Іван Їжакевич. 2. Нестор-живописець від української ідеї

Іван Їжакевич. 2. Нестор-живописець від української ідеї

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про українського живописця, графіка і драматурга Івана Їжакевича

Раз-у-раз він згадував напучання Михайла Врубеля:

- Академія мистецтв, якщо на неї покластися, – мало дає. Найкраща школа – природа.

Хронічний брак коштів завершити освіту таки не дозволив. У 1888 р. український маляр Іван Їжакевич покинув клас Іллі Рєпіна. Він навіть написав прохання, мовляв, подаю вам на розгляд “35 примірників гравюр і малюнки частин людських фігур із гіпсу, згідно з параграфом Академічного статуту, за які маю честь уклінно просити Художню раду Імператорської Академії мистецтв удостоїти мене званням вчителя малювання з правом викладання малювання в середніх навчальних закладах”… Та творчий доробок українського студента ніхто не зважив.

Тому на подальші сім років історія з вищою освітою завмерла у мертвій точці.

Для годиться скажу: лише 21 грудня 1895 р. Художня рада Санкт-Петербурзької Імператорської Академії мистецтв видала колишньому вільнослухачеві свідоцтво вчителя малювання у середніх навчальних закладах. Кажуть, немає злого, щоб на дороге не вийшло. За ці сім років, прожитих без свідоцтва художника І класу, Іван Їжакевич навчився виживати – один у Північній столиці:

- Будучи на третьому курсі, вирішив я спробувати зайнятися ілюстрацією.

Діялося це у 1887-му році. Перший малюнок студента прийняв до друку часопис “Живописное обозрение стран света”... Подальші півтора року довелося горя скуштувати, поки не опанував він матеріал, не поставив руку і не засвоїв поширених журнальних прийомів, типових для ілюстраторів свого часу. Знаєте, із добрий десяток разів намагався студент Академії потрапити у найпопулярніший у Санкт-Петербурзі часопис “Нива”! Та все марно… Попервах автору одразу відмовляли, згодом – приймали роботи та не друкували, потім – висловлювали зауваження і відправляли перероблювати... На білому коні українському селянину в столицю Імперії не в’їхати.

На захід, журнал Нива
На захід, журнал Нива

*   *   *

За сім років, прожитих без свідоцтва художника І класу, Іван Їжакевич перетворився у Північній Пальмірі на відомого графіка, окрасу будь-якого художнього відділу, особливо – коли йшлося про ілюстрації на історичні теми.

Відомого графіка? Так, саме відомого. Скажімо, №47 щоденного часопису “Нива”, що друком з’являвся ледь не півстоліття (1870-1918), у 1895 р. вмістив портрет маляра, детальний життєпис і факсиміле його картини, на якій завмерли діти біля отари овець на рідному вишнопільському полі, а вдалині бовванів шестикрилий вітряк. Упродовж подальших 29 років український митець співпрацював із виданням, для якого створив кілька сотень ілюстрацій, і незчувся, як перетворився на українського Нестора-літописця від малювання.

Першими у творчому доробку молодого майстра зарясніли побутові сюжети і колоритні краєвиди: “Біля криниці”, “Рибалки-любителі на Дніпрі під Києвом”, “На Масляну”, “Сільська ковзанка”, “На весілля”, “Ворожіння”, “Гадання під Новий рік”, “Косовиця”, “Жнуть очерет”, “Ловлять раків", “Вітряки за селом”, “На баштані”, “З річки”, “На пасіці”, “Український косар”, “Переселення”, “Веселка”, “У кузні”, “Мати йде”, “Маленькі трудівники”, “Горе гірке”, “Переділ землі між селянами”, “На річці Дніпрі, збір лози для вичинки кошиків”. Вражало, що кожна з тих ілюстрацій сяяла яскравою деталлю: каганець, люлька, колиска і таке інше – що створювало враження, випромінювало народність, точно відтворювало селянський побут.

Мати йде, 1897 р.
Мати йде, 1897 р.

*   *   *

Услід за французьким мислителем-просвітником Дені Дідро (Denis Diderot; 1713-1784) поцікавлюся та наведу авторську версію:

- Чому твори античних художників такі величні? Тому, що вони відвідували філософічні школи.

Переформулювавши запитання, запропоную власну відповідь:

- Чому твори класичних українських художників такі величні? Тому, що вони не втрачали, а лише поглиблювали зв’язок із рідною землею.

Якось логічно, у роки активного співробітництва із петербурзьким часописом “Нива” постали перші ілюстрації Івана Їжакевича до поем Тараса Шевченка: “Причинна” (1883-1894), “Гайдамаки” (1889-1893) “Катерина” (1895-1895) й таке інше. Відтоді до творів геніального Кобзаря український маляр із місцини “Викрадений скарб” повертався кожне десятиліття. У такий спосіб у живописі Російської імперії Іван Їжакевич перетворився на невтомного провідника української національної ідеї.

Пісня кобзаря, 1950 р.
Пісня кобзаря, 1950 р.

