І досі у вітчизняній історії побутує чимало химерних вигадок, дивакуватих гіпотез і зайвих нашарувань, виконаних саме національними істориками та митцями. У деяких випадках сучасність перечіпляється за такі нісенітниці, балансує, називає все це “українською ідеєю”, але потім намагається від псевдоісторичного мотлоху розчищати підвалини національної культури.

Дзеркало історії не слід перетворювати на гардероб бажаних міфів… Про десять міфів, пов’язаних із вишитою сорочкою, не так давно в рамках проєкту “Паралельні світи” ми поговорили із старшим науковим співробітником Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук, етнологинею Оксаною Косміною, – і це викликало широкий резонанс, буквально шквал суперечливих оцінок.

В Історії правда не одна, Історія – завжди багатолика. 

Час узятися за інший несхитний атрибут свідомого українства – шаровари.

Повірте, не рясномовний Олександр Васильєв, а Людовик XIV, знаменитий “Король-Сонце” переконував: “La mode est le miroir de l'histoire” (“Мода – дзеркало історії”), і ой, як потрібно, – бодай, подеколи – зиркати: що ми з вами на себе поначіпляли?

Не викоренивши з вітчизняної історії милу серцю шароварщину, ми борсатимемося в архаїчній матні. Як наслідок, це стишуватиме свідомий крок, крок європейської держави, а не азіатської орди. Безперечно, Історія завжди була і залишиться важливішою за моду, але справжнім блюзнірством видається вдягати Історію у бажану національну політику… Як тут не погодитися із Сальвадором Далі:

- Поряд з Історією політика – не більше, ніж анекдот.

У співрозмовниках сьогодні – впертий дослідник українського чоловічого строю, експерт зі скульптури малих форм, відомий одеський скульптор Сергій Шаменков, котрий три із половиною десятиліття опікується темою історичного костюма.

● Мамай на п’ятилітровому “Range Rover Autobiography 2020” останньої моделі.

● Я брав участь у тій кампанії, а шаровари взяв з-поміж інших трофеїв.

● Убранє були дешевшими за шаровари у три-чотири рази.

● Про “повсегдашній” та “праздниковий” одяг.

● Перший хіпстер на селі, або – слобожанський денді.

● Українці були і залишалися нацією європейською, а не хуторянською.

● Лук шароварів формує розуміння козаччини цілого покоління.

● Від культурологічних фейків вони не хочуть і не можуть відмовитися?

У ЧОЛОВІКІВ ПОЧАЛА ДОМІНУВАТИ САРМАТИЧНА МОДА (ПОЛЬСЬКА Й УКРАЇНСЬКА), ЙШЛОСЯ ПРО ЗАПОЗИЧЕННЯ ТУРЕЦЬКОГО СТИЛЮ

- Як і було обіцяно в попередній розмові, почнемо з козака Мамая?

- Так… Мамай, на мій погляд, – це народний романтичний міф, що народився і побутував у середовищі української сільської культури з середини XVIII та у ХІХ столітті. 

- Він, здається, уособлює романтичний “селоцентризм”, як патріархальний світогляд, що, на думку Івана Дзюби, визначав українську національну культуру ХІХ століття.

- Уважніше придивімося до часто тиражованого у живописі образу славетного козака, що з’явився приблизно в середині XVIII сторіччя – проте більшість Мамаїв написані наприкінці XVIII та у ХІХ століттях. Відсторонімося від історичної суті персонажу: борець супроти зла. Подивімося, на якому тлі розгорнулися події, зокрема – про що свідчать вбрання та атрибути героя. Перед нами образотворчий бойовик, наче в ютубному мемі “Пацан к успеху шел” ютубера Enjoykin.

- Суворо.

- В уяві народній, а потім і в уяві іконописців та малярів, Мамай уособлював українського супермена, який прийшов до успіху, у якого все склалося. Є багатий жупан, шикарний кунтуш, підбитий хутром. На хронологічно перших зображеннях Мамай із бандурою зображений у вузьких чи помірно широких штанах, але далі переважно зображується у широченних шароварах.

Хоча, якщо уважно подивитись, на картинах представлені різні види одягу, і тут ми наведемо приклади того, що шаровари співіснували в козацькому костюмі до початку ХІХ століття з вузькими убранє. Сюжетна лінія тих картин незмінна. На соковитому моріжку скубе травичку коник під ексклюзивним сідлом, поряд – рушниця, пістолі, у зубах – люлька, на колінах – бандура, поряд гральні карти. Усе в сегменті Luxury… та в стилі “карти, гроші два стволи”. Мамай має все, про що простому козакові чи селянину годі й мріяти! Тобто, “Пацан к успеху пришел”! За сучасними реаліями, це, перепрошую, якийсь місцевий олігарх, що приїхав – на пікнік або стрілку – на п’ятилітровому “Range Rover Autobiography 2020”, в костюмі от кутюр, щонайменше – від Versace. І на тлі тих показових розкошів його товариші-козаки займаються своїми буденними справами. 

