Євген Чикаленко. 1. Дон-Кіхот із Перешор

Євген Чикаленко. 1. Дон-Кіхот із Перешор

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про мецената української культури, співініціатора скликання Центральної Ради

До останньої години його боротьба за краще життя тривала… До останньої години він виявляв небачену стійкість (fortitudo) духу, а світлий розум не здатні були скаламутити ні невиліковна хвороба, ні море сліз, ні океан горя людського, що вирували довкола патріота. До останньої години, перебуваючи в загальній палаті хірургічного відділу, де мучились звичайні люди після тяжких операцій, де щодня хтось поруч помирав, він надією обдаровував оточення, бо випромінював велику Ідею – непохитну віру в Україну. Будь-якого знайомого, котрий приходив його перевідувати, цей мужній Дон-Кіхот найперше зустрічав запитанням:

- Які звістки з України? Що нового в громадському житті українців?

Запитаєте, якою була Ідея життя Євгена Чикаленка?

Колись він сам чітко та стисло відповів: Україна.

- Ота дрібна праця для відродження української нації – нагадує мені легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, уночі те впірне в землю. Й осідало їхнє мурування скільки там років, аж поки згідно з планом не закінчили вони ставити дзвіницю, вінчали її хрестом – і лише тоді, за одну ніч, вся будова раптом вийшла з землі.

У празькій Загальній лікарні (Vsеоbесna nеmосnісе) 20 червня 1929 р. “будитель української нації”, благодійник і меценат національної культури Євген Харлампійович Чикаленко ступив у вічність. Перед смертю він заповідав тлін піддати кремації, попіл перевезти із Праги в Україну, аби розвіяти на ланах побіля рідного села Перешори. За різних причин духівницю не виконали, хоча 25 червня 1929 р. у крематорії Ольшанського цвинтаря в Празі тіло спалили – за присутності сина Левка й двох зятів, що приїхали з-за кордону, та приятелів і знайомих.

селянки села Перешори, кінець ХІХ ст.
Селянки села Перешори, кінець ХІХ ст.

Чому був таким його заповіт? Що складало сіль його любові? Вільний степ, ті неосяжні південні простори Євген Чикаленко щиро любив. Якщо й сьогодні шукати матеріалізований вияв свободи, то це, мені здається, буде український степ. Та зромантизована далечінь вкарбувалась у його вдачі. Перебуваючи в еміграції, сумував українолюб за різними речами, але найбільше брала його туга за степом.

Так, користуючись благами цивілізації, не одне десятиліття Євген Чикаленко жив у великих містах, але хіба навесні там почуєш жайворонка? Тим часом ранньої весни, коли хлібороби орють чи сіють, саме той непомітний птаха – їхній надійний помічник.

- Не знаю, може, через те, що я виріс у Перешорах, але ніде я не почуваю себе так добре, як тут. Бував я по Європі, бачив багато гарних краєвидів, але ніде нема ліпше, як у Перешорах ранньою весною, коли зазеленіє степ і заспівають жайворонки, що здається, висять у небі на невидимих ниточках. Або літом, коли поналивається колос і вітер гонить по збіжжю хвилю за хвилею, як на морі… Або в спеку, в далечині здається, наче все накрила вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудування. Люди кажуть, що то Святий Петро вівці пасе. А ввечері, коли сяде сонце та зійде місяць, застрекочать степові коники-цвіркуни! Чув я на своїм віку багато всякої музики, але ліпшої не чув!

Євген Чикаленко із кузиною Настею і тіткою Є. І. Бачій

Євген Чикаленко із кузиною Настею і

тіткою Є.І. Бачій

*   *   *

Визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, успішний агроном, видавець, публіцист, один із ініціаторів скликання Центральної Ради Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 (21) грудня 1861 р. у селі Перешори Кіндратівської волості Херсонської губернії (нині – село Куяльницької сільської громади Подільського району Одеської області) у заможній дворянській родині.

Та незабутня місцина сховалася серед мальовничого степу на схилах величезної балки, створеної колись великою річкою із тюркською назвою Кучурган. За переписом 1886 р. у Перешорах, назва яких з молдавської означає маленькі грушки-дички, – мешкало 73 особи та нараховувалося 16 дворових господарств, а місцева громада мала все для повноцінного життя. Тут люд духовно годувала сільська Свято-Миколаївська церква, поставлена із цегли коштом сім’ї Чикаленків у 1830-х рр. У 1962 р. храм комуністи закрили. Добротна кам’яниця проіснувала до 1985 р., коли церкву сплюндрували. Повністю будівлю зруйнувати не вдалося, але культову споруду нові Герострати понівечили добряче. Нині, коли їдеш дорогою із залізничної станції Мардарівки до Перешорів, бачиш величні руїни красивої церкви, зруйнованої лише тому, що її поставили ненависні комуністам представники роду Чикаленків.

руїни недоруйннованої Свято-Миколаївської церкви, поставлена із цегли коштом сім’ї Чикаленків у 1830-х рр 1
Руїни недоруйнованої Свято-Миколаївської церкви, поставленої з цегли коштом сім’ї Чикаленків у 1830-х рр.

