Іван Їжакевич. 1. Під зірками, народженими Богородицею

Іван Їжакевич. 1. Під зірками, народженими Богородицею

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Богом дарований йому вік закінчився несподівано…

Хоча негаразди зі здоров’ям почалися ще в середині 1950-х рр. На схилі літ знаменитий маляр майже оглух, зранку нездужав звестися на ноги. Допікало й запаморочення голови, коли довше звичайного він не їв; у таких випадках рятували настоянки звіробою та хвощу, які доводилося ковтати натщесерце. Під будь-яким приводом знаний митець відмовлявся від авто, яке часто із самого Києва за ним надсилали на Пріорку, аби Іван Сидорович особисто приїхали на Комітет чи Колегію: дорогою його немилосердно трусило в машині, а потім тривалий час нудило.

Проте до останнього зітхання почуття гумору Іван Їжакевич не втрачав, навіть у листах до знайомих скаржився він не стільки на здоров’я, скільки на нові порядки:

- Усі ці свята довелося святкувати і за новим, і за старим стилем. У наш час і тому, й іншому потрібно симпатизувати: першому – по старовині, а другому – по новизні.

На другий день після 98-річчя 19 січня 1962 р. у Києві народний художник УРСР помер. Видатного українського живописця, графіка і письменника поховали на Байковому кладовищі. Від 1964 р. надгробок Івана Їжакевича прикрасив бронзовий пам’ятник штучного каменю роботи скульптора Івана Шаповала. Скромно, як для маляра, котрий за своє творче життя намалював понад двадцять тисяч робіт, тепер розвіяних по цілому світові, але виконаних із величезною любов’ю до рідного краю. Про митця, котрий стояв на рівні розуміння свого часу упродовж чверті століття, давно хотів уповісти. Слідом за французьким есеїстом Полем Валері (Paul Ambroise Valéry; 1871-1945) не забувайте, коли читатимете:

- Художник пише не те, що бачить, а те, що побачать інші.

директор Київської рисувальної школи, художник Микола Мурашко 1

Директор Київської рисувальної школи,

художник Микола Мурашко

*   *   *

Український живописець, графік, іконописець і драматург Іван Сидорович Їжакевич народився 6 (18) січня 1864 р. у багатодітній родині в селі Вишнопіль Тальянської волостi Уманського повіту Київської губернії (нині – Тальнівський район Черкаської області). Ось що у “Сказаннях про населені місцевості Київської губернії” (1864) про місцину ту писав краєзнавець Лаврентій Похилевич (1816-1893):

- Вишнопіль – село при вершині струмка Кам’янки лежить за п’ять верст від сіл Зеленькова і Кам’янечого. Жителів обох статей – 1674; землі – 3087 десятин; належить село Володимиру Трзцинському. Церква Богословська, дерев’яна 5-ого класу; землі має 60 десятин, збудована 1778 р.

Батько майбутнього маляра, однодворець Сидір Іларіонович Їжакевич, походив зі збіднілого козацького роду, котрий здавна чумакував, але тепер винаймав землю та заробляв на життя хліборобством. Як написав один із родичів великого маляра, монументаліст, графік, літератор Нарцис Кочережко (1931-2015):

- Один з предків, Купріян Їжак, родом із Поділля, оселився на Звенигородщині й жив у чужій хаті. Нескоро нащадки його спромоглися на власне помешкання і воли. Але в 40-і роки XVIII століття Василь Їжак, прапрадід майбутнього художника, домігся безкоштовної землі, посилаючись на козаччину. Клапоть ґрунту дали йому на околиці Вишнополя, під лісом. Місцину ту називали “Викраденим скарбом”. Оскільки мав козак уже стати шляхтичом-однодворцем, то додав до прізвища “модне” закінчення “-евич”. Так Їжак став Їжакевичем. Ходив прадід у чумацькій валці Косим та Чорним шляхами, що вели аж із Волині на Гадес у Херсонщині. Ширилися тими шляхами всілякі чутки, бувальщини, звучали нові пісні, що передавалися від роду до роду, як найдорожче багатство, бо іншого не водилось. І дід ходив чумакувати, а ось уже батькові волів не дісталося.

Мати, Марія, була дочкою священника Оксентія Марахівського із села Довгеньке, що стояло верст за тридцять від Вишнополя; звісно, ненька снила, аби син став панотцем: ну, як ото буває – помолився у храмі, й вже є хліб… Люди переповідали, що рід Марахівських родичався із Дмитром Березовським, нащадком геніального українського композитора, творця духовної музики Максима Березовського (1745-1777). Як проста родина, дбали Їжакевичі про їжу, а не про освіту для 12 дітей. Бо ж по лавах у колишній козацькій сім’ї сиділи Пилип, Онися, Гафія, Мотрона, Фросина, Дмитро, Ївга, Гаврило, Неоніла і Прокіп. І був з-поміж них Іван найстаршим.