- У попередньому інтерв’ю ми поволі розбудовували тему українського чоловічого поясного одягу: кальцон (d’vn caleçón; від італ. саlzoni), “убранє” (ubranie), шосси (chausse), штани (иштан, išton), гуцульські гачі. Окрім історичних джерел, книжкових ілюстрацій, малюнків іноземних рисувальників, географічних мап, кравецьких книжок того часу, якими ще джерелами ви користуєтеся, аби відновити історичну правду?

- Палітра велика. Запитуйте. 

- Ікони, печатки на гербах Війська Запорізького, турецькі мініатюри, інші оригінальні зображення подають запорожців у… вузьких, часто – сірих, синіх, вовняних чи полотняних штанах. Тобто, весь бекґраунд зводиться до того, що у період XVІІ - початку XVІІІ століття із чоловічого поясного одягу побутувало виключно убранє. Правильно?

- Мода схожа на архітектуру: головне тут функціональність і пропорції. Уявляєте українського селянина у широченних шароварах, який копає буряки? Незручно. Чи хороброго лицаря, котрий на полі бою заплутався у матні та перечепився? Запитання риторичні.

Наші багаторічні експерименти з реконструкції убранє та кінних походів, вкупі з пішими та річковими переходами, засвідчили абсолютну зручність убранє у всіх випадках. Розповіді, що в них, мовляв, ні сісти, ні їздити верхи не зручно, лунають лиш від тих, хто або в сідло не може влізти, або заангажований особистим розумінням речей.

Типові для цілої Європи убранє, в різних модифікаціях: вузькі, вовняні і полотняні, та середньоширокі штани були протягом XVІ-ХХ століть типовими для всього Старого Світу, я сказав би, приблизно до 1670-х років. Зрештою, у нас є багато зображень українських селян, до 1750-х років всі вони – у вузьких чи не широких зразках поясного одягу. А от пізніше – поступово поширюються широкі зразки.

- З огляду на що ви, Сергію, можете так точно визначити?

- Це помітно за величезною кількістю зображень на іконах, гравюрах тощо. 

- Чому так сталося?

- По-перше, на відміну від жіночої моди, орієнтованої на європейські тренди, у польських та українських чоловіків почала домінувати сарматична мода, йшлося про запозичення східного, турецького стилю. Чи знаєте ви, що османи, – як і татари, до речі, – колись так само носили… вузькі штани. Величезна кількість турецьких мініатюр зображує тамтешніх чоловіків саме у вузьких штанах типу убранє.

- Фантастика!

- У той період скрізь панувала загальна мода… Колись я брався рахувати і дійшов висновку: 90 відсотків зображень складають ті, де є довгі вузькі штани, і лише десять процентів – широкі, переважно – перські, які із часом стали турецькими шароварами. 

ОПОСЕРЕДКОВАНО, ЧЕРЕЗ ОСМАНСЬКУ ПОРТУ, НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ ПОЧАВ МАСОВО ПРОЯВЛЯТИСЯ... ПЕРСЬКИЙ ВПЛИВ 

- Маєте версію, як в Україну потрапили знамениті шаровари?

- Коли йдеться про військові трофеї, що низові козаки додому брали? Із походу вони щось привозили таке, чим потім могли користуватися, що знадобилося б у хазяйстві. Навряд чи знімали з трупів, бо це окрема тема, пов’язана з багатьма чинниками, в тому числі й гігієнічними, а от те, що взято трофеями із скринь та обозів, – це інше. А в цей час у султанаті Блискуча Порта що носили? Від 1670-х років під впливом різних чинників у турків змінилась мода, і поширилися широкі перські шаровари. 

- Назвете причини, чому відбулася зміна загального для Європи тренду?

- Війни рухають моду, нав’язуючи її іншим народам… Небезпечно для Європи, але в Азії від 1501-го року розросталася величезна Сефевідська імперія, – феодальна держава, яка до 1722-го поглинула території сучасних Азербайджану, Ірану, Вірменії, Грузії, Туркменістану, Афганістану, Іраку, східної Туреччини, Кувейту, Бахрейну, а також частини Пакистану, півдня Узбекистану, сходу Сирії та півдня Московії (Дербент).