Від сумної історії повернімося до історії не менш повчальної. Засноване наприкінці XVIII століття молдовськими дворянами з Бессарабії, поселення Перешори згодом заселили козаки Азовського війська та українські селяни із Подільської губернії, які тікали від польської шляхти та їхніх управителів. Кажуть, на землі раю годі шукати. Оскільки першими мешканцями тут були багаті землевласники, ті, розуміючи безвихідь втікачів із Польщі, всіляко визискували так званих “бурлак”.

Саме тут пустив коріння колишній козак Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко (1774-1850). Він став засновником “родового гнізда” і поставив у Перешорах батьківську хату. Історики стверджують: той рід вийшов із Полтавщини, де “чикала” означало рибальське знаряддя. Відомо, що Іван Годорожій-Чикаленко народився у запорозькому зимівнику на річці Саксагані (пізніше – Катеринославщина); її назва походить від турецького слова “saksağan”, тобто “сорока”.

Євген Чикаленко у мундирі А
Євген Чикаленко в мундирі

*   *   *

Даруйте, далі без історичного екскурсу теж не обійтися…

Його батька, запорозького козака Михайла Годорожія-Чикаленка, вбили московіти, коли руйнували Січ у червні 1775 року. Відтоді Військо Запорозьке Низове припинило існування. Землю, де стояв зимівник Чикаленкового прадіда, цариця Катерина II подарувала разом із вільними селянами… німецькому фахівцю з мінералогії Францу Людвігу фон Канкрину (Franz Ludwig von Cancrin; 1738-1812), якого особисто запросила в Росію і поставила на чолі великої соляної копальні у Старій; відтоді видобування корисних копалин стало джерелом російського багатства. Аби не потрапити в кріпацтво, прабабця Є.Х.Чикаленка з дітьми вирушила до Херсонської губернії, де безпритульним запорожцям та їхнім родинам царський уряд виділяв землю.

Як виріс, дід Євгена Чикаленка, Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко, гречкосієм не став, а подався у козаки Бузького козачого війська, сформованого у 1784 р. із колишніх запорожців. Дослужився він до звання підхорунжого, але на Кубань переселятися не захотів, куди у 1792 р. їх відправили на дислокацію. Жити підхорунжий залишився на Херсонщині. Там його сестри повиходили заміж за сусідських поміщиків, а сам Іван пошлюбив у селі Перешорах дочку румунського виселенця, місцевого землевласника Бана – Феодосію, з посагом 150 десятин землі.

У такий спосіб Іван Михайлович став дрібним поміщиком, котрий згодом завів гарне скотарське господарство та серед односельців зажив поваги. Упродовж багатьох років був він у Перешорському сільському храмі титарем, тобто церковним старостою, хоча до останніх літ життя завжди ступав до церкви виключно у… синьому козачому жупані. Своїх двох синів – Івана (1860-?) і Харлампія, І.М. Годорожій-Чикаленко вивчив читати й писати, обох влаштував в Ананіївський повітовий суд, де за сумлінну службу їм із часом дарували дворянство.

Отже, батько нашого героя, колезький радник Харлампій Іванович Чикаленко (1829-1871) служив в Ананьївському повітовому суді, чекав ценз на мирового суддю, але в 1864 р. вийшов у відставку. У 1858 р. він одружився із Оленою Каетанівною Краєвською (1847-?), дочкою українізованого шляхтича, канцеляриста Ананіївського земського суду Каетана Олександровича Краєвського. Свого часу в Одесі арогантна полька закінчила французький пансіон, хатнього господарства цуралася, дітей вчила французькій мові, а чоловіка вважала “paysan” (“селюком”). Із часом це призвело до розлучення. Окрім двох синів, у подружжя Чикаленків народилася ще й дочка Галина (1864-?), проте старший син та дочка померли за юних літ.

Євген Чикаленко із найновітнім сортом пшениці

Євген Чикаленко із найновітнішим

на той час сортом пшениці

*   *   *

Дитинство Євгена минуло у місті Ананьєві, де батько служив секретарем повітового суду. Тільки після смерті діда, Івана Михайловича Годорожія-Чикаленка, батьки переїхали до родинного маєтку. Відставний урядник повітового суду раптом захопився у Перешорах сільським господарством і помітно примножив нажиті дідом статки. Він прикупив землі ще 900 десятин і поставив господарство на ширшу ногу. Справа пішла, і Харлампій Іванович цареву службу остаточно залишив.

А ось сімейне життя батьків, як-то кажуть, не склалося. Олена Каетанівна повернулася до своїх батьків – до повітового Ананіїва, а дітей залишила чоловікові. Ті лише “зрідка навідували матір”, Євген, узагалі, до неньки їздити не любив. Щоб у хаті була господиня, Харлампій Іванович запросив рідну сестру – Євдокію, заміжню за хорунжим Азовського козачого війська Бачієм. Та ні тітка, ні тато, заклопотаний – то службою, то господарством, не приділяли уваги дітям.

Зростав Євген разом із селянськими дітьми, адже сам побут у Перешорах був ще старосвітським. У хаті та на селі трималися старих звичаїв, святочних обрядів та забав. Тож малому на все життя вкарбувались у серці народні пісні, казки, роздуми захожих лірників. Першу ж науку Євген Чикаленко перейняв у сільського панотця Василя Лопатинського, “великого ідеаліста і стихійного українця”.

