Іти до Тараса з дитячих літ. Малоросійство і Шевченко

Іти до Тараса з дитячих літ. Малоросійство і Шевченко

Блоги
Укрінформ
До питання про малоросійство в житті й творчості Великого Кобзаря

Гетьман Іван Мазепа, незважаючи на програну битву під Полтавою, після смерті став славетним в Європі, немов міфічна постать. Його представлено великим гетьманом, який розбудував свою землю мудрістю і військовими здібностями та разом з козаками заслужив не тільки на повагу, а й на славу. Він став майже “культовою особою романтичної епохи”.

У ХVІІІ столітті взагалі Україна і її лицарі козаки особливо зацікавили західних митців, поетів та письменників. З’явилося багато описів, історичних досліджень та художніх текстів. Козацька держава сприймалася, як вікно в Європу, земля порубіжжя, а також символ вільних людей у боротьбі з московським авторитаризмом. Український приклад наснажував засохлі ідеали перестарілого континенту певного роду романтизмом.

У поемі славного англійського поета Лорда Байрона “Мазепа”, написаній 1819 року, хіба головною сенсацією стала фантастична любовна історія, що її запустив Мазепин супротивник при дворі польського короля. Вона мандрувала від одного оповідання до іншого. «Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив’язав коханця до спини дикого необ’їждженого коня — і той помчав степами на схід, в Україну».

Іван Степанович Мазепа – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709).
Іван Степанович Мазепа – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709).

Байрон писав свою поему як розповідь самого героя Мазепи про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після Полтавської битви. У поемі Байрона протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного, хоч старого гетьмана Мазепу – і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля Карла:

Полтавський бій відгомонів,
Не пощастило королеві,
Серед скривавлених шляхів
Лягли полки його сталеві.

Потуга й слава у війні
Такі ж, як люди, навісні,
Змінився успіху тягар
І виграв битву білий цар,

І знов стояв московський мур
До ще страшніших темних бур...
Такий то жереб доля зла
Раптово Карлові дала:

Тепер і день, і ніч вперед
Поранений державний швед
Втікає в далечі безмежі
У свіжих плямах на одежі —

То кров своя і кров чужа
Його покрила, як іржа...
Під вічним дубом і собі
Мазепа стелиться в журбі

І сам він був, як дуб-титан,
Землі козацької гетьман.
Він обійняв свого коня
За шию, наче той рідня,

І не зважаючи на втому,
Підкинув листя вороному,
Обтер на спині вогкий пил,
Звільнив з оброті і вудил,

І неприховано радів,
Що їв годованець степів...

(Переклад: Олекса Веретенченко)

На поему Байрона гостро відреагував пізніше московський поет Олександр Пушкін, який написав, немов відповідь Байрону, свою поему у 1828 році спершу під назвою таки “Мазепа”, не приховуючи свою пристрасть, а пізніше, перед самою появою поеми, під назвою “Полтава”, але зі словами Байрона як епіграф. Тобто немає сумніву, що поема “Полтава” Пушкіна – це відповідь на поему “Мазепа” Байрона. У поемі Пушкін представив Гетьмана України зовсім інакше. Пушкін славився тоді великим прихильником імперської “гібридної” війни. 

Ясно, що поема Байрона йому не сподобалася. Він скаржився на те, що в ній немає правди, а натомість багато фальсифікації щодо дат, подій, навіть відомих фактів, що неправильно представлено Мазепу як державця, а не злочинця, який зрадив свого суверена. Пушкін служив дезінформації імперії. Один критик Пушкіна оцінив його “Полтаву” так: “Загалом, поемою “Полтава”, яку високо цінив російський імператор Микола І, Пушкін продемонстрував свою абсолютну відданість офіційні російській імперській ідеології, яка заперечувала право окремих поневолених народів (зокрема, українців) на власну державу.”