За графічними роботами до Кобзаревих творів у творчості ілюстратора окреслилася широка історична тематика: “З життя Запорізької Січі”, “Приготування запорожців до походу”, “Козаки повертаються з морського походу”, “Прийом новобранця”, “На розвідках”, “У засідці”, “Язика зловили”, “Запорожець”, “Максим Залізняк”, “Запорожець у зимовому одязі”, “Біля корчми”, “На дозвіллі”, “Кобзар на могилі”, “Український кобзар”, “Григорій Сковорода в дорозі”. Що прикметно, Іван Їжакевич не обмежувався виключно побутовими картинками з життя українських селян, а за подальшу чверть століття опублікував величезну кількість іконописних творів та олійних картин дохристиянської й християнської тематики, які й досі вражають глядача граничною деталізацією змальованих персонажів.

*   *   *

Знайшов доволі цікаву деталь про технологічну методу, якою користувався наш земляк. Сучасні арт-критики зробили висновок, що авторські малюнки Іван Їжакевич виконував на самшитових дошках, пером або розмиванням туші, лише потім отримані ксилографії гравірували, готуючи до друку. Кажуть, що такі авторитетні художники свого часу, національні романтики, як Віктор Васнецов (1848-1926) і Михайло Нестеров (1862-1942), захоплювалися не стільки майстерністю чи скрупульозністю українського колеги, скільки працьовитістю та винахідливістю.

І друга, доволі важлива річ: наприкінці ХІХ століття Іван Їжакевич довершено опанував техніку гризайль (фр. Grisaille від gris – сірий). Взагалі, це такий вид живопису, що виконується тоновими градаціями одного кольору, найчастіше сепії або сірого. Найчастіше цю техніку зуживають задля створення намальованих барельєфів, інших архітектурних або скульптурних елементів.

Ось звідки рельєфність у графічних роботах Івана Їжакевича! Більше того, техніку живопису гризайль український художник виконував у… два кольори, що якнайповніше відповідало його нахилам автора-ілюстратора. Це дозволяло скупими засобами досягати значного художнього ефекту.

Не пригадую, хто саме, але гарно сказав:

- Справжніми малярами стають ті, хто починає з того місця, на якому закінчили їхні попередники.

*   *   *

Зі сторінок наймасовішого і найпопулярнішого в Російській імперії журналу “Нива”, а також із часописів “Всемирная иллюстрация”, “Северное сияние”, “Солнце России”, Іван Їжакевич знайомив широкого читача з історією, літературою та побутом українського народу. Із часом ілюстратор періодичних видань логічно перетворився на популярного книжкового графіка, котрий здобув славу не тільки в українській діаспорі, а й у Північній столиці. Адже відтепер київському маляру петербурзькі видавці пропонували ілюструвати як “Кобзар” Тараса Шевченка, так, скажімо, й історичний роман “Князь Срібний” Олексія Толстого.

Може скластися враження, що колишній вихованець Лаврської малювальної школи втиснувся в рамки графіка-ілюстратора. Насправді це не так. З одного боку, оригінали малюнків, створені для численних періодичних видань, хоч і переходили у власність видавця, але жваво… купувалися, потрапляючи до приватних зібрань, в експозиції музеїв. З іншого боку, за авторські олійні картини у 1884-1888 рр. студента було вшановано кількома срібними медалями; і надалі його живописні твори прекрасно продавались, як у Російській імперії, так і за її межами.

Скажімо, серед полотен талановитого живописця, присвячених історії України-Русі, слід назвати такі: “Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь”, “Тарас Шевченко – пастух”, “Повстання киян у 1113 році”, “Битва чернігівського князя Чорного з древлянами”, “Битва козаків з ляхами”, “Торг невільниками в Туреччині”, “Привели до пана”, “Гайдамаки оволодівають Уманню”, “Уманська різанина”, “Повстання селян у Галичині”, “Бунт селян у селі Веселому 26 лютого 1861 р.”

Тарас Шевченко - пастух, 1935 р.
Тарас Шевченко - пастух, 1935 р.

Починаючи з 1890-х рр., Іван Їжакевич з етюдником часто мандрував Україною: Полтавщина, Київщина, місця Запорізької Січі... Із національних пленерів почався період творчої зрілості. Відтоді із Північної Пальміри самобутній маляр раз-у-раз приїздив на Батьківщину, де робив численні замальовки та етюди, які згодом лягали в основу історично вивірених ілюстрацій.

*   *   *

Великий талант часто зазнає великих випробувань.

Не стала винятком і доля Івана Їжакевича. Коли, здавалося, щастя зазирнуло в їхнє віконце: він став витребуваним у Північній столиці графіком, гараздилося сімейне життя, – раптом дружина маляра Аграфена Яковлєва захворіла на сухоти і зійшла в могилу, а невдовзі 16-річний син Олександр наклав на себе руки.

Світ перетворився на безодню, з якої 44-річний митець не бачив виходу.

У пошуках місця сили Іван Сидорович назавжди повернувся в Україну.