*   *   *

Ледь малому виповнилося дев’ять, тато вирядив хлопця до Одеси – вчитись у приватному пансіоні англійця Вільяма Рендела, де на розі вулиць Ніжинської та Дворянської гарні манери вже прищеплювали старшому братові Івану.

Заклад виявився занадто великосвітським, не для хлопчаків із Ананіївського повіту. На зразок класичної гімназії, у прогімназії містера Рендела навчали італійської, французької, німецької, англійської мов, тоді як окрім народної селянської, інших Євген не знав. Ви розумієте, що одразу він став об’єктом глузувань з боку учнів та педагогів. Ймовірно, це допомагало вигартувати характер, а в подальшому життя – за будь яких обставин мати небачену стійкість (fortitudo) духу та обстоювати власний світогляд. Так хлопчина карався три роки, хоча через рік англієць Рендел продав пансіон українцеві, педагогу Є.Соколовському, а сам виїхав на батьківщину.

Раз-у-раз повертаючись із Одеси в рідні Перешори, безвусий Дон-Кіхот привозив крамольні ідеї. Зокрема, прочитавши “Тараса Бульбу” Миколи Гоголя, він “цілими днями не міг ні про що інше думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами довго не міг заснути, а все мріяв про те, як би то, як Колумб, знайти нову землю – і там заснувати Запорозьку Січ”.

Іншим разом, повернувшись у Перешори, підліток поділився власними роздумами з о.Василем Лопатинським. Вислухавши фантазера, “великий ідеаліст і стихійний українець” зауважив, мовляв, “це тепер неможливо; вже минув час Запорожжя та й України як самостійної держави, а що справді не слід, так це цуратися рідної мови, а треба розвивати, збагачувати літературу, і порадив записувати пісні, казки, які потім можна десь видрукувати”. Потім о.Василь журливо заспівав, акомпануючи собі на гітарі, популярну тоді пісню на вірш “До України” Степана Руданського:

- Ой з-за гори, із-зі кручі / Та скриплять вози йдучи, / Попереду козаченько / Так вигукує, йдучи: / “Україно, Україно, / Моя рідна мати! / Чи ще довго над тобою / Будуть панувати?”

*   *   *

Годі було сльозами плакати над долею України; часи вимагали дій. Але трапилася велика біда, у віці 42 років від водянки 14 лютого 1871 р. помер батько, колезький реєстратор Харлампій Іванович Чикаленко. Опікуватися 14-річним напівсиротою за живої матері взявся рідний дядько – Петро Іванович Чикаленко (?-1890). У вересні 1875 р. із Перешор, розташованих за п’ять кілометрів від залізничної станції Мардарівка, він відправив Євгена вчитися до Єлисаветградського реального училища 1-го розряду, заснованого та утримуваного місцевим земством. Знову відірваний від дому, від рідних, хлопець сумував за співом жайворонків і… переймався долею України.

Щирі сльози можуть бути добірним зерном, що впаде в емоційну ріллю. Більше того, в “розсаднику вільнодумства й українства”, як називали Єлисаветградське реальне училище, у Євгена з’явилися справжні товариші. Першим Дон-Кіхот із Перешор заприятелював із учнем п’ятого класу Андрієм Грабенком (1857-1932), з яким вони мешкали на одній найманій квартирі. Старший учень (репетитор), син селянина заговорив до Євгена… української мовою, й обидва зраділи одне одному, наче диву в зрусифікованому оточенні.

знаний фольклорист-музикознавець Андрій Михайлович Грабенко 1
Андрій Михайлович Грабенко

Із часом Андрій Михайлович Грабенко перетворився на знаного фольклориста-музикознавця. Упорядковану ним під псевдонімом Андрія Конощенка збірку “Українські пісні” Євген Чикаленко допоміг видати у 1900 р. в одеській друкарні Юхима Фесенка. Це було доволі логічно. По-перше, сам Євген Харлампійович ніколи не втрачав кревний зв’язок із Батьківщиною. По-друге, ціле життя він розмовляв виключно українською мовою. По-третє, так меценат частково виконав наказ о.Василя Лопатинського, котрий радив малому “записувати пісні, які потім можна десь видрукувати”. Нарешті, по-четверте, згодом у рідних Перешорах Євген Чикаленко особисто записав усі колядки та щедрівки, а в 1907 р. видав їх у Києві окремою книжкою під назвою “Триста найкращих українських пісень”.

*   *   *

Що ж до Єлисаветградського земського реального училища, то там хлопчина сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (згодом – Саксаганським; 1859-1940) у майбутньому – одним із корифеїв українського побутового театру. Непогано син чиновника повітового суду знав рідних братів свого однокласника, також “стихійних українців” – Миколу Садовського (власне – Тобілевич; 1856-1933) та Івана Карпенко-Карого (власне – Тобілевич; 1845-1907); він навіть бував у батьківській хаті братів, поставленій у передмісті Єлисаветграда. У тому самому класі вчився ще один знаний у майбутньому митець, “великий ідеаліст” Олександр Тарковський (1862-1924), батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.

