен, що такий хитромудрий план був складений у Кремлі, проте українізація, рішуче запроваджувана в Україні, дещо послабила опір наших дідів колективізації та Голодомору, наче як відволікаючий манер і була для цього запроваджена. Більшовицькій диктатурі це не допомогло, адже ніяк не усувало причини спротиву українців, що лише наростав від 1929 р., тому викликав другий етап червоного терору. Ідеологи українізації помилилися в головному: нав’язана національна політика не лише набула незапланованого розмаху та сили, а й почала системно налаштовувати українців проти більшовицького режиму, стверджуючи та поглиблюючи національну самосвідомість українського народу. Так, показна українізація притлумлювала жагу до повстань проти кремлівської сволоти. Але нічого іншого Кремль не вигадав, як непокору витруїти Голодомором 1932-1933 рр.

голодніукраїнські  селяни тягнуться до міста  у пошуках хліба, 1932 р.
Голодні українські селяни тягнуться до міста у пошуках хліба, 1932 р.

*   *   *

Політична позиція тов. Скрипника М.О. у культурному будівництві УСРР була суперечливою і, зрештою, мусила завершитися поразкою. Як послідовний ленінець, він був догматиком, непримиренним до ворогів радянської влади, у тому числі й до українського націоналізму, сприяв винищенню старої української інтелігенції, а пізніше й національної опозиції в КП(б)У (шумськізм, хвильовізм). Зокрема, став він одним з ініціаторів самоліквідації УКП на з'їзді Комінтерну. З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, “головною небезпекою” великодержавний російський шовінізм, М.О.Скрипник нещадно боровся проти нього, в усьому підкреслював самостійність української культури і незалежність її від російської.

Та хіба лише культури? Це він сміливо виступив проти проєкту радянського Закону про землекористування, за яким земля переводилась у власність СРСР:

- Якщо схвалити такий закон, це означатиме, що суверенність окремих республік зведеться до того, що у них є власний уряд, але катма своєї території. Вважаю, що таким зазіханням слід дати рішучу відсіч.

Це він висловився проти великодержавника Сталіна, котрий на законодавчому рівні намагався надати Союзу РСР права затверджувати конституції республік:

- Головною рисою суверенності кожної союзної республіки є те, що вихідним пунктом для конституції республіки є воля держави, створеної даним народом. Пропозиція, щоб до СРСР перейшло затвердження конституцій республік, робить вихідним пунктом для цих конституцій не волю певної республіки, а волю усього Союзу.

*   *   *

11 серпня 1932 р. Сталін роздратовано писав секретареві ЦК ВКП(б) Л.Кагановичу:

- Справи на Україні вкрай погані. Погано за партійною лінією. Кажуть, що у двох областях України (здається, у Київській і Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівлі, визнавши його нереальним. В інших райкомах справи, як стверджують, не краще. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент.

Наприкінці жовтня 1932 р. “вірного ленінця” кинули на амбразуру – Миколу Скрипника призначили відповідальним за виконання плану із заготівель хліба в Дніпропетровській області. Із українського урожаю 1932 р. планувалося в РФСРР відправити 356 млн пудів. Від червня до жовтня 1932 р. із колгоспів та одноосібників вдалося вибити тільки 136 млн пудів хліба. Станом на 5 жовтня т.р. з 23 тис. колгоспів республіки план виконали менше 1,5 тис. колгоспів. Із мізерного врожаю зернових у 1932 р. в Україні вилучили 52 відсотки. Це викликало глибоку кризу. За програну “боротьбу за хліб”, ініційовану Йосипом Сталіним, що перетворилася на війну проти українського селянства, – хтось мав відповісти.

Тому вигулькнула відформатована під вимоги кризового періоду ідея класової боротьби з “петлюрівською українізацією”. Саме формулювання для М.О.Скрипника було дикістю… Команду на боротьбу з українізацією дала постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. “Ворогів народу та контрреволюціонерів” призначили не одразу. Вищезгадана постанова, а згодом матеріали лютневого 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У вістря критики спрямували проти колишніх боротьбистів – секретаря ЦК КП(б)У Панаса Любченка, відповідального за колективізацію, та завідувача культпропвідділом і агітпроппресвідділом ЦК КП(б)У Андрія Хвилі.

Після лютневого пленуму ЦК КП(б)У Любченко П.П. кинувся до Москви, де покірно обґрунтував власну непричетність до “петлюрівської українізації”, а в усіх гріхах звинуватив Миколу Скрипника. Письмові аргументи, викладені у лютому 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У П.Любченком у листі до товариша Сталіна, стали основою для звинувачення наркома освіти УСРР у націонал-ухильництві.

