Іван Сірко. 2. У руках Пуруші

Іван Сірко. 2. У руках Пуруші

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про легендарного козацького ватажка, полководця, отамана Івана Сірка

Коли на початку літа 1673 р. Іван Сірко, врешті-решт, із заслання повернувся на Запорожжя, воєнні дії проти Кримського ханства він розпочав негайно. Залежалась у піхвах гостра шаблюка. Проти знахабнілих бусурман, що зачаїлись у фортецях Аслам-Кермен (тепер – Берислав і Каховка) і Кара-Кермен (“Чорна фортеця”; нині – Очаків), він сміливо повів січовиків.

То була його кревна справа – рідну землю бусурмани різали по живому. Отож, лише-но повернувшись із Сибіру на батьківщину, кошовий отаман Війська Запорозького низового Іван Дмитрович Сірко особисто очолив перший похід січовиків проти турецької фортеці на Дніпрі – Аслам-Кермен.

Потім був зруйнований інший нерушний форпост – Кара-Кермен.

Не давав собі перепочинку сивочолий характерник: повернувшись з одного походу, він лаштувався в інший.

В ореолі непереможності, кошовий отаман відтоді одним своїм іменем наводив жах. Подейкували, що турецький султан навіть окремий фірман (декрет) видав, звелівши в усіх мечетях Оттоманської Порти молитися за… загибель Івана Сірка.

Тим часом український лицар залишався нездоланним і непохитним. Коли у серпні 1673 р. під Чигирином він запекло не пропускав татар, які поспішали на допомогу туркам, обложеним у Кам’янець-Подільському, восьмитисячна кримська орда, у свою чергу, щільно оточила кошового отамана з військом у степу.

Стали в коло возами січовики – і три дні тримали облогу з обох боків. Поламали шаблі та зуби татари – не здолали українських героїв та…, покинувши поле бою, пішли собі здрейми.

*   *   *

Витерли побратими піт із заюшених кров’ю облич та гукнули бойовий клич козацтва:

- Гей! Гей! – то була їхня спільна перемога, і вона свідчила прості речі: з нами Рух, з нами Дух, бо з нами – Бог.

Побратим… Знаєте, якось знецінилось було у наш час оте потужне слово. Хоча – сучасна російсько-українська війна (після стількох історичних її «аналогів» – наприклад, відповідна стаття у Вікіпедії наводить таких загалом близько 30-ти, починаючи з часів Київської Русі) надала побратимству нового звучання…

У сиву ж давнину, скажу вам, коли хто із козаків обирав собі побратима, це означало, що за того товариша по зброї він ладен піти на вірну смерть.

Існував у січовиків навіть спеціальний обряд братання.

Діялося так: два здружені чолов’яги надрізали гострими лезами пальці, по черзі капали власною кров’ю у келих із вином, умочали в напій леза шабель, а потім, тримаючись один за одного, випивали трунок на спільній крові.

Відтоді ніщо не могло їх розлучити, бо ріднішими вони ставали, аніж брати. Якщо погортати історичні джерела, з’ясується: побратимами Івана Сірка були Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Мінченко, Петро Перехрист, Гриць Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.

Знаєте, часом два козаки навіть ішли до січової каплички, де піп освячував їхнє побратимство. Відтоді – рівний до рівного і звертався “братчику”, “брате”, а загал січовиків називали “козацьке братство”. І християнська міць бриніла в тому слові.

*   *   *

Непоступливість кошового отамана до ворогів Гетьманщини вражала. Уже в листопаді 1673 р. десять тисяч козаків та кілька сотень їхніх щирих союзників-калмиків під загальним приводом Івана Сірка пішли походом на Крим, Білгородщину й Волощину, завдавши нищівної поразки турецьким і татарським ордам. Аби не залишати на півдні підступну гадюку, вони спалили фортецю Тягин (Тунгати, або: Бендери) на р.Дністрі, а ще – відбили численний ясир (бранців) і трофеї.

Хтось із бувалих пластунів (розвідників) молодим козакам стару приповідку нагадав:

- Здобувши перемогу, про пильність не забувай.

Справді, завжди надважкою ціною перемоги і мир даються.

В одному з походів на Крим 1673 р. загинув старший син кошового отамана – Петро Сірко. Через зраду особистого джури (зброєносця) Голуба Волошина мужній лицар наклав головою під “трьома зеленими байраками”, що височіли за річкою Тор (Сіверський Донець).

