Просто слухай: уривок із нової повісті Івана Андрусяка «Сірка на порох»

Просто слухай: уривок із нової повісті Івана Андрусяка «Сірка на порох»

Подкаст
Укрінформ
Іван Андрусяк – письменник, який уміє змінюватися. Кожна його книжка – це неодмінно щось нове, несподіване, не схоже на те, що він робив досі.

Ось і зараз автор славетних «Зайчикової книжечки», «Стефи і Чакалки» та «28-и днів із життя Бурундука» дивує своїх читачів цілком новим для себе жанром. Його «Сірка на порох», яка вже в грудні побачить світ у видавництві «Фонтан казок» – це історично-пригодницька повість, адресована передовсім молодшим підліткам.

Травень 1637 року, містечко Березань неподалік від Переяслава. Дівчинка з дивним прізвиськом Сірка наглядає вночі за копальнею з видобутку селітри. Та ось на копальню вриваються розбійники, щоб при світлі багаття допитати двох викрадених незнайомців – козака і єврея. Заховавшись у могилі, Сірка стає свідком допиту і дізнається дещо дуже таємне і небезпечне…

Хімічна промисловість «із могил», таємниці виготовлення пороху, погоня на болотах, шабельний двобій, «дальнобійники» ХVІІ століття і ще чимало цікавинок та дивовиж чекають на тебе в новій повісті одного з найулюбленіших сучасних українських дитячих письменників Івана Андрусяка. Історія про дружбу і зраду, про підлість і честь, про зародження перших почуттів і одвічну українську проблему самоусвідомлення.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Багаття, відгорівши, тихенько жевріло. Мошко вже сопів. Пес Журба теж дрімав, але сторожко – його вуха реагували на кожен звук у нічному лісі. В разі небезпеки він їх миттю розбудив би, тож Сірка теж могла спокійно заснути, але їй не спалося. Вона лежала горілиць і дивилася в небо, на якому повільно проявлялися зірки.

Не спав і Яшко. Він лежав, притулившись до тата й обернувшись до Сірки спиною, і думав про те, що він ще нікого у своєму житті не зустрічав дивнішого від цієї дівчинки. Відколи себе пам’ятає, він був незграбою і з нього всі насміхалися. Іноді навіть тато. Лише мама завжди його жаліла – але мами вже кілька років нема. Її забрала холера. Тато, як завжди, на ціле літо пішов у пошуках ґешефту, а тим часом у містечку, де вони мешкали, спалахнула епідемія. У бідному юдейському кварталі вона гуляла найдужче. Сусідські хлопчики й дівчатка помирали одне за одним, і Яшко думав, що це Бог карає їх за те, що вони збиткувалися з нього. Але коли померла мама, він так уже не думав. А коли помер ребе, який навчив його грати на скрипці й виливати у грі всю душу, Яшко втратив жагу до життя. І теж захворів. Та якимось дивом вижив – сам, без ліків. Пам’ятає тільки, що у хворому забутті йому весь час марилася музика, яку він ще не зіграв. І він збагнув, що не має права померти, бо тоді цю музику так ніхто ніколи й не зіграє. І тому вижив. А восени повернувся тато і забрав його з собою. Далі вони на всі татові ґешефти ходили разом, хоч Яшко більше заважав, ніж допомагав. І з нього й далі насміхалися. В крамниці дядька Лейби, в майстерні дядька Якова, в шинку дядька Сруля… Усе, до чого б він не брався, валилося в нього з рук. Усе, крім скрипки. Але скрипка – це несерйозно, казав тато, зі скрипки не проживеш… І тільки ця дівчинка з таким дивним іменем поставилася до нього серйозно, тільки вона принесла йому забутий смичок. Чому?!

Урешті Яшко не витримав і обернувся до Сірки. Вона й далі дивилася в небо.

– Не спиш? – спитав тихенько.

– Не сплю.

– А про що думаєш?

– Про каменюки, – мрійливо мовила дівчинка, не повертаючи голови.

– Як це?! – Яшко з подиву аж припіднявся на лікті.

– Вони там, у небі, літають. Називаються метеоритами. Різні – і малесенькі, як овечі балабушки, і величезні… Як наш острів… А може, й завбільшки з цілий Переяслав… А то й іще більші… Це не вигадки, це наука – мені дяк Безсмертний розповідав. А-стро-логія[1] називається. Про неї в грубезних книжках написано такими мовами, якими я ще не вмію читати. Але навчуся.

