Іван Пулюй. 2. Фізика: закон Натури

Іван Пулюй. 2. Фізика: закон Натури

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про українського генія Івана Павловича Пулюя

У 1882 р. “три фундаментальні камені вселенського храму” 37-річний професор фізики Іван Полюй знову собі переосмислив. І здобули вони такий вигляд: Біблія, електротехніка і те, що ніхто ніколи не бачив (читай: Х-промені). Доволі швидко по цілому світі його новітній прилад став відомим як “лампа Пулюя” (“Pulujlampe”), а протягом деякого часу випускався серійно. Сконструйована за 14 років до відкриття Вільгельма Рентгена, “лямпа”, як називав її сам винахідник, ґенерувала невидимі промені, згодом за пропозицією швейцарського анатома Альберта фон Коллікера (Albert von Kölliker; 1817-1905) названі “Рентгенівськими”.

Після гучної участі в Міжнародній електротехнічній виставці у Парижі ім’я Івана Пулюя було на вустах. Отож восени 1882 р. українець дістав пропозицію й обійняв посаду технічного директора Електротехнічного бюро у Відні. Під його орудою лабораторія розробляла освітлювальні лампи розжарювання, що за багатьма параметрами переважали лампи американця Томаса Алви Едісона й англійця Джозефа Суона. Аби не пасти задніх у Старому Світі, у 1883 р. Австрійська імперія влаштувала у Відні Всесвітню електротехнічну виставку. Подиху часу тут приділяли велику увагу, даруйте за каламбур, на… найвищому рівні. Поточними винаходами українець привернув увагу урядовців та найвищої австрійської аристократії: принца Вільгельма Шаумерс-Ліппе, архикнязя Кароля Людвика Габсбурґа, архикнягині Марії Терезії Австрійської-Тосканської та інших.

Навколо винахідника почали кружляти акули великої індустрії, зокрема генеральний директор Йожеф Верндль (Josef Werndl; 1831-1889), котрий очолював акціонерне товариство електротехнічної фірми “WG (Österreichische Waffenfabriksgesellschaft)” (“ЗЗ (Австрійський зброярський завод)”. Найбільший у Європі виробник зброї шукав нові ринки. Поважний промисловець був небагатослівним і запропонував контракт та посаду директора лінії із виготовлення освітлювальних ламп. Отож, полишивши педагогічну роботу у Віденському університеті, українець вирушив до індустріального містечка Штайр (Steyr), земля Верхня Австрія. У 1883-1884 рр. колишній доцент справді мешкав тут, тим часом місцева фірма “WG (Österreichische Waffenfabriksgesellschaft)” (“ЗЗ (Австрійський зброярський завод)”) у промислових масштабах виготовляла магазинні гвинтівки і… “лампу Пулюя”.

У невеличкому містечку, де в різні часи жили композитори Франц Шуберт та Антон Брукнер, а в 1905 р. винаймав квартиру та навчався 16-річний Адольф Шикльгрубер (Гітлер), досить швидко українець перетворився на місцеву знаменитість. Принаймні саме Іван Пулюй забезпечив великий успіх Всесвітній електротехнічній виставці, що відбулася у Штайрі в серпні 1884 р. Тоді здавалося, що він винайшов Всевидяче Господнє Око. Бо ж за допомогою саме “лампи Пулюя” українець зробив світлину руки своєї дочки зі шпилькою, що лежить під правицею, а також знімок кістяка мертвонародженої дитини.

2-емблема Австрійського зброярського заводу на будинку №3 на площі Hessenplatz, у м.Штайрі
Емблема Австрійського зброярського заводу на будинку №3 на площі Hessenplatz, у м.Штайрі

Склавши руки, у Штайрі першовідкривач не сидів. У Верхній Австрії він раптом зацікавився виробництвом освітлювальних ламп і за кілька місяців удосконалив технологію виготовлення ниток розжарення, що дозволило кількаразово подовжити світлоздатність і термін служби, про що свідчив патент (1883), отриманий українцем. А ще саме Іван Пулюй першим узявся систематично вивчати “холодне” світло, що сьогодні має назву неонового, та виготовив прообраз першої люмінесцентної лампи. У цьому питанні за підсумками проведення Всесвітньої електротехнічної виставки у Штайрі його технологічні розробки були відзначені дипломом як “велике досягнення 1884 р.”

3-генеральний директор електротехнічної фірми WG (Österreichische Waffenfabriksgesellschaft) Йожеф Верндль 1

Генеральний директор електротехнічної

фірми WG Йожеф Верндль

Генеральний директор Йожеф Верндль розумів: виводити на ринок новий продукт слід яскраво. Отож, до Всесвітньої електротехнічної виставки у Штайрі АТ ретельно підготувалося, виготовивши близько тисячі ламп “українського Едісона”. Ними освітили не тільки територію експозиції, а й прилеглі вулиці. На відкриття 19 серпня 1884 р. завітав цісар Австро-Угорщини Франц-Йосиф (Franz Joseph I; 1830-1916), що привернуло увагу національної та європейської преси. Перебуваючи під величезним враженням від вечірньої ілюмінації, монарх тривалий час спілкувався з українським винахідником, сином сільського пароха з-під Тернополя.

