Євген Чикаленко. 2. Ткач без претензії на місце в історії

Євген Чикаленко. 2. Ткач без претензії на місце в історії

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проєкту «Калиновий к@тяг», розповідь про мецената української культури, співініціатора скликання Центральної Ради

Як неперевершений бізнес-тактик та національний стратег, Євген Харлампійович Чикаленко розумів, що питання звільнення українського народу вирішуватиметься не в Києві, а в столиці Російської імперії. І тоді власні соціально-культурологічні устремління він спрямував на Північну Пальміру. Це було сміливо, але нерозсудливо. Але що значать несприятливі передумови, коли до мети веде велика Ідея?

Свого часу в Санкт-Петербурзі топ-менеджер українофільства завів купу корисних знайомств як у російських колах, так і в середовищі української діаспори. Цим належало скористатися і конвертувати в народні прагнення, аби мати в столиці Імперії постійно діючий інструмент відродження національної самосвідомості.

Як пише у прекрасній розвідці “Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність” (1934) професор історії Дмитро Дорошенко (1882-1951), котрий у 1903 р. очолював українську студентську громаду в Санкт-Петербурзі:

- Зустрічаючись із В.Леонтовичем (український письменник В.М.Леонтович, поміщик Лубенського повіту Полтавської губернії; у 1918 р. – міністр земельних справ Української Держави. – О.Р.), Є.Х.Чикаленко дійшов до думки, що в Петербурзі, як у всеросійському адміністративному та інтелектуальному центрі, слід організувати хоч невеличку “Українську Громаду”. Незабаром (1896) така Громада була заснована, до неї ввійшло шестеро членів: окрім Євгена Чикаленка й Володимира Леонтовича, поет і перекладач Кесар Білиловський, інженер та бандурист Олександр Бородай, лікар Єлисей Волянський (касир) і полковник Генерального штабу Петро Солодилов, що потім перейшов на службу до Міністерства внутрішніх справ, де обійняв високу посаду. Хоч В.Леонтович з Є.Чикаленком незабаром виїхали із Санкт-Петербурга, але Громада почала збільшуватись; до неї прилучився П.Я.Стебницький, потім вступив О.Г.Лотоцький, отож, на початку 1900-х р. “Петербурзька Громада” нараховувала близько двох десятків членів.

*   *   *

І ми повернімось в Україну… Попри те, що гостями гостинного Кононівського маєтку улітку ставали Михайло Старицький, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, брати Тобілевичі, восени 1900 р. родина Чикаленків залишила Одесу та перебралася до Києва. У Місті на семи пагорбах у 1900-1904 рр. успішний агроном мешкав: спочатку – у флігельному будинку №91 на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (тепер – вул. Саксаганського). Потім він придбав власну двоповерхову, втоплену у чепурний садок кам’яницю – №56, на тій самій вулиці (була зруйнована у 1960-х рр.). Цікаво, що на першому поверсі мешкала відома в Києві родина лікарів Трибінських, а, власне, на другому – сім’я Чикаленків. Свого часу хто тільки сюди не ходив, бігав і молодий поет Павло Тичина…

Микола Лисенко (другий справа) у Кононівці на Полтавщині
Микола Лисенко (другий справа) у Кононівці на Полтавщині

Не вагаючись, Євген Харлампійович ставав меценатом різних починань, як сам він говорив, “з головою впірнув в українську громадську діяльність”. Зокрема свідомий степовик намагався переконати зросійщеного Іллю Рєпіна побоятися Бога та, подібно до польського маляра-баталіста Яна Матейка, узятися писати овіяні славою сюжети з історії, української історії. Власним коштом у 1896 р. Є.Х.Чикаленко організував при Науковому товаристві імені Т.Г.Шевченка у Львові фонд імені Данила Мордовця – для допомоги українським письменникам. Благодійник фінансував тижневик Революційної української партії “Селянин” у Львові. На заклик професора Михайла Грушевського меценат виділив 25 тисяч рублів та став у Львові головним фундатором “Академічного дому”, тобто гуртожитку для галицьких і наддніпрянських студентів, заохочуючи молодь з підросійської України їхати на студії до вільнішого міста Лева.

Акадмічний дом,  Львів, затверджений проект
Академічний дім у Львові, затверджений проєкт

Чи користувався патріот, так би мовити, службовим положенням?

У 1904 р., коли професор М.С.Грушевський організував літні університетські курси, на які приїхало кілька десятків української молоді з Росії, Євген Чикаленко вислав до Львова своїх старших дітей і покрив усі видатки… курсів.

Тим часом який наступний проєкт виношував невиправний новатор?

Дбаючи про національну фінансову безпеку, він шукав однодумців, аби заснувати Український банк, “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети”.