1Володимирська гірка, 1910-і рр. АА
Володимирська гірка, 1910-і рр.

*   *   *

Отож, читати та писати майбутній маляр вивчився самостійно. Потім хлопчина відвідував чотирикласну парафіяльну школу при церкві Св.Івана Богослова, збудовану у 1859 році при Вишнопільській парафії. Уроки тамтешнього дяка Бережницького відвідувало, може, із 15 селянських дітей… За відсутності панських палаців – що найбільше вражало чисті хлопчачі серця? Сільські храми! Церква у Вишнополі мала три бані, відокремлену дзвіницю й капличку, де зберігалися старі ікони, збережені з колишньої дерев’яної церкви. І були то для малечі безцінні скарби… Годинами, наприклад, Івась Їжачок розглядав реліквії, нехай значення їхнє й майже не розумів.

Простіше діялося на Великдень: милуйся крашанками, скільки душі заманеться, а їх у родині ще й гарно розписували! Не дарма старший син стверджував, що “зростав у світі писанок”. Як вчила мати Марія, крашанки – то зірки, народжені Богородицею, а фарбувати їх належало з першим ударом дзвону на церкві Івана Богослова. Спершу яйце занурювали в жовту фарбу, “яблуньку”, і трималося, поки не прочитають “три Отченаші”.

Отож і кажу вам: навіть за царату Україна зі своїм народом залишалася духовною країною. У церкві Івана Богослова на хорах під орудою місцевого дяка здібні школярики співали по нотах духовні твори Артемія Веделя й Дмитра Бортнянського, класиків золотої доби партесного співу. Балакали, свого часу, при панських палацах у Вишнополі навіть були приватні оркестри, складені з кріпаків, та хори класичного співу, що десятиліттями витончувало музичну культуру в середовищі місцевих селян.

Про це часто не згадують, але Іван Їжакевич мав ідеальний слух, саме тому восени 1877-го року Сидір Іларіонович вирішив вирядити старшого сина за 330 км, до далекого Києва. Там, одразу в двох міських монастирях, служив псаломщиком рідний дядько, котрий крім служби на крилосі, кажуть, ще й ікони писав. І – не на левкасі темперою, як то здавна було заведено, а олійними фарбами на… полотні! На старшого сина батько покладав великі надії: може хоча б Іван виб’ється в люди, бо має ангельський голос, чисте серце, а головне – здібності бачити красу.

*   *   *

Назавжди майбутньому маляру вкарбувалося… Коли родина ще стояла біля воза, запряженого кіньми, мати Марія рушників не стелила, а взялася наказувати 12-річному Івану, наче бачила майбутню долю – чи просто хотіла, щоб такою вона була:

- Якщо будеш слухняним, станеш попом, а коли ще сумлінніше вчитимешся, то й благочинним. Коли ж сам Господь на твої старання увагу зверне, то, може, й архієреєм або й митрополитом, навіть...

Раптом материне напуття урвав наймолодший із дітей Їжакевичів, шестирічний Прокіп, котрий серйозно так почав допитуватися:

- Мамо, а як Іван зробиться архієреєм чи митрополитом, тоді він більше свині не пастиме?

Батько вйокнули коням, ті затрусили. Дорогою вони мовчали, бо тішила Сидора Іларіоновича тепла думка: у Місті на семи пагорбах дядько-псаломщик, як і обіцяв, влаштує небожа у Братський Богоявленський чоловічий монастир, що три століття стояв на Подолі. На жаль, на початку 1930-х рр. чернечу громаду старовинної обителі більшовики жваво ліквідували, залишивши 18 ченців та послушників, а в 1935 р. – сам собор та дзвіницю геть зруйнували.

будинок Лаврської іконописної майстерні, сучасний вигляд

Будинок Лаврської іконописної майстерні, сучасний вигляд

*   *   *

Так став Іван посохоносцем при тамтешньому архієреї, потім, зважаючи на ангельський голос, – клирошанином, тобто паламарем, який співав на криласі. У Києві справ виявилася купа, а ось до душі – одна. Маючи вільну хвилю, Іван частив до монастирської скарбниці, де зберігалися древні рукописи з унікальними гравюрами, стародавні ікони, а ще він уважно розглядав стінописи та мозаїки у храмах, які відвідував архіпастир, коли той брав із собою посохоносця. Ви помічали: більшість людей шанує красу, але тільки одиниці замислюються, від кого вони оте розуміння неземного успадкували?

Мешкаючи на подвір'ї Києво-Печерської лаври у дядька-псаломщика, часто не без завидок, Іван спостерігав за учнями Лаврської малювальної школи, а одного разу сам наважився перевірити власний хист. В автобіографічних нотатках Іван Сидорович ось як пригадував той епізод:

- “Ех, була не була, спробую й я”, – сказав собі хлопець, роздобув у дядька олівець та папір і спробував змалювати, хоча б приблизно так, як він бачив учора в учня. Коли малюнок [сплячого візника] він майже завершив, повернувся дядько: подивився, усміхнувся, ще раз подивився – і на малюнок, і на візника – і вирішив, що потрібно небожа віддати в Лаврську школу. Нечувана радість охопила хлопця.