Завдяки новим знайомим “реаліст” захопився театром і національними ідеями. Адже при міському Громадському клубі (Громадському зібранні) брати Тобілевичі, очолені старшим Іваном (Карпенком-Карим; 1845-1907), організували аматорський театральний гурток, який щосуботи на користь незаможних учнів давав українські вистави. Режисером виступав Марко Кропивницький (1840-1910), котрий тоді проживав у місті. Ось чому Євген вчасно побачив “Наталку Полтавку”, “Сватання на Гончарівці”, “Назара Стодолю”, “Гаркушу”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”, що в підлітковому віці справили на нього величезне враження.

В училищі викладання велося, звісно, російською мовою, але ворожого ставлення до українства не існувало. Сам пан директор – Михайло Ромулович Завадський (1848-1926), полемізуючи зі старшими “реалістами” на політичні теми, часто спирався на авторитет публіциста, історика, філософа, економіста та засновника українського соціалізму Михайла Драгоманова, якого просто обожнювала молодь.

*   *   *

Єлисаветградське реальне училище юний дворянин закінчив у 1881 році. Як? Це записано у свідоцтві, “під час перебування у закладі поводився на “відмінно”, хоча особливими успіхами в навчанні не вирізнявся”. Більше днів своїх марнувати юнак не збирався, а разом із товаришем – Олександром Тарковським подався до Києва, щоб здобути… вищу освіту. Та вступити до університету не вдалося не тому, що вступні іспити абітурієнт завалив, а через те, що у Російській імперії право навчатись у виші мали виключно випускники класичних гімназій.

У місті на Дніпрі доля звела Євгена Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, до якого юнак мав письмові рекомендації. Познайомився він і з Миколою Лисенком, навіть побував на приватному прийнятті у квартирі композитора, де почув кобзаря Остапа Вересая. Євген зблизився також зі старшокурсником університету Св.Володимира Дмитром Багалієм, котрий у майбутньому став ректором Харківського університету та діячем української науки.

У Києві вчорашній земський “реаліст” розривався: професор В.Б.Антонович долучав його до роботи… у словарній комісії, що згодом переродилась у редколегію відомого “Словаря української мови” за редакцією Бориса Грінченка, а композитор М.В.Лисенко тягнув до “хрестоматійного гуртка”, що складав українську читанку для дітей, вибираючи найкраще з фольклору та творів українських письменників.

*   *   *

Тим часом його людські погляди стрункішали, цьому сприяла дійсність Російської імперії. Скажімо, неохоче він познайомився з київськими “народовольцями”, бо юнак схилявся більше до праці на суто українському “культурницькому” ґрунті. Але коли на останньому курсі училища, у рік вбивства царя Олександра ІІ, Євген Чикаленко став свідком єврейського погрому у місті Ананьєві, влаштованого великодержавними шовіністами, обурений побаченим він написав першу публіцистичну статтю, невдовзі надруковану у Санкт-Петербурзі у щоденній газеті “Страна”.

Імператорський Харківський університет
Імператорський Харківський університет

Є думка, мовляв, доля краще знає, що нам потрібно. Коли вступити до Київського Імператорського університету не пощастило за об’єктивних причин, Євген Чикаленко на Великдень 1882 р. повернувся додому. У Перешорах він зібрався з думками, як одноосібний власник поблукав батьківською землею (брат і сестра на той час уже померли) і збагнув, що слід робити. У вересні 1882 р. українець подався до Москви, щоб вступити до Петровської сільськогосподарської академії. Як пригадував добродійник у “Спогадах”, Першопрестольна йому дуже не сподобалась:

- Місто величезне, але страшенно брудне; люди грубі, некультурні, нахабні.

Петровська сільськогосподарська академія, Москва
Петровська сільськогосподарська академія, Москва

Хотілося людського, не хамського спілкування, і ледь-но почалися лекції, як першокурсник познайомився із студентським Українським гуртком. Утім, засидітися в Петрово-Розумовському на півночі Москви не довелося. Спалахнули студентські заворушення, і виш жандарми закрили на невизначений період. Байдикувати йому в Білокам’яній не хотілося, тому Євген Чикаленко вирушив до Харкова.

*   *   *

Думки про вищу освіту не полишали, і наприкінці 1882 р. він став вільним слухачем агрономічного відділу природописного факультету тамтешнього Імператорського університету, де одразу опинився в… активістах української студентської громади. Але подальші три роки на теревені він не марнував, а присвятив ґрунтовній освіті. Агрономічну науку Євген Чикаленко студіював у професора Анастасія Єгоровича Зайкенича (1842-1931). Земляк родом із Лубенщини, завідувач кафедри агрономії почув, що студент вільно володіє українською мовою, тож доручив написати популярну брошуру про… культуру кукурудзи. Це був перший агрономічний твір Є.Х.Чикаленка, але друком він не вийшов, бо царська цензура не дозволила публікувати наукову брошуру… українською мовою. Запам’ятаймо цей факт.