*   *   *

Не здобувши визнання по обидва боки Дніпра, не знайшовши застосування власних талантів у Наддніпрянській Україні та Галичині, вимушено Іван Павлович Пулюй приносив славу іншій державі. Як слушно зауважив Роман Іваничук:

- Українська професура зароджувалась поза межами нашого краю. Першим був Михайло Драгоманов. А потім… Згадаймо хоча б професора Німецької політехніки в Празі Івана Пулюя – видатного електротехніка.

Після прихильної розмови цісаря на дослідника звернули увагу високі урядовці, на рівні прем’єр-міністра Кальмана Тиси (Kálmán Tisza; 1830-1902). Останній дав вказівку, і на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорської імперії з жовтня 1884 р. понад тридцять років наш земляк обіймав посаду професора експериментальної й технічної фізики та очолював кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag; нині – Чеський технічний університет; České vysoké učení technické v Praze).

7-греко-католицька українська церква Святої Великомучениці Варвари у Відні
Греко-католицька українська церква Святої Великомучениці Варвари у Відні

Чому Іван Павлович зважився на такий крок, залишив тепле місце на “Австрійському зброярському заводі” та повернувся до викладацької роботи? По-перше, доцент закохався у вродливу студентку Віденського університету, а 2 жовтня 1884 р. у найстарішому греко-католицькому храмі Австрії, українській церкві Святої Великомучениці Варвари (Kirche St.Barbara) у Відні пошлюбив 20-річну зполячену німкеню Катерину-Йосифу-Марію Стозіцьку (1863-1945). Молода пара замешкала у Празі, де в 1884 р. оселилася у найманій квартирі на вулиці Яна Гуса (ulica Jana Husa). У подружжя народилося 15 дітей, та часи були непростими. Вижило тільки шестеро: Наталка (1884-1965) стала піаністкою і дружиною відомого українського композитора Василя Барвінського; Ольга Вальнер-Пулюй (1891) та Марія (1894) стали вчительками; Олександр (1901-1984) і Юрій (1907-?) здобули інженерний фах, а другий доріс до доктора технічних наук, а Павло (1904) вивчився на доктора медицини. По-друге, Прага впевнено крокувала у ХХ століття, від 1882 р. у місті перша вулиця – Гібернська (Hybernská) була вже освітлена електричними дуговими лампами, а в серпні того ж року відкрилася перша громадська телефонна станція, хоча абонентів мала тільки 25.

6-родина Івана Пулія із дочками та старшим сином

Родина Івана Пулія із дочками

та старшим сином

Вимушено мешкаючи і працюючи у Королівстві Богемія, він залишався справжнім патріотом і, як батько, бажав, аби і його власні діти знали мову та культуру рідної землі, землі свого народу. Від початку в їхній родині навіть було заведено: із матінкою діти спілкуються німецькою мовою, а з татом – тільки українською. У цій сім’ї навіть невістки, як-то: друга дружина сина Олександра – Альфреда Пулюй-Гогенталь (Alfreda Hohental-Puluj), котра походила з давнього графського роду, – переймалася україністикою. Перебуваючи у Західній Європі, Іван Павлович активно сприяв відкриттю українського університету в Львові, друкував статті на підтримку рідної мови, організовував у Австро-Угорщині стипендії для талановитої галицької молоді, яку брав під професорське крило. Навіть на схилі літ, коли почалася Перша світова війна, разом з іншими українськими громадськими діячами Іван Пулюй заснував у Празі Комітет допомоги українським біженцям із Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим землякам і військовополоненим.

*   *   *

Оскільки не лише в Наддніпрянській Україні, а й у Королівстві Богемія українських шкіл не існувало, на літні місяці Іван Павлович наймав для дітей педагога української мови. Із цією метою він давав оголошення до львівської газети “Діло”. Після смерті батька молодші сини Павло і Юрій навіть вчились у Львівській українській гімназії, а старший син Олександр у 17 років записався добровольцем до лав Січового стрілецтва і три роки воював у лавах Української Галицької армії (УГА) – регулярної армії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Наукова кар’єра стрімко мчала вгору. На 1888-1889-й навчальний рік доцента Івана Пулюя обрали ректором Празької політехніки, в 1890 р. – призначили деканом машинобудівного факультету, а в 1902 р. – першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Щоправда, за посадами він не пнувся, бо залюбки читав студентам – окрім фізики – ще й лекції з електротехніки, а вечорами розробляв комплексний план з організації фізичної лабораторії при столичному вузі.

