Просто слухай: уривок із книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

Просто слухай: уривок із книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із книги польського репортера та письменника Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала».

Книга Мірослава Влеклого — жанрово унікальна. З одного боку, автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні. З іншого боку, ця книга — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: Просто слухай: уривок із книги «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

На вокзалі він продирається крізь натовп брудних і обдертих селян, деякі лежать на підлозі. За мить він уже в купе із твердими лавами найповільнішого з поїздів, які їздять поміж Москвою та Харковом. «Щоб побачити Росію, доводиться подорожувати “твердим класом” і їхати повільним поїздом», — вважає Джонс. У вагон заходять і селяни з мішками, заповненими хлібом. Навпроти Ґарета сідає чоловік, який відрізняється від решти: він у шкіряному кашкеті й куртці, має вигляд людини, яка добре харчується. «Ваших комуністів саджають за ґрати», — зав’язує він розмову, коли дізнається, що їде з британцем. Ґарет укотре чує, що на його батьківщині всіх ув’язнюють у Лондонському тавері, а Скотленд-ярд нищить британський робітничий клас і суворо контролює погляди людей. Але революції Скотленд-ярд і так не зупинить. Революція насувається. Ви маєте створити ЧК, таку ж безкомпромісну поліцію, як наша, вважає чоловік. Свобода у Великій Британії, на його думку, полягає виключно у свободі слова. Бо, наприклад, чи вдалося б організувати армію, щоб боротись із королем? Точно ні. Це доказ того, що в Англії немає свободи.

Змарнілі пасажири дослухаються до монологу вгодованого чоловіка, ніхто не наважується дискутувати з комуністом. Той переконливо стверджує, що голоду немає, а врожаї цього року, без сумніву, будуть хороші.

Слухаючи комуніста, Ґарет витягає з наплічника хліб. Відламує шматочок і ніби випадково впускає на підлогу, після чого кидає його у плювальницю. Миттєво підхоплюється один селянин, збирає брудні крихти й тут же ковтає. Потім Джонс бере апельсин, чистить і також викидає шкірку у плювальницю, селянин вихоплює і її та жадібно з’їдає. Трохи пізніше те саме відбувається і з недогризком яблука.

Неподалік сидить інший чоловік, скляний погляд якого втуплений у підлогу. Він весь час повторює: «У мене забрали хліб, забрали хліб». У Москву він приїхав за харчами, але перед тим, як впустити у поїзд, їх у нього конфіскували, тому він повертається до родини заледве з кількома картоплинами. Інші кажуть Джонсові: «Багато людей помирає. Ми голодні. У нас залишилось мало худоби. Усе наше зерно забрали».

У коридорі Ґаретові вдається сам на сам поговорити з молодим комуністом. Багато таких, як він, говорить росіянин, усе більше розчаровуються у Сталіні, бо не мають хліба. Він сам його вже тиждень не їв. Заробляє 60 рублів на місяць, але останнім часом йому виплачують лише 40—50. Решту забирають на субсидіювання п’ятирічного плану. Коли кілька днів тому він виїжджав із дому, матір залишив із двома склянками борошна. Його брат уже помер від голоду.

Вуличний торговець із Вірменії і собі розповідає, що влада вигнала його з Ленінграда, не дала йому там внутрішнього паспорта, а тепер, коли він приїде в Україну, його, найімовірніше, виженуть і з Харкова. Його називають голотою і позбавляють прав, бо він торгує на вулиці.

Вагонами ходить червоноармієць і продає лотерейні квитки — можна виграти автівку — і кожен пасажир знаходить на нього рубль, хоча більшість не має хліба. Ґарет питає молодого комуніста, чому він за це платить, якщо заробляє тільки 60 рублів. Що ж, стенає плечима той, я так думаю, що це обов’язково.