Того ж року студент познайомився, а в 1883-му одружився із принциповою курсисткою Марією Садик (1863-1932), родом із Лубенського повіту, котра навіть із подругами спілкувалася тільки українською мовою. Звістка про шлюб небожа дядька П.І.Чикаленка, який поки що хазяйнував у Перешорах, розлютила. Як так?! Петро Іванович підшукав для племінника молоду, за якою давали посаг 1200 десятин, тоді як Марія Садик мала… якихось сім! Не один місяць дядько жахав: він не дасть свого благословення на шлюб і перестане надсилати гроші, проте 22-річний небіж не злякався, бо ціле життя покладався виключно на власні сили. Демонструючи самостійність та стійкість (fortitudo) духу, літо 1883-го він прожив на лубенському хутірці у родичів молодої дружини, де трудився на полі так завзято, що сусіди були певні: – “Та то – селянський син. Схоже, він змалку звик до хліборобської праці”.

Дружина виявилася Євгену до пари. Із роками Марія Вікторівна стала відомою в Україні громадською діячкою. Вона була головою Бестужевських курсів у Києві та очолювала “Жіночу громаду”. Окрім заслуг у громадській діяльності, Марія Чикаленко стала берегинею великої родини, народивши шістьох дітей: журналістку і перекладачку Ганну Чикаленко (у шлюбі – Чикаленко-Келлер; 1884-1964), котра виявилася справжнім поліглотом і знала 28 мов; мистецьки обдаровану Вікторію Чикаленко (1887-1964), художницю, а потім пряму ученицю “батька української музики” Миколи Лисенка; знаного археолога Левка Чикаленка (1888-1965); перекладача Петра Чикаленка (1892-1928), який вільно володів п’ятьма мовами, деякий час служив помічником самого Володимира Винниченка, секретарював в українському посольстві у Стамбулі, аж поки не опинився на Соловках; та – завідувача українським відділом Держвидаву в Одесі Івана Чикаленка (1902-1974), заарештованого у 1929 р. і відправленого розбудовувати Західний Сибір. Була ще дочка Євгенія Чикаленко (1885-1895), але у восьмирічному віці її покликав Господь.

лідер українських громадівців-радикалів Володимир Мальований

Лідер українських громадівців-радикалів

Володимир Мальований

*   *   *

Подружнє життя молодого патріота не змінило, а навіть дещо революціонізувало. З огляду на те, що і стара, й нова “Українські громади” були у Харкові геть кволі, Євген Чикаленко долучився до лав української радикальної громади під очільництвом народника Володимира Мальованого (1847-1893), ідеологічно близького до “Народної волі”. Крок потрібний, але небезпечний. Попри тісні контакти з російськими народниками, осередок В.Мальованого зберігав ідейно-організаційну самостійність, обумовлену специфікою програмних завдань українського національного руху.

Врешті-решт, жандарми довідалися про діяльність підпільного гуртка і шістьох учасників схопили. Один із заарештованих, артист трупи Миколи Садовського – якийсь Дяченко на допиті видав усіх: харків’ян та навіть єлисаветградський гурт із Володимиром Михалевичем на чолі. Хоча про небезпеку Є.Х.Чикаленка вчасно попередив один із товаришів, не бажаючи, аби його заарештували на хуторі, просто на очах у молодої дружини при надії, із Перешор народоволець сам поїхав до Харкова, щоб там, на місці, добровільно піти в “пащу дракона”.

Отож, закінчити університет не вдалося: “свідомого українолюба” заарештували, за політичні переконання позбавили права проживати в обох столицях, а також у Києві й Харкові, та за участь у радикальному гуртку в травні 1885 р. на п’ять років відправили… у село Перешори під гласний нагляд поліції. Відтоді вся пошта студента-агронома перлюструвалася, а щотижня до маєтку навідувався поліціянт, щоб на власні очі переконатись, чи “неблагонадійний” перебуває на місці.

*   *   *

На той час минуло 12 років, як помер батько, а молоду родину, що постійно збільшувалася, належало годувати. Що Євген Чикаленко побачив біля рідних пенатів? Справді, господарство було велике, добре поставлене управителем, який порядкував маєтком, але велося воно рутинними методами, як це робилося від діда-прадіда. Більше того, дядько Петро Іванович не жив у Перешорах цілий рік, а тільки приїздив улітку, адже у Херсоні він служив секретарем губернського Дворянського зібрання, а це відстань – понад 350 км.

Але наприкінці першого літа, коли на власні очі П.І.Чикаленко побачив, як хвацько небіж узявся до роботи: читав купу спеціалізованих видань із агрономії, студіював популярні “Письма из деревни” (1872-1887) російського публіциста-народника й агрохіміка Олександра Енгельгардта, сам експериментував з перешорськими ланами й таке інше – він звільнив управителя і доручив молодому новатору ціле господарство. А це, ні багато, ні мало, – 900 десятин землі, великої рогатої худоби – до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Колишньому Дон-Кіхоту довелося раніше за всіх вставати, пізніше від усіх лягати, цілий день за всім доглядати, даючи роботі лад. Натяк на спокій з’являвся хіба що узимку, коли Євгенові вдавалося поглиблювати самоосвіту в питаннях сільського господарства, читати фахові часописи та в робочий зошит нотувати науково-популярні розвідки.