Чому став домінувати вплив перських мотивів в османському костюмі, нехай аналізують турецькі історики моди. Для нас важливе інше: опосередковано, через Османську Порту, на українських теренах почав масово проявлятися… перський вплив. 

- Що стало каталізатором, можете сказати?

- Звісно. У цей час почалися військові кампанії Османської імперії проти Польщі: марш армії султана Мехмеда IV Поділлям, наступ та облога Кам’янець-Подільського (1672), битва під Хотином (1673). Чергова інвазія турків на християнські землі – Україну й Польщу, тривала не один рік. Вона закінчилася 12 листопада 1683-го року, коли під Віднем об’єднані війська Габсбургів і Речі Посполитої розгромили стотисячну турецьку армію.

- Чому це важливо з точки зору історії моди?

- Більш як десятиліття протистояння цивілізацій турки програвали деякі битви. Австрійським воякам, польським жовнірам та українським козакам (які, між іншим, служили не лише в польському війську, а й в інших бойових формуваннях) діставалися багаті трофеї. Причім, трофеї не зняті з убитих, а захоплені з обозом: розкішні, шовкові. Бо шовку багато з Азії в Порту зайшло... 

- Для Старого Світу шовк тоді захмарно коштовним був. У Західній Європі, в Італії та Франції, лише у XVIII столітті виникла шовкова промисловість.

- Так, для Європи шовк був дорогим, а на Сході давно увійшов у побут. Вовна – так само. Тобто, в якості трофеїв українське воїнство залляло національний ринок величезною кількістю турецьких речей – не тільки шароварів, а й іншого одягу. І той дивний крам потрапив у сільську культуру, почав заміщувати національне вбрання.

- Це сталося в останній чверті XVII століття. Що трапилося далі?

- Друга – не менш потужна – хвиля модного вторгнення накрила Україну після Російсько-турецької війни (1672-1681), де козацтво брало участь… із двох боків: гетьман Юрій Хмельницький, проголошений князем Русі-України, бився на боці османів, а ось лівобережний гетьман Іван Самойлович стояв на боці Московії… Знову ж таки, три роки українське воїнство щось собі брало в якості трофеїв.

- Як ви вважаєте, у чому полягає феномен трофею, коли переможець легко реквізує у переможеного побутові речі?

- Можливо, аби довести удома рідним: – “Так, я брав участь у тій кампанії. Ці штани я взяв з-поміж інших трофеїв, вони належали полковнику акинджі”. Можливо, тому, що на халяву могла потрапити коштовна річ, можливо, на згадку. Справді дорога, бо в Україні шаровари тоді коштували шалені гроші. 

КОЛИ У СЕРЕДИНІ XVIIІ СТОРІЧЧЯ МОДА НА ШАРОВАРИ У КОЗАКІВ СЯГНУЛА ПІКУ ПОПУЛЯРНОСТІ, ВОНИ КОШТУВАЛИ ТРИ РУБЛІ 50 КОПІЙОК 

- З’ясуймо, скільки коштували убранє і шаровари в ті часи?

- Ціноутворення, в першу чергу, залежить від кількості тканини, її якості та часу, бо ціни коливались. Так, для прикладу, на Волині в 1600-му році убранє синє люнське коштувало – 75 польських, 60 литовських грошів, 50 московських копійок. Чим менше тканини, тим нижча вартість речі – у цьому сенсі убранє перед шароварами мало економічні переваги. Популярність та довге життя пояснюється просто. По-перше, зручність; якби убранє не були зручними, їх по цілій Європі не носили би стільки століть. Нагадаю, і досі гусари, як і триста років тому, вбираються у формені рейтузи – чекчири (chakchiry), які походять саме з одягу типу убранє... 

- По-друге…

- По-друге, убранє були дешевшими у три-чотири рази, ніж такі самі вовняні шаровари. Тобто, для рядового піхотинця чи кіннотника, – це шалена економія коштів. 

Щодо шароварів. Серед переліку речей, що повинен був мати козак у 1730 р., зазначені саме убранє сермяжні. У тексті реформи козацького одягу 1735 р., згадується “убране свитное 20 коп”. Є промовистий факт, опублікований у розвідці “Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775 рр.” (1961) Володимира Голубицького. Коли у середині XVIII сторіччя мода на шаровари у козаків сягнула піку популярності, вони, із вовни, синього кольору, тобто із пофарбованої тканини, коштували три рублі 50 копійок. Це за умови, що в середньому платня робітника на запорізькому зимівнику (на хуторах) складала… одну копійку (!!!) на день. Штани сукняні сині – три рублі, а нефарбованого сукна – сермяжного, від 50 копійок до одного карбованця. Щоб зрозуміти ціни, рушниця коштувала від трьох до п’яти рублів. Кінь – 15-20, корова – п’ять-вісім рублів. 