Оновлена живописна (іконописна) школа була справжньою школою ремесла, про яку із пієтетом згодом згадував Іван Їжакевич:

- Два роки я витратив на вміння малювати руки, ще рік – на ступні ніг.

Чи мав самотній маленький селюк потаємні мрії? Аякже!

- Тихцем брав я покриті левкасом під майбутні ікони дощечки, вибирався за лаврські мури на природу та малював пейзажі.

У цьому розділі життя – навчання у Лаврській малювальні – Івана Їжакевича чимало розбіжностей, тож спробуємо представити доладну картину… Як стверджувала провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Олена Лопухіна у нарисі “Іконописна школа Києво-Печерської лаври ХІХ – початку ХХ століть. Художні орієнтири, практичні завдання, освіта та виховання”:

- За рішенням Духовного собору Лаври майстерня ієромонаха о.Іринарха, створена у 1841 р. митрополитом Філаретом задля поновлення розписів Успенського собору, у 1852 р. була закрита. І тоді виникла нова школа, де навчалися тільки лаврські послушники. Начальником її протягом 1852-1865 рр. був ієромонах Пафнутій (Львів), випускник Імператорської Академії мистецтв. З його “живописної” майстерні вийшли іконописці: ієродиякон Аліпій (у миру – Бубликов; 1838-1907), ієромонахи – Альвіан (у миру – Скотенко), Григорій (у миру – Гордієвський), Феогност (в миру – Георгій Іванович Лебедєв; 1829-1903), які пізніше керували Лаврською школою.

живописець і графік Павло Семенович Сорокін, один із викладачів Лаврської малювальної школи

Живописець і графік Павло Семенович

Сорокін, один із викладачів

Лаврської малювальної школи

*   *   *

Справді, Місто на семи пагорбах бурхливо розвивалось і потребувало в школі світського малярства. Ініціатором відкриття в Києво-Печерській лаврі закладу із навчанням живопису на академічній основі став… ієродиякон Аліпій, “істинний смиренний чернець і відданий мистецтву маляр”. Підкреслимо: живописну школу відкрили у 1866 р. у будинку №6 на Великій Микільській вулиці (нині – вул.Мазепи, 6), – на другому поверсі колишньої садиби (1799) великого драгомана Порти, господаря Молдови та Валахії Костянтина Іпсіланті (1760-1816), збудованій у стилі класицизму, а в 1834 р. придбаній у домоволодіння Києво-Печерською лаврою. Скажемо більше: малювальна школа на Іпсілантіївському подвір’ї на Печерську стала одним із перших художніх навчальних закладів в Україні.

Що являла собою тодішня Лаврська малювальня, у монографії “Іван Сидорович Їжакевич” (1955) чітко відтворив український дослідник, кандидат мистецтвознавства (1964) Леонід Владич (1913- 1984):

- У ті часи Лаврська школа вже не давала учням художньої освіти. Керівником і єдиним викладачем тут був ченець, іконописець-ремісник. Як навчальний заклад, школа давно перестала існувати, бо займалася ремісничим іконописом, прищеплюючи учням лише незначні практичні професійні навички.

Опанас Рокачевський
Опанас Рокачевський

До її модернізації та осучаснення руку доклав дипломований академік живопису. По закінченні Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Лаврську малювальну школу у 1866-1867 рр. очолював знаменитий портретист Опанас Рокачевський (1830-1901), котрий на береги Дніпра прибув із Північної Пальміри. Навчальний заклад тоді хирів на Великій Микільській вулиці, 6, на другому поверсі. Починали вони у шести кімнатах – із малого… Три кімнати для занять, дві – для проживання викладача, одна – помешкання учнів і передпокій – для охоронця. У великій залі, є інформація, стояли 16 малювальних столів, за якими тулилися дві дюжини вихованців. Тут же зберігалися з півсотні гіпсових фігур, а також 337 картин, акварелей, малюнків, літографій, рахуючи твори відомих художників.

Минув час, і належало підбити перші підсумки діяльності малювальні. Факти вразили, адже у 1872 р. Духовний собор Києво-Печерської лаври раптом виявив величезні витрати, викликані діяльністю малювальної школи: за чотири роки сума набігла у 10 тисяч рублів! З’явилося рішення відмовитися від вільнонайманих (!!!) викладачів, а керівництво покласти на завідувача… іконописної майстерні, ієромонаха Альвіана.