Коли навесні наступного року дядько Петро зненацька навідався до Перешор і побачив, що все гараздиться, родич повністю довірив господарську справу небожу, а сам більше не втручався. Відтоді у родинному маєтку як агроном Євген Харлампійович господарював на власний розсуд. Тим паче, що 1890 р. у Херсоні Господь забрав дядька Петра Івановича, тож навіть юридично Є.Х.Чикаленко став у Перешорах повносправним господарем.

*   *   *

Повітового пафосу чи губернського форсу він не виявляв, а тримався, як свідомий українець: говорив з усіма відкрито, прямо, спілкувався українською мовою. Невдовзі перешорські селяни, а за ними й місцеві панки покинули вживати скалічену московщину, як це було поширено в інших селах півдня України… Коли хтось із перевертнів або чиновників кепкував із перешорян, що вони, мовляв, балакають “мужицьким”, “хахлацьким” язиком, ті відповідали:

- А от наш пан не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма нами говорить по-нашому та ще по-стародавньому.

Тим часом Євген Харлампійович гнув свою лінію:

- Утім, я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови.

Балачки балачками, та про народну освіту слід не тільки мріяти чи базікати. Знаючи, якою солоною є праця неписьменного хлібороба, Євген Чикаленко узяв і подарував селянам шмат землі і… хату для школи. Більше того, українолюб домігся того, що змосковщений панотець, який керував церковно-приходською школою і не визнавав потреби в українській мові, почав організовувати читання… українських книжок та був присутнім на вечірках, де співали народних пісень. Пізніше український агроном запросив до Перешор вчителювати свідомого українця Олександра Пилькевича (1877-1923), котрий за два десятиліття став, на секундочку, генерал-хорунжим Головного військового штабу Армії УНР.

у минулому - сільський учитель у Перешорах Олександр Пилькевич

У минулому - сільський учитель у

Перешорах Олександр Пилькевич

Турбуючись про економічну самостійність місцевих селян, Євген Харлампійович заснував у Перешорах навіть кредитове товариство, для статутної діяльності якого відвів приміщення в своєму маєтку, поки фінустанова не розвинулась і не придбала власний будинок. Багатьом бідним селянам він віддавав землю за “четверту копу, тобто за четвертину врожаю”, а через Земельний банк продав безземельним селянам 250 десятин за дешеву ціну. Найголовніше, що робив новатор сільського господарства – він не просто плекав власні соціально-педагогічні експерименти, а з року в рік привчав селян господарювати самостійно, по суті формуючи з них той “середній клас”, на який він покладатиме надії у часи Національних Змагань.

*   *   *

Але це був патріот, котрий не тільки язиком вміє молоти, а справжній академік хліборобської справи. Дивні для посушливих країв аграрні експерименти із “чорним паром” (спосіб полягає у тому, що різними маніпуляціями ріллі не дають втрачати вогкість) власник маєтку в Перешорах не полишив і завжди домагався високих врожаїв, отримуючи до 150 пудів зерна з десятини. Тобто вдесятеро більше…

Був випадок, коли у велику посуху 1892-го року скрізь на Херсонщині земля посохла і порепалась, а хліб і трави геть згинули. Тільки у Перешорах народ не влаштовував хресні ходи та молебні в полі, щоб Бог дав дощ. Адже на ланах Євген Харлампійович застосовував методу “чорного пару”, і земля зберегла вологу… з весни. Це справило величезне враження на селян. Розголос про диво розлетівся по всіх усюдах, збурив сусідні повіти й навіть губернії.

Нагромаджений за п’ять років досвід аграрія у Херсонській губернії зокрема та для цілого півдня Росії взагалі – виявився безцінним. І вирішив тоді Євген Чикаленко: все це слід не лише написати у формі бесіди із простим селянином, розповідаючи про ефективні методи агрономії, а й видати як практичні поради для сільського господарства. Так в Одесі у 1897 р., а пізніше – у Санкт-Петербурзі (1910-1912) у п’яти книжках загальним накладом півмільйона примірників були надруковані “Розмови про сільське хазяйство”, що стали популярною енциклопедію і перетворилися, як-то кажуть, на загальнонаціональний бестселер.

Ясна річ, до останку Російська імперія шукала зачіпку, аби науково спростувати аграрні висновки й у такий спосіб заборонили друк п’яти книжок української мовою. До справи залучалися найкращі експерти. Але… Повернувшись зі службового відрядження до Перешор, урядовець із особливих доручень по Міністерству хліборобства та державного майна Василь Бертенсон у своєму звіті визнав:

- Завдяки дворічним спостереженням та дослідам про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є.Х.Чикаленко дійшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному чи ранньому зеленому парові, а ярину – по кукурудзяному чи, взагалі, по напівпарові. Заслуга Є.Х.Чикаленка полягає в тому, що він не тільки пропонує поліпшені методи обробки землі й подає їх до друку, а й на прикладі, зі знанням чорного пару й т.п. й т.д. – запровадив ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян.

«реалісти», крайній  правруч - Олександр Тарковський (стоїть), третій зліва - Эвген Чикаленко (сидить), 1881 р.

«Реалісти», крайній праворуч -

Олександр Тарковський (стоїть),

третій зліва - Євген Чикаленко (сидить),

1881 р.