Важко стверджувати, чого тоді він більше прагнув: молитися до Бога, писати ікони чи забутись у роботі… Але у 1905 р. відомий маляр прийняв пропозицію Комітету з охорони пам’яток старовини та обійняв посаду: спочатку – педагога, а потім – й художнього очільника малювальної школи Києво-Печерській лаври. Скажу більше, подальший рік маляр навіть мешкав у київській обителі, а подеколи навіть думав висвятитися на ченця…

Києво-Печерська лавра
Києво-Печерська лавра

Якимось дивом-дивним збереглася заява вільнонайманого художника І.С.Їжакевича від 12 липня 1905 р. на ім’я намісника Лаври, митрополита Київського і Галицького Флавіана (в миру – Микола Городецький; 1840-1915):

- У відповідь на усний запит Отця Намісника Лаври, на яких умовах я погоджуюся викладати малювання в Лаврській малювальній школі, маю честь заявити... З огляду на те, що я, як колишній вихованець Лаврської малювальної школи, хочу бути зі свого боку тепер корисним Лаврі, у відповідь на її попередню турботу про мене, погоджуюся викладати протягом того часу, поки триватиме моя праця в Трапезній церкві, – безкоштовно, присвячуючи школі приблизно дві години на день. Коли завершиться праця в Трапезній церкві, я погоджуюся викладати в школі з оплатою 100 рублів на місяць як прийнято платити викладачам малювальних закладів.

*   *   *

У Лаврській малювальній школі як педагог Іван Їжакевич викладав один навчальний рік – 1905/1906-й. Чому? Світ не медом мазаний. Про це він так писав:

- У Лаврській школі я працював один рік як учитель, безплатно. Це було мною зроблено, щоб поквитатися з Лаврою за те, що колись тут учився, а по другому плану, яким я мав обмежити себе від Духовного Собору – втручання в мою справу, справу мого плану. Протягом одного року план той був виконаний, і в результаті всі працівники-учні в цім розписі (sic!) одержали нагороду за ухвалою Митрополита Флавіана. Надалі працювати я відмовився: Духовний Собор видав таке рішення; коли мені належало уже перейти на платню, а саме: малювати ікони та учнів водити у святкові дні до церкви. Я на це не погодився і покинув школу, а всю роботу учнів, що робилась упродовж року, монахи найшли непотрібною, і все спалили.

Схоже, тоді у Лаврській малювальній школі дещо діялося не за законами Христової любові до ближнього, тому і здійснити задумане маляру не вдалося. Разом із тим, на посаді викладача Іван Сидорович Їжакевич зреалізував цікавий задум: ​​за його ескізами і під його орудою вихованці школи розписали інтер’єр церкви Всіх Святих над Економічною брамою (або: Всіхсвятська церква) Києво-Печерської лаври, яка вважається прекрасним зразком архітектури українського бароко XVII століття. Розташований на північній межі верхньої території Лаври храм був збудований коштом гетьмана Івана Мазепи у 1696-1698 рр.

Воскресіння Ісуса Христа, Трапезна церква Києво-Печерської Лаври, 1900- рр.
Воскресіння Ісуса Христа, Трапезна церква Києво-Печерської Лаври, 1900- рр.

Попри інтриги з боку Духовного Собору, Іван Сидорович сумлінно виконував свою справу, залишаючись вірним кодексу православного іконописця: ікона повинна бути поза часом, рухатися до глядача у світлі, а зображені люди та події дві тисячі років тому мають бути зрозумілими і через дві тисячі років. Навчаючи у лаврській малювальній школі, давав учням розуміння – і божественної історії, й історії національної. Саме тому, окрім релігійних образів у Всіхсвятській церкві постала ціла галерея українських історичних діячів, канонізованих церквою: хреститель Русі князь Володимир, творці азбуки Кирило і Мефодій, Нестор-літописець, Алімпій-іконописець та інші.

Володимирська гірка, 1913 р.
Володимирська гірка, 1913 р.

*   *   *

Своїми вихованцями Іван Їжакевич міг пишатися не довго.

На жаль, після його добровільно-примусового звільнення улітку 1906 р. за рішенням Духовного собору Києво-Печерської лаври було змінено статус Лаврської малювальної школи на… звичайну “майстерню ремісників-іконописців”. Окрім іншого, бюджет навчального закладу урізали, на повному пансіоні залишилося десять (!!!) малолітніх учнів. З огляду на це, Іван Сидорович не тільки залишив посаду художнього очільника Школи, а й покинув стіни обителі.

Фрагмент розпису церкви Всіх святих Києво-Печерської Лаври, 1906-1906 рр.
Фрагмент розпису церкви Всіх святих Києво-Печерської Лаври, 1906-1906 рр.