Ще один пасажир — чоловік у плащі кольору хакі — має вигляд жорстокої й безкомпромісної людини. Стискає кулак і каже: «Ми знищимо куркулів, знищимо будь-яку опозицію». Це член політичного департаменту, один із тисяч активістів — найкращих, найсильніших, напіввійськових — яких із Москви висилають у села, щоб вони брутально змушували селян працювати. «Ми всі робітники, переважно із заводів, обирають найсильніших із нас. Ми покажемо селюкам, що означає суворий контроль. Ми перетремо їх на порох», — пояснює він. Ґарета проймає дрож, бо цей чоловік у відчаї вирушає з Москви у село на святу війну і, мабуть, не вагатиметься, коли вирішить, що необхідно стріляти.

Повільний потяг із твердими лавами зупиняється на кожній малій станції. На одній із них до Ґарета підходить якийсь чоловік і шепоче німецькою: «Скажи їм у Англії, що нам немає чого їсти і ми починаємо пухнути з голоду». Через кілька станцій, коли поїзд наближається до України, приблизно за 70 кілометрів від Харкова — можемо здогадуватися, що неподалік Білгорода, тоді приблизно тридцятитисячного містечка — Ґарет бере рюкзак і несподівано виходить із поїзда.

«Будь обережний, українці у відчаї», — чує він ще одне застереження, цього разу на прощання від молодого комуніста. Якщо люди дізнаються, що в наплічнику хліб, то одразу ж його украдуть.

Повільний поїзд гуркоче в напрямку Харкова, Ґарет залишається на засніженому пероні сам. Для своєї подорожі він обирає «терени чорнозему, тому що колись це був найродючіший регіон Росії, а також тому, що журналістам заборонено туди їздити», і хоче «на власні очі побачити, що там відбувається». Довкола він бачить тільки рівнину, вкриту білим пухом. У п’ятницю, 10 березня, починається його хода з Росії в Україну. Він зблизька придивляється до наслідків ще однієї диктатури в Європі.

*

Перша зустрічна особа, жінка, яка йде уздовж колій, каже йому: «Немає хліба. Уже два місяці немає, багато людей помирає». Одразу зі станції Ґарет прямує до сільських хат. Із важким рюкзаком, набитим їжею, він важко ступає по снігу.

Люди кажуть: «Худоба вмирає, нечего кормить». «Ми голодуємо». У регіоні, де найродючіші ґрунти в усьому СРСР, Ґарет чує це потім від усіх селян. Зазвичай вони додають: «Всі спухли».

Він розпитує, що вони їдять. У відповідь чує, що коли закінчився хліб, харчувалися картоплею, але й вона закінчилася. Залишилися кормові буряки й фураж.

Як довго вони так протягнуть? Люди кажуть, що, може, ще місяць, але дехто вже помирає. У жодному з сіл, які він минає, не бачили хліба вже два місяці.

Один бородатий старий, який замість взуття обмотав стопи мішковиною, зупиняє Ґарета, рукою вказує на поля й українським варіантом російської говорить: «Перед війною тут усе було золотим, а залишились самі бур’яни. Ми були найбагатшою на зерно країною у світі. Раніше ми годували світ, а тепер у нас відібрали все і нічого в нас немає». Він запрошує Джонса до хати й одразу починає виправдовуватися: «Колись би я пригостив тебе як гостя куркою, яйцями, молоком, добрим білим хлібом. Але тепер немає в домі навіть хліба». «Вони нас убивають», — стверджує він. Чотири дні тому в нього вкрали коня. Джонс дає йому скибку хліба й сиру, а старий на це: «Ти б і за 20 рублів цього ніде не купив. Їжі просто немає».

У хаті бородатого селянина в одній кімнаті тулиться 9 людей, животи його внуків спухли від голоду. «Страх смерті витав над будинком», — напише потім Джонс. Єдина їжа цієї родини — рідка юшка з одним чи двома шматками картоплі, яку всі їдять дерев’яними ложками зі спільної миски. Картопля вже закінчується, у двері стукає смерть. Ґарет виймає з наплічника хліб, масло, сир, пригощає господарів, на що одна з жінок каже: «Це було так смачно, тепер я можу померти щасливою».