*   *   *

Тут слід підкреслити важливу деталь, яку більшість дослідників випускають з поля зору. Заходами Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книг для народу були надруковані не п’ять окремих книжок, а загальна енциклопедія сільського господарства, що містила новаторські рекомендації з модернізації цілої галузі економіки, а саме: “Про засуху (чорний пар та плодозмін)”, “Сіяні трави, кукуруза та буряки”, “Виноград”, “Сад”, “Худоба: коні, скотина, свині та вівці”.

Стіни пробивають не тарани, а воля до перемоги і небачена стійкість (fortitudo) духу. Мало хто уявляє, що п’ять довгих років, переступаючи через Емський указ 1876 р., агроном-новатор домагався самого дозволу надрукувати свій твір, написаний… українською (!!!) мовою. Куди тільки не звертався Є.Х.Чикаленко, аби видати рукопис: до Головного управління у справах друку Російської імперії, особисто до міністра хліборобства, навіть особисто до міністра внутрішніх справ Івана Горемикіна (1839-1917), якому скаржився на… міністра хліборобства та на Головне управління в справах друку. Усе пусте.

Крига скресла тоді, коли секретар Вченого комітету при Міністерстві хліборобства, земляк із Катеринослава Віктор Іванович Філіпьєв (1857-1906) переконав міністра хліборобства О.С.Єрмолова (1847-19017) у великій користі науково-практичної праці Є.Х.Чикаленка для цілої країни. Побоюючись приймати одноосібне рішення, Олексій Сергійович Єрмолов направив справу на Комітет міністрів (!!!) Російської імперії. І лише після тривалих суперечок брошуру Є.Чикаленка надрукували… “як виняток”. Перший наклад в Одесі за тиждень розійшовся у кількості 10 000 примірників.

Чи вартувала справа часу та нервів? По-перше, за ті свої книжечки автор отримав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі. По-друге, це головне: у середовищі українських селян “Розмови про сільське хазяйство” стали другим за популярністю виданням – після “Кобзаря” Тараса Шевченка.

*   *   *

Знаєте, що прикметно? Від початку майбутнім українським меценатом рухала не жага власного збагачення, не прагнення слави новатора сільського господарства Російської імперії, а людська співчутливість освіченого патріота. Доволі швидко Євген Харлампійович збагнув: купа грошви – не мета, а інструмент, що має слугувати справі національного самоусвідомлення простих українців.

Аби на практиці стверджувати гуманістичні та народницькі ідеї, а заразом – навчати селян прогресивним способам господарювання, восени 1899 р. він просто відкупив у дочки покійного предводителя Золотоніського дворянства І.Я.Лукашевича, котра мешкала у Санкт-Петербурзі, 1100 десятин землі. У власність агронома також відійшов і будинок на десять кімнат на хуторі Кононівка Лубенського повіту Полтавської губернії (нині – Драбівський район Черкаської області). Ви лише погляньте на фотці на той парканчик побіля будинку!?

Насправді це була, так би мовити, офіційна версія. Насправді Є.Х.Чикаленко вважав, що повинен залишити дітям у спадок стільки землі, скільки йому залишив батько, тому замість проданої у Перешорах він придбав землю у Кононівці Лубенського повіту. Адже з цих полтавських країв походила його дружина Марія Вікторівна. Така операція потребувала колосальних грошей. Тому частину коштів він сплатив готівкою, а на частину – через позику в Селянському банку в Херсоні.

*   *   *

Як підприємець, котрий мав бізнес-інтуїцію, він тоді вчасно оформив договір продажу-купівлі. Адже невдовзі через маєток Євгена Харлампійовича пролягла гілка Києво-Полтавської залізниці. Це мало купу плюсів. Не лише шлях із Кононівки до Києва скоротився до трьох годин потягом, а й вартість десятини значно зросла.

Разом із тим, швидко з’ясувалося: стільки землі, як у новопридбаному маєтку Лукашевича, одній людині, навіть талановитому аграрію – не обробити. За справедливою ціною Євген Чикаленко продав 700 десятин селянам, об’єднаним у Кононівське товариство домогосподарств, а собі залишив 400 із садибою – задля ведення “зразкового господарства”. Із тутешніми хліборобами у нього склалися прекрасні відносини. Оскільки з підкресленою повагою Є.Ї,Чикаленко ставився до селян, під час бунтів 1905-1907 рр. його маєтки ніколи не палили і не руйнували.

щедрі Кононівські лани
Щедрі Кононівські лани

Національне самоусвідомлення не осяває одного дня людину, світогляд поволі оселяється в нашому “Я”. Діти підростали, належало подбати про їхню відповідну освіту, адже кошти на це батько вже згромадив…

Одначе, великі здобутки ходять рука об руку із великим горем. Так сталось і в особистому житті успішного аграрія. У “Спогадах” він написав:

- Весною 1895-го року, поховавши у Перешорах свою восьмирічну дочку, я вирішив не пам’ятник на могилі ставити, як зазвичай роблять, а вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс у редакцію часопису “Кіевская старина” тисячу карбованців – на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно із освітою народного вчителя, бо тоді не було в нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, котрі змогли з’явитися на світло лише після революції 1905-го року.