Академічний дім, сучасний вигляд
Академічний дім, сучасний вигляд

*   *   *

Як справжній українолюб, меценат вірив у власний народ і прагнув наблизити той час, коли Батьківщина здобуде власну державність:

- Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і що безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, та все-таки наближається той час, коли український народ займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою – українців.

Задля наближення світлої Ідеї у діло пускалися будь-які дозволені інструменти. У 1900 р. у Києві Є.Х.Чикаленко став активним членом “Старої Громади”, вступив до Загальної української безпартійної демократичної організації, що у 1904 р. перетворилася на Українську демократичну партію, у 1905 р. опинився в лавах Української демократично-радикальної партії.

Можна більше сказати: ідея Української Центральної Ради народилась у нього вдома, коли 5 вересня 1908 р. на другому поверсі в будинку на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 56, просто у приватному помешканні Євгена Чикаленка, відбувся останній з'їзд Української демократично-республіканської партії. Тоді за пропозицією письменника та публіциста Олександра Лотоцького (1870-1939) організацію перейменували на Товариство українських поступовців (ТУП), що існувало дев’ять років, аж поки не було запропоновано створити… Українську Центральну Раду.

*   *   *

Від 1908 р. Є.Х.Чикаленко став фактичним головою Товариства українських поступовців – таємної позапартійної політичної й громадської організації українців у Російській імперії, куди, між іншим, входили Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко та інші знакові для нас особистості. Політична платформа ТУП була зрозуміла та близька українській інтелігенції: перебудова Російської імперії на федеративній основі; автономія України; створення парламенту – задля вирішення загальнодержавних справ, та сеймів – для справ краєвих; повна свобода національного життя; запровадження української мови в школах, судах, адміністраціях і таке інше.

За купою політичних, громадських та соціальних проєктів він знаходив час і на культурологічні справи. Наприклад, у 1907-1909 рр. він долучався до гуртка однодумців, які сприяли створенню безпрецедентного для Наддніпрянщини чотиритомного “Словаря української мови” Бориса Грінченка на 68 тисяч слів.

Відомо, що лексикон укладався 46 (!!!) років. І Борис Дмитрович погодився довершити працю, яку розпочали попередники: Володимир Науменко (1853-1919), Євген Тимченко (1866-1948) та інші – лише за умови… відповідної оплати та публікації словника тільки під одним його іменем. “Стара Громада” погодилася і виділяла на оплату праці Б.Д.Грінченка (1863-1910) 100 рублів на місяць. В успішних переговорах була й заслуга мецената, але про це він мовчав. Відповідаючи за свою тематичну частину словника, Євген Чикаленко лише перевіряв і додавав сільськогосподарські та ботанічні слова, складав до них пояснення.

*   *   *

Будь-який проєкт рухають потреба часу та бізнес-план. На початку ХХ століття українські сили міцнішали, настав час мати власну друковану трибуну – щоденну україномовну газету. Коли порахували кошти, виявилося: річний бюджет складатиме, як мінімум, 50 тис. рублів; це – із розрахунку 5000 передплатників. Щоб зробити газету доступною, підписку слід зробити низькою – чотири рублі, не більше.

Виходило, що в такому випадку по grosso редакція збиратиме 20 тис. рублів. Тоді що робити із дефіцитом бюджету – 30 тис.? Довелося чухати потилиці…

- Раз у раз марили ми про те, як би було добре, якби у нас була українська преса. Я часто висловлювався: “Ох, треба швидше нам або Генія, або газети, а то пропадем, як нація, чи станемо провансальцями!” Багато разів подавали прошенія, але нічого не виходило. Подавав якось і я з М.П.Левицьким (один із засновників Української радикальної партії, письменник та педагог Модест Пилипович Левицький. – О.Р.), щоб дозволили видавати щотижневик, напівхліборобський, напівлітературний часопис під назвою “Селянин”, – але нічого з того не вийшло. Та через кілька місяців РУПівці почали друкувати за кордоном власну газету під такою ж назвою. Досадував я за се на їх, бо тут пішла чутка, що не дозволили, начебто, Чикаленкові “Селянина” тут видавати, тож він почав його друкувати за кордоном.

Інвесторів першої україномовної газети було троє: Євген Чикаленко, промисловець, інженер-конструктор та меценат Василь Симиренко (1835-1915) та публіцист і меценат Леонід Жебуньов (1851-1919). Два останні помітно вагалися, чи варто щороку вкладатись у “десятку”? Тим часом перший переконливо доводив: із часом дефіцит меншатиме, за три-чотири роки видання вийде на рентабельність, а на п’ятий – даватиме реальний прибуток. Стратегічне мислення перемогло…

За матеріальної підтримки В.Ф.Симиренка і Л.М.Жебуньова Євген Чикаленко засновував перші на Наддніпрянщині україномовні щоденні газети – “Громадську Думку”, показово закриту царатом після жандармського обшуку з нагоди видання 12-го числа, та “Раду”. Задля зміцнення національної свідомості друге видання у 1906-1914 рр. зробило невимовно багато.