Більшість людей тут — релігійні, але церкви позакривали, скаржиться старенький. В одному селі її перетворили на зерносховище, в іншому — на будинок культури. Якщо запитати про Бога в дітей, вони зазвичай відповідають: «Звісно, його немає». Кажуть також: «Немає хліба, немає Бога». «Колись усі ми вірили в Бога, були щасливі й добре нам жилося. Коли в нас забрали Бога, ми почали голодувати», — розповідає хтось Джонсові через кілька днів.

Ґарет заходить у сільську школу. Читає: «Радянська школа — найважливіша з усіх шкіл у світі». На настінній газеті, яку зробили учні, є стаття про перехідні труднощі колгоспів: «Куркулі й опортуністи намагаються зіпсувати план весняної сівби, але залізні м’язи колгоспників повинні відповісти на їхні нищівні дії». Далі текст звертає увагу на коней, які помирають від голоду й відсутності гігієни і яких треба зберегти, поки сільське господарство не буде цілком механізоване.

У ще одному колгоспі, який відвідує Ґарет, коней уже немає. Усіх з’їли. Це суттєва інформація, нотує Джонс, бо росіяни ніколи не їли конини, навіть зневажали ласих до неї татар. Коли кілька років тому поширилася чутка, що на базарах продають конину, люди боялися купувати м’ясо.

Надвечір росіяни, яких він зустрічає, знову застерігають Джонса, щоб він краще не продовжував своєї подорожі: там далі українці точно заберуть у нього пальто, їжу і все, що він має. Чоловіки запрошують його в будинок сільради. Приміщення заповнене селянами, серед яких одна дитина зі спухлим животом. На звістку про іноземця починають сходитися інші. Їх вражає знання про світ і начитаність Джонса, вони розпитують його про Японію, Америку й Китай, і він здогадується, що всі вони здобули хорошу освіту.

Серед натовпу є тільки один комуніст, а решта відверто розповідають:

— У нас було двісті волів, залишилося шість.

— Здохли наші коні й корови, залишилася одна десята від загальної кількості.

— Якби ж Ленін був живий, нам би чудово жилося. Ми б майбутнє знали, чого чекати в майбутньому. А тепер політика постійно змінюється, а ми не знаємо, що буде далі. Ленін не діяв би так різко, щоб потім відвернутися від нас, коли з’ясувалося, що хтось помилки наробив помилок.

Однак голова сусіднього колгоспу пояснює Джонсу, що це тільки тимчасові труднощі, які невдовзі вдасться подолати. Увечері приходить двоє солдатів. Вони шукають селянина, який пробрався до хати сусіда, щоб украсти картоплю, а коли той зловив його на гарячому, злодій штрикнув господаря в серце. Таких випадків більшає, кажуть червоноармійці. Принагідно ставлять безліч запитань про Англію, у якій — як вони чули — переслідують робітничий люд, стріляють у протестувальників, комуністів кидають за ґрати, а уряд прагне оголосити Росії війну.

«Не ходи вночі», — знову застерігає один із солдатів, стверджуючи, що довкола повно диких і зголоднілих людей, які заради їжі готові на все.

Однак Джонс наполегливо вздовж колій іде далі на південь. На безкрайній білій рівнині багато чорних крапок, які зблизька виявляються воронами й галками. Часом поряд пролітає швидкісний поїзд сполучення Москва—Севастополь зі спальними вагонами, які зайняті, найімовірніше, партійними. Ґарет іде від села до села, не втрачає жодної можливості, щоб порозмовляти. Відвідує кільканадцять колгоспів і всюди чує схожі історії. Селяни кажуть, що здохла вся худоба, тож як до худоби, тепер ставляться до людей. Щасливцями вважають тих, кого вивезли на важкі роботи в Сибір — вони принаймні мають що їсти.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-