обкладинка Спогади (1861-1907) Євгена Чикаленка

Спогади (1861-1907)

Євгена Чикаленка

*   *   *

Це був якийсь святий батько, котрий гроші на надгробок померлій дочці конвертував у написання історії України. Це був якийсь незбагненний патріот, який особисте горе поклав на олтар майбутньої слави батьківщини. Відтоді діяв він усе рішучіше й рішучіше.

Ледь-но сплив п’ятирічний термін перебування під гласним наглядом поліції у селі Перешори, як восени 1894 р. Євген Чикаленко залишив батьківський маєток.

- Оселившись із родиною в Одесі, я часто почав бувати у Комаря (український письменник і фольклорист М.Ф.Комаров, котрий саме складав бібліографію творів Т.Г.Шевченка. – О.Р.) та Смоленського (український педагог, учитель історії, визначний промовець Л.А.Смоленський. – О.Р.) і незабаром дістав від них пропозицію вступити в “Громаду”, на що з радістю погодився.

Для ясності скажу: це під інтелектуальним впливом Леоніда Анастасійовича Смоленського й виникла “Одеська Громада”. Власне, на квартирі Л.А.Смоленського товариство, до якого входило 30 патріотів, вітали українського історика, археолога, етнографа, професора Київського університету Володимира Антоновича (1834-1908), коли співорганізатор “Київської Громади” вперше прибув до Одеси.

Разючі зміни сталися з Євгеном Чикаленком у Південній Пальмірі. Він активно:

- …втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене тоді вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше приділяв йому часу і уваги та вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого черпаються ресурси на прожиток та громадські потреби.

У роки одеського періоду в найближчому колі знайомих Євгена Чикаленка, котрий весну та осінь незмінно проводив у Перешорах, опікуючись хліборобськими справами, – з’явилися: театральний режисер та актор Микола Садовський, інженер та письменник Микола Гарін-Михайловський, історик та етнолог Василь Кравченко, знаний орієнталіст та літературознавець Дмитро Овсяніко-Куліковський, педагог, літератор, етнолог Дмитро Сигаревич.

*   *   *

Часто як трапляється? Є гроші – розуму і талантів катма, є розум і талант – у кишенях вітер свище. У випадку з Євгеном Чикаленком бажання збігалися з можливостями. Його перший громадянський подвиг полягає в тому, що саме він став першим патріотом, котрий узявся матеріально зшивати дві частини України – підросійську та підавстрійську. Власними коштами Є.Х.Чикаленко підтримував ідейну роботу по обидва боки Дніпра, надсилаючи фінансову допомогу туди, де вона більше ставала в нагоді. Його перший громадянський подвиг полягає в тому, що як авторитет національного масштабу, Євген Харлампійович не один раз залагоджував гуманітарні сварки – поширений вид спорту в середовищі української інтелігенції.

Отже, на гроші члена “Одеської Громади”, у Львові друком з’явився “Російсько-український словарь” (1893-1898) українського письменника і лексикографа Михайла Уманця-Комарова (1844-1913). Сприяв добродійник знаковому для України виданню та поширенню літературного артефакту – двотомного роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша, виданого у 1900-1901 pp. у Південній Пальмірі з ілюстраціями одеського художника Амвросія Ждахи. Проєкт був украй важливим. Не дарма ж Іван Франко (1856-1916) вважав П.Куліша “перворядною зіркою” в українському письменстві” “одним із корифеїв нашої літератури”, а “Чорна раду” назвав “найліпшою історичною повістю в нашій літературі”. Але то був не поодинокий приклад. Матеріально Євген Харлампійович допомагав самому Каменяреві, Ользі Кобилянській, Архипу Тесленку, Володимиру Винниченку та іншим літераторам.

Були то не поодинокі приклади добродійності… Ось дивна ілюстрація, як зразковий аграрний бізнес Є.Х.Чикаленка став… живою музою для створення літературного шедевру. Узимку 1895 р. успішний аграрій із Херсонської губернії познайомився з Михайлом Коцюбинським (1864-1913), котрий навесні та влітку служив у філоксерній комісії у Бессарабії, а восени і взимку проживав в Одесі. Михайла Михайловича також прийняли до “Одеської Громади”. Відтоді на довгі роки вони заприятелювали, а “ставний, вродливий, густочубий, високочолий і лагідноокий” Євген Чикаленко не лише кликав на гостини, а й матеріально допомагав друкувати літературні твори Михайла Коцюбинського.

Михайло Коцюбинський із дружиною Вірою Устимівною 1

Михайло Коцюбинський із дружиною

Вірою Устимівною

Саме ідеально доглянуті й буйно колосисті лани попід Кононівкою так вразили своєю красою, що, надихнувшись родючістю нової України, тонкий лірик Михайло Коцюбинський, який улітку 1908 р. гостював у Є.Х.Чикаленка, у Чернігові начисто закінчив унікальну за художньою силою новелу з 11 частин – “Intermezzo”, що в українській класичній літературі вважається шедевром поезії в прозі.

- Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші й чистоти. I благословен я був між золотим сонцем і зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова i чиста – i невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини i не жахнувся від думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигає на мене?

Олександр Рудяченко

Читайте також: Євген Чикаленко. 2. Ткач без претензії на місце в історії
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-