Його колишній вихованець у Лаврській малювальній школі, а згодом співавтор деяких проєктів, живописець та іконописець Федір Коновалюк (1897-1984), котрий Івана Сидоровича називав “батьком”, ще простіше відтворив причини звільнення:

- У Лаврській школі працював учителем художник І.С.Їжакевич. То був педагог, який не вів школу як хотілося начальству, а як йому видавалося за потрібне. Він не вчив учнів малювати ікони, а вчив малювати з натури та композиції. Це начальству не подобалось, і його звільнили.

На зламі ХХ сторіччя талан в Україні мав бути на всі руки мастак: маляр і педагог, графік та іконописець, реставратор та ілюстратор. Тренером, як-то кажуть, Іван Їжакевич завжди залишався граючим. У 1906 р. він уклав договір та почав розписувати Свято-Покровську церкву у Покровському монастирі.

Покровський монастир, 1910 р.
Покровський монастир, 1910 р.

*   *   *

Мистецтвознавці підрахували – І.С.Їжакевич відроджував та розписував добрі два десятки церков, як-то: правий неф Успенського собору, Троїцький Іонинський монастир, розташований в історичній частині Києва Звіринець, Покровська і Борисоглібська церкви на київському Подолі, Золотоверхий Василiвський храм в Овруці, де Іван Їжакевич трудився разом із Миколою Реріхом та Кузьмою Петровим-Водкiним, Почаївська лавра, Рильське духовне училище, Троїцький собор у Катеринославі (тепер – Дніпро), собор в Катеринодарі (нині – Краснодар), Будинок митрополита і церква в Бєлгороді та інші.

Трапезний палата собору Антонія і Феодосія Печерських, Києво-Печерська лавра
Трапезний палата собору Антонія і Феодосія Печерських, Києво-Печерська лавра

Та найвідомішою роботою стало оздоблення у 1904-1908 рр. наймолодшого храму Лаври – Трапезного собору Антонія і Феодосія Печерських, збудованого у 1893-1896 рр. українським архітектором Володимиром Ніколаєвим (1847-1911). Варто відзначити, що розбивку стін під живопис, проєкт іконостаса, кіотів, солеї та панелей здійснив залучений до проєкту архітектор Олексій Щусєв (1873-1949); він особисто керував опорядними роботами, а в майбутньому став відомим як автор… мавзолею Леніна. Тим часом монументальний розпис новозбудованих в Києво-Печерській лаврі приміщень – палати і самої церкви – виконали художники Іван Їжакевич, Георгій Попов та московський маляр Андрій Лаков.

Трапезний собор Антонія і Феодосія Печерських, Києво-Печерська лавра
Трапезний собор Антонія і Феодосія Печерських, Києво-Печерська лавра

На хвильку уявляєте об’єм робіт із розпису Трапезної церкви і палати в Києво-Печерській лаврі? Спочатку в куполі було змальовано: Христос в оточенні архангелів, далі, у медальйонах – Праотці (лики Печерських Святих) та пророки Євангелісти (погруддя), потім – дві складні ікони “Собор преподобних печерських”. У Трапезній церкві: на стелі – “Вознесіння Богородиці”, затим – 16 фігур преподобних і таке інше. Загалом: мінімум 50 поодиноких фігур, об’єднаних орнаментами у єдиний ансамбль, а також вісім багатофігурних фресок, рахуючи “Різдво”, “Стрітення”, “Хрещення”, “Воскресіння”. За колишньою традицією учні Лаврської малювальної школи допомагали майстрові розписувати орнаментальні площини; під орудою маляра Георгія Попова вони також виконали чотири найбільші композиції, створені за ескізами І.С.Їжакевича.

Цілком заслужено український арт-критик, художник, педагог, доктор мистецтвознавства Платон Білецький (1922-1998) в одній зі своїх статей назвав Івана Їжакевича “останньої значною фігурою в історії київської іконопису”.

*   *   *

Іконопису без щирого богошукання нема. Беручись виконувати кожне замовлення, Іван Їжакевич не просто гаряче молився, а дедалі частіше думав, що вибив час йому вдягти рясу ченця, поповнивши лави братії Києво-Печерської лаври. Та, здається, Ісус мав інші плани і послав маляру Марію.

Спалахнуло нове кохання.

Пріорка, Київ
Пріорка, Київ

Невдовзі Іван Сидорович пошлюбив Марію Іванову, а в 1907 р. придбав шмат землі на Пріорці. Так називається місцевість на півночі Києва, що межує: на півдні з Куренівкою, на заході – з Мостицьким масивом, Вітряними Горами і селищем Шевченка, на півночі – з Мінським масивом, а на сході – з Оболонню. Там, біля схилів Пріорки, на придбаній ділянці на вулиці Миколи Садовського, 8-а, поставив він двоповерховий будиночок, заклав сад, кажуть, навіть захопився бджільництвом.