Відома народна дума так описує пошуки Петром разом із його джурою та, ймовірно, товаришем на ім’я Пилип Мерефіянський свого батька – Івана Сірка:

- Козаки до Сірченка Петра словами промовляли: / “Сірченку Петре! Не безпечно себе май, / Коней своїх козацьких од себе не пускай”. / А Сірченко Петро на теє не повіряє, / Під тернами-байраками лягає-спочиває, / Коні свої козацькі далеко од себе пускає… / Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати – / Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти. / Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали, / З плеч головку козацьку знімали…

Криця не витримувала, коні один за одним падали під кошовим отаманом, а він вів своєї. Що додавало сил? Його долею була Україна.

Але й бусурмани теж ґав не ловили, а віддячували сторицею.

Під час одного з наскоків на Слобідську Україну у 1675 p. татарський чамбул (загін кінноти – О.Р.) майже вщент зруйнував хутірець Мерефу, що на Брацлавщині (тепер – Харківська область), де стояла хата з обійстям Івана Сірка.

Вразили бусурмани характерника у найслабше місце, й вперше у житті Іван Сірко дозволив собі сльози. Прокинувся всередині сірома і перетворився на вовкулаку. Мерщій гукнув кошовий отаман Війська Запорозького Низового у новий похід на турків. Дорогою палив татарські села, усіх полонених звелів порубати.

Спустошений, повернувся він на спалений хутір під Мерефу, власноруч змайстрував домовину, ліг у смертну постіль та став чекати щербату.

Війна людей їсть, а кров’ю запиває.

*   *   *

У червні 1674 р. за незвичайних обставин Івану Сірку довелося особисто познайомитися з ротмістром (капітаном) компанійської корогви (особиста кінна гвардія) Іваном Мазепою, котрий тоді ще служив під гетьманом Війська Запорозького Правобережної України (1665-1676) Петром Дорошенком (1627-1698). Освіченого помічника, православного шляхтича той спорядив до кримського хана для переговорів, надіславши в подарунок володарю Криму 15 закованих у колодки лівобережних козаків. Дипломатичний поїзд супроводжував чамбул із дев’яти татарських вершників. (Насправді, того разу місію Іван Мазепа мав значно важливішу: особисто передати таємні листи до великого візира (садр-і-азам) Оттоманської Порти Фазіла Ахмеда Кепрюлю (1635-1676) й кримського хана Селіма I Ґерая (1631-1704), що таємно прагнули об’єднатись у союз із Правобережною Україною, аби розпочати війну проти Речі Посполитої).

Але над р.Інгулом дозорний загін Запорозької кінноти випадково натрапив на дивне посольство: бусурманів одразу перебили чи втопили у річці, християнський ясир звільнили, а випещеного Мазепу привезли в Стару Січ, як… злочинця. На козацькій раді зачитали секретні листи Пера Дорошенка до візира і хана. Загули збурені січовики і зажадали негайно скарати на смерть ротмістра компанійської корогви – як бузувіра і торговця живим товаром. Перед стратою звинувачений попросив про передсмертне бажання: звернутися до земляків із останнім словом. І сталося диво дивне! Балакунство відсунуло смертний вирок.

Та й Іван Сірко, пихкаючи люлькою, після тривалої мовчанки, звелів запорожцям:

- Панове браття, не вбивайте цього чолов’ягу. Може, колись у пригоді він стане нам і нашій Вітчизні.

Ось так мудрістю було врятовано бувалого у бувальцях Івана Мазепу та одного Божим промислом вцілілого татарина. Під конвоєм їх відправили до гетьмана Війська Запорозького Лівобережної України Івана Самойловича (1630-1690), аби той доставив вороженьків у Москву.

Згодом у листі до Івана Самойловича від 6 липня 1674 р. кошовий отаман Війська Запорозького низового Іван Сірко не лише згадав про дрібну природу, а й клопотався про долю українського бранця, Івана Мазепи:

- Вияви милість свою, як батько милосердний, щоб ротмістр у неволі не був і щоб Військо Запорозьке, яке дарувало йому і волю, і життя, і здоров’я, не говорило, мовляв, Іван Сірко засилає людей у неволю.

Це стримане прохання про великодушність дійшло до гетьмана.

