Як Москва поцупила для пропаганди Миколу Гоголя

Як Москва поцупила для пропаганди Миколу Гоголя

Блоги
Укрінформ
У викривленому російськими видавцем і перепищиком тексті «Тараса Бульби» зненацька з’явилися «московський цар» і «русская сила»

Микола Гоголь став засновником російської прозової літератури, навіть толком не знаючи російської мови – він тут і там винаходив для російської нові слова: "Слог и язык мой у меня до сих пор в таком неряшестве, как ни у кого даже из дурных писателей, так что надо мною имеет право посмеяться едва начинающий школьник" – зізнавався він сам.

Відомий вислів російського критика Бєлінського про Гоголя, що "ви у нас в літєратурє одін". І це при тому, що Белінський люто кидався на Шевченка і Гоголя за їхнє українство і релігійність. Приміром, за зізнанням самого Белінського, він на Гоголя "залаял собакою, завыл шакалом, зажмурил глаза и весь отдался бешенству".

Саме тому, що Гоголь в російській літературі був один, використати його в російській пропаганді стало для імперії критично важливо.

Отже, роман Миколи Гоголя "Тарас Бульба" вперше був надрукований у 1835 році. Про жодного російського царя у тій версії мова не йшла, як і про прагнення козаків до когось приєднуватися.

Проте надалі зусиллями видавця і перепищика було зроблено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з’явився "московський цар" і "русская сила".

Для порівняння: у редакції 1835 року Гоголь пише про Тараса Бульбу: "Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый ХV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украйна.

Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций – все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа".

Редакція 1842: "Бульба был упрям страшно. Это был один из тех характеров, которые могли возникнуть только в тяжелый ХV век на полукочующем углу Европы, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена дотла неукротимыми набегами монгольских хищников..."

Редакція 1835: "Прощайте, паны-браты-товарищи! – говорил он им сверху, – вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам, и что кусочки моего тела не оставят на земле – да, то уж мое дело…

Будьте здоровы, паны-браты-товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!.. Черт побери! Да есть ли на свете, чего бы побоялся казак?"

Редакція 1842: "Прощайте, товарищи! – кричал он им сверху. – Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь, да хорошенько погуляйте! Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся казак! Постойте же, придет время, узнаете вы, что такое православная вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему! Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!".

Гоголь протестував, але вже пізно – після видання книги в 1842 і лише в приватній переписці з видавцем.

Нарешті, 20 тисяч рублів, отримані Гоголем від царя, фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як результат, півтора століття українцям, росіянам і всьому світові "впарювали" "Тараса Бульбу", щодо тексту якого сам Гоголь стверджував, що в нього "вкралися прикрі помилки".

Цікаво, що аналіз творчості самого Гоголя переконливо свідчить, що редакція "Тараса Бульби" 1842 була фальсифікацією його поглядів. Гоголь написав кілька цілком самостійницьких нарисів про українську історію, зокрема "Размышления Мазепы".

У грудні 1833 він пише із Санкт-Петербурга своєму другові Михайлу Максимовичу, що незабаром став першим ректором Київського університету: "... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, – не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей".

В іншому своєму листі від 2 лютого 1833 Гоголь пише: "Бросьте в самом деле к_цапию да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько... Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем".

У літературній творчості Гоголя чимало досить відвертих згадок про Росію. Чого лише варта ця: "Надобно вам знать, милостивый государь, что я имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые к_цапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами". ("Вечера на хуторе близ Диканьки").

Водночас, Гоголь публічно не протестував проти виправленого видання 1842 року. Виною цьому, очевидно, і тяжка хвороба письменника, і 20 тисяч рублів, отриманих від царя.

Крім того, кожному письменникові хочеться творити вже зараз. Хто зна, можливо, якби не було варіанту з "царем і з отєчєством", то наші сучасники нині нічого б не знали ані про Гоголя, ані про його твори.

Зрештою, не кожен здатен, як Тарас Шевченко, відправитися в заслання "без права писати й малювати".

А взагалі, Гоголя почали звинувачувати як "прихованого ворога" Росії ще за його життя. Його звинувачували насамперед у тому, що Гоголь своїм волелюбним і щирим збиткуванням з людських пороків сміється з Росії, підважує цим престижним запорозьким сміхом авторитет російської влади, так що слідом за ним починають кпинити зі свого й московити.

Наприклад, російський критик Василь Розанов писав про Гоголя: "Стоит передо мною человек, который смеется над всем, что ни есть у нас... Нет, это не осмеяние пороков: это отвратительная насмешка над Россией». За його словами, від прочитання "Мертвих душ" Гоголя "Самый веселый из людей, величайший "охотник до смеха", Пушкин вдруг перестает смеяться и становится мрачным: "Боже, как грустна наша Россия!"

Щоправда, в кінці життя Розанов написав: "Ти побєділ меня, ужасный х-хол", маючи на увазі, що гоголівське збиткування було щирою правдою.

Як Гоголь ставився до Росії, добре видно з його листів:

"Никогда не чувствовал себя погруженным в такое спокойное блаженство. О Рим, Рим! О Италия! Что за небо!.. Что за воздух!.. Пью – не напьюсь, гляжу – не нагляжусь... Никогда я не был так весел, так доволен жизнью" – пише він з Риму. "Италия! Она моя!.. Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр – все это мне снилось. Я проснулся опять на родине... Когда я увидел по второй раз Рим, мне казалось, что я увидел свою родину, в которой несколько лет не бывал я, а в которой жили только мои мысли. Но, нет, это все не то: не свою родину, но родину души своей я увидел, где душа моя жила еще прежде меня, прежде чем я родился на свет... Если бы я вам рассказал то, что я знаю, тогда бы помутились ваши мысли, и вы подумали бы, как бы убежать из России. Но куда бежать? – вот вопрос».

"Не вы ли, беглец родной земли, – писав Гоголю один російський славянофіл Аксаков, – жили на Западе и вдыхали в себя его тлетворные испарения?.. Книгу вашу считаю полным выражением всего зла, охватившего вас на Западе. Вы имели дело с Западом, этим воплощенным лгуном, и ложь его проникла в вас».

Як на мене, Гоголь значно більше філософ, ніж письменник. І ця сторінка його діяльності абсолітно недооцінена і майже незнана ні в Росії, ні в Україні.

А як письменник Гоголь дуже національно пристрасний: коли писав про Україну – то радісно, весело і яскраво, а коли про Росію, то виходили переважно "Мьортвиє души".

Олександр Палій
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-