*   *   *

Уже давно занадто смілива українізація М.О.Скрипника перпендикуляром впиралась у централізаційні плани Партії. Розібратися на місці в січні 1933 р. за особистим дорученням Сталіна в Українську СРР прибув завідувач відділу агітації і пропаганди, секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев (1887-1939) й мовчки обійняв посаду… другого секретаря ЦК КП(б)У. Тож його поза очі називали “другий перший секретар”.

Із ним наводити лад в Україну прибула ідеологічна “команда”: Мендель Хатаєвич, який став першим секретарем Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У, Євген Вегер, котрого призначили першим секретарем Одеського обласного комітету КП(б)У, Микола Попов, який став членом Оргбюро ЦК КП(б) України, і – на всяк випадок, аби товариші розуміли, наскільки все серйозно, – заступник голови ОДПУ СРСР Всеволод Балицький. Зважаючи на “державну важливість щонайшвидшого поліпшення роботи органів ОДПУ на Україні”, останній став на півроку особливоуповноваженим ОДПУ в Україні. Повноважний представник ОДПУ по УСРР, а потім і голова ДПУ Української СРР В.А.Балицький підпорядкував собі весь апарат ДПУ України та щодекади надсилав до Москви звіт ЦК ВКП(б) про виконані репресії.

Простий у спілкуванні колишній робітник із Іваново-Вознесенська Павло Постишев показово вбирався у вишиванки і давно навчився говорити слова, потрібні простим трудівникам. Як пишуть у книжці “В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні” (2016) Лариса Якубова та Яна Примаченко:

- Місія “простака” була історичною – викоренити навіть натяки на автономність Харківського субцентру влади. Суспільну думку вміло готували до звинувачень колишнього керівництва УСРР, зокрема М.Скрипника, А.Річицького (заступник головного редактора Української радянської енциклопедії Андрій Річицький; 1893-1934; – О.Р.) за нелюдське поводження… із селянами с.Арбузінка Одеської області. У такий витончений спосіб готували погром так званого українського буржуазного націоналізму і згортання політики коренізації.

Великий Молох поки що вирішив обійтися малою кров’ю… 28 лютого 1933 р. сталінський режим формально обставив відставку самостійного наркома освіти Української СРР як рутинне переміщення щаблями радянського апарату. Тов. Скрипника М.О. призначили заступником голови Раднаркому УСРР і головою Держплану УСРР. Фактично одразу в українській партійній пресі розгорнулася кампанія із паплюження усіх починань… колишнього наркома освіти. Першим із конопель вистрибнув журнал “Більшовик України” із погромницькими статтями директора Українського інституту марксизму-ленінізму, академіка Олександра Шліхтера та першого заступника наркома освіти УСРР… Андрія Хвилі.

*   *   *

Власну думку диригент Голодомору 1933-го Павло Постишев давно сформував, списуючи провали у здійснені індустріалізації й колективізації на “контрреволюційну” змову українських націоналістів, що не лише гуртувалися навколо М.Скрипника, а й діяли від його імені. “Оргвисновки” були зроблені блискавично. 28 лютого 1933 р. Скрипника М.О. піддали гострій критиці й звільнили з посади наркома освіти УСРР, а національно-культурне будівництво в Україні, що раніше ставилося за приклад іншим радянським республікам, раптом перетворилося на об'єкт ідеологічного “очищення” та пошуку винних за провалену “боротьбу за хліб”. Не лише на кар’єрі чиновника, а й на його людській долі було поставлено хрест.

Як це траплялося й раніше, у такий спосіб Кремль показово перекладав власну провину за знищення українського села на своїх вірних ідеологічних бійців на місцях. Адже велика паскудна мета виправдовувала методи: за будь-яку ціну домогтися запланованої уніфікації національно-культурних процесів і перетворити геть різні радянські республіки – чи то на братів, чи то на сестер... Ні сам Микола Скрипник, ні його колишні товариші по українізації й не пискнути – не те, що звернутися до ЗМІ чи влаштувати прес-конференцію. Попри алогічність звинувачень у “контрреволюції” та “буржуазному націоналізмі”, вони розуміли – що саме провалило “боротьбу за хліб” та призвело до Голодомору.

Кажуть, на запитання, чому Микола Олексійович не бореться за своє чесне ім’я зокрема і правду взагалі, колишній нарком освіти УСРР рішуче махнув тоді рукою:

- Не можна! У цьому вся суть. Це завдасть великої шкоди Партії. Не всю правду можна сказати Партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас.