Опинившись у Москві, Іван Мазепа по щирості розповів царю Олексію I Михайловичу про підкилимні інтриги гетьмана Війська Запорозького Правобережної України Петра Дорошенка і своє таємне посольство. Повернувшись в Україну, ротмістр багато що переосмислив і став на службу у Військо Запорозьке Лівобережної України, де дослужився до генерального осавула і, зрештою, став гетьманом. Як бачите, справжнім хрещеним батьком політиків нового ґатунку ставав Іван Сірко. Варто було характернику попихкати вишневою люлькою і трохи помовчати.

*   *   *

У 1675 р. у складі об’єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків під час тривалої російсько-турецької війни 1672-1681 рр. кошовий отаман Іван Сірко здійснив блискучий похід, зупинивши вторгнення Османської імперії та першу облогу гетьманської столиці Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібраґіма “Шайтан”-паші, які вдерлися в Україну.

Разом із тим він був живою людиною, живою літньою людиною, чий вік наближався до 70 років. Це лише оздоблює справжній характер, але 1675 р. кошовий отаман Війська Запорозького Низового Іван Сірко надіслав московському цареві прохання… про відставку.

За епістолярною традицією епохи він писав, наче й слізно, але… глузливо:

- Много время, не щадя головы своей, промышлял я над неприятелем, а тепер устарел, от великих волокит, от частіх походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар былых лошадей и животины разорился, а мне, Ивану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердний государ, вели мне, холопу твоєму, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтобы, живучи порознь, вконец не розориться и при старости бесприютно не умереть; вели дать свою грамоту, чтобы, живучи в домишке своем, утесиения ни от кого не было.

Утім, відставки кошового отамана “височайше” цар Московії не прийняв, бо за чисельної кількості російських воєвод українського лицаря замінити було ніким.

У грамоті-відповіді другий московський цар Олексій Михайлович Тихіший (1629-1676) із династії Романових запевняв:

- Когда воинские дела станут приходить в успокоение, тогда мы тебя пожалуєм и в доме жить позволим.

І то була чиста правда, хоча москаль полюбляє теревенити, начебто, незамінних людей не буває… На Січі, особливо – у низового козацтва, авторитет очільник мав незаперечний, у 1663-1680 pp. його 12 разів обирали кошовим отаманом Війська Запорозького Низового, тобто до самої смерті.

І знову Іван Сірко жив у походах, де часто замість намету – зоряне небо, а замість постілі – терпкий полин. Варто відзначити, що воював козацький очільник проти турецького султана люто і здобував раз-у-раз в ім’я України численні перемоги.

Не без остраху турки і татари називали його: спочатку – “Урус-Шайтаном”, а згодом навіть – “семиголовим драконом”.

А що Іван Сірко? Та кепкував над бусурманами.

У 1676 р. саме іменем цього кошового отамана Війська Запорозького підписано знаменитий лист турецькому султану Мухаммеду IV – той саме, який увічнив на масштабному полотні “Запорожці пишуть листа турецькому султанові” (1880-1891) Ілля Рєпін (1844-1930) із Чугуєва Харківської губернії!

*   *   *

Написати літопис військових звитяг знаменитого запорозького полководця – не моє завдання. Як, зрештою, й скласти портрет самобутнього українського характерника. Бо, як завжди, мене цікавить виключно людина, а це, здається, більше, ніж стратег чи перевертень, політик і очільник.

Тим часом запорожці з їхнім Чигирином вже у печінках сиділи в Оттоманської Порти. Тій болісній темі було присвячене засідання Державної ради (Дивану) за особистою участю 19-го османського султана Мехмеда IV Мисливця (Авджі; 1642-1693), котрий висловив бажання особисто прибути в дунайську армію і повести її на Київ. І того разу зібрали вони не військо, а справжню хмару, очолену великим візиром Кара Мустафою-пашою (1635-1683). Він султану так привселюдно й пообіцяв:

- Якщо за десять днів не візьму фортецю Чигирин, то накажи мене стратити.

Коли у 1678 р. впертим третім походом до Чигирина підступило зведене 200-тисяче військо Османської імперії і Білгородської (Буджацької) орди, козацьку столицю захищала лише 70-тисячна російська армія, посилена 50-ма тисячами українських козаків. І того разу бусурмани не захопили і не зруйнували місто, бо українці не склали зброї, а звідусіль завдали нищівних ударів загарбникам.