Будинок по вулиці Миколи Садовського, 8-а у Києві, сучасний вигляд
Будинок по вулиці Миколи Садовського, 8-а у Києві, сучасний вигляд

У другому шлюбі 24 січня 1909 р. народився син Михайло Їжакевич (1909-1975), котрий у 1935 р. закінчив Київську консерваторію по класу Льва Ревуцького, став академічним композитором і музичним редактором. Сім’я не поставила хрест на духовних шуканнях та мистецьких мандрах. Життя вигравало всіма барвами веселки, а стежка до їхнього помешкання ніколи не заростала. До мальовничого простого будинку Івана Їжакевича на Пріорці заходили Микола Лисенко, Леся Українка, Адріан Прахов, Віктор Васнецов, гуморист Остап Вишня, композитор Віктор Косенко, навіть авіатор Петро Нестеров... Навіть Лев Толстой та Микола Реріх!

У межах добродійної акції у 1910 р. разом із внучатим небожом Кобзаря, українським маляром і графіком Фотієм Красицьким (1873-1944) для видавництва “Час”, вони створили плакат з портретом і біографією “символу української нації” – Тараса Шевченка. Його надрукували нечуваним як на ті часи накладом: 100 тисяч примірників. Були й інші, не менш цікаві мистецькі проєкти. Скажімо, відомо, що Іван Їжакевич був закоханим у місто на Дніпрі і написав багато краєвидів Києва, які в 1913 р. вийшли друком у вигляді… альбому кольорових листівок.

*   *   *

Дивина та й годі, але його святі завжди були персоніфікованими, персоніфікованими до впізнання. Як стверджував у розвідці Олександр Гунько:

- Розписуючи храми, святих Іван Їжакевич малював із рідних та селян-сусідів, яких знав змалку. У Трапезній церкві Києво-Печерської лаври в образі Марка Гробокопача намалював він свого діда Родіона. Є тут також Трохим Легкий, сусід Їжакевичів, котрий зображений на картині “Жнуть очерет”. Дядько, який прилаштував Івана у школу іконопису, увічнений у церкві Всіх Святих над Економічною брамою. Шевченківського Перебендю художник малював із батька. – Далі – ще й таке: – Батько маляра відтворений в образі євангеліста Матвія на розписах Покровської церкви на київському Подолі. А праобразом євангеліста Луки слугував отець Мараховський – родич художника, священник із його рідного села Вишнопіль.

Перебендя, 1938 р.
Перебендя, 1938 р.

Розписуючи в 1911 р. церкву Святого Георгія Переможця на місці Берестецької битви, в якій Богдан Хмельницький зазнав поразки від польських військ, Іван Їжакевич відвідав Почаївську лавру. Невдовзі він вирушив у село Пляшева (нині – Радивилівський район Рівненської області), що стоїть за п’ять кілометрів від містечка Берестечко. Роботи з оздоблення у церкві Святого Георгія Переможця тривали до серпня 1914 р.

Іконостас Свято-Георгіївської церкви в с. Пляшева
Іконостас Свято-Георгіївської церкви в с. Пляшева

Разом із учнями Іван Їжакевич встиг на фасаді Свято-Георгіївського храму написати композицію “Голгофа”, створивши унікальний образ Христа Спасителя, намалювати чотири колоритних портрети на колонах, оздобити склепіння над балконом, а також ворота і двері. Зауважу: іконостас цієї церкви, виконаний художником, незвичайний тим, що написаний на фасаді (!!!) церкви, тобто знаходиться під відкритим небом. Бо центром “зовнішнього вівтаря” є саме розпис “Голгофа”.

*   *   *

А тепер – увага. Не забуваймо, композицію “Голгофа” понад століття тому Іван Їжакевич намалював на… блясі, тобто на шматку металу… Під дією сонця, дощів та снігу унікальний образ Христа Спасителя тьмяніє, тріскається, іржавіє, пліснявіє, вкривається грибком. Коли церкву Святого Георгія Переможця лише будували, планувалося, що іконостас на блясі – ​тимчасовий, бо згодом його замінять кам’яною мозаїкою…

Не замінили, не склалося. Десять років музейники, зокрема дирекція Національного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”, б’ють на сполох: за декаду кошторисна документація із 2,5 млн грн зросла в чотири рази… Ще рік-другий, і зовнішній вівтар “Голгофа” може зникнути. Назавжди.

На жаль, копітку працю маляра з опорядження Свято-Георгіївського храму урвала Перша світова війна. У зубчастій стіні, яка захищає Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”, відомий також як “Козацькі могили”, є прямокутні ніші. Колись їх прикрашали картини на козацьку тему, написані Іваном Їжакевичем на… металі! Вони відтворювали сцени Берестецької битви.

Свято-Георгіївська церква в с. Пляшева
Свято-Георгіївська церква в с. Пляшева

Потім сталося лихо… Коли у 1915 р. Пляшева окупували цісарські війська, “Козацькі могили” частково пограбували. Тоді, нібито, до Відня, вивезли дзвін (14 тонн) та… 11 авторських картин Івана Їжакевича. Крім них, окупанти поцупили ще й історичні хоругви Богдана Хмельницького, які полк донських козаків подарував церкві Святого Георгія з нагоди її освячення. На довершення блюзнірства – у самому храмі-пам’ятнику мужності українського лицарства цісарські війська влаштували… стайню.