- Неймовірно!

- Сучасному українцю не збагнути, але… Коли йдеться про шаровари, виявляється: їхня вартість дорівнювала річній платні робітника! Тобто, упродовж року людина мала пахати, аби придбати собі одні шаровари! Якщо за реаліями сьогодення, це однаково, що якісь сучасні штани коштували б три з половиною - чотири тисячі доларів США!

Зважте, це ще низька ціна – з огляду на те, що у Західній Європі у XVIII столітті виникла шовкова промисловість, тобто бурхливо розвивалися мануфактури. У порівнянні з XVII століттям, це ще ціни на тканину впали.

- Широкі штани (шаровари) з’явилися більш широко після 1730-х рр., коли почалися російсько-турецькі війни з Османською Портою?

- Так, приблизно. Потім оформився справжній бум на шаровари. Діялося щось схоже на те, як наприкінці 1980-х - середині 1990-х турецька “варенка” ледь не вбила вітчизняну легку промисловість. Пам’ятаєте як усі показилися на “пірамідах” і “мальвінах”? 

- Такі шаровари зображені на малюнках ельзаського портретиста Жана-Анрі Мюнца, який – разом із останнім королем Польським і великим князем Литовським Станіславом Понятовським та самостійно – подорожував Україною у 1779-1784-х роках?

- Як видно на малюнках Мюнца, на українцях зафіксовано різний одяг, рахуючи і полотняні шаровари, адже матеріал масово вироблявся вдома. Практично в кожній хаті тоді стояв простий верстат, і полотно було дешевим матеріалом. До речі, ширина верстата диктувала ширину тканини: тоді, як правило, ширина була півметра-метр. Що в свою чергу впливало на крій та ширину національного одягу. 

- Чи всі шаровари були однаковими за кроєм? Відмінності існували?

- Одночасно існували кілька кроїв. Шаровари – це, взагалі, досить умовна назва, знов-таки пов’язана зі штампами та уявленнями. Це також, за різними постатями, добре видно на малюнках Мюнца.

Між іншим, у творах ельзасця, який подорожував Україною чотири роки, зустрічаються різні варіанти поясного одягу. У тому числі й вузькі. Бачимо якийсь перехідний період у моді: є селяни в шароварах довгих та коротких, є в убранє, вузьких штанах, заправлених у чоботи. 

- А козацькі штани з матнею, що малював польський художник французького походження Жан П’єр Норблен де ла Ґурден?!

- Це вже шаровари дещо ширші. Історія з тим Норбленом дуже цікава. Насправді, цей француз, який у 1774-му році приїхав до Речі Посполитої, став придворним живописцем, заснував у Варшаві власну малярню. Виникає слушне запитання: кого він бачив і що рисував у Варшаві? Коли малював євреїв чи польських шляхтичів, міщан, селян, мені зрозуміло: ці моделі він міг бачити.

- Але…

- Де у Варшаві, у 1780-1790-х роках мсьє Норблен надибав запорізького козака?! По-перше, Січ повністю зруйнували у червні 1775-го року. По-друге, тривала чергова російсько-турецька війна 1787-1791-х років. Минуло десять років, як ущухло останнє гайдамацьке повстання (1768), вляглася Коліївщина, у крові цариця Катерина втопила Барську конфедерацію (1768–1772). Тут навколо – згарища і суцільна війна, а Жан П’єр Норблен де ла Ґурден пише бравих козаків. Якесь фентезі голлівудське. 

- А чим можна пояснити ту дивну колізію із придворним живописцем?

- У Варшаві мсьє Норблен міг бачити, хіба що, ряжених гайдучків, яких шляхтичі одягали а ля kossak. У той період набула популярності така мода: виряджати челядь – то в турецький одяг, то в український стрій. Потім тенденція трансформувалась у стиль ліврейних слуг, одягнених у напівфантазійних варіантах.

- Ясно одне, наживо мсьє Норблен українських козаків не бачив.

- Питання в тому, а кого він бачив? Півтора десятиліття Січі нема, пригнобленою Україною блукають, хіба що, ті, кого колись називали січовиками, козаки-чорноморці, які справді вбирались у шаровари, але француз замальовував зовсім інші штани. 

- По інший бік фронту козаки ж мали шаровари...

- Так. Але я вважаю, на малюнках мсьє Норблена ми бачимо – або гайдучків, чи задунайців… на турецькій службі, – тоді шаровари логічні, або турків, які повністю перейшли на широкі штани. Адже закінчувалося XVІІІ, починалося ХІХ століття. 