Аби все почати із чистого аркуша, у 1874 р. із колишньої садиби Костянтина Іпсіланті на Великій Микільській вулиці Лаврську малювальну школу перевели на територію Лаври: доволі швидко, у 1880-1883 рр., за Трапезною церквою, на плато верхньої Лаври, спорудили за проєктом академіка архітектури Віктора Сичугова (1837-1892) двоповерховий будинок (корпус №31) – із двома великими залами і десятьма кімнатами для учнів.

журнал Нива від 16 червня 1888 року, №29.
Журнал Нива від 16 червня 1888 року

*   *   *

Саме сюди, у 1879 р. вступив Іван Їжакевич, витримавши творчий конкурс та успішно склавши іспити. Більшість дослідників не пишуть, як хлопець витримав конкурс і чому склав іспити? Так, він мав хист до малювання, але навички, практика рисування були відсутніми… Тож не один рік дядько шукав потрібну людину, яка б замовила про небожа слово перед очільником Лаврської малювальної школи. Ним став – для мене: анонімний – священник Свято-Вознесенського Флорівського чоловічого монастиря, котрий за Йвана замовив слово та вирішив долю хлопця.

Живопис у малярні учень студіював до 1882 р. Якими були успіхи Івана Їжакевича? Коли за рік до Києва приїхала мати, аби провідати старшого сина, Марія Оксентіївна вразилася: самостійно Іван уже намалював кілька ікон. Тим часом у закладі навчалося не більше двох десятків юнаків, які стояли на повному монастирському пансіоні, а решта, як вільні слухачі, відвідували заняття виключно із ремесла. Приймали до малярні хлопчиків віком від 12 років; програма, складена за зразком початкових розділів Академії, була розрахована на шість років.

Насправді картинка виглядала безрадісною. У листі від 21 березня 1947 р. до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР Іван Їжакевич пригадував:

- У той час керівника по рисуванню в школі не було, учні учились самотужки по рисунках художників. Очільником школи був малограмотний ієромонах, який малював маленькі іконки, а коли траплялось намалювати що-небудь велике та складне, то запрошувався майстер з міста. У зимні місяці вечорами приходив до школи вчитель-ченець досить грамотний та учив нас російській мові, арифметиці, загальній історії та закону Божому, але законом Божим учні майже не цікавились, та й сам учитель не дуже налягав на нього.

Що цікаво, на початку 1880-х рр. кращі вихованці Лаврської живописної школи уже працювали репетиторами (!!!) в приватній рисувальній школі Миколи Мурашка (1844-1909); останній завжди схвально оцінював їхню підготовку. І це – закономірно, адже старші учні (молодики) ієромонаха Альвіана постійно залучалися до виконання монументальних художніх робіт, що проводились у Києві: Кирилівська церква, Володимирський собор і таке інше.

По закінченні обов’язкового трирічного курсу вихованці малювальні отримували свідоцтво про закінчення Лаврської малювальної школи та звання майстра іконопису. Тут завжди навчання мало практичний характер, зокрема, із березня по серпень, на вісім годин на добу учні залучалися до виконання замовних робіт із опорядження церков, тоді як восени та взимку уроки малювання та, власне, живопису по шість годин викладали два вільнонайманих педагоги. У різні роки вчителями малювання Лаврської малювальної школи були: живописець і графік Павло Семенович Сорокін (1839-1886), котрий деякий час служив директором, вчитель Брацлавського міського училища П.Дедюхін, ієродиякон Аліпій, ієромонах Альвіан.

запорожці готуються до походу, журнали Нива
Запорожці готуються до походу

*   *   *

- Заохочення так само потрібно художнику, як каніфоль, що необхідна для смичка віртуоза, – доречно зауважував Козьма Прутков. Про що літературний персонаж не міркував, так це про середовище… Справді, першовідкривачам важко. І йдуть вони туди, куди ведуть Господня ласка, хист і вдача. Вони йдуть туди, де немає ані середовища однодумців, ані ринку витребуваних талантів. Але вони йдуть: щоб тим, хто крокуватиме за ними, шлях давався легше.

З року в рік передаючи мистецьку техніку початківцям, перший очільник Лаврської малювальної школи Опанас Юхимович Рокачевський незчувся, як… вріс у Київ. Ще у 1863 р. художник перевіз на береги Дніпра дружину і дочок, яких оселив у бічному (правому) флігелі на вулиці на Великій Микільській, №6-а. Не одне десятиліття він заробляв на життя, виконуючи замовлення на портрети та ікони.

Через двадцять років львівська газета “Wiadomości artystyczne” (“Мистецькі новини”) відтворила такий образ сподвижника:

- У Києві майже немає художників, а художні заняття майже повсюдно відсутні в публіці... З художників, що тут живуть, понад інших виділяється О.Ю Рокачевський, гарний портретист, якого обставини змушують займатися переважно замовленнями для церков і т.п. Портретів йому доводиться писати хіба два-три на рік. І треба дивуватися, як ця людина зовсім не загинула в чужому до мистецтва середовищі, все ще намагається не відстати від сучасних прагнень і залишається артистом у душі.

