«Лістапад»-2019: Фантомні болі та нові часи

«Лістапад»-2019: Фантомні болі та нові часи

Укрінформ
Глядачі фестивалю змогли побачити два фільми, які були зняті з показу рік тому з цензурних міркувань

Один з найбільших кінофестивалів Східної Європи, Мінський МКФ «Лістапад», який 1-го листопада відкрився вже в 26-й раз, є чи не найбільш значущою на пострадянській території платформою, що вибудовує культурний діалог народів, які колись разом перебували у складі радянської імперії, нині ж розділені часто не лише державними суверенітетами, але і територіальними претензіями і військовими конфліктами. Він виник незабаром після розпаду СРСР і всього соціалістичного табору, проходить у країні, чиїй владі, мабуть, найкраще вдалося зберегти і поставити собі на службу фактуру радянської епохи. Фестиваль «Лістапад» дозволяє своїй аудиторії краще осмислити шлях, пройдений після падіння Берлінської стіни, і переконатися, що її тінь, разом з іншими привидами «комуністичних» часів, продовжує тяжіти над нашою повсякденністю.

Треба зазначити, що в програмі, зібраній під керівництвом Ігоря Сукманова, не відчувається ідеологічного диктату, та й загалом про місцеву політичну специфіку на «Лістападі» нагадують здебільшого лише промови на святкових церемоніях з обов'язковою згадкою ключової ролі Олександра Лукашенка у становленні фестивалю та намагання бути ввічливими до союзних режимів (так, фільм тайванського виробництва і тайванський фестиваль позначений у програмках так: Китай (Тайвань)»). Ці кілька крапель чергової балаканини і ритуалів лояльності, які падають на млин системи, видаються з боку цікавим декором, здається, вже позначеним відсвітом тієї іронічної ностальгії, з яким він буде колись сприйматися на кшталт орденів Леніна і Жовтневої Революції, які прикрашали назви газет і журналів часів перебудови.

Диктатури, які видаються непорушними, одного разу підуть у минуле, пам'ятники вождям будуть скинуті з п'єдесталів або впадуть самі, вулиці, названі на честь героїв забутих ідеологічних міфів, будуть перейменовані на імена інших мучеників і катів, також приречених на забуття – однак вибір між відповідальністю за свої дії і страхом покарання, між почуттям самозбереження і співчуттям до ближнього, між належним і вигідним буде незмінно вставати перед кожним із нас. Про це нагадує фільм казахського режисера Фархата Шаріпова «Тренінг особистого росту». Його дія розгортається в просторі соціально-економічної та ідейної хисткості, які так характерні і для українських реалій. Герої обговорюють нові перейменування і сперечаються про патріотичність святкування Дня Святого Валентина замість національного Гашиктар куніне, але питання історичної справедливості та культурної ідентичності турбують їх куди менше перспективи втратити робоче місце, яким би жалюгідним воно не було.

Центральний персонаж стрічки – сорокарічний банківський клерк, який, здається, давно змирився з долею непомітного офісного співробітника. Несподівана зустріч з однокурсником, який вибився в чиновницьку еліту, не лише нагадує йому про нереалізовані мрії юності, але і дає можливість почати життя наново під заступництвом новознайденого товариша, здатного без особливих зусиль, по щучому велінню, покращити його існування. Герою лише достатньо забути, що саме з цим чарівником-хрещеним провела вечір напередодні таємничого зникнення юна повія, безпутна уродженка далекого селища, доля якої, здається, хвилює лише її батьків. Втім, вона хвилює і головного героя, але чи буде він здатний, поклавшись на мінливості казахського феодального правосуддя (перед обличчям якого клерки навряд чи можуть вважатися рівними чиновним вельможам), відмовитися від останнього шансу стати на ноги, допомогти власній родині, здобути повагу якщо не в своїх очах, то в очах близьких? На які цінності і норми він здатний спертися у суспільстві, яке вибудовує національну міфологію з уламків радянської, які власні духовні ресурси дозволять йому якщо не виступити проти могутнього однокурсника, то, у всякому разі, відмовитися від його дарів, якщо він давно втратив віру в Бога, а частіше відвідувати мечеть йому радить – під час застілля у борделі – демонічний товариш?

В інший конкурсній стрічці, «Прощавай, мій сину» Вана Сяошуая, здатність пам'ятати, здатність відчувати докори совісті також стають перешкодою для кар'єрного зростання і психічної рівноваги і разом з тим стверджуються як якості, що необхідні для збереження власної гідності і просто людського вигляду. Тригодинний фільм, який отримав нагороди за краще виконання чоловічої і жіночої ролі на Берлінському МКФ, охоплює події з середини 80-х до сьогодні. Сяошуай розповідає історію кількох родичів і друзів, у взаємовідносини яких вторгається режим, який прагне контролювати не лише політичні погляди громадян, але і їхнє приватне життя. І якщо одні персонажі смиренно жертвують своїми почуттями або навіть виступають добровільними помічниками влади, інші наважуються на безнадійний бунт. Втім, ще більш марними стають спроби укласти договір з бісом диктатури – отримані блага виявляються нездатні ні повернути, ні компенсувати втрачений душевний спокій, що залежить від каяття і прощення, яке можуть дарувати лише жертви.