*   *   *

Щоб не дратувати собак та посіпак, офіційним видавцем у “Раді” числився милий лексикограф, фельдмаршал слова, а насправді один із співорганізаторів Революційної української партії, очільник лівої течії РУП Борис Грінченко, хоча видання друкувалося коштом інших. Тим часом склад редколегії вражав. Окрім інвесторів та видавця до творчого комітету входили Сергій Єфремов, Федір Матушевський, Марія Грінченко, Модест Левицький, Володимир Дурдуківський, Всеволод Козловський. Це була не просто єдина в Російській імперії щоденна громадсько-політична газета, що видавалася саме українською мовою. Друк “Ради” перетворився на сенс життя Євгена Чикаленка, котрий не без іронії констатував:

- Хоч і поганенька “Рада”, але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми ще не вмерли! Смерть такої газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові…

Відверто кажучи, “Рада” була непартійною газетою. Хоча як сказати; секретарем там працював молодий український соціал-демократ Симон Петлюра (1879-1926). З-поміж авторів значилися: професор історії Михайло Грінченко, галицький публіцист і правник Михайло Лозинський, поетка і громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська, письменник та ветеринар Василь Королів.

редакція газети «Рада»_ Євген Чикаленко - за столом четвертий ліворуч_ 1908 р.
Редакція газети «Рада». Євген Чикаленко – за столом четвертий ліворуч, 1908 р.

Ні, загальну лінію видання визначало ТУП, членами якого були… Євген Чикаленко та деякі співробітники. Маючи кілька опорних корпунктів із постійними штатами редакцій, газета висвітлювала українське життя з усіх усюд, швидко відгукуючись на важливі громадсько-політичні й культурні події, чим у період до Першої світової війни послідовно формувала у читача українську самосвідомість.

Велося вкрай важко. Його звідусіль молотили, а він гнув своє. З-поміж улюблених приказок мецената, котрий від кінця 1908 р. одноосібно виконував усі фінансові зобов’язання щодо редакції “Рада”, часто з вуст зривалися такі:

- А ти, Марку, грай! Що б там не робилося, а ти грай своє. І ми, поки стане сил, гратимемо; і після нас нехай інші українці грають.

*   *   *

Всупереч столипінській реакції та ідеологічним переслідуванням з боку влади, “Рада” проіснувала трохи більше восьми років, сприяючи великій справі національного відродження. Останнім часом добродійник намагався грати ва-банк!

- Коли ж грошей не добудемо, то я на свої п’ять тисяч (це та сума, яку інвестор міг максимально виділяти на проєкт. – О.Р.) ризикну видавати газету сам і визначу ціну 12 рублів. Як взагалі не стане грошей, то закрию газету і зникну з українського обрію: зміню літеру в прізвищі Чикаленко на “Чикалеско”, на румунський кшталт.

Стреси, конфлікти, погрози, переслідування позначилися на здоров’ї видавця, адже йшлося не лише про одне видання, а й той факт, що патріот вперто фінансував як праві, та і ліві партії, якщо вони були… проукраїнськими. Від нервового перенапруження у Євгена Чикаленка діагностували виразку шлунка, що перетворилася на хронічну хворобу і знесилювала доброчинця.

Не перший рік Євген Чикаленко віщував недобре, і ще влітку 1908 р. у листі до Володимира Винниченка сповідався:

- Коли перестане існувати щоденна газета, то я ліквідую всі справи в Києві й виїду на село... Зречусь всякої участі в громадських справах і впірну знов у сільське господарство, яким я можу цілком задовольнитися. Знову тоді напишу, може, дві-три книжечки зі своєї практики і тим прислужуся громадянству... Зі смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон-Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернуся в “первобытное состояние” запеклого сільського хазяїна, який, окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився… Проте газета має незмірно більше значення в ділі національного відродження, ніж сотні брошур із сільського господарства, а через те треба держатися за неї до самого краю!

Щоб видання “Рада” виходило, йому довелося продати 200 десятин землі. Складні речі для записних патріотів та квасних літераторів, стомлених життям за балаканиною. В одному з листів до Михайла Грушевського він пояснив це просто:

- Легко любити Батьківщину до глибини душі, спробуйте любити її до глибини своєї кишені.

шgальта газети Рада, фінансована Євгеном Чикаленком_ номер за 27 липня 1908 р.
Шпальта газети Рада, номер за 27 липня 1908 р.