САМЕ ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ СТАВ ОДНИМ ІЗ ТИХ РОМАНТИКІВ-ЕТНОГРАФІВ, КОТРІ КОЛЕКТИВНО СФОРМУВАЛИ МІФ ПРО ШИКАРНИЙ КОЗАЦЬКИЙ ОДЯГ 

- Дехто стверджує, що саме з легкої руки українського філолога-історика Дмитра Яворницького, козаки завжди вбирались… у вишиті сорочки та шаровари. Ідеї, висловлені у книжці “Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, виданій у 1888-му році за матеріальної підтримки відомого українського мецената Василя Тарновського-молодшого, – пішли в народ як романтичний вірус.

- Перш за все, Дмитро Іванович вчився на філолога, а став… етнографом. У 1882-му році він уперше вирушив в експедицію Південною Україною, де на Катеринославщині та Херсонщині записував різні оповідання, перекази, легенди, які тоді побутували в народі... І зустрів тоді 26-річний етнограф такого собі 116-річного запорожця Івана Розсолоду. Саме улюблений син січовика розповів молодому філологу, як було на Січі, коли він ще був юнаком.

- Ця детальна оповідь вміщена в першій книзі “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу” Дмитра Яворницького.

- Історію Івана Розсолоди Дмитро Іванович повністю викладає. Там у нього написано, що запорозькі козаки одягнуті: у шаровари (“широкі та просторі штани, із сукна, із нанки, із кожі, на обоє боки з карманами: і тут карман, і тут карман, і обидва обложені зверху золотими позументами; цвітів усяких, а найбільш синєго”) та каптан (“довжини до колін, червоний, з ґудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами назаді та з двома крючками на боках, для пістолів”). Але запорожець додає, що це – одяг… святковий: “Теперь ви бачите, яка була одежа у запорожців, тілько це не повсегдашня, а праздникова; дома вони, у будень та ще й на роботі, не дуже розкішно обряжались”. Бо у будні, в інший час… козаки вдягалися невибагливо.

- Цілком логічно!

- Далі… Що утнув пан Яворницький? У першій книзі він без купюр відтворив оповідь Івана Розсолоди, а вже в тритомній розвідці “Історія українських козаків” (1892-1897) просто… не додав абзацу – про “повсегдашній” і “праздниковий” одяг. Відтоді у читача природно складалося враження, що саме таким багатим був буденний костюм запорожців, буцімто, вони повсякчас так ходили. Ось так, із маніпуляції, народилися категоричні твердження та посилання на незаперечний авторитет.

- Вельмишановний пан Яворницький завжди діло говорить.

- Не знаю, навіть що й сказати…

Біографи пишуть, мовляв, темою козаччини Дмитро Яворницький цікавився півстоліття і став найбільшим фахівцем… Але хіба так будуються та викладаються наукові дослідження? Перепрошую, так кожен другий філолог може знайти свідка, носія, мовця, етнографічно зафіксувати оповідь і, відредагувавши, друкувати текст як незаперечне історичне джерело. 

- Здоровий глузд зрозумілий декому, масам ближчі ілюзії. Не викладатиму всю теорію, у монографії “Сила міфу” американський експерт із порівняльної міфології Джозеф Кемпбелл стверджував: “Третя функція міфу – соціологічна. Її завдання обґрунтувати і підтримувати певний, потрібний міфотворцю громадський порядок”. Саме із цим ми маємо справу?

- Певен, із цієї причини Дмитро Яворницький не додав у тритомник важливе уточнення від 116-річного запорожця Івана Розсолоди: хоча б на папері він хотів повернути в Україну колишній “романтичний” порядок, кошовий устрій Січі. У такий спосіб щодо зовнішності запорожців сформувалася альтернативна реальність. Саме Дмитро Яворницький став одним із тих романтиків-етнографів, котрі колективно сформували міф про повсякденний шикарний козацький одяг: про всі ті багаті контуші, про шаровари в якості буденного одягу, та про “черкеску голубу і синю, теж на зборах та на шнурках, усю золотом гаптовану”.

- Коли я дивлюся на світлини Дмитра Яворницького, у мене складається враження, що це якийсь… денді-українофіл. Він сам вбирався у вишиті сорочки та багаті шаровари, підперезувався шовковим поясом, стильно стригся, начісував чуба. Замолоду він свідомо спекулював на цьому?

- Ясно, що Дмитро Яворницький – такий собі хіпстер XIX століття, або слобожанський денді. Кинемо погляд на епоху: остання чверть століття – час, коли тиск російського царату на колонії помітно послабшав. Захотілося свободи, вольностей.

- У тонкому прошарку української інтелігенції забродила народність.