З допомогою чудових виконавців і бездоганного гриму творцям вдалося показати героїв, які постаріли на очах аудиторії, і настільки ж майстерно вони зображують зміни, що відбуваються в КНР у міру перетворення країни з лютої антиутопії фанатиків комуністичного аскетизму на тоталітарний варіант суспільства споживання. Фільм свідчить, що диктатура має здатність рішуче змінювати власні установки, позбавляючи будь-якого сенсу принесені їй на догоду жертви, знецінювати на догоду ідеологічного порядку денного будь-які досягнення, будь-які страждання своїх підданих. «Від нашого життя не залишилося і сліду», – промовляє один з персонажів, повертаючись до рідного міста після двадцятирічного відсутності, щоб побачити сяючі вогнями торгові центри на місці закритих фабрик і виявити по сусідству від своєї кімнати у заводському гуртожитку прикритий вивіскою масажу бордель. Чи багато хто з уродженців Радянського Союзу, від Білорусі до Казахстану, могли б повторити цю фразу.

Зберегти зв'язок часів всупереч звичаю тиранії раз за разом перекроювати історію дозволяє наша власна пам'ять, розділена з нашими рідними, з нашими кривдниками і тими, кого образили ми самі. Цьому зв'язку та нашій здатності долати у взаєминах з близькими людьми світоглядні бар'єри присвячені дві білоруські документальні картини, «Стриптиз і війна» Андрія Кутила, про яку ми писали у нашому матеріалі про МКФ у Вісбадені goEast, де фільм отримав приз ФІПРЕССІ, і «Моя бабуся з Марса» Олександра Міхалковича, створена в копродукції з Держкіно та яка у вересні йшла в українському прокаті.

Обидві стрічки мали бути представлені у Національному конкурсі ще на торішньому «Лістападі», однак їх зняли під тиском Мінкульту. Якщо «Стриптиз і війна» занадто іронічно й переконливо показував реальність лукашенківської Білорусі з її старечим мілітаризмом, «Моя бабуся з Марса» налякала білоруських чиновників зверненням до практично табуйованої теми Криму. Хоча Мінськ не визнає півострів територією РФ, влада Білорусі далекі від бажання дратувати російських партнерів занадто відвертою критикою, подібно до тієї, що міститься у висловлюваннях головної героїні стрічки Міхалковича, 80-річної бабусі режисера. Живучи в Євпаторії, вона поступово віддаляється від звичного оточення, висловлюючи проукраїнські погляди.

Заборона фільмів Кутила і Міхалковича спровокувала протест членів журі, які на церемонії нагородження заявили про неприйнятність такої цензури, і спонукала декількох білоруських кінематографістів як акт підтримки колег зняти власні картини з конкурсу. Багато хто вважає ці події свідченням спроби влади встановити над фестивалем ідеологічний контроль. Але цього року обидві картини встигли обзавестися кількома престижними міжнародними нагородами, були повернуті в програму («Стриптиз і війну» навіть взяли в Основний конкурс документальних фільмів), як і ті роботи, що були зняті авторами на знак солідарності з Кутилом і Міхалковичем.

Зі боку важко судити, чи відбулися демонстрації картин Кутила і Міхалковича більшою мірою завдяки стійкості організаторів фестивалю, чи здатності білоруських чиновників усвідомити необхідність змін. Хай там як, ці покази свідчать про те, що ситуація змінюється на краще навіть у просторі, в якому радянське минуле, здається, продовжує визначати сучасність.

...Петро Вайль і Олександр Геніс у своїй книзі «60-е: Мир советского человека» наводять фрагмент з оповідання штангіста і письменника Юрія Власова, «безусловного идола советской интеллигенции», герой которого в номере иностранного отеля обнаруживает «…под ворохом измятых галстуков библию. Эту обязательную принадлежность всех «порядочных» гостиниц. (…) Кого утешала и кого оправдывала эта равнодушная толстая книга?» До порядних готелів Власов тепер міг би віднести і мінський готель «Білорусь», який приймає гостей «Лістапада» і в номерах якого ящики нічних столиків зберігають Новий Завіт російською та англійською.

Олександр Гусєв. Мінськ

Автор висловлює подяку Посольству України в Республіці Білорусь за допомогу в підготовці матеріалу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-