Широке коло дослідницьких тем, яких торкнувся український вчений, несподівані результати, отримані за допомогою власноручно виготовлених вакуумних апаратів, дозволили, враховуючи наукові праці попередників: німця Йоганна Гіттофа (Johann Wilhelm Hittorf; 1824-1914), англійця Уїльяма Крукса (William Crookes; 1832-1919), – наблизитись у висновках до сучасного трактування природи катодних променів як потоку негативно заряджених частинок. Впритул наблизився Іван Пулюй до формулювання такого поняття як електрон. Який саме резонанс у наукових колах викликали наукові відкриття земляка, свідчить факт. У 1889 р. в англійському перекладі Лондонське фізичне товариство (Physical Society Оf London) вмістило праці І.П.Пулюя, як, наприклад, революційну: “Випромінна електродна матерія і так званий четвертий агрегатний стан” (“Radiant Elektrode Matter And The So Called Fourth State”), – під однією палітуркою з науковими студіями Йоганна Ґітторфа у серії “Physical Memoirs” (“Спадщина фізиків”), присвяченій виданню найважливіших праць тогочасної світової фізики.

*   *   *

Увагу українського вченого від середини 1870-х рр. тримала загадка. Почалося все ще в часи, коли він ходив у австрійських стипендіатах Страсбурзького університету. Якось під час експерименту з вакуумними лампами у 1876 р. Іван побачив явище, якому пояснення не існувало: коли катод спрямовувався на екран, виникала флуоресценція – така яскрава, що при світлі трубки можна було читати! Що відбувається у вакуумній трубці під струмом, не знав навіть його тодішній наставник, професор Авґуст Кундт.

Тим часом із катода на екран лягали невідомі промені. Іван Пульгуй поіменував їх для себе Х-променями, тобто невідомими променями, і проконсультувався у доцента Страсбурзького університету Вільгельма Рентгена; у останнього два семестри українець слухав лекції з фізики. Вислухавши гіпотезу українця щодо Х-променів, 31-річний доцент замахав руками та відмахнувся від Івана:

- Це хлоп’ячі пустощі – такого бути не може.

Ситуація змінилася, коли 21 березня 1891 р. в Нью-Йорку друком вийшов черговий номер тижневика “Scientific American Supplement” (“Американський науковий додаток”; №794). Досить грубий том коштував $5, тому далеко не кожен університетський професор Старого Світу міг його придбати. Але на сторінках альманаху знаний англійський фізик, світило в галузі електронно-променевих трубок Уїльям Крукс (William Crookes; 1832-1919) полемізував із професором Німецької вищої технічної школи в Празі… Йоґаннесом Пулюєм. Лондонський фізик переконував науковий світ: створюючи свої лампи, його опонент… помилився в теоретичному підході.

Второпати роздуми містера Крукса змогли лічені фізики. Зрозумілим залишилося інше: у власних експериментах Йоґаннес Пулюй (наш Іван Пулюй) сягнув незвіданих висот, як, зрештою, і його лондонський візаві, котрий, досліджуючи електричну провідність у газах при зниженому тиску і катодні промені (в “трубках Крукса”), відкрив явище сцінціляції, винайшов радіометр і спінтарископ – пристрій, що демонструє виділення альфа-променів під впливом радію.

Утім, найвагомішим аргументом у тій науковій дискусії були… самі “лямпи Пулюя”, які 15 років масово виготовлялися та використовувалися по обидва боки Атлантики.

*   *   *

Розкручуватимемо далі інтригу. До середини 1890-х рр. про Вільгельма Рентгена світ особливо не згадував. Від 1888 р. вчений очолював кафедру фізики у Вюрцбурзькому університеті, а в 1900 р., за спеціальним запитом баварського уряду – у Мюнхенському університеті. Але, маючи родину в штаті Айова, США: дружину Анну Берту Людвіґ (Anna Bertha Ludwig; 1872-1919) та пасербицю Жозефіну Берту Людвіґ, – він, взагалі, планував емігрувати за океан та уже придбав квитки на трансатлантичний лайнер, хоча напередодні змінив плани, а згодом помер у Мюнхені на самоті, залишивши по собі два мільйони рейхсмарок (за тодішнім курсом приблизно $480 тис).

10-обкладинка тижневика “Scientific American Supplement”
“Scientific American Supplement”

Окремо слід сказати про взаємини німця та українця… Після особистого знайомства у Страсбурзі у середині 1870-х рр., Іван Пулюй і Вільгельм Рентген листувалися. Тримаючи колегу за серйозного вченого, від щирого серця наш земляк відіслав адресату пару вдосконалених “ламп Пулюя” і на підступність, ясна річ, не чекав. Експериментуючи з приладами, на початку 1890-х рр. Іван Павлович помітив, що, відбиваючись від окремих екранів, їх випромінювання залишає на гнучких плівках, вкритих барієм, контури предметів, через які проходять промені. На секрет власні досліди електротехнік не перетворював, а, можливо, навіть поділився у листі результатами і з герром Рентгеном.