Коли говорили гармати, мужності він не втратив. У роки Першої світової війни Іван Їжакевич проілюстрував “Буквар” українською мовою, написав кілька п’єс із сільського життя – “Гречаники”, “Селянська школа минулих часів”, підібрав до них музичний супровід.

*   *   *

Тільки по завершенні Першої світової війни, у 1917 р. митець повернувся до Києва. Оскільки творчу інтелігенцію Радянська влада тримала за дармоїдів, відомому іконописцю довелося влаштуватися на роботу – художником у робочий клуб Куренівського шкіряного заводу. Там він писав транспаранти до революційних свят, декорації до пролетарських вистав. Паралельно, аж до 1932 р. Іван Їжакевич викладав малювання та креслення в Єдиній трудовій школі №14 на Пріорці, допомагав учням ставити п’єси, як-то: “Наймичка” за поемою Тараса Шевченка, “Селянська школа минулих часів” Івана Їжакевича, – ілюстрував шкільні підручники та хрестоматії українською мовою.

У 1919 р. спільними зусиллями українських художників було створено Першу професійну спілку художників Києва; Іван Їжакевич брав активну участі у роботі творчого об’єднання. Що стосується творчості, працювати доводилось у різних стилях: книжкова графіка, монументальний живопис (стінопис Борисоглібської церкви, Успенського собору), портрети, пейзажі. Здебільшого, як-то кажуть, у шухляду майстер продовжував складати ілюстрації до “Кобзаря”, написав ряд картин, присвячених життю Тараса Шевченка. Хоч як він прагнув відкараскатися від вимог часу, але у середині 1920-х рр. Івану Їжакевичу довелося вступити до Асоціації художників Червоної України (АХЧУ).

Отже, державні установи відкрили для майстра замовлення. Отож для музеїв Києва, Харкова, Чернігова та Дніпра митець створив масштабні полотна “Битва чернігівського князя Чорного з древлянами”, “Битва козаків з ляхами”, “Бій у селі Веселому 28 лютого 1861” тощо. Картини мали успіх у відвідувачів обласних музеїв, і на замовлення Наркомосу України деякі з них автор написав у кількох примірниках.

*   *   *

У 1931-1935 рр. літній маляр виконав замовлення для Геологічного музею УАН (нині – Палеонтологічний музей). Йдеться про 14 тематичних монументальних панно-картин – “Історія Землі”, що зображували ландшафти різних геологічних періодів. Затим для будинку-музею Шевченка він малював полотна “Гайдамаки в Умані”, “Перебендя”, “Зустріч Т.Шевченка з сестрою Яриною”, “Похорон Шевченка”, “Мені тринадцятий минало”.

Не хочу, щоб у вас склалося враження, мовляв, у полі зору його творчих інтересів залишився лише станковий живопис. Ні, посилилася активність й книжкового графіка. Від початку 1930-х рр. Іван Їжакевич повернувся до ілюстрування літературних творів. Саме ним були графічно оформлені твори Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Григорія Квітки-Основ'яненка, історичний роман “Наливайко” Івана Ле.

Наприклад, у 1936 р. Державне видавництво художньої літератури України почало друк ілюстрованих видань творів класиків української літератури. Упродовж лише 1937 р. читач побачив ілюстровані Іваном Їжакевичем драму-феєрію “Лісова пісня” Лесі Українки, “Бориславські оповідання” Івана Франка, повість “Fata Morgana” Максима Коцюбинського.

*   *   *

Коли до Шевченківського ювілею (1939) вирішувалося питання – кому замовити оформлення “Кобзаря”, одноголосно зібрання вирішило доручити роботу Івану Їжакевичу. Ілюстрації до того твору стали творчою кульмінацією майстра. Працюючи в монохромній техніці, методом меццо-тинто автор намалював 31 ілюстрацію, які ввійшли до нового “Кобзаря”. Про граничну вимогливість справжнього майстра свідчить факт. За мотивами поеми “Катерина” Іван Їжакевич створив 13 варіантів ілюстрацій, і тільки одна з них потрапила до видання.

11 січня 1939 р. підготовлений матеріал здали у виробництво, наклад видання до 125-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка склав 20 тис. примірників. Автобіографічні Шевченкові поезії “І золотої, й дорогої”, “Мені тринадцятий минало” неначе переплелись у графіка з власним дитинством і, зрештою, стали не стільки ілюстраціями, скільки свідченнями епохи, класичними взірцями, а згодом прикрасили хрестоматії та підручники, на яких виховувалося кілька поколінь української молоді.

Наступною творчою удачею художника стали авторські ілюстрації до повісті “Пан Халявський” Григорія Квітки-Основ’яненка, виданої 1941 р. Із 40 підготовлених до видання малюнків книжку оздобили лише 27. І в цьому випадку Іван Їжакевич спромігся передати суть сатиричного твору. Найбільш довершеними стали портретні характеристики героїв. Не вдаючись ні до гротеску, ні до карикатурності, графік створив гостро сатиричні образи типових представників старосвітських поміщиків.