*   *   *

Пафосно, але як умів, у листі від 24 липня 1906 р., так і відповів соціал-демократ на прізвисько “Скорий”, модний белетрист Володимир Винниченко:

- Вірю, що прийдеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам (нащадки, де вулиця та площа Його імені?! – О.Р.), а “Рада” (чи як вона зватиметься тоді) випустить “чикаленківське” число, тільки не буде вона виглядати тоді задьористим підлітком, а поважним, солідним, “внушительним”.

Навіть попри щорічний дефіцит газети у розмірі 20 тис. рублів та постійно закладений київський будинок, його сміливі плани не переставали дивувати. 20 травня 1911 р. добродійник придбав у вдови комерційного радника Варвари Іванівни Токмакової в Алупці Ялтинського повіту ділянку 711 квадратних сажнів землі (32 сотки), щоб збудувати… пансіон для хворих українських письменників.

Попри певну лояльність (останніми роками) редакції, на третій день по вступові Росії у Першу світову війну, 20 липня (2 серпня) 1914 р. російський уряд україномовну “Раду”, наклад якої у найкращі часі не перевищував 4000 передплатників, – закрив.

*   *   *

Почалися несамовиті пошуки німецьких шпигунів, настали часи викорінення вільнодумства. У роки І Світової війни український меценат (за відношенням до військової повинності – “ратник ополчення”) переховувався від переслідування поліції у Фінляндії, де до весни 1915 р. перебував в одному із санаторіїв, лікуючи чергове загострення виразки. Повернувшись в Україну, в Києві Євген Харлампійович дізнався, що до Кононівки прибув жандармський полковник з Полтави із цілим підрозділом жандармів. Усю ніч вони трусили маєток – не тільки хазяйський будинок, а й стайні, клуні, льохи, помешкання слуг і таке інше. Розлючені держиморди шукали… потаємну друкарню, де начебто друкувалися “проавстрійські відозви”.

Надалі залишатися в Україні стало дуже небезпечно, й одразу після Нового 1916-го року 55-річний патріот вимушено залишив Батьківщину та виїхав через Москву до Санкт-Петербурга. Наступні півтора роки Євген Чикаленко мешкав в обох столицях Російської імперії, лише інколи інкогніто навідуючись то до Києва, то до Кононівки. Перебуваючи в Москві, колишній видавець “Ради” коротко бачився з Михайлом Грушевським, якому дозволили переїхати із Сибірська до Казані, а потім – до Білокам’яної. У Москві зустрівся він із письменником Володимиром Винниченком, котрий жив під чужим прізвищем, активно займаючись… белетристикою.

Побувавши на зборах московського осередку ТУПівської громади та у редакції загально-політичного щомісячника “Украинская жизнь”, що російською мовою видавав у Москві Яків Шеремецінський, степовик усвідомив, що все живе і розумне царат фізично вичавив із України.

*   *   *

Із початком Української Революції 1917-1920 рр. він негайно повернувся до Києва. Саме Євген Харлампійович і його Товариство українських поступовців (ТУП) стали ініціаторами й дієвими рушіями скликання 4 (17) березня 1917 р. та проголошення у приміщенні українського клубу “Родина” на вулиці Володимирській, 42, в Києві нового загального керуючого органу – Української Центральної Ради.

З огляду на участь у “національній ідеї”, делегати спочатку вирішили обрати головою Української Центральної Ради саме Євгена Чикаленка, але через хронічну хворобу кандидат узяв самовідвід та рішуче відмовився на користь… Михайла Грушевського. За кілька днів саме Євген Харлампійович закликав Михайла Сергійовича терміново повернутися з Москви й очолити УЦР, хоча сам меценат участі в політичній діяльності ніколи не брав.

Йому боліло інше. Перша світова, а за нею – дві революції, геть змінили українське село. Рідну стихію Є.Х.Чикаленко не впізнавав. У “Щоденнику” він журився:

- Старіші чесніші селяни принишкли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття... За кілька років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і з дозволу начальства грабуючи у завойованім краю, – тому то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід.

Чи за таку Україну він боровся останні чверть століття? Було образливо бридко, що на перші ролі повибивалися пройдисвіти та шахраї, горлопани та паскудники. Відтепер саме вони правили цілою громадою, тероризуючи порядних людей. Життя ставало бридким, нестерпним. У повітах зчинилися самовільні захоплення землі й майна, частішали грабунки, насильства, а газетами розпалювалася комунізація невігластва.

Зазираючи на півроку наперед, у Кононівці Євген Харлампійович ліквідував власне господарство. Задешево своєму ж кредитовому товариству він продав хліб, коней, велику рогату худобу, овець і на початку жовтня 1917 р. повернувся до Києва.

*   *   *

Євген Чикаленко на господарстві, 1929 р.
Євген Чикаленко на господарстві, 1929 р.