Незворотного характеру події набули у п’ятницю, 8 листопада 1895 р., коли відлюдний завідувач кафедри до ночі засидівся в фізичній лабораторії Вюрцбурзького університету. Нащось він узяв ящик із цупкого картону, що використовувався в експериментах із трубкою Ленарда (Lenard tube), створеною у 1903 р. німецьким фізиком Філіпом фон Ленардом (Philipp Eduard Anton von Lenard; 1862-1947). Затим усередині розмістив екран барієвого платиноціаніду.

Аби переконатись у непрозорості картонної оболонки, професор затемнив кімнату, накрив картонним сховищем “трубку Крукса-Ґітторфа” (за іншою версією, то була лампа, подарована І.П.Пулюєм), яку попередньо з’єднав електродами з котушкою Румкорфа (Ruhmkorff coil), винайденою німецьким винахідником Ґенріхом Румкорфом (Heinrich Daniel Ruhmkorff; 1803-1877) для отримання імпульсів високої напруги.

*   *   *

Перш ніж іти додому, де його ніхто не чекав, Вільгельм Рентген перевірив обладнання і побачив слабке мерехтіння лампи; його було видно за кілька кроків. Слабке світло в темряві зацікавило дослідника, він пустив ще кілька розрядів з індукційного апарату, і щоразу мерехтіння повторювалося… Коли фізик відкрив картонну коробку, його вразив відбиток на екрані. Зображення, буцімто, підштовхнуло вченого до подальшого відкриття, яке збурило світ. Тим часом давно слід було йти спати, і дослідник почвалав собі з Богом.

Повернувшись додому, Вільгельм Рентген місця собі не знаходив. До понеділка чекати він не став, а зранку повернувся до лабораторії та відновив дослідження. Тоді, начебто, й були зроблені перші наукові нотатки. За легендою, наступні тижні професор фізики їв і спав у лабораторії, коли вивчав властивості дивних променів, які він, начебто, поіменував “рентгенівськими”, використовуючи змінний знак об’єктів – “Х”, запропонований у 1637 р. французьким математиком Рене Декартом. Отже, людство вчилося бачити предмети, приховані в темнім закритім об’ємі.

Свята випадковість піднесла німецького електротехніка на науковий Олімп. Про дивовижні світлини він одразу повідомив провідні наукові видання, а найближчі півроку прочитав купу лекцій. Відкриття настільки вразило колег, що на недоладні пояснення природи феномену – ніхто не звернув увагу. Зважаючи на резонанс, який викликали Х-промені в Європі, в лютому 1896 р. професор Пулюй прочитав кілька лекцій студентам Німецької вищої технічної школи в Празі. Легковажно він усміхався, мовляв, явище це йому добре відоме, – щонайменше, півтора десятиліття. На підтвердження педагог демонстрував власні світлини, схожі на знімки німецького колеги, а щодо лавр першості не переймався, бо Х-промені ще були не вивчені.

8-центральний корпус Німецької вищої технічної школи в Празі
Центральний корпус Німецької вищої технічної школи в Празі

*   *   *

Скажу від себе, хоча це ще більше заплутає ситуацію. Перша в світі медична флюорографія була зроблена 3 лютого 1896 р. у Дартмутському коледжі (Dartmouth College), Ганновер, штат Нью-Гемпшир. Того дня за допомогою Х-променів місцеві лікарі одного з найстаріших приватних дослідницьких університетів країни – брати Едвін Фрост (Edwin Frost) і Ґілман Фрост (Gilman Frost) уперше діагностували перелом зап'ястя у 14-річного місцевого школяра Едді Маккарті. Аби виконати експеримент, вони спробували зужити наявні прилади – Дартмутський коледж зібрав повну колекцію відомих у світі газорозрядних ламп. Лише одна з них генерувала Х-промені потрібної інтенсивності… І була це “Pulujlampe”, виготовлена на фабриці в Лейпцизі під серійним №1147. Експеримент американські лікарі описали в різних наукових виданнях, скрізь зазначаючи, що використовувалася “лампа Пулюя”.

І ще один украй важливий ракурс, про що прочитав у науковій розвідці “Перші радіобіологічні дослідження в Україні” (2013) О.П.Майдебури:

- Першим у Російській імперії дослідником Х-променів став професор Новоросійського (Одеського) університету Микола Дмитрович Пильчиков (1857-1908). Разом зі своїми співробітниками І.Тоділовским та В.Гернетом він вивчав тему, а результати власних досліджень опублікував в “Доповідях Паризької Академії Наук” в 1896 р. та у “Віснику дослідної фізики та елементарної математики” в 1896 р. Микола Дмитрович вивчав природу Х-променів та вплив на них фізичних чинників, досліджував природну радіоактивності солей радію і торію, показавши їхні іонізаційні, флуоресцентні та фотографічні властивості. Саме він став фундатором рентгенографії та рентгенології в Україні, бо під керівництвом М.Д.Пильчикова у 1896 р. почалося практичне застосування рентгенодіагностики в Одеських лікарнях.