- Вона була в моді, вона стала трендом. Під виглядом сільської культури народність розлізлася всюди, придушивши в Україні міську культуру. Причім, вважалося, чим більше ти взяв у народу, тим ти – крутіший митець або вчений. Згодом народники переросли в народовольців і почали полювати… на царя. На тлі соціальної фантасмагорії серед патріотичної частини української інтелігенції Дмитро Яворницький був у тренді. Етнографу повірили, хоча не всі його розвідки сприймали. 

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО В ЄВРОПІ САМЕ ПОНЯТТЯ “НАРОДНИЙ КОСТЮМ” ПОЧАЛО ФОРМУВАТИСЯ ЛИШЕ В ХІХ СТОЛІТТІ? 

- Відомий меценат Василь Тарновський-молодший не лише купився, але й дав грошей на видання…

- Так, купився. Бо пішла мода на видання подібних етнографічних збірок приватним коштом. Закриті домашні колекції почали відкриватись як… публічні музеї. Виник фольклорний бум, чимало людей взялося вишукувати і збирати старожитності, що залишилися від славетної минувшини. Тим часом, що вони могли знайти?

- Справді, що?

- Здебільшого речі останніх козаків, датовані кінцем XVIII - початком XIX сторіч. Не раніше... Переважно саме на цих предметах матеріальної культури і сформувався фантазійний патріотичний міф: як козаки виглядали, як в Україні все діялося. Усе було спрямоване на звільнення рідного народу від російського ярма – навіть правда, свідомо підмінена напівправдою… Уже за наших часів відбулося те саме.

- Що ви, Сергію, маєте на увазі?

- Якось циклічно, через сто років мала місце аналогічна ситуація, коли наприкінці 1980-х років, наприкінці перебудови геть заслабла радянська влада, а українська інтелігенція кинулася шукати власну ідентичність, активно навертати народ до… романтизованої українськості ХІХ століття.

- На ваш погляд, що неонародники видобули на світло денне?

- Вони витягнули романтика української ідеї Пантелеймона Куліша та романтика козацького строю Дмитра Яворницького. І почали навколо старих-нових ілюзій реанімувати новий-старий міф. Більше того, навколо вигадок та казок почали вигадувати й розкручувати власний сучасний міф, це стосується і романтизованого погляду на козацький одяг. Коли сьогодні починаєш пояснювати, що з точки зору історії та предметів матеріальної культури – я не беру до уваги всю історію – так не могло бути, тобі мало хто вірить.

- Істориків моди завжди вражало багатство українського національного костюму.

- Я, Олександре, – про інше. Якщо ви хочете, щоб українці були і залишалися нацією європейською, а не хуторянською, разом із іншими народами вони мають проходити всі цивілізаційні кола, рахуючи й логічну трансформацію одягу. Так, як це відбувалося в усіх, без винятку, європейських країнах. Це доволі просто: у певний період існував один одяг, у наступний – інший. Адже саме так воно й було! У XVI сторіччі одягались у такому стилі, у XVII – в такому, а у XVIIІ, коли поширилися ткацькі мануфактури, – геть в іншому.

- Стиль стилем, а, перепрошую, як тоді бути із народним костюмом?

- Дуже доречне запитання, дякую. Чи знаєте ви, що в Європі саме поняття “народний костюм” почало формуватися в ХІХ столітті? 

- Ні.

- Доти про це ніхто не думав, бо самих народних костюмів не існувало. Етнографічні костюми ведуть свій родовід від початку ХІХ сторіччя. Про що тоді вперше йшлося? Про консервацію тогочасного модного в селі одягу і… його прикрашання. Тому всі сучасні речі, європейські етнографічні костюми, рахуючи й українські, у загальних рисах дуже подібні до строїв ХІХ сторіччя.

РОМАНТИЧНИЙ МІФ СТВОРИВ ОБРАЗОТВОРЧЕ КЛІШЕ, ТОЖ УСІМ ЗАПОРОЖЦЯМ МАЛЮВАЛИ ШАРОВАРИ – ВЕЛИКІ, ЧЕРВОНІ

- Тепер – про потужні культурологічні ін’єкції селоцентризму, здійснені задля побутування шароварів.

- Що впливає на міф? Мистецтво взагалі й конкретний митець зокрема. Художники, які у другій половині ХІХ - початку ХХ століття працювали у козацькій тематиці, завжди надихалися народною темою. Більшість із них вивчали етнографічний костюм, а за нижній чоловічий поясний одяг вважали шаровари, які на їхніх очах пропагувалися скрізь. Романтичний міф про шаровари створив образотворче кліше, тож усі наші художники запорожцям малювали шаровари – великі, червоні. Це почалося з Сергія Васильковського, потім ідею відхопили та розвинули Микола Самокиш, Амвросій Ждаха і так далі.