Тут усі були на піднесенні… Київські інтелігенти вітали одне одного, а їхні публічні промови ставали сміливішими. Одного дня до будинку Чикаленків на Маріїнсько-Благовіщенську, 56, завітав привітний Голова Центральної ради УНР М.С.Грушевський. Під час непохапливої розмови господар висловив побоювання, мовляв, анархія, що охопила Україну, може призвести до реставрації московської монархії – у тій чи тій формі, а це, у свою чергу, взагалі може знищити українську Ідею. Великодушний Михайло Сергійович весело розреготався – так “сміється старий, досвідчений чоловік з наївного хлопчиська”.

Минуло три місяці, й Центральна Рада не просто билася з більшовиками, а втратила Київ. Захистити Місто на семи пагорбах місцеві соціал-демократи не змогли, бо армію вважали… зайвою для держави. Коли 26 січня (8 лютого) 1918 р. Київ опинився у лабетах більшовицьких банд під орудою Михайла Муравйова, Євген Чикаленко не побачив бешкету, розстрілів та мордувань: хворим він лежав у себе вдома. Його не перевідав Михайло Грушевський, бо перший український президент разом із урядом УНР уже накивав п’ятами до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною.

Євгена Харлампійовича комісари не чіпали: будинок на Маріїнсько-Благовіщенській здавався їм доволі скромним – точно немає чим розжитися… Ситуація змінилася, коли у квітні 1918 р. до Києва підступили полки УНР та кайзерівська армія “Київ”. Похапцем більшовики готувалися тікати і набирали заручників. Прикметно, що в складеному списку жертв зазначалося й прізвище Є.Х.Чикаленка. На щастя, добродійника вчасно повідомили про це небайдужі люди, тож останні три дні перед звільненням Києва від комісарів довелося степовику переховуватись у знайомих.

*   *   *

Втрата влади урядом УНР та червона загроза з півночі нічому українських політиків не навчили. За кілька місяців Євген Чикаленко щиро шкодував за власну м’якотілість. Земельна політика українських соціалістів в УЦР виявилася не просто провальною, а згубною. У день гетьманського заколоту він записав у “Щоденнику”:

- Я доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власникові, бо голота – елемент непевний і не підтримає Центральну Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з більшовиками. Я казав йому, що, напевне, великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Центральну Раду.

Рожеві окуляри швидко довелося знімати. Спостерігаючи за політичним чубленням у Києві, у власному “Щоденнику” Євген Харлампійович занотував:

- Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало упродовж нашої історії. Коли якийсь вибереться Дорошенко, то зараз же виникнуть Ханенки, Суховієнки, Самойловичі й т.д., які вважають, що вони більше здатні “утерти сльози неньці Україні”, – й знову розвалять Державу. Так само тепер виступлять як не Винниченко, не Грушевський, то Скоропадський як представник Великопанський, чи Махно – представник голоти. Та окрім їх, знайдеться багато різних претендентів, які не дадуть змоги збудувати Державу, а доведуть її знову до захоплення Москвою. Нашу Державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг… Без королевича якогось, хоч “віда дурацького”, ми Держави не збудуємо, – це для мене тепер ясно. Але треба, щоб варяг той повів політику справді державну, а не класову великопанську, бо наша країна поки що хліборобська, то й політика повинна бути дрібнобуржуазна, селянська, як у Норвегії, Данії й почасти – Швеції.

Літературознавець М.С.Грушевський довго при владі не втримався і булаву втратив. Разом із тим, одним із претендентів на гетьманство у квітні 1918 р. були адмірал Олександр Колчак (1874-1920) та… знаний в Україні аграрій (!!!) Євген Чикаленко. Але останній одразу відмовився, вважаючи, що Другий Гетьманат має очолити людина військова! І тоді всіх, рахуючи начальника штабу групи армій “Київ”, прусського генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна (Hermann von Eichhorn; 1848-1918) і генерал-лейтенанта Вільгельма Ґренера (Karl Eduard Wilhelm Groener; 1867-1939), який оперативно командував німецькою армією в Україні, задовольнила кандидатура генерал-лейтенанта Павла Скоропадського (1873-1945). Той мав незаперечний авторитет в українському війську та опозиційну до Української Центральної Ради політичну організацію “Українська Громада” (пізніше – “Українська Народна Громада”), сформовану з військовиків та землевласників.

В одному з листів Є.Х.Чикаленко зізнавався:

- Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі.

*   *   *

Потім сталося лихо: національно свідомі українці пересварилися знову.

Був зруйнованим Другий Гетьманат, хоча не один раз Є.Х.Чикаленку пропонували очолити уряд (!!!) Павла Скоропадського, у крайньому разі – стати міністром земельних справ; та він принципово не погоджувався, бо гетьман повернув землю не середнім та дрібним землевласникам, а великим поміщикам. Ясна річ, участь в уряді Другого Гетьманату такого авторитетного важковаговика української Ідеї – зміцнила б довіру до Павла Скоропадського в середовищі національно свідомих громадян, сприяла б встановленню порозуміння у суспільстві. Та Чикаленко відмовився, посилаючись на стан здоров’я. Насправді обійняти відповідальну посаду хворому українолюбу не дозволили відсутність українських сил в уряді гетьмана, а ще Євген Харлампійович вважав себе непублічною людиною та поганим оратором.