Основні сили запорожців над Лиманом очолював Іван Сірко. І знову він перемагав розумом стратега, здібностями характерника, досвітом політика та мудрістю очільника. На військовій раді було вирішено спочатку знищити… обоз османської навали, тобто спалити або потопити морські кораблі із продовольством, надіслані з Константинополя. Аби просунутися вище Дніпром, через мілководдя Дніпра в Кара-Кермені (Очаків) із 15 каторг і семи кораблів харчі турки перевантажили на 130 дрібних човнів. Звідти паша рушив до Кизи-Кермена, або Газі-Керман (“Дівоча фортеця”; нині – Берислав Херсонської області), який османське командування намагалося використати, як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Вгору Славутою запорожці пропустили бусурманські кораблі, а потім, проти Краснякова у гирлі Карабельнім, атакували караван. Усіх османів порубали або втопили, а гребців із каторг та інших невольників – визволили.

У листі до гетьмана Івана Самойловича кошовий отаман Іван Сірко сухо звітував: “…липня 12 числа, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло”. Було полонено 500 турків, захоплено сім гармат, 20 прапорів і… все продовольство. Для османського війська то була невиправна втрата – без харчів виграти війну нікому не щастило. Навіть характерникам.

1
Богородиця, польський художник Йозеф Брандт

*   *   *

Далі й зовсім гарненько усе склалося.

У Кардишині Іван Сірко залишив посилену варту, аби та стерегла ясир (колишніх бранців) та величезні запаси такого потрібного січовикам хліба. Полонених конвоювали до гетьмана Правобережної України Остапа Гоголя, а захопленого османського флотоводця – до Москви.

Тим часом низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло на р.Буг, до так званого Турському мосту і застави, де знищило варту, спалило переправи та захопило беззахисний караван возів із провіантом, що рухався на Чигирин.

Аби ви уявили бусурманський табір, що чекав на їжу, наведу один факт: табір великого візира Кара Мустафи-паші під Чигирином був у довжину 15 км і прийшов з обозом у три тисячі волів.

Як наслідок, ні про який подальший турецький наступ на Україну не йшлося, а розлючений візир вимушено направив молдавського та волоського господарів з військом для… відбудови переправ. Отож план поневолення України вкотре провалився, а зніяковілий візир Кара Мустафа-паша, стоячи на засіданні Дивану, лише кліпав очима. Вкотре Січ надійно прикрила з Півдня Московське царство від вторгнення турецько-татарської навали.

Востаннє Іван Сірко видобув із піхов шаблюку на початку 1679 р., коли майже у 80-річному віці повів січовиків проти триклятих турецьких і татарських фортець на Дніпрі – Кизи-Кермена (“Дівоча фортеця”; Берислав), Мустрит-Кермена і Мубарек-Кермена (обидві останні стояли на острові Тавань). Гостинці ті на Дніпрі перешкоджали запорозьким “чайкам” вільно виходити у Чорне море.

Усі три турецькі фортеці згоріли на попіл. За таку зухвалість османський султан наказав помститися і надіслав 25-тисячне військо під проводом Кара-Мухаммед-паші, аби той зруйнував Чортомлицьку Січ (тепер – с.Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області) та показово покарав не москалів, а саме козаків. Але українська розвідка заздалегідь доповіла про підступні плани Порти кошовому отаману. Тож коли ворог лише наблизився до Чортомлика, Іван Сірко відвів свої загони в урочище Лободиху, де заздалегідь ґрунтовно підготувався до оборони.

Дізнавшись про вибудувані фортифікації, атакувати турки не наважилися і, спіймавши облизня, пішли геть, а Стара Січ залишилася стояти як твердиня.

*   *   *

Останню весну і півліта власного життя Іван Сірко у бойові походи більше не ходив. Як і годиться, час було подбати про душу. Усамітнившись 1680 р. на улюбленій пасіці у селі Грушовці, він із розплющеними очима подумки чвалав по свіжо покладеній галявині і дослухався, чи не гукає його рятівний пугач.

Знаків характерник бачив чимало. Проте з голови не йшли картини, що врізались у пам'ять за підліткового віку. Спогадами сивочолий характерник линув у ту днину, коли кілька днів він 13-14-річним хлопчиною блукав лісом: щось шукав.

Як глибоко вкарбувалося! Тиха галявина, повний місяць, павутиння у перлах роси. Нізвідкіля перед ним виросла вовчиця і без жодного звуку, без попередження звір накинувся на Йвана.

Кожен першим бажав нашукати горло. Скільки митей минуло, ніхто не скаже.

До тями він повернувся – скусаний, заюшений, живий. Ось коли ліс принишкнув: голими руками малий зачавив вовчицю.

До життя його повернуло тихе скавчання – довкола нерухомої матері ходило