– І що з тими каменюками?

– Вони літають, розумієш? – Сірка теж припіднялась на лікті. – Такі важкі, а літають. Котрий собі куди хоче. Тому що вони не мають ваги. Точніше, мають, але вона не відчувається.

– Не дуже розумію… – промимрив Яшко.

– Я теж, – зітхнула Сірка. – Але так є. І ось котрась каменюка підлітає до Землі, й Земля її притягає. І через це притягання каменюка й набуває ваги. Але тут повітря, а воно густе. У повітрі літати важко – треба крила мати, а звідки в каменюки крила? Немає в неї крил. Тому вона вже тут не літає, а падає. Що ближче до Землі, то дужче падає. І треться об густе повітря. А коли щось дуже-дуже швидко терти, воно нагрівається, а тоді загорається. Колись так люди вогонь добували, тручи паличку об паличку. Доки не винайшли кресало…

– І що?

– А те, – Сірка знову лягла горілиць, – що ми з тобою ось так лежимо і дивимось у небо. І в якусь мить раз – і бачимо, як зірка падає! А то насправді не зірка. Зірки не падають, вони для цього занадто важкі. Радше на них хтось може впасти. А це насправді метеорит об повітря треться. І згорає… За якусь коротесеньку мить згорає – так, що я зазвичай і бажання загадати не встигаю…

– І я не встигаю… – Яшко й собі ліг горілиць і задивився в небо.

І так вони лежали й дивились, лежали й дивились.

А тоді Сірка знову припіднялася на лікті й мовила:

– Але я одного ніяк не второпаю. Нікого про це не питала, навіть дяка Безсмертного. Мені здається, що він сміятиметься… Тобі першому кажу – бо, гадаю, ти зрозумієш.

Яшко й собі припіднявся, серйозно дивився на дівчинку й мовчав.

– Там же Бог живе… У небі… – по хвилі продовжила вона. – Як же йому там живеться, якщо він мусить увесь час від тих каменюк ухилятися? Нелегке, мабуть, життя в Бога…

Яшко надовго задумався, а відтак мовив:

– Але ж у Бога немає тіла, сам Дух. А Духові до каменюк байдуже – хоч би де літали, а вони його не поранять. Це в Ісуса, якого ви називаєте Сином Божим, було тіло. Хоча, – зітхнув, – у нього тим паче життя нелегке…

– Так, – погодилася Сірка. – Дух не каменюки ранять, а інші речі, страшніші: підлість, злоба… А чим живиться Дух? Чим він лікується від ран?

– Музикою, – впевнено мовив Яшко.

– Як це?

Яшко піднявся, глянув на сонного тата і знітився на мить, але тоді все ж зважився:

– Я тобі зараз покажу.

Навпомацки дотягся до свого згортка, обережно дістав скрипку й смичок, став на повен зріст, головою до місяця, – і заграв.

Спершу тихенько, ніжно, сумно. Наче поранена птаха, скрипка ячала в його руках.

А тоді прийшли хвилі – як на Дніпрі чи на озері Супій у вітряну погоду – й почали бити об береги все дужче, дужче…

Вітер згинав дерева, розганяв по небу птахів…

Сонячні промені пробивались крізь гілля й мерехтіли на вітрі все яскравіше, все швидше…

Земля в ошалілому небі пустилась у танок, обертаючи круж себе рої каменюк-метеоритів…

А тоді все в одну мить обірвалось – і знову запала ніч. І зорі в небі принишкли в подиві.

А відтак озвався вихоплений зо сну Мошко:

– Я ще ніколи не чув, синку, такої музики! Це ти для дівчинки грав?

– Ні, тату. Це я грав для Бога.

[1] Звісно, в сучасному розумінні це астрономія. Але на ту пору ці поняття ще до кінця не розрізнялись. Розрізнення почалося з XV ст. після того, як Миколай Коперник відкрив існування Сонячної системи, однак на початку XVII ст. астрономія й далі розвивалася в руслі астрології і вважалася її невід’ємною частиною. – Прим. автора.

Видавництво «Фонтан казок»

Слухайте також: Просто слухай: уривок із книги Донни Тартт «Щиголь»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-