До честі сказати, на відміну від записних українофілів, Микола Скрипник не став активним учасником розгорнутої бригадою П.Постишева кампанії боротьби проти “українського націоналізму”: сам каяття не написав і колег, з якими тривалий час співпрацював, – не здав. Було діло, його хотіли купити високим кріслом, і навесні 1933 р. запропонували посаду генерального прокурора СРСР, проти введення якої він категорично виступав, – але Микола Олексійович рішуче відмовився.

У кремлівської інквізиції асортимент тиску на звинуваченого був необмежений. Коли питання не вирішилося на службовому рівні, за вказівкою з Москви стали діяти через публічне цькування. Починаючи із червня 1933 р., фактичний очільник Української СРР П.Постишев всіляко схиляв норовливого наркома освіти принципово визнати “допущені в роботі помилки”. 10 червня т.р. кремлівський нунцій виголосив палку промову на Пленумі КП(б)У, у якій звинуватив М.С.Скрипника у покриванні у своєму відомстві “національних ухильників”, “шкідників” і “контрреволюціонерів”. Як один із серйозних аргументів, пролунав закид у схваленні використання у новому українському правописі літери “ґ” із фарингальним звуком, яка, начебто, перебувала на службі “польських панів” та… відокремлювала українську мову від російської.

*   *   *

Не всі колишні поборники українізації залишилися стійкими олов’яними солдатиками. Більшість відбріхувалися й оббріхували, коли навіть робити це сенсу уже не було. Швидко відмився у Москві від звинувачень у “петлюрівській українізації” завідувач культпропвідділом та агітпроппресвідділом ЦК КП(б)У Андрій Хвиля.

Хоча у 1928-1929 рр. із Миколою Скрипником у них існував блискучий ідеологічний тандем. Дует ганьбив “шумськізм” і колишнього наркома освіти Олександра Шумського, батька післяреволюційної національної прози Миколу Хвильового, хто кинув гасло “Геть від Москви!”, історика літератури, академіка Сергія Єфремова, академіка і колишнього президента УЦР Михайла Грушевського. У дуеті вони грали в комісії, створеній політбюро ЦК КП(б)У, що вела “кампанію” проти очільника Братства української державності й Спілки визволення України Сергія Єфремова. У 1929 р. разом їх відрядили на засідання виконкому Комінтерну – громити КПЗУ, а коли М.О.Скрипник не з’являвся, на засіданні за діло брався А.А.Хвиля.

Минуло кілька місяців, і 27 червня 1933 р. врятований від ідеологічних звинувачень новопризначений перший заступник наркома освіти Української СРР Андрій Хвиля публічно виступив проти “скрипниківської” політики в мовознавстві, стверджуючи: національний ухил спричинив труднощі влади… у заготівлі зерна:

- Основна причина помилок у кампанії хлібоздачі полягає в тому, що в багатьох партійних осередках України не було належної більшовицької пильності й непримиренності до ворожих елементів, які, користуючись з цього, шкодили на всіх ділянках нашого будівництва. А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництво, а навпаки – потурав шкідницьким елементам. Ще гірше, що сам нарком освіти тов. Скрипник давав змогу цим елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства. Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської та наближення її до польської.

*   *   *

Хоч як прагнула кремлівська інквізиція перетворити його на ідеологічного раба, Микола Скрипник переконань не змінював, а вистраждану українізацію захищав. Тим часом чотири рази у своїх резолюціях політбюро ЦК КП(б)У вимагало від державника письмового каяття на ім’я товариша Постишева і керівництва КП(б)У.

Під розпис третього листа М.О.Скрипник отримав 3 липня 1933 р., але теж не відреагував на циркуляр. Обурені члени політбюро ЦК КП(б)У ухвалили рішення – провести 7 липня т.р. широкі збори харківського активу, перед яким мав виступити з доповіддю “Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними” секретар ЦК КП(б)У Микола Попов. Гойдалки психологічного тиску хиталися день-у-день. До партактиву лист спокути голова Держплану не передав, тоді як такий намірилися заздалегідь видрукувати в пресі. Чергова цидулка П.Постишева, і політбюро ЦК КП(б)У востаннє запропонувало Скрипнику М.О. посипати голову попелом, виключно на основі “положень, висунутих… тов. Постишевим П.П.”.

