Ірина Бекешкіна – справжня леді української соціології
Справжня леді української соціології, яка зробила найбільше, щоб познайомити з цією вишуканою та точною дисципліною масову непросвітлену свідомість – ми всі вміли добре рахувати цифри, а вона мала талант розповісти про це суспільству цікаво і захопливо. Приблизно так колись у приватній розмові висловилася про Ірину Ериківну інша відома соціологиня та інтелектуалка. Сьогодні фонд “Демократичні ініціативи” повідомив про смерть Ірини Бекешкіної.
У одному з рейтингів останніх років Ірина Бекешкіна увійшла в ТОП-100 найбільш впливових українських жінок. Але у колі соціологинь вона була точно лідером популярності, яка (за висловом іншого відомого соціолога), спрощуючи соціологію для телебачення, на відміну від багатьох – примудрялася не говорити дурниць.
Специфіка соціології (якщо це наука, а не просто передвиборча халтурка) – у тому, що подвижники, покликані нею, глибше за будь-яких політологів чи істориків відчувають суспільство. Роками, спочатку складаючи опитувальники, потім аналізуючи анкети, підраховуючи та узагальнюючи цифри, вони малюють образ українського громадянина, вони краще за інших знають його надії, образи, бажання та потаємні страхи. Хоч як тривіально, але саме відомі соціологи найкраще відчувають пульс суспільства. Сьогодні ми зібрали для вас найбільш популярні вислови Ірини Ериківни. До речі, одне зі своїх останніх розлогих інтерв’ю вона дала Укрінформу.
Деякі з її слів відкривають нам Ірину Ериківну, як переконаного оптиміста, деякі відкривають нам нас самих, а деякі можуть служити пересторогою для тих, хто здобув владу і, маючи колосальну популярність у суспільстві, все ж не дуже добре його знає.
Читаймо та згадуймо Ірину Ериківну.
ПРО УКРАЇНУ ТА УКРАЇНЦІВ
Ми (мається на увазі українське суспільство – ред), розумієте, все-таки… (старанно підшуковує слово) інфантильні. Живемо в очікуванні, що «прилетит к нам волшебник» і, можливо, тому, що ми все-таки в більшості своїй бідне суспільство. Дехто з моїх колег називає цю перемогу електоральною революцією, і це в чомусь співзвучне із моїми оцінками. Запит на нових людей був дуже високим.
У чому немає різниці між західняками й східняками, так це в любові до своєї країни. На другому місці у визначенні патріотизму (йдеться про дослідження фонду “Демініціативи”, присвчене патріотизму - ред.) стоїть готовність людей захищати свою країну. Навіть зі зброєю в руках. Я розумію, що це нормативна відповідь. Це не значить, що кожний на це готовий. Але зауважу, це відповідь про те, як має бути. І на Сході, й на Заході відповіли: слід захищати країну, якщо виникає потреба. Це патріотизм. Є ще спільне бачення патріотизму між різними регіонами: знання історії, виховання у дітей любові до країни. А от, що стосується регіонального акценту, то ви правильно зауважили: на Заході орієнтовані на національно-культурні цінності, на Сході – на економічні. І я теж зауважила, що в дослідженні найменший процент опитаних на Заході вважають ознакою патріотизму сплату податків – і значно більше – на Сході. На Сході – 40%, а на Заході – 23%.
Яка Україна? Консервативна. В більшості своїй – консервативна. Толерантна. Вона толерантна, але, я б сказала, розумієте, не до всіх, вона толерантна до тих, хто нам більш-менш близький. І ще толерантна до народів з колишнього Радянського Союзу, тому що азербайджанці, грузини – це ж всі свої, все рівно свої. А от що стосується арабів, африканців, то ставиться з насторогою, але ворожості немає, ми не ворожі все-таки. Плаксива ментальність не дуже змінилася, ні… ми нещасні. Знаєте, що цікаво? Що от ми начебто нещасні, й бідні, у нас нічого не виходить, дуже любимо скаржитися, дуже любимо… З іншого боку, дивимося наше новорічне дослідження – «чи щасливі ви?» – так. Більше того, коли питаємо: Чи буде наступний рік для вас кращим? Є відповідь: «Так». Є запитання: чи буде для України кращим? Відповідь: «Важко сказати».
Ми себе, свої можливості оцінюємо краще, аніж можливості країни.
Існує об’єктивний показник – індекс соціального самопочуття. Це щорічний моніторинг з 20 питаннями Інституту соціології, вимірюється з 1995-го року. Тобто там шкала оцінки – від 20 до 60 балів, 60 балів – це коли всі люди всім задоволені, а 20 – ніхто нічим. Всі попередні роки ми були в мінусах. Його авторка Наталя Паніна дуже мріяла, що колись ми таки перейдемо рубікон умовного нуля (коли позитиви та негативи принаймні зрівняються). І от, нарешті, у 2018 році індекс сягнув середніх 40 балів, такий показник залишився і минулого, 2019-го року.