*   *   *

Зі світу духовного мистецтва в глибокий колодязь суворого життя його знову вкинула реальність. У 1940 р. друга дружина – Марія Іванова з необережності потрапила під трамвай і загинула. Син Михайло давно виріс і покинув батьківську хату, тож у затишному колись будиночку на Пріорці запанувала самотність. Не спокушаючи долю, Іван Їжакевич вів тихе життя відлюдника і святенника: зранку рубав дрова, носив із криниці воду, порався на городі, плекав і поливав садок, а за найбільший десерт тримав чай із сухарями та власним медком. Влада спробувала його розраяти, у 1940 р. присвоївши 76-річному митцю звання… заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Під час радянсько-гітлерівської війни митець продовжив працювати над “Енеїдою”; у друкованому вигляді книга з’явилася лише в 1948 р.; авторські ілюстрації до неї були створені у співпраці з давнім побратимом по пензлю, живописцем та іконописцем Федором Коновалюком.

Ілюстрація до Енеїди, Троянці і Дідона, 1940-і рр.
Ілюстрація до Енеїди, Троянці і Дідона, 1940-і рр.

У роки радянсько-гітлерівської війни Іван Їжакевич залишався в окупованому Києві. Як і всі містяни, він голодував, ледь зводив кінці з кінцями, але його художні твори виставлялися на малочисельних виставках, сяючи промінчиком надії на інше життя. Навіть у лихі часи, коли за подібні вчинки загрожував розстріл, Іван Сидорович тихо демонстрував людяність. У прямому й переносному значенні того слова.

У підвалі свого приватного будинку художник переховував дві єврейські родини. Саме в той час він розписував Свято-Покровську Подільську церкву і знав, що це – ніякий не героїзм, а обов’язок нормальної людини. Адже настоятель Свято-Покровської Подільської церкви о.Олексій (у миру – Олексій Глаголєв) також переховує – щоправда, у підвалі храму та на дзвіниці – єврейських дітей.

Попри те, що за сто метрів діяла німецька комендатура.

Природно, що по закінченні радянсько-гітлерівської війни Іван Їжакевич свідомо, а не через партійну кон’юнктуру не оминув у власній творчості воєнну тематику, створивши низку полотен: “Партизани у засідці”, “Ворог в оточенні”, “Вступ Радянської армії до Києва”, “У партизанському таборі” тощо.

*   *   *

У повоєнні років книжкова графіка майстра пережила піднесення. Небаченими досі накладами видавалися твори класиків української і зарубіжної літератури. На творчому злеті Іван Їжакевич проілюстрував збірку новел “Кленові листки” Василя Стефаника, оповідання “За готар” Ольги Кобилянської, “Карби” Марка Черемшини. Мені подобається, як один із сучасників порівняв Івана Їжакевича із видатним французьким гравером Ґюставом Доре (Paul Gustave Doré; 1832-1883), який стверджував: “Проілюструвати я можу все”.

На Куренівку майстер часто запрошував власних учнів: не лише на етюди, а щоб ті побачили первозданну Натуру. У повноті буття та простого людського щастя до Івана Сидоровича повернулася давня пристрасть – любов до музики. Ні, йдеться не про те, що маляр тонко розумівся на творах класиків, а про те, що сам він прекрасно співак та грав на улюбленій скрипці. Але суворі часи вимагають вчинків людяності.

Як пригадувала онучка українського композитора і диригента, засновника першої Української республіканської капели Олександра Кошиця (1875-1944), Оксана Анатоліївна Кошиць-Шевчук:

- Іван Сидорович був обдарованою особистістю: художник, співак із прекрасним голосом, скрипаль із абсолютним слухом, а до всього ж – надзвичайно людяна людина, із потужним українським духом. Добре пам’ятаю такий випадок. Улюблену скрипку у 1946-му році він продав та прийшов до нас із мамою на вулицю Захарівську, 23, та поклав усі гроші на стіл… Матері, котра із табору для політв'язнів у Архангельську після десяти років повернулася до Києва, він просто сказав: “Це тобі, Надю, на дочок – повертати не треба”. У такий спосіб він уклонився пам’яті мого батька, свого давнього друга, розстріляного у 1937-му році.

*   *   *

Якось дивним чином наприкінці 1940-х рр. стали зорі над Радянською Україною, і знаменитий маляр практично офіційно повернувся до храмового стінопису. Одного дня до Івана Сидоровича звернулася делегація священників кількох приміських церков Києва із проханнями оздобити храми авторськими роботами. Так у голодні повоєнні роки з’явилися нові фрески та ікони, що й досі експонуються в діючих храмах – церкві Покрови Пресвятої Богородиці на Пріорці (тодішній настоятель – Тимофій Коваль) та в Свято-Макаріївській церкві на Лук’янівці (тодішній настоятель – Георгій Єдлинський), що й досі стоїть на вулиці Стара Поляна, 46.