Перша в Російській імперії радіологічна лабораторія також виникла в Україні: у 1910 р. її створили в Одесі. Ініціатором і керівником був талановитий геохімік і радіолог Євген Самійлович Бурксер (1887-1965). Починаючи з 1911 р., у лабораторії проводилися дослідження радіоактивності води, мулу, гірських порід та природних об’єктів Одеських лиманів, колодязної води і води з водогону Одеси, а вже у грудні т.р. результати оголосили на Другому Менделєєвському з’їзді й надрукували в статтях “Исследования радиоактивности Одесских лиманов” та “Радиоактивность одесской водопроводной воды”. Блискавично радіологія перетворилася на дослідницький інструмент широкого вжитку.

*   *   *

Вільґельм Рентґен
Вільґельм Рентґен

Але… Звернімося до хронології публічного (читай: друкованого) подання наукових відкриттів двома вченими, але погодившись: науковий конкурент українця виявився спритнішим і не в усьому порядним. Так, першу статтю – “Про новий вид променів: Попереднє повідомлення” (“Ueber eine neue Art von Strahlen: Vorläufige Mittheilung”), Вільгельм Рентген надрукував у січневому числі часопису “Доповіді фізико-медичного товариства у Вюрцбурзі” (Mittheilung Sitzungsberichte der Würzburger Physik.-medic. Gesellschaft”; 1896, №1). Чому? Бо особисто, 28 грудня 1895 р. подав рукопис до друку – ні, не в редакцію, а своєму приятелю, президенту Фізико-медичного товариства у Вюрцбурзі пану Леґману, котрий розпорядився терміново поставити публікацію в поточний номер. Може, й про журналістів у національних газетах він подбав…

Бо вже 5 січня 1896 р. австрійська преса (“Die Presse”), а 11 січня 1896 р. і богемська (празька газета “Bohemia”) просурмили про важливе відкриття професора Вюрцбурзького університету – “новий тип випромінення”. За деякий час завідувача кафедри фізики вшанували почесним ступенем доктора медицини, коли в університеті Вюрцбурґа відкрився такий факультет. Отже, офіційно сьогодні саме німецький фізик, не українець вважається батьком діагностичної радіології – галузі медицини, яка діагностує захворювання по зображенню внутрішніх органів.

…Коли у науковому світі почала штучно розкручуватися сенсація, наш земляк, здалося колегам – давно обізнаний на гарячій темі й ґрунтовно підготовлений. Про відкриття Рентгена І.П.Пулюй довідався 11 січня 1896 р. і, як свідчив старший син Олександр, одразу зрозумів: була використана його лямпа! Почитавши статтю німецького професора, українець і зовсім здивувався, коли не знайшов у тексті жодного посилання на себе.

4-одна з модлей лампи Пулюя

Одна с останніх моделей

лампи Пулюя

Як людина інтелігентна, завідувач кафедри фізики Іван Павлович витримав паузу, здолав зніяковілість і 15 лютого 1896 р. у великій аудиторії Німецької вищої технічної школи в Празі вперше продемонстрував високоякісні світлини, отримані власноруч: цілий хребет мертвої двомісячної дитини, туберкульозна рука 11-річної дівчинки, інші частини людського тіла, виконані за допомогою Х-променів із застосуванням “лампи Пулюя”. Більше того, у 1896 р. лондонський журнал “The Photogram” опублікував ростовий знімок кістяка людського організму, зазначивши; це перша у світі подібна світлина і що її автором є професор Пулюй, котрий використав власний прилад.

*   *   *

Затим у “Доповідях Імператорської Академії наук у Відні” з’явилися давно подані до редакції дві наукові праці Івана Пулюя: “Про походження рентгенових променів та їхній фотографічний ефект” (“Über die Entstehung der Röntgenstrahlen und ihre Рhotographische Wirkung”; 13 лютого 1896 р.) і “Доповнення до обговорення статті “Про виникнення Рентгенових променів та їхній фотографічний чин” (“Ergänzung zur Diskussion des Artikels Über die Entstehung der Röntgenstrahlen und ihre Рhotographische Wirkung”; 5 березня 1896 р.). Тим часом наступні дві статті В.Рентгена були опубліковані у березні 1896 р. і травні 1897 р.

Аби закрити тему першості у відкритті, скажу: шляхетно, по-лицарськи Іван Пулюй визнав пріоритет Вільгельма Рентгена. З якого біса? На лист українського фізика із прямим запитанням: чи, бува, не використовував колега у своїх дослідженнях подаровані йому лампи Пулюя, німецький професор просто не відповів. Окрім того, німець відмовився виголошувати Нобелівську промову після вручення йому нагороди, бо не любив оповідати про обставини свого відкриття. Нарешті, В.Рентген заповів спалити власний архів після його смерті, що і було зроблено. Хоча вчені знали одне одного зі студентської лави, ніколи нобелівський лауреат не цитував роботи українця… Трапляються перемоги із гіркотою поразки.