- Схоже, найбільший “внесок” у пишну візуалізацію козацького міфу своїм шедевром “Запорозькі козаки пишуть листа…” здійснив Ілля Рєпін.

- Безумовно. Не забуваймо, Олександре, Ілля Юхимович жив у тих самих реаліях, мав ті самі романтичні та іноді вигадані уявлення про минувшину, як і Дмитро Яворницький, Пантелеймон Куліш, Василь Тарновський-молодший. Це було коло добре знайомих між собою людей, скажу більше, однодумців. Те, що Рєпін намалював, не має жодного відношення до реального костюма запорожців 1670-х років та костюма того часу. 

- У 1880-му році Репін мешкав у маєтку Тарновського-молодшого, де користувався експонатами з домашнього історичного музею господаря.

- Так. Але то були – переважно – речі післякозацької та нової доби. Що цікаво, нещодавно ми аналізували інший приклад. Був такий прекрасний український графік, один із моїх улюблених, – Анатолій Базилевич; він проілюстрував “Енеїду” в 1967-му році. Хто тепер не знає його образ голопузого козака в червоних шароварах, червоних чоботях і в високій смушковій шапці зі шликом?! Це ще один із прикладів, коли фактично один лук шароварів сформував розуміння козаччини у цілого покоління українців. А насправді у тексті Івана Котляревського знаєте, що згадується?

- Нагадайте…

- Маю на увазі місце, де троянці скаржаться Дідоні (частина I, 24). Цитую: – “Чи бачиш, як ми обідрались! / Убрання, постоли порвались, / Охляли, ніби в дощ щеня! / Кожухи, свити погубили / Із голоду в кулак трубили,  – / Така нам лучилась пеня”.

- Тобто в Івана Котляревького навіть нема слова “шаровари”?

- Нема, проте убранє – є, яка прикра несподіванка. Тим часом батько української літератури сипле козацькою термінологією та рясно зуживає назви речей з гардеробу запорожців, які подеколи ще побутували у XVIIІ сторіччі, а ось про шаровари… нічичирк. Треба розуміти, що ця річ – шаровари, існувала останні 50-60 років козацтва, попередні 350 років козаки носили інші речі.

Про що це свідчить? Про те, що і сучасні нам радянські митці (Базилевич), і романтики ХІХ сторіччя (Васильківський, Рєпін), створювали художній образ і не мають претендувати на історизм. Все це талановиті художні ілюстрації на тему, не більше...

Сучасні українські митці зображують козаків на власний розсуд, не переймаючись історичністю, а користуються все тими ж радянськими штампами, що лише плодить сотні нових фейкових козаків. А деякі персонажі навмисно фальшують історію українського костюма. Наївно видають свої уявлення за реальність. Не знаючи історії костюма, вони підтасовують різні зображення. Наприклад, зображення нібито облоги Львова Богданом Хмельницьким, видаються… за малюнок середини XVII століття, хоча насправді за всіма ознаками, він XVIIІ століття, а може й ХІХ.

- На вашу думку, що слід зробити, аби змінити уявлення українців про сталі візуальні штампи минулого?

- Міфи швидко поширюються, але важно викорінюються. Іншого шляху, аніж просвітництво, лекції, виставки, публікації в масових ЗМІ, – наприклад, агентство “Укрінформ”, – я не бачу. Потрібні гарно ілюстративні, науково-популярні статті, виступи на різних наукових конференціях, а за їхніми підсумками – масовий друк гарно ілюстрованих матеріалів. Кожен родить, що може… Якомога частіше я прагну виступати із лекціями, не лише перед цивільними, а й перед військовиками. Пишу книги. Малюю ілюстрації – як до власних монографій, так і до розвідок провідних українських істориків. Друкуюсь у військово-історичних виданнях світу, де всіляко намагаюся просунути тему козацького історичного костюма. 

- Вам часто дорікають, мовляв, нема чого скульптору пнутися в історію?

- Попри те, що я не маю диплома історика – у мене вища академічна художня освіта, по-сучасному – диплом магістра. Я маю право викладати у вищих учбових закладах. І так, я особисто – вільний художник. Утім, не перше десятиліття я працюю над темою історії костюма, консультуюся з професіональними істориками, намагаюся робити все за вимогами сучасної науки, всі мої статті та книги проходять наукову редактуру. Ультимативно я нічого не стверджую: мовляв, було лише так, як я сказав чи написав, я пропоную обґрунтовану історичними джерелами версію. Будь-який висновок потребує і має у мене доказову базу.