До честі сказати, чим міг, тим Батьківщині патріот і громадський діяч допомагав. Коли міністерський портфель у відомстві земельних справ прийняв його добрий знайомий, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866-1933), агроном-новатор погодився стати членом Комісії з вироблення Земельного закону, що був складений, та… чинності набрати не встиг.

За браком єдності та порозуміння знову в небуття пішла Українська Держава. Адже і з доморослими соціалістами з відновленої Української Центральної Ради Євгену Чикаленку теж було не по дорозі – ті, взагалі, на манір москалів виступали за скасування приватної власності на землю.

*   *   *

Прадіди наші повчали: – “До булави – треба праці й голови”. Тож ні громадянського миру, ні соціального спокою, ні спокійної злагоди не було, а як без них жити країні хліборобів? Тим часом із півночі припхалися не-брати, а до Москви Євген Харлампійович ставився підкреслено негативно, часто цитуючи народну приказку:

- Тату, лізе чорт у хату!
- Дарма, аби не Москва!

Болем і безсиллям у його “Щоденнику” вкарбовані таки рядки:

- Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним, як про це свідчить “Румянцевська опись”, з якої видно: в XVII столітті на Україні було більше шкіл, як при заведенні земства, в XIX столітті. А коли порівняти культурний стан фінсько-литовських народів під російським та німецьким пануванням, то ще яскравіше побачимо, що німців нам не боятися треба, а прагнути. Під пануванням німецьких баронів… та під шведським – у Фінляндії латиші, ести, фіни стали найкультурнішими народами Росії, а ті ж фінські народи – зиряни, мордва, чуваші, черемиси, не кажучи вже про монголів – кимликів, киргизів, башкирів – під російським ярмом досі стоять на первісному ступені розвитку: вони ще не християни, а дикуни, наче в якійсь Центральній Африці або Австралії. З таким некультурним народом, як кацапи, – небезпечно у федерацію входити, а не то, щоб ще бути йому підвладним!

На разючі зміни недовго довелося чекати. Після кривавого придушення Української Революції 1917-1920 рр. родовий маєток сім’ї Чикаленків більшовики переобладнали під… школу. Здавалося, завдяки таким обставинам доглянута садиба мала б зберегтися до наших днів. Але за незрозумілої причини сільську семирічку зрівняли із землею, а на її місці поставили у Перешорах… нову, “совкову” школу.

*   *   *

На власні очі колишньому степовику не довелося побачити, як вкотре завалюється українська Ідея. Усвідомивши, що і малу, й велику Батьківщини у нього нахабно експропріювали, 26 січня 1919 р. Євген Харлампійович разом із другою, цивільною дружиною – Юлією Миколаївною Садик (1888-1928), виїхав до Галичини. Для хронічно хворого українолюба почалася найважча декада. Прибувши до Станіслава (тепер – Івано-Франківськ), він ще плекав надію, бо блукала чутка, нібито українське військо відігнало більшовиків за Чернігів і за Полтаву. На жаль, звістки були неправдиві. Потім прийшли польські легіонери, й 27 серпня 1919 р. агронома із Наддніпрянщини разом із чотирма іншими українськими інтелігентами… інтернували до концтабору в Мостисько.

Після поразки УНР у Національних Змаганнях його перша, законна дружина Марія Вікторівна Садик разом із найменшим сином, 17-річним Іваном залишилась в Україні. Спочатку фундаторка Української жіночої громади працювала сільською вчителькою німецької мови в селі Кононівка, а останні роки життя мешкала в Києві – у родині сина, в будинку на вулиці Дорогожицькій. У 1932 р. померла Марія Вікторівна під час Голодомору, і це в Києві.

…У пошуках даху над головою, який би можна було назвати рідною домівкою, безвихідь турляла українолюба на Захід. У 1920 р. за особистої підтримки Симона Петлюри Євген Харлампійович переїхав у ярмаркову комуну Рабенштайн-ан-дер-Пілах (Rabenstein an der Pielach; “Вороний камінь на Пілах”), земля Нижня Австрія. Якщо ти – не мільйонер, життя на чужині частує злиднями. Швидко в еміграції закінчилися кошти, і жити довелось… у великій бідності. Тяжко працювала й слабка на здоров’я дружина – Юлія Миколаївна. Щоб хоч якось прогодувати себе, раціон вони звели до бараболі.

*   *   *

Які думки обсідали колишнього заможного землевласника?

 – Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував… Ось чому я не склав собі запасу на старість.