13-Перша сторінка статті Про походження рентгенових променів та їхній фотографічний ефект, 1896 р.

Перша сторінка статті "Про походження

рентгенових променів та їхній

фотографічний ефект", 1896 р.

Попри світове визнання, душевної рівноваги до самого скону Вільгельм Рентген не здобув. Останні роки життя перетворили завідувача кафедри фізики Мюнхенського університету на відлюдника, котрий у стерильній самоті мешкав у заміському будинку за 60 км від столиці Баварії, а через скнарість їздив на службу у вагоні третього класу. Першу біографію В.Рентгена видав у 1936 р. німецький біолог і письменник Франц Неґер (Franz Wilhelm Neger; 1868-1923), де відкритим текстом нівелював значення його розхвалених відкриттів, написавши так:

- Коли хтось із вчених будь-якої країни ледь торкався цікавої тематики в галузі фізики, негайно Рентген біг до лабораторії, аби самому розробляти ту проблематику.

Нарешті, як саме ставився до колег перший Нобелівський лауреат у галузі фізики, у книжці “Зустрічі з фізиками” (1960) розповів радянський фізик українського єврейського походження, організатор науки, знаний як “батько радянської фізики”, Абрам Іоффе (1880-1960). Під час їхньої останньої зустрічі влітку 1914 р. метр погодився із побажанням колишнього асистента: так, вони опублікують спільні праці (17 лабораторних зошитів, 300 сторінок тексту) із дослідження фотоефекту в опромінених кристалах. Для переконливості В.Рентген продемонстрував великий конверт, в якому був рукопис, підготовлений до друку. На ньому А.Ф.Іоффе побачив дивний напис: “Висловлюю останню волю: після моєї смерті спалити”. Заповіт духівники в 1923 р. виконали неухильно.

*   *   *

Чи сильно нервував Іван Павлович Пулюй, що його відкриття, як і світова слава – дісталися іншому? Настрій з того приводу відтворив великий прозаїк. У 1987 р. український прозаїк Роман Іваничук (1929-2016) видав химерний твір, де перетинаються долі князя Данила Галицького, Івана Франка, Василя Стефаника, інших наших. Зблиснув у сюжеті й Іван Пулюй, до якого на гостини завітав молодий професор теоретичної фізики Альберт Ейнштейн; насправді в 1911-1912 рр. той був сусідом українця на Сміхові, району Праги та неодноразово гостював на дачі в українця. У романі “Шрами на скелі” ледь-но наш земляк узявся нарікати на несправедливість Нобелівського комітету і неетичний вчинок В.Рентгена, як Ейнштейн промовчав, сказав по хвилі:

- Не можу вас нічим утішити: що сталося – не відстанеться. Хай залишиться при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, рутенцями, – яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінетеся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа.

Іван Пулюй мав стрункий світогляд, світобачення справжнього науковця і вмів ним користуватися: бо не робив відкриття заради слави та чинів, а прагнув пояснити Натуру – собі та іншим:

- Закон, що сила не пропадає, має загальне значення. Він править як фізичним, так і моральним світом, де діє сила правди на людський розум з такою повнотою, з якою Сонце притягає Землю, або атом діє на атом. Що ми пізнаємо як щиру правду, те мусимо й признати за правду, коли ми люди з розумом.

Ні, Іван Павлович Пулюй ніколи не погоджувався, коли в його присутності хтось приписував українському народу меншовартість або неосвіченість. Лише з’явилася така можливість, він всіляко намагався підтримувати та розвивати національну науку. Нагадаю: новий статут Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка (НТШ) у Львові було прийнято на загальних зборах 13 березня 1892 р.; і просвітницьке товариство перетворилося на багатопрофільну академію наук – з пріоритетом до проблем українознавства. Випадала можливість, І.П.Пулюй публікував авторські наукові та науково-популярні статті: спочатку – в “Записках НТШ”, а згодом у “Збірнику математично-природничо-лікарської секції НТШ”. Окрім іншого, “український Едісон” поволі розробляв національну науково-технічну термінологію. Тож логічно, що з-поміж перших дійсних членів НТШ значилося його прізвище.

14-перша чеська електростанція змінного струму у Празі
Перша чеська електростанція змінного струму у Празі

*   *   *

Життя в Західній Європі стрімко рухалося в майбутнє, капіталізм у Старому Світі викликав бурхливу індустріалізацію. На вістрі часу знову опинився Іван Пулюй. Коли в 1889 р. австрійський уряд вирішив субсидіювати будівництво національних електростанцій, урядовим консультантом виступив українець. Із робочим візитом він відвідував міста Богемії та Моравії, переконуючи представників самоврядування скористатися новітніми здобутками науково-технічного прогресу.

