Вітаю з Днем матері: листівки для матусі
ПРОСТО СЛУХАЙ:
Олеся Мамчич - Матусині очі
На мене звернені очі:
Великі, карі, жіночі.
В своїй любові - бездонні.
Магічні, як у Мадонни.
Добром налиті до краю.
Я з них наснагу черпаю.
За них я Богу молюся —
Кохані очі матусі.
Борис Олійник - Мати сіяла сон
Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені — сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг,
щоб він м’яко — до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали всі.
Все ж одна — зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам — сонячно.
Михайло Трохим - Вперше
Я вперше побачив сонце —
Воно дивилось на мене.
Я вперше побачив море —
Безмежне, синьо-зелене.
Я вперше побачив гори,
Загублені у віках.
Я вперше побачив світ
На маминих милих руках.
Микола Луків - Матері
За все, що маю, дякую тобі,
За все, що маю і що буду мати…
Ночами сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Немов пилину, світ мене крутив,
Ловив я мрію і мету високу.
Пробач мені, що тяжко завинив, –
Лишив тебе на старість одиноку.
Та й що я знав, коли із дому йшов,
Хіба я міг в ту пору зрозуміти,
Яка святиня – мамина любов,
Яка то мука – як лишають діти.
Аж отепер, як став я батьком сам
І час прийшов стрічать і проводжати,
Я знаю ціну тим святим сльозам,
Які тобі судилося спізнати.
Тому і сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Тому спішу подякувать тобі
За все, що маю і що буду мати.
Дмитро Павличко - Мамине слово
Я в світі прийшов із маминого слова,
Пробився, наче із яйця, пташа.
Та наді мною шкаралуща нова -
І в ній тепер живе моя душа.
То - космосу яйце. Я бачу в ньому
Вогненні тріщини, коли заграє грім,
Та не дійду ніколи до пролому,
Що міг би стати виходом моїм.
Вертаюся до рідного порога,
Будую над собою укриття...
Від матері до матері дорога -
Це просто називається - життя!
Василь Симоненко
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!
Василь Симоненко - Матері
В хаті сонячний промінь косо
На долівку ляга з вікна…
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.
Легкі зморшки обличчя вкрили —
Наче праці тяжкої слід…
Але в кожному русі — сила.
В очах юності видно слід.
Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.
Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліть, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.
Ліна Костенко - Мати
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...