У першому випадку йдеться про храм, відкритий у вересні 1941 р., який належав Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1943 р. будівля серйозно постраждала від артобстрілу радянської артилерії, тому в 1944-1945 рр. частину апсиди, іконостас і жертовник довелося відновлювати коштом парафіян та енергією настоятеля храму о.Тимофія, тоді храм перейшов до РЦ. На кошти вірян поставили новий іконостас, бо після того, як у храмі радянські вояки облаштували… склад, на старий іконостас, за свідченням очевидців, не можна було без сліз дивитися.

Не відволікайтеся, рухаємося далі, а ви, лишень, уявляйте – про що йдеться.

Знаному маляру минуло 83 роки… 83! Щодня, майже п’ять років, глибоко літній митець у повоєнному Києві майже завжди пішки човгав із Пріорки (район вул. Мостіцької, Дубровицької, Вишгородської) на Шулявку – із вулиці Миколи Садовського, 8-а, на Борщагівську, 135, де мешкав його побратим по пензлю, вихованець і співавтор Коновалюк.

*   *   *

Ховаючись за воротами приватного будинку (не зберігся), маляр виконував духовне замовлення о.Георгія. Навіть на дев’ятому десятку Господь зберіг Івану Сидоровичу світлу голову, тверду руку та гострий зір. Про це свідчать майстерно виписані образи для кіотів Свято-Макаріївського храму, а головне – сам образ священномученика Макарія. Це попри те, що писалися ікони потайки, в епоху войовничого атеїзму та зневажливого ставлення держави до духовного мистецтва.

Свято-Макаріївська церква на Лук’янівці, Київ
Свято-Макаріївська церква на Лук’янівці, Київ

Отже, І.С.Їжакевич особисто написав ікони: священномученика Макарія, Божої Матері – “Несподівана Радість”, Святителя Миколая – “Мокрого”, великомучениці Варвари, Феодора Освяченого, священномученика Іоанна-воїна, преподобного Серафима Саровського. А ось решту ікон створили учні І.С.Їжакевича. Роботи тривали сім років. Освячення іконостасу та ікон о.Георгій здійснив лише у 1952 р.

Частину робіт, зокрема іконостас у Свято-Макаріївській церкві, Івану Їжаковичу довелося виконувати “підпільно”. При цьому, радянська влада не тільки закрила на такі факти очі: мовляв, що взяти з 80-річного художника? А й навіть до 85-річного ювілею Партія нагородила І.С.Їжакевича орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1951 р. вшанувала званням народного художника УРСР. Погодьтеся, треба було мати характер і силу духу, щоб у 1949-му однією рукою потайки, за парканом приватного будинку писати ікону Божої Матері – “Несподівана Радість”, а іншою, 5 травня 1949 р., у Спілці радянських художників України (Хрещатик, 54) – приймати орден Трудового Червоного Прапора.

*   *   *

Останній творчий вибух книжкової графіки від метра стався у 1950 р., коли Іван Їжакевич проілюстрував видання чотирьох поем Тараса Шевченка, а саме: “Кавказу”, “Сну”, “Єретика”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм... ”, а через два з половиною роки – “Сови” (1953).

Окрім іншого, на прохання директора Полтавського музею І.П.Котляревського, котрий особисто приїздив до маляра в Київ, на Бондарський завулок, 11, Іван Сидорович у співавторстві з Федором Коновалюком створив ряд картин: “Зустріч І.Котляревського з дунайськими козаками”, “Котляревський захищає бідну жінку”, 16 ілюстрацій до поеми “Енеїда”, п’єси “Наталка Полтавка” та водевілю “Москаль-чарівник” Івана Котляревського.

Без зайвої метушні минали його останні літа, і діялося це у київському передмісті – на Пріорці, що є продовженням Куренівки. Сам топонім, скажу вам, виник у середині ХVІІ століття, у період польсько-литовського панування. Адже саме тут знаходилася заміська резиденція пріора – настоятеля домініканського монастиря. За однією з версій, обитель ту в Києві збудували ще за часів князя Володимира Рюриковича. Але у другій половині ХVІІ століття землі домініканського монастиря конфіскували і передали православному Братському монастирю.

Київський Богоявленський чоловічий монастир, зруйнований у 1930-х рр.
Київський Богоявленський чоловічий монастир, зруйнований у 1930-х рр.

Останні роки життя видатний художник прожив у власному будиночку на Куренівці – по вулиці Миколи Садовського, 8-а. Працювати він продовжував невпинно, навіть у 98 років. Після смерті художника на мольберті незакінченою залишилася його остання картина “Декабристи в Забайкаллі”, яку він почав за тиждень до смерті.

Надгробок Івана Їжакевича на Байковому кладовищі в Києві
Надгробок Івана Їжакевича на Байковому кладовищі в Києві

Про що мовчки говорило останнє полотно?

- Художники пишуть світ очима любові, й тільки очима любові слід судити їх.

Олександр Рудяченко

Початок оповіді: Іван Їжакевич. 1. Під зірками, народженими Богородицею

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-