Це було не просто. Навіть у столиці Королівства Богемія – у Празі, бюрократична тяганина довкола спорудження першої електростанції тривала сім років. Різні погляди вирували з приводу типу – виробляти варто постійний чи змінний струм? Саме Іван Павлович Пулюй твердо обстоював економічні та екологічні переваги електростанцій змінного струму. Зрештою, у 1898-1900 рр. у празькому районі Ґолешовіце, на березі Влтави з’явилася перша в місті парова електростанція з п’ятьма альтернаторами потужністю 800 кВт кожний. Колись будували на совість. ГЕС закрили тільки в 1972 р. – за час експлуатації обладнання повністю зносилося.

На зламі XIX – початку ХХ століть державний радник з електротехніки Богемії і Моравії очолював проектування та будівництво електростанцій на змінному струмі не лише у Празі, а й по цілій Австро-Угорщині. Завдяки енциклопедичним знанням українець здобув величезний авторитет в наукових колах, у середовищі промисловців і громадських діячів. Адже споруджувані під його наглядом ГЕС мали найвищу якість, а за екологічними вимогами випереджали всі існуючі зразки.

15-Імператорський орден Залізної корони
Імператорський орден Залізної корони

У 1906 р. із нагоди 100-ліття Німецької вищої технічної школи в Празі за визначну науково-педагогічну діяльність професора Івана Пулюя вшанували Імператорським орденом Залізної корони (Kaiserlicher Orden der Eisernen Krone) III ступеня; це означало автоматичну посвяту в лицарі (ritter) та свідчило про набуття шляхетності.

У 1910 р. український вчений отримав високий державний ранг – “Радник двору”, котрий консультував та опікувався питаннями науки.

У 1913 р. Івана Павловича Пулюя колеги обрали почесним членом Віденського електротехнічного товариства.

*   *   *

Наприкінці життя Іван Пулюй звернувся до гострої публіцистики та написав дві німецькомовні брошури: “Польські русофіли та масові арешти свідомих українців у Галичині” (“Polnische Russophile und Massenverhaftungen bewusster Ukrainer in Galicien”) і “Україна та її міжнародно-політичне значення у 1915 р.” (“Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung”). Книжечки представили автора, як мудрого політика, котрий розуміє історичне значення України, а, передбачаючи важливі події, – бачить її світле майбутнє. Як вам така думка, висловлена за два роки до самого початку Української Революції 1917-1920 рр.?

- Поневолені народи Росії мають бути вільними й зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі...

18-удосконалена лампа Пулюя
Удосконалена лампа Пулюя

Чуєте, як актуально постулат лунає через сто років?… Утім, це лише постулат, бо у власних міркуваннях Іван Пулюй пішов далі, випереджаючи саму ідею створення Євросоюзу, принаймні – у Центральній Європі. Питання про економічну інтеграцію України з європейськими країнами мало всі підстави – і політичні, й культурологічні.

- Українці знають, що Україна мала в минулому і може мати в майбутньому спільні культурні, господарські та політичні інтереси не зі Сходом, а з Заходом і Півднем, що сучасні інтереси народів створять міцне підґрунтя для побудови нової Європи і для міжнародного становища України... Самостійна Україна є Гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не тільки гарантія миру в Європі, але також гарантія національних прав народів Австро-Угорщини й усього німецького народу.

Пропонувався союз з Австро-Угорщиною та Німеччиною, що спиралося на факт: у середині 1910-х рр. ті країни були для України меншим злом, аніж царська Росія. За даними статистики, під владою австрійського цісаря у 1911-1914 рр. мешкало чотири млн українців. Для них було відкрито 2450 початкових українських шкіл, 13 гімназій, 15 кафедр у Львівському університеті, тоді як під Московією, де проживало більш як 26 млн наддніпрянських українців, не існувало жодної української школи, не кажучи про гімназії, часописи та університетські кафедри.

20-Меморіальна дошка в Тернополі
Меморіальна дошка в Тернополі

*   *   *

Орієнтованість на освічену Європу, а не на федерацію з радянською Росією, чим попервах наївно страждав президент УНР Михайло Грушевський, виразно розрізняла тих двох патріотів. У двох, вище названих авторських брошурах Іван Пулюй спробував сформулювати українську мрію, яку так і не спромоглися дати народу національні політики.

Нехай його досить поблажливо називають “монадною особистістю”, проте для України Іван Павлович Пулюй став справжньою особистістю українського Ренесансу, котра представляла рідний народ, національну культуру та непросту епоху.

- Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета національних прагнень – визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де після довголітнього рабства український народ вестиме нарешті вільне в усіх відношеннях національне життя, розвиватиме вільно великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього!

Ще сто років тому Іван Пулюй зробив футурологічний прогноз.

- В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність, а про її послаблення не можна думати, поки Московщина володітиме Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не стільки в інтересах цих держав, скільки в інтересах цілої Європи.