Це помічало оточення, зітхало, констатувало факт. Зокрема наприкінці 1924 р. знаний професор історії Дмитро Дорошенко написав Євгену Чикаленку:

- Ви стільки зробили добра для української справи, що, на мою думку, кожен чесний українець – Ваш неоплатний довжник і, роблячи Вам якусь послугу, – тільки виконує свій обов’язок…

Сидіти склавши руки він, завжди “ефективний власник”, не звик. Отож Євген Чикаленко намагався заробляти і… ні в кого нічого не просити. Але, по-перше, у Західній Європі діяли зовсім інші економічні закони. По-друге, ті землячки, яким раніше він щедро сипав двома жменями, прагнули взяти колишнього мецената на посаду редактора, але… за мідяки. Діло дійшло до того, що газета української громади у Сполучений Штатах – “Свобода”, оголошувала збір коштів на лікування Є.Х.Чикаленка. Стало несила, коли наприкінці 1925 р. навіть припинила надходити невеличка матеріальна допомога від Українського громадського комітету в Празі.

*   *   *

Щоб владнати фінансові справи, у 1925 р. Євген Харлампійович мусив переїхати до Чехословаччини. На щастя, знайшлася вакансія. Йшлося про скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській господарській академії в Подєбрадах, чеському містечку на 8000 городян. Чи не вперше в житті великому українолюбу довелося займатися тим, до чого не лежала душа: з дня у день опрацьовувати українську термінологію з математичних, природничих, технічних наук, працювати над упорядкуванням німецько-українського “Лісотехнічного словника” та “Російсько-українського сільськогосподарського словника”.

Замок у Подєбрадах, у якому розташовувалась Українська господарська академія
Замок у Подєбрадах, у якому розташовувалась Українська господарська академія

Невдовзі він зізнався у листі до Сергія Єфремова, мовляв, так набридло вишукувати гроші, що “лягаючи спати, я прошу Бога, аби не встати завтра, але так, аби не почувати, що вмираю”.

Разом із тим у свої 65 років він, хто “своєю лагідною милою вдачею притягав до себе людей, вмів їх гуртувати”, раптом виявився довельми популярною особистістю у місцевій українській громаді в Подєбрадах, яка тільки студентів нараховувала півтисячі. Двері його помешкання не закривалися. Здавалося, він легко цементував молодих і літніх людей, гетьманців та січовиків, гуманітаріїв і техніків, придніпрянців та галичан, соціал-демократів та націоналістів. Великі особистості, як і великі ідеї, поживні для широкого загалу – магнітять втраченою силою.

*   *   *

Тим часом жахливою звісткою стала для нього новина про смерть в Курській пересильній в’язниці середнього сина Петра, якого заарештували у березні 1928 р., засудили та хотіли етапувати на Соловки. У безутішного батька відрилася виразка…

Невиправно похитнулося здоров’я змореного життям патріота. Улітку 1928 р. стався новий напад хвороби, що згодом звела хворого в могилу. Євген Харлампійович потрапив у празький шпиталь, де йому зробили термінову операцію. Для реабілітації знадобилося чимало часу – заважали важкі обставини та сумні думки. Але приємно вражала чуйність кількох знайомих колег-українців, які щодня приносили хворому домашні обіди. То були земляк із Херсонщини, професор історії церкви і літургіки Василь Олексійович Біднов (1874-1935) та професор філософії й соціології Ольгерд-Іполит Бочковський (1885-1939).

Затим надійшла інша гірка новина – у травні 1929 р. наймолодшого сина Івана заарештувати та на п’ять років відправили у табір на Далекий Схід. У згорьованого батька знову відкрилася виразка… Довелося робити наступну, 13-ту операцію… та хто ж таке витримає!? “Старий”, як поза очі його називали в українській діаспорі, лежав, не маючи змоги ворухнутися: увесь обкладений гумовими рурками. Видно було, що фізично він мучився, але духом був, як зазвичай, бадьорий.

Жити 67-річному невиправному степовику залишалося не більше місяця. Із нечисленними відвідувачами він прощався із вологими від сліз очима:

- Ви ще побачите наші рідні степи. Ви ще молоді й дочекаєтеся часу, коли зможете вернутися. Поцілуйте тоді й від мене, старого, нашу рідну Землю. Ох, степе, степе наш розлогий та широкий, який ти пишний та багатий, а який нещасливий!

*   *   *

Із 40-річною цивільною дружиною – Юлією Миколаївною Садик вони прожили майже двадцять років. Проте вірна помічниця… померла на рік раніше за Євгена Харлампійовича. На той час його виразка шлунку перейшла в рак. Що його чекає, “будитель української нації” точно знав.

Разом із тим, завжди дотепний, щирий, різкий на правду благодійник на запитання, чи варто повертатися в Радянську Україну, – іронічно відповів:

- Вертайтеся, у кого морда витримає: люди там потрібні!