- Ще одне дуже цікаве запитання. Під час ваших реконструкцій чи бачили ваші костюми сучасні нащадки запорожців?

- Два роки тому нас запросили на Хортицю – у Музей історії запорозького козацтва. Приїхали ми, прочитали лекцію, все показали, розклали по поличках – із посиланнями на історичні джерела. Багато хто був вражений та все роздивлявся з зацікавленням. З-поміж інших, присутніх у залі, були актори козацького театру, що працює на Хортиці: на своїх спектаклях вони вдягнені згідно зі стереотипами та фантазійними елементами. Після лекції відбулася у нас розмова, за підсумками якої я зрозумів: від культурологічних фейків вони поки що не можуть відмовитись. Хоч скільки їм пояснювали, актори козацького театру не сварилися, а мовчки розвернулися і пішли, аби і дали жити у своїй казці. Але я все ще сподіваюся: а раптом вони прокинуться і дослухаються? 

- Можливо, на розрив шаблону потрібен час?

- Не знаю… Улітку минулого року наша група козаків-реконструкторів із Києва поїхала на фестиваль – знову на Хортицю. Повернувшись, колеги розповідали, що мешканці Запоріжжя не могли збагнути: як стільки років їм розповідали, що козаки виглядали ось так, а тут приїхали якісь кияни, вдягнені геть інакше, – і переконують зовсім в іншому. Дехто із сучасних нащадків запорожців справді пережив розрив шаблону, а дехто бубнів, що цього не може бути, це точно росіяни заслані. Які можуть бути козаки з бородами?!

- Невже козаки бороди носили?

- Олександре, люди елементарних речей не розуміють. Справді, не всі козаки голилися. Є купа історичних портретів, зображень козаків з бородами, козаків не з оселедцями, а з чупринами. Із модними стрижками, як ото нині голять голову по боках, а зверху залишають – типу майданчик. Навіть ця, остання зачіска по-різному виглядає, в залежності від того, у кого як росте волосся: в кого кучеряве – виглядає як кок, а в кого пряме – лежить як пиріжок. 

- Справді українські козаки такі зачіски мали?

- Подивіться портрети гетьмана Оліфера Голуба чи кошового отамана Івана Підкови, на зображення українських старшин у складі делегації до шведського короля Карла Х, полковника Максима Небаби… На жаль, уяву українців продовжують отруювати розтиражовані образи з картин радянських та російських художників. Люди знають і вірять тим псевдонародним вбранням, у які досі вдягають різні танцювальні колективи. Коли кажеш: – “Годі жити в іншому вимірі, досить романтики та фентезі на патріотичні теми”, – одразу до тебе виявляється вороже ставлення. Одразу вирують зверхність, хамство, ксенофобія: – “А, то ти з Одеси?! І хочеш нам утовкмачити, як виглядали козаки Запорожжя?! Та хто ти такий? Ти пана Яворницького не читав?!” . Дратує це, ну, й смішно, вони ж не знають мій родовід…

- Сергію, чи цього року плануєте ви показати в Києві реконструкцію, прочитати цикл лекцій?

- Насправді, кілька тижнів тому надійшло офіційне запрошення з Національного музею історії України. Думаю, щось нове я неодмінно встигну підготувати, аби розповісти. Коли відмінять карантин, звісно. 

- Ви плануєте приїхати з костюмами? Чи це буде слайд-шоу?

- Думаю, форму скомбінуємо. Я попрошу колег-киян, щоб вони попрацювали костюмованими ілюстраціями. Плюс слайд-шоу, звісно, демонструватиметься. Обіцяю: якісь речі навіть можна буде потримати в руках. Взагалі, якщо цікаво, відвідайте Національний військово-історичний музей України. Там в експозиції, присвяченій козацтву, на стендах уже виставлені мої реконструкції.

*  *  *

Отже, до зустрічі в Києві?

- О п’ятій годині вечора, після карантину… 

- Так. На завершення – проанонсуйте, будь ласка, наступну тему, щоб вона була широкою і цікавою загалу.

- “Як виглядала козацька еліта. Її зовнішність та одяг”. Думаю, це повинно зачепити. Бо назбиралося чимало маловідомих зображень, які руйнують поширені стереотипи. 

- Прекрасно. На завершення запитаю: чи були панчохи у козаків?

- Уявляєте, так! Вони згадуються в одному з універсалів Богдана Хмельницького, виданому перед наступом: мовляв, “панчіх і чобіт у населення не відбирати”. Це означає, що не тільки козаки, а й звичайне населення носило панчохи.

- До зустрічі в Києві.

- ОК. 

Олександр Рудяченко. Київ–Одеса–Київ