*   *   *

Чітка громадянська позиція та високі моральні чесноти українського любомудра були настільки переконливі, що професора фізики удостоїли високого титулу “Радник двору”, а в 1916 р. запропонували посаду міністра освіти Австро-Угорської імперії, від якої вчений відмовився, бо мав багато наукової праці й мало здоров’я. Закінчуючи читати мій есей, хтось зниже плечима: переклад Біблії українською мовою, Х-промені, “лампа Пулюя” – добре, а що для практичних потреб зробив учений? Скажу.

19-прилад Івана Пулюя для вимірювання механічного еквівалента теплоти_ гравюра, 1897
Прилад Івана Пулюя для вимірювання механічного еквівалента теплоти

Не повірите, але саме українець І.П.Пулюй розробив прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти й особисто керував запуском (1891) у Празі першого трамвайного маршруту. Це він запропонував новітні конструкції телефонних станцій та абонентських апаратів із застосуванням розподільчого трансформатора, захищених від сильних електричних струмів, що запатентували, а потім успішно застосували декілька промислово розвинених країн Старого Світу.

Пишаймося, наш земляк винайшов і запатентував у 1881 р. переносну безпечну лампу, що на практиці полегшила працю цілого покоління у шахтах. Під його наглядом ставала до дії перша в Європі електростанція на змінному струмі, потім – кілька найбільших електростанцій на змінному стумі в Австро-Угорщині тощо. Радник двору дбав не про статки і маєтки, а розвивав, у першу чергу, науку: заснував Електротехнічні товариства у Відні та Празі, а також спеціальний журнал з електротехніки, сам писав наукові розвідки з електродинаміки змінних струмів, що лягли в основу окремих розділів сучасної теоретичної електротехніки.

Він ніколи не чекав, коли йому створять належні умови для наукових досліджень, або ж – коли на допомогу прийдуть фахівці із суміжних професій. Наприклад, аби прискорити дослідження з електротехніки, а значить, теоретичну науку поставити на службу практичного застосування, студент Страсбурзького університету оволодів мистецтвом видування скла, а потім допоміг опанувати те вміння юному колезі – Ніколі Теслі! Нечувано, але І.П.Пулюй виготовляв оригінальні вакуумні апарати, які публічно експонувалися й відзначалися престижними преміями та дипломами на міжнародних виставках. Деякі із унікальних зразків придбав для колекції найстаріший у Європі технічний музей, паризький Музей мистецтв і ремесел (Musée des arts et métiers).

*   *   *

Чим велетню віддячила Батьківщина?

Ситуація навіть із прахом українського фізика – критична. Кілька років тому – 2016 р. сплив термін оренди місця під гробівець родини Пулюїв, і досі ніхто з нащадків ученого не відгукнувся на пропозицію адміністрації цвинтаря продовжити договір оренди. Чому Україна, про яку вчений із всесвітнім іменем завжди думав і дбав, – ганебно мовчить?..

І на закінчення – кумедно-сумна ситуація, що склалася на малій батьківщині вченого – у смт.Гримайлові Гусятинського району Тернопільської області… Як стверджує блогер-культуролог Ірина Пустинникова із Кам’янця-Подільського, котра веде е-сторінку “Замки та храми України”:

- Біля підвалин місцевого замку роду Лудзіцьких гербу Гримала, розібраного на прокладання дороги радянськими солдатами, у занедбаному парку на 13 га стоїть пам’ятник бородатому добродію, місцевому уродженцю Івану Пулюю, вченому-винахіднику рентгенівських променів; поруч, біля паркової брами – сторожка. Зважаючи на щільність кущів навколо пана Пулюя, влітку та восени він ховається в густій листяній засідці. Ніякого постаменту під геніальним земляком немає.

Чому так сталося? Як переказують місцеві жителі, з пам’ятником І.П.Пулюю трапилася пригода. Свого часу українська діаспора дала грошей на монумент. Кошти, як це водилося, успішно розікрали. Аж тут новина: – До нас їдуть ревіз... меценати! Часу лишалося обмаль, тому нашвидкуруч зібрали мінімум – та виготовили гранітне погруддя, встановлене біля міського Будинку культури. А зробленого з невідомо чого Пулюя на повний зріст швидко сховали в сараї комунального господарства, подалі від цікавих очей. Соромно…

Далі – ще бридкіше. Відкриття відбулося, але за деякий час у Гримайлові сталася пожежа, яка знищила сарай. Та не з полохливих був Іван Пулюй – у вогні не згорів… Так і досі стоїть видатний українець: влітку – у непролазних хащах кропиви, без постаменту, без слави у гінких бур’янах. Нехай пекельним докором лунають слова професора Вільгельма Формана (Wilhelm Foremann), мовлені в ювілейній радіопередачі Австрійського радіо з нагоди 50-річчя від дня смерті вченого:

- Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини, він належав до тих, хто у другій половині XIX та на початку XX століть формував світ.

Олександр Рудяченко

Початок оповіді:  Іван Пулюй. 1. Фізика: закон Божий

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-