Вже не повзає й не агукає. Фільм «Екс» треба просто побачити
"Из всех искусств для нас важнейшими являются кино и цирк", – казав Вова Лєнін і, між іншим, знав, що каже. Вчора на сеансі "Екс" в Оушн-плазі російськомовна парочка в нас за спиною, що коментувала, по ходу дедалі ентузіастичніше, події на екрані, під кінець фільму перейшла на українську: втяглися. Штука в тім, що саме так і має працювати історичний бойовик: головна до цього жанру вимога – бути engaging, "затягувати".
"Екс", до речі, не тільки їстівний (схоже, з "неїстівного" немовлячого періоду – коли глядачеві пропонувалось суто "по-батьківському" тішитися з того, що "своє", диви-но, а повзає й агукає, як людські, – українське кіно вже, нівроку, виросло, і це, треба визнати, сталося куди швидше, аніж сподівались навіть найзапекліші оптимісти).
Цей фільм вартує як масового глядача, так і кваліфікованої розмови – зокрема про те, як наша сп'ята на ніжки дитина заговорила (дуже цікава тема!), про те, де в нашій культурі збереглись, а де їй "відбито" зони "історичної чутливости" (які типажі вдаються живими, а які ні, й чому так), – але наразі я краще помовчу, не стану спойлити, благо фільм щойно вийшов на екрани, і спочатку треба його просто побачити – якомога "соборнішою" масою глядачів...
Резюме: годуйте своє кіно – хоча б для того, щоб не годувати чужу армію.
Оксана Забужко
FB
реклама