І. Їжакевич. Повернення козаків з морського походу. Нива № 41, 1893 р. А

І. Їжакевич. Повернення козаків з

морського походу. Нива № 41, 1893 р. 

*   *   *

Зважаючи на життя та побут свого першого навчателя в живописі, Іван Їжакевич шукав іншої долі. Юнакові із місцевості “Викрадений скарб” виповнилося 18 років, тож далі стелилися дві дороги: або повернутися додому, де перетворитися на сільського богомаза, знаменитого на весь Уманський повіт, або… Або: бажати більшого в житті. Що син сільського бідака міг пред’явити? Лише душу і тіло! Саме тому перед дзеркалом він намалював автопортрет та подався з ним до відомої в місті, єдиної і приватної, художньої школи Миколи Мурашка, яка два роки як переїхала до прибуткового будинку ротмістра Балано, що стояв на Афанасіївській вулиці, 19 (нині – вул. Несторівська).

Син іконописця із Глухова, Микола Мурашко виріс серед оригіналів, “кунштів”, як називали їх у батьківському оточенні, що правили за взірці під час писання ікон. Саме вони також збуджували невситимий інтерес Івана Їжакевича до живопису… І Київ останньої чверті ХІХ століття дарував таку можливість… Адже по закінченні Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Миколу Івановича Мурашка гріла велика національна Ідея. Він жадав у Києві відкрити навчальний заклад, який би на малій батьківщині у живописі давав студентам академічну освіту. За сприяння молодого колекціонера й мецената Івана Ніколовича Терещенка (1854-1903), старшого сина Н.А.Терещенка, мрія уреальнилась у 1876 р. До самої своєї смерті у 1903 р., Іван Ніколович справно виплачував школі М.І.Мурашка більші й більші суми благодійних пожертв, аж до 9 тисяч рублів на рік.

Першовідкривачі бачать несамовитих співплемінників, бачать… В очах Миколи Мурашка оригінальний автопортрет, накиданий 18-річним випускником Лаврської малювальні, викликав теплі спомини, а також засвідчив… справжній хист. Існувала одна проблема: за навчання Івана Їжакевича у приватній рисувальній школі нікому було заплатити. На пекуче запитання нащадок колишніх чумаків промовисто промовчав, а коли у справах господар залишив кімнату, із шалом кинувся перемальовувати голову якоїсь красуні з картини, що висіла на стіні.

Повернувшись до кабінету, Микола Іванович вразився темпом писання і художніми навиками відвідувача, тож без зайвих умов зголосився взяти юнака у… помічники. Так Іван Їжакевич опинився на посаді… репетитора учнів молодших класів, а паралельно – безкоштовно – здобув можливість слухати академічний курс. Скажу більше: з огляду на вправність у малярстві, учня зарахували до старшого класу! Знаєте, фахівцям одразу видно – що саме намагається виявити молодий художник – свій талант чи самобутню картину.

Іван Їжакевич 1
Іван Їжакевич

*   *   *

У Київській рисувальній школі М.І.Мурашка Іван Їжакевич студіював живопис у 1882-1884 рр. Дрібні гроші від репетиторства селянський син ретельно збирав, тому невдовзі оселився на винайнятій квартирі, у будинку на вулиці Фундуклеївській (нині – вул. Богдана Хмельницького), що колись стояв навпроти теперішньої Національної опери України. Увесь вільний від навчання і роботи час юнак присвячував живопису, чим звернув на себе увагу і незабаром став одним з улюбленців Миколи Мурашка.

У власних спогадах Іван Їжакевич той період описав ось як:

- У 1879 році пощастило мені випадково вступити до Лаврської школи іконопису, а на третьому році з цієї школи тихцем забрав мене Микола Іванович Мурашко – до своєї школи і поставив старшим учнем. У його школі велося добре. З учителів я поважав Платонова (український живописець російського походження, близький до передвижників, Харитон Платонов; 1842-1907. – О.Р.) та Селезньова (український художник російського походження, представник академізму Іван Селезньов; 1856-1936. – О.Р.), які мали велике художнє чуття. Та більше за всіх шанував я Миколу Івановича, котрий любив шкільну справу.

Творча вдача студента також розкрилася бурхливо. Сталося це за участі російського художника Михайла Врубеля (1856-1910), котрий у Києві першим перекидав місток від археологічних досліджень і реставрацій до сучасного живопису. До співпраці його особисто залучив український мистецтвознавець, професор Київського університету Св.Володимира Адріан Прахов (1846-1916). Йшлося про реставраційні роботи із відновлення стінопису XII століття у Кирилівській церкві. То був колосальний проєкт – належало повернути до життя 600 м² фресок!