Далі, аби довести правоту ленінської партії, – “професійного революціонера” із Донбасу просто переїхали трактором. 6 липня 1933 р. секретар ЦК КП(б)У, перший заступник голови РНК УСРР Панас Любченко, не так давно – молодий запальний хлопець, котрий бігав коридорами Центральної Ради “у жовтих чобітках”, – опублікував у газеті “Вісті ВУЦВК” статтю, де відверто наголошував: саме Скрипник відповідальний за “куркульський український націоналістичний” саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. З якого дива, запитаєте? Бо саме у таких формулюваннях колеги по політбюро ЦК КП(б)У чекали каяття від… самого Миколи Скрипника. А не дочекавшись, звинувачення просто пришпилили до ще живої й судом не засудженої людини.

*   *   *

…В Україні з приводу самознищення голови Держплану і заступника голови Раднаркому лунали протилежні оцінки, – від суму до зневаги. Зокрема, 8 липня 1933 р. на похоронах загиблого у траурній промові член Політбюро ЦК КП(б)У, один зі співголів ЦВК СРСР Григорій Петровський патетично назвав М.О.Скрипника “засновником Комуністичної партії більшовиків України”, котрий “став жертвою знахабнілого класового ворога”. З іншого боку, виступаючи, народний комісар освіти УСРР Володимир Затонський та голова Центральної контрольної комісії КП(б)У, заступник голови РНК УСРР Кирило Сухомлин визнали самогубство однопартійця… “чорною плямою, що її не зможе змити його славне минуле”.

У Московії особливо не цяцькалися. 8 липня 1933 р. ЦК ВКП(б) у некролозі газети “Правда” мляво констатував, що це був… “акт легкодухості”. За тодішньою традицією, вислужуючись перед метрополією, політбюро ЦК КП(б)У 27 березня 1934 р. прийняло спеціальну постанову “Про вилучення творів М.Скрипника”. Сім’ю теж вилучили. Другу дружину М.О.Скрипника – колишню секретарку наркомату юстиції, вродливу жінку Раїсу Леонідівну Хавіну (за іншою версією – Петрову; 1904-1938) невдовзі стратили, а сина Миколу відправили на виховання до дитбудинку.

В Україні вибуху розгніваної громадськості не сталося. Колись обласкані саме українізацією, національні письменники сиділи по власних квартирах у харківському будинку “Слово” і мовчали. Лише 12 липня 1933 р., та й то – у неопублікованих щоденникових записах “Думки про себе на тім світі” (1971) на смерть М.О.Скрипника відгукнувся у Парижі український белетрист Володимир Винниченко (1880-1951):

- Скрипник одібрав собі життя... 1) Для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб власною смертю закричати проти брутальності, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовності й керівництва “в новому курсі нацполітики”. 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика не була помилкова, не була в інтересах його амбіцій чи вигод, чи якихось інших особистих національних намірів.

Того ж дня на Батьківщині самогубця, точніше, на мовчазних зборах партактиву Києва секретар ЦК КП(б)У Микола Попов не лише визначив, а довго перераховував основні “антиленінські помилки” Скрипника М.О., а саме: не належне піднесення ролі Леніна і Сталіна у теорії національного питання, антипартійна теорія “націонал-більшовизму”, визнання пріоритетним у роботі національного питання, зосередженість на боротьбі з великодержавним шовінізмом, примусова українізація середньої школи, відмежування української радянської культури від культури російських робітників. І таке, прости-Господи, інше.

*   *   *

пам'ятник Миколі Скрипнику. Харків, 1973 р.
Пам'ятник Миколі Скрипнику,
Харків, 1973 р.

Попри кричущі суперечності в політичних поглядах і перекручення у національній розбудові держави, заслуги у щоденній підтримці українства огорнули Миколу Скрипника ореолом послідовного борця за суверенність. Раз-у-раз на авторитет колишнього наркома освіти Української СРР посилаються як діячі української діаспори, так і домашні патріоти.

Все це викликає розгубленість сучасного українця, адже подібного дуалізму історія не визнає. Не визнає ніде, за винятком України. Самі вдумайтеся: попри те, що у другій половині 1950-х pp. М.О.Скрипника формально реабілітували, його літературна спадщина й надалі залишається – в основному – під забороною.

І – останнє. Ще в 1962 р., згідно з Постановою Президії ЦК КПУ “Про 90-річчя з дня народження М.О.Скрипника” виникло питання про видання його творчої спадщини. Та виконання рішення розтягнулося ледь не на 30 років. Збірка “Вибрані твори” видавництва “Наукова думка” побачила світ у 1991 р., хоча наукова і публіцистична спадщина М.О.Скрипника, як стверджують фахівці, налічує понад 800 назв статей, брошур, збірок. В якості інформації: в 1929-1931 рр. зібрання його статей і промов у семи книгах охопило лише 160 творів, але залишилося так і не завершеним.

Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-