Він так і не дочекався часів, коли Україна воскресла, перетворившись на Соборну й Суверенну Державу, але до останнього протестував, коли, як і раніше, тепер – в екзилі, із нього робили “соціяліста” та “революціонера”, маючи на увазі тихе народництво. Як пригадував у мемуарах полковник Армії УНР, спеціальний воєнний представник Директорії УНР Володимир Кедровський (1890-1970), подібні балачки Є.Х.Чикаленко одного разу закінчив словами:

- Ліпше дати народові згори те, що йому належить й до чого він доріс, ніж нарід сам почне брати. Думаю, що революціонерами є ті, що доводять нарід до революції, не розуміючи його вимог і не вміючи своєчасно відмовитися від особистих інтересів у користь народу. Нарід завжди здобуде собі те, чого він хоче і до чого доріс.

професор Сергій Мако, реконструкція портрету Є.Х.Чикаленка, Українська студія пластичного мистецтва,  Прага
Реконструкція портрету Є.Х. Чикаленка, професор Сергій Мако, Українська студія пластичного мистецтва, Прага

*   *   *

…Тривалий час урна з прахом топ-менеджера української культури Євгена Чикаленка припадала пилом у Музеї визвольної боротьби України, створеному в Празі 28 травня 1925 р. Українським вільним університетом та українськими дипломатами в еміграції. Однак, у 1948-му, за однією з версій, чеські комуністи послужливо подарували експонати музею… Академії наук УРСР. Відтоді урна Є.Х.Чикаленка вважається втраченою.

Скоріше за все, її енкавеесівці знищили, а самі фонди празького Музею, вивезені за залізну завісу, використовувалися для боротьби з українською еміграцією та нечисельною опозицією в Україні.

Улітку 1998 р. у селі Перешори Одеської області відбулося перепоховання старшого сина відомого добродійника і мецената, знаного архітектора Левка Євгеновича Чикаленка (1888-1965), привезеного родичами зі США через 33 роки після смерті. Свого часу він також заповів розвіяти його тлін у родовому маєтку Чикаленків.

*   *   *

Ви не знаєте, скільки років живе добра пам'ять?
П’ять? Десять? Двадцять п’ять? Сто?

Того дня простих селян у Перешорах можна було про такі речі не запитувати. Лише-но прилетіла звістка, що зі Сполучених Штатів родичі везуть для перепоховання тлін старшого сина Є.Х.Чикаленка, ніхто не запитав: – “Хто платитиме?”, люди цікавилися тільки: “Коли?” Зустрічали онука покійного, Євгена Івановича Чикаленка із тіткою Оксаною Чикаленко-Линтварьовою та її донькою Мар’яною, які мешкають у Нью-Йорку, – близько двох тисяч людей! Діти в українських строях піднесли хліб на рушнику… Всі знали, що ховатимуть старшого сина Євгена Чикаленка.

Згідно з заповітом, того дня частину тліну Л.Є.Чикаленка, котрий замолоду був членом Малої Української Центральній Ради, такого собі виконавчого комітету політичних рішень, – розвіяли під столітньою грушею, на яку покійний хлопчиськом часто лазив у дитинстві, а іншу частину – відвезли на кладовище, де за християнською традицією опустили в могилу.

Від знаменитого дерев’яного, ажурно різьбленого будинку в Перешорах, котрим захоплювався Михайло Коцюбинський, нова влада нічого не залишила. А стояла колись та лялечка на пагорбі, і з розчахнутих назустріч сонцю вікон завжди відкривався неймовірний краєвид. Того сумного, але трохи піднесеного дня голова місцевого господарства Антон Петрович Стаселевич сказав у задумі американським родичам:

- Сюди я бігав до школи… Адже свого часу маєток Євгена Харлампійовича більшовики перетворили на школу, на стінах якої висіло шість меморіальних дошок... Кам’яницю остаточно знищили у 1988-му. Вірите, у мене на книжковій полиці стоїть цеглина – то шматочок стіни… На світлу пам’ять про великого українця.

*   *   *

…Навіть церкву, поставлену у 1830-х рр. коштом родини Чикаленків, радянські йолопи намагалися руйнувати. Храм вибухівка не взяла, тож військовими тягачами культове місце спаплюжили, залишили тільки руїни від церкви.

Руїни Свято-Миколаївської церкви
Руїни Свято-Миколаївської церкви

Мені нема чого додати до слів “імператора залізних строф”, українського культуролога-енциклопедиста Євгена Маланюка (1897-1968):

- Історія має свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – головний ткач – упродовж довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в Історії – це був Євген Чикаленко.

Олександр Рудяченко
 

Читайте також: Євген Чикаленко. 1. Дон-Кіхот із Перешор

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-