Десять років старовинному храму “повертали благоліпний древній вигляд”, ретельно розчищаючи фрески та поновлюючи живопис. За ту декаду згромадилася купа дивних збігів обставин. По-перше, Адріан Вікторович Прахов мешкав у будинку на вулиці… Великій Микільській, №6, де на другому поверсі містилася Лаврська малювальна школа, усі учні якої на знаного в місті професора мистецтвознавства дивилися, як на Святого Петра. По-друге, з огляду на об’єми, у реставраційних роботах у Кирилівській церкві брали участь викладачі й учні Київської малювальної школи: Іван Селезньов, Xаритон Платонов, Самійло Гайдук, Федір Зозулін та інші. Нарешті, по-третє, від 1883 р. старший учень Іван Їжакевич, як й інший репетитор Київської рисувальної школи Микола Пимоненко (1862-1912), активно залучалися до проєкту.

Іван Їжакевич, «Кріпаків міняють на собак»
Іван Їжакевич, «Кріпаків міняють на собак»

*   *   *

Звісно, талановитого старшокурсника І.Їжакевича ставили на… найпростіші роботи. Зокрема, за погодженням із професором А.В.Праховим, у 1884 р. йому доручили реставрувати стінопис, що найкраще зберігся. Вправно виконавши завдання, Іван Їжакевич отримав схвалення від Адріана Вікторовича та… самого “Демона” нового російського живопису, небалакливого Михайла Врубеля. До речі, той ніколи у кишеню за словом не ліз, а навпаки: колегами вважався категоричним у висловлюваннях, хоча й володів оригінальним мисленням геніального майстра.

Історії відомий випадок, коли Михайло Врубель приїхав у Абрамцеве (нині – Сергієво-Посадський район Московської області), де у розкішному маєтку російського підприємця і мецената Сави Мамонтова (1841-1918) завжди великий Ілля Рєпін (1844-1930) пафосно закінчував ескіз вродливої дружини С.І.Мамонтова – Єлизавети Григорівни (1847-1908).

російський художник Михайло Врубель А
Російський художник Михайло Врубель

Подивившись на малюнок, Михайло Олександрович присоромив метра:

- А ви, Іллє Юхимовичу, малювати-то не вмієте.

Аби триматися історичної правди, скажу й таке: оцінюючи наступну роботу Івана Їжакевича, Михайло Врубель накрив маляра мокрим рядном, дорікаючи, що той узявся в матеріалі доводити власну… малярську спроможність. Так і припечатав:

- Тут, юначе, шкільна грамотність не пасує. Тут творчість потрібна.

Цього виявилося замало.

- При цьому Михайло Врубель видобув із портфеля фотографію із зображенням Св.Петра, котрий проводжає праведників до раю, і показав. “Ось, придивіться добряче і поміркуйте гарненько… І тоді ви станете художником”. А потім з усмішкою потиснув мені руку й повернувся під склепіння – до маляра Івана Селезньова.

Аби зрозуміти, чи затямив учень науку, Михайло Олександрович довірив тямущому старшокурснику написати – самостійно (!) на хорах – Богоматір! Вийшло непогано… Коли разом із молодим художником Федором Даниловим (1863-1927) Іван Їжакевич закінчив фрески Святих апостолів Петра і Павла, він також отримав високу оцінку від… Адріана Прахова, виражену усно та матеріально – у “підвищеному гонорарі”.

Іван Їжакевич, До вінця, 1893 р.
Іван Їжакевич, До вінця, 1893 р.

*   *   *

Важко збагнути, на якім підґрунті, але із відлюдькуватим Михайлом Врубелем 19-річний українець почав спілкуватися та, виказуючи сміливість, навіть поцікавився: чому майстер відступив від натури, коли на цинкових дошках писав чотири ікони нового іконостасу? Нереально, але старший колега не згордував, а ретельно пояснив. Оскільки уважне ставлення юнака до ремесла викликало повагу, Михайло Олександрович і собі почав придивлятися до здібного юнака.

…Настала Вербна неділя. До обіду завершивши визначені на день реставраційні роботи, Іван Їжакевич усамітнився, аби за давньою родинною традицією розписати кілька писанок; ніколи не забував він, що крашанки – то зірки, народжені Богородицею. На нього зненацька надибав Михайло Врубель і… зацікавився, адже гострим оком вихопив унікальну орнаментацію, уживану писанкарем: спершу яйце занурювалось у жовту фарбу, “яблуньку”, і трималося деякий час, поки губи не прошепчуть “три Отченаші”. Чимало часу спостерігав за українцем геній живопису, дивуючись, як молодий мистець легко видобуває з пам’яті численні та примхливі елементи орнаментів, які вражали художньою довершеністю.

Відтоді Михайло Врубель регулярно цікавився роботою молодого іконописця та думав про його подальшу мистецьку долю. Особливо – після того, як у Кирилівській церкві Іван Їжакевич написав “Богоматір” на хорах, поруч із композицією майстра, у ніші, що праворуч...

Іван Їжакевич, Сільське весілля, 1896 р.
Іван Їжакевич, Сільське весілля, 1896 р.