Це мій народ. Я оптиміст, я думаю, що все-таки ми поволі повземо вгору, інколи відступаємо, інколи тупцюємо на місці, інколи ще щось, але все-таки – повземо. У мене пам’ять хороша, я пам’ятаю все-таки, як це було колись, у 1990-х. І наш поступ – очевидний.
ПРО ВЛАДУ ТА ЧЕРВОНІ ЛІНІЇ
Я вважаю президента щирим, думаю, що він справді хоче зробити, щоб усім було добре – людям з різними поглядами, з різними інтересами, з різними потребами. Але це ж просто неможливо, правда?
Є об’єктивні обставини, які треба міняти, це дуже важко, дуже хочеться розчистити шлях, шлях до світлого майбутнього. Але на цьому шляху лежить стільки всього, що треба розгрібати і що є дуже важким. Ну, не знаю, наскільки це по силах.
Ідентичність багато в чому залежить від того, за якими підручниками вчаться діти. Якщо вони вчаться в українських школах, українською мовою (їм же ЗНО здавати) зрештою – за підручниками, де викладена вже історія не така, яку ми вчили, – це серйозний чинник. У мій час це була історія СРСР і Україна, як частина СРСР чи Російської імперії. Зараз історія інша. Цю історію нам допомагають створювати кіно та мистецтво. Я не бачу, щоб могли бути відступи назад.
Не буде зміни орієнтації хоча б тому, що влада дуже дослухається до громадської думки, а громадська думка налаштована у більшості прозахідно.
Що нам реально загрожує – хаос. Оці призначення, це теж наслідок випадковостей, коли взагалі призначають хоч когось. Хтось когось знає, хтось когось рекомендував, замість того, щоб проводити серйозні конкурси, тим більше що зараз уже є час.
Люди хочуть миру, його майже всі хочуть. Але якою ціною? От ціна миру – різна, але є червоні лінії дуже помітні – в усьому суспільстві, включаючи й східні регіони. От, наприклад, амністію загальну, усіх без розбору – це сприймає лише 8%. Одні вважають, що можна амністувати тих, хто воював, але не вирізнявся злочинами, катуваннями, ну, були в окопах – і все. Інші вважають, що бойовиків зі зброєю амністувати не можна, а можна лише тих, хто працював у державних структурах на некерівних посадах – посадовці середньої ланки, діловоди, вчителі, лікарі. Дехто вважає, що взагалі нікого не можна амністувати. Ще червона лінія – проведення виборів на окупованих територіях без їх звільнення, тому що люди розуміють – до чого це призведе.
Ми питали: “А що може вивести людей на вулицю?” (опитування про можливість Третього Майдану – ред.), і більшість експертів відповіли, що це неприпустимі компроміси з Росією та загострення подій на Донбасі. Це така дуже гаряча тема. Неприпустимі компроміси з Росією — це те, що може розцінюватися, як капітуляція. Особливий статус Донбасу, введений в Конституцію, вибори, коли Україна ще не буде володіти територією (тобто на умовах бойовиків), загальна амністія, створення міліції за рахунок бойовиків. Тобто мир на умовах Росії.
ПРО СЕБЕ...
Я медсестра, що володіє патологічним оптимізмом. Хоч що відбувалося б зі мною, з іншою людиною, з палатою в цілому, я завжди впевнена, що можна що-небудь зробити. Головне – правильно визначитися з тим, що саме. У мене в голові може бути одразу кілька планів. Наприклад, коли я риюсь у хаосі своєї сумки і не можу знайти ключі, у мене в голові автоматично виникає план – що я буду робити, якщо їх не знайду. Правда, поки що ключі завжди знаходилися. Не знаю, звідки цей оптимізм. Можливо, через те, що багато чого в житті врешті-решт вдавалося. Допоки ми живі, нічого не вирішено остаточно. Це – мій девіз.
Я вірю в якусь вищу силу. Звичайно, це не той Бог із бородою. Але я вірю, що Ісус Христос був, і ця історія правдива. Я взагалі людина дуже раціональна і скептична. Коли була в Єрусалимі, пройшла цією дорогою, подивилася на цю площу, де могло поміститися максимум дві-три тисячі чоловік, і сильно здивувалася. Як світ взагалі міг дізнатися про цю історію? Ніяких засобів зв'язку. Таких історій могло бути безліч у різних країнах. Очевидно, була якась вища сила, яка стимулювала виникнення світових релігій. Просто так це не могло статися. Я думаю, релігії дуже корисні. Тому що не всі люди можуть бути моральними, виходячи тільки зі своїх внутрішніх установок. Потрібна віра в найвищу інстанцію, яка може нагородити за все хороше і покарати за все погане.
За матеріалами ЗМІ, Лана Самохвалова