Тарас Шевченко, який не був особисто знайомим ані з одним, ані з другим поетом, читав поему Пушкіна і зареагував доволі драматично. Це на відміну від пропаганди радянської, мовляв, що Шевченко глибоко шанував Пушкіна і на пам'ять читав його вірші. 

Московський імперський художник-скульптор Михайло Мікешин згадував ставлення Шевченка до Пушкіна: “Сидячи в гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважає його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін – автор поеми “Полтава”. Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, оговореного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що зі своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як Шевченко в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його”. 

Для свідомого українця почування Тараса Шевченка повинно мати питоме впливове значення. Фактично цю свідомість чи вплив треба починати виробляти у дитинстві. Українські діти повинні йти з дитинства до Тараса.

Це правда проявляється з різних виховних програм як в Україні, так само і в діаспорі. От у Катеринівському ліцеї Лозівської міської ради Харківськоі області на вебсайті описано цілу виховну програму під заголовком Літературна Гра “Іду з дитинства до Тараса” з метою:

“...перевірити знання учнями відомостей про життя і творчість Т.Г.Шевченка, ознайомити учнів з науковими та художніми творами про поета, розширити відомості про Шевченка-художника, зацікавити його живописною та поетичною творчістю, донести думку про визначну роль Кобзаря в історії України; ...виховувати на прикладі життя і творчості Шевченка любов до рідної землі, народу, мови та культури, усвідомлення відповідальності за долю України”.

Там подано специфічні уроки життєвого шляху поета, його віршів, та навіть пісень зі слів поета, що втілюється різними способами – конкурсами, іграми, піснями “Садок вишневий”, “Зоре моя вечірняя”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Як умру, то поховайте”, “Думи мої”.

Пісні на слова Шевченка виконують не тільки учні Катеринського ліцею. Роковий гурт “Кому Вниз” ще у 1990-х роках виконував поеми поета більш політичного характеру зі своєю оригінальною музикою. У мене й досі дзвенить у голові гурт “Кому Вниз”: «Стоїть в селі Суботові…»

От урок Шевченківського національного виховання, що втілюється глибоко не тільки у пам'ять, а й у душу української особистості. Коли б зосередились ми глибше у політичні поеми Тараса, мабуть, не було б між нами малоросійства. Наразі поки що незрозуміло, чому в оновленій Україні какають і дакають, Олександри називають себе Сашами, Висилі Васями, Євгени Женями... 

Московський письменник Іван С.Тургенєв, який був знайомим з українською і московською письменницею Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок) і запізнав Тараса Григоровича Шевченка після його повернення у Петербург з заслання, писав так хіба без найменшого намагання кривдити: “...Я познайомився з народним поетом Малоросії незадовго до його смерті... Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович, ...яка незадовго перед тим теж переселилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі... В студії художника, коли ми прибули з пані Маркович, вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням)...”

Ясно, що при таких умовах самі українці починали може не уважати себе малоросами, але прийняли номенклатуру, і приймали її інколи на зовнішній вигляд добровільно, тобто без протиставлення. Очевидно були винятки — свідомі українські патріоти, як Тарас Шевченко, і багато його послідовників, які виховувалися на його віршах. У Шевченкових творах найбільш використаний термін це “Україна”. Нема “Малоросії”.

Тому поручаю іти з дитинства до Тараса:

В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні , і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Крізь глум юрби і суєту,
Ні, не в минуле, а в майбутнє,
До тебе я, Тарасе йду...

Стоїть велетень Тарас на горі, а під ним “крута та круча” і велетень Дніпро. Пропоную цілющу хоча б символічну купіль, де Ревучий зустрічає Кобзаря:

Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього до живого,
У Всесвіті віршів й поем

І в дощ, і в сніг карбую кроки
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щоб розбудити всіх, хто спить. 

Дякуємо тобі, Кобзарю, що ти нас, своїх незрячих синів і дочок, просвічуєш уже століттями, і навіть сьогодні.

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-