*   *   *

Тут слід, здається, скинути градус пафосу.

Це легко зробити, коли почитаєш спогади відомого в Україні художника-монументаліста Леоніда Тоцького (1932), котрий у 1950-х рр. працював у реставраційній бригаді на відродженні розписів Кирилівської церкви. Тоді він часто спілкувався у храмі з літнім Іваном Їжакевичем, котрий стежив за перебігом робіт:

- Коли я запитав метра, як йому вдалося створити такий довершений образ, Іван Сидорович зашарівся та зізнався, що перемалював Богородицю з… коробки цукерок.

А тепер, для різноманітності, піднімемо градус пафосу.

Одного дня, уникаючи пустих балачок, Михайло Врубель висловився чітко, подивившись у вічі 20-річному українському маляру:

- Іване, вирушайте до Санкт-Петербурга, до Академії мистецтв. Поки там викладає Павло Чистяков. Він – справжній Учитель.

Кого виховав Павло Петрович Чистяков (1832-1919), – запитаєте? Пробіжіть очима, перед вами постане справжня енциклопедія живопису Російської імперії: Ілля Рєпін, Валентин Сєров, Василь Суриков, Віктор Васнецов, Ієґуда Пен, Віктор Борисов-Мусатов, Василь та Олена Полєнова, Андрій Рябушкін і багато інших.

Іконописна школа та майстерня (корпус N 30), Лаврська вул., 9, Київ
Іконописна школа та майстерня (корпус N 30), Лаврська вул. 9, Київ

*   *   *

Не можу не розповісти ще одну історію: як самого Врубеля запросили до Києва на реставраційні роботи… Бо, підкреслюю, все у світі взаємопов’язане… Коли відомому мистецтвознавцю, професору Київського університету Св.Володимира Адріану Прахову доручили очолити реставраційні роботи із відновлення стародавнього живопису Кирилівської церкви, кошти виділили… мізерні, а якість жадали отримати – найвищу. За українською народною традицією довелося викручуватися, спираючись на місцевих майстрів. Оскільки плеяди професійних художників Київ ще не народив (і тому підтвердження – доля Опанаса Рокачевського), – вибір був невеликий. Головним підрядником призначили маляра-педагога Миколу Мурашка, а старшокурсників його Рисувальної школи – поставили на виконання більшості робіт. Насмілюся висловити припущення, що доти ніхто з них досвіду роботи із відновлення фресок ХІІ ст. раніше не мав.

професор Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Павло Чистяков

Професор Імператорської

Санкт-Петербурзької Академії мистецтв

Павло Чистяков

Тож стався класичний вибрик історії, рельєфний. Оскільки в Кирилівській церкві належало швидко відновити сотні квадратних метрів унікального стінопису, нічого іншого мистецтвознавець Адріан Прахов не вигадав, як наказав їх покрити… оліфою. Сталася катастрофа: безцінні фрески набули червоного відтінку і зазнали невиправних втрат. Аби зарадити біді, професор Київського університету Св.Володимира надумав замовити нові ікони для іконостасу та записати… новим живописом втрачені та незамальовані площини в Кирилівській церкві.

Не беруся стверджувати, чи було в курсі ситуації Київське губернаторство, але розгублений мистецтвознавець Адріан Прахов помчав до Північної Пальміри, де звернувся до давнього знайомого, російського художника, майстра історичного, жанрового та портретного живопису, професора Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Павла Петровича Чистякова з такими словами:

- Тобі не пропоную, бо для тебе така робота не складає ані художньої, ані матеріальної цікавості, але можеш порадити когось зі своїх учнів? Або: взагалі зі студентів?

Кажуть, за законом каузально-синхронічної залежності, тієї миті до кабінету ступив стрункий, худорлявий незнайомець, а П.П.Чистяков повідомив:

- Ось тобі художник! Кращого я не можу рекомендувати. Знайомтеся: мій учень Михайло Олександрович Врубель.

Отже, для екстреного порятунку культурної спадщини, стінописів Кирилівської церкви – із Санкт-Петербурга й запросили талановитого маляра Михайла Врубеля. Він виконав ікони та розпочав розпис на хорах “Сошестя Святого Духа”.

Києво-Печерська лавра, загальний вигляд
Києво-Печерська лавра, загальний вигляд

*   *   *

Щоб стати в Києві художником, належало збиратись у далеку подорож. Як і Микола Мурашко, як і навчатель останнього, один із небагатьох вірних друзів Тараса Шевченка, викладач малювання 2-ї Київської гімназії, художник Іван Сошенко (1807-1976), – 13 серпня 1884 р. Іван Їжакевич виїхав до Санкт-Петербурга, аби вступити до Імператорської Академії мистецтв. Дорога до Північної столиці забрала три дні. Абітурієнт просто… спізнився на іспити на чотири години, прибувши у місто на Неві лише о 16-й годині… Чому так сталося, послухаємо самого абітурієнта:

- Навчаючись у Київській рисувальній школі художника М.І.Мурашка, я постійно ходив у його помічниках по замовленнях, які Микола Іванович отримував. Маючи намір вступити до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, я надіслав прохання в Академію ще в липні, перебуваючи в залежності від п.Мурашка, який мені мав сплатити зароблені гроші. На них я розраховував, аби вчасно прибути в Академію до визначеного терміну – 16 серпня. Зумисне небажання п.Мурашка мене відпускати, як потрібного для нього працівника, поставило мене в безвихідь і після довгих, з мого боку, прохань він видав мені гроші, потрібні на дорогу, 13 серпня.

Івана Їжакевича екзаменаційна Комісія просто викреслила зі списку вступників.

Але навіть за таких умов мрію Іван Їжакевич не поховав. Зупинившись на 9-й лінії, у будинку №72, квартира №18, більш як два місяці настирливо абітурієнт клопотав про дозвіл… окремо скласти іспити. Врешті-решт, за сприяння земляка, недавнього випускника Академії, художника I ступеня Віктора Думитрашка (1845-?) син бідного селянина з Вишнополя свого домігся і наприкінці 1884 р. офіційно став вільним слухачем Академії.

Коли в alma mater українська громада довідалася, що з Києва прибув земляк та ще й вихованець М.І.Мурашка, новачка звідусіль заохочували до науки: мовляв, якщо у Миколи Івановича ти мав славу найкращого учня, найкращим треба стати й в Академії. До того воно й хилилося з огляду на київську підготовку студента. Не дивно, що із головного класу, де учні лише вчилися рисувати гіпси, першокурсника одразу перевели до фігурного класу: там молоді маляри вчилися писати з натури.

Та й вчителями Івана Їжакевича почергово були видатні педагоги: Архип Куїнджі (1842-1910) та Ілля Рєпін. Що вражаюче, із останнім викладачем студент із Києва навіть заприятелював, а трохи згодом академік та учень разом мандрували Фінляндією, малюючи на пленері пейзажі.

Микола Пимоненко, Куточок нашої рисувальної школи, 1885 р., уш, перо
Микола Пимоненко, Куточок нашої рисувальної школи, 1885 р.

*   *   *

Особисто мені останнє видається нереальним. Колись читав спогади учня Іллі Рєпіна, російського маляра Івана Дроздова (1882-1939), тож наведу колоритний уривок, аби і ви глибше збагнули, що значило: заприятелювати з таким метром?

- Ілля Юхимович мав славу дуже своєрідного професора; багатьох учнів своєї майстерні він не знав на прізвище, і часто в розмові запевняв, що такого-то він “не пам’ятає”. Та невдовзі просив: “А нагадайте, який був його етюд?” Зате всі роботи учнів він прекрасно пам’ятав. Як педагог Ілля Рєпін не був методистом, в його порадах була відсутня шкільна система. Він часто помилявся в оцінках, зауваження висловлював суперечливі; вподобану учнівську роботу академік часом порівнював із шедеврами, кажучи, що це “просто Мурільо” (провідний іспанський живописець “золотої доби”, лідер Севільської школи Бартоломе Естебан Мурільо; 1617-1682. – О.Р.), але в наступний візит до майстерні уже обурювався тим самим етюдом і радив автору “відкрити тютюнову лавку, а не займатися живописом”.

В Академії мистецтв Іван Їжакевич вчився успішно: за класні малюнки мав (за системою оцінювання закладу) “дві похвали за приватні роботи і кілька номерів у першому розряді”. Його студентські роботи увійшли в десятку найкращих, які щоразу виставлялися на творчі огляди Імператорської Академії мистецтв. Не випадково, жодного разу молодому земляку Ілля Рєпін не порадив “кинути живопис і почати ляпати вивіски”… Врешті-решт, планка злетіла настільки високо, що студент натурного (вечірнього) класу отримав за свою картину Малу срібну медаль.

Це дозволило Івану Їжакевичу офіційно розпочати самостійну творчу роботу, що було дуже доречно… Коштів студенту бракувало, і він почав співробітничати з петербурзьким щотижневиком “Живописное обозрение стран света”, який від 1887 р. редагував журналіст і видавець Сергій Добродєєв. До всього ж, навчаючись в Академії, Іван Їжакевич закохався і вінчався у Санкт-Петербурзі з Аграфеною (Агріппіною) Яковлєвою, котра невдовзі подарувала чоловікові сина Олександра.

Вражає, що в доволі молодому віці він зрозумів суть ремесла, про яку через півстоліття напише російський поет Олександр Блок:

- Справа художника – відновлювати зв’язки, розчищати виднокраї від тієї безладної купи нікчемних фактів, які, подібно до вітролому, захаращують всі історичні перспективи.

Олександр Рудяченко

Продовження оповіді: Іван Їжакевич. 2. Нестор-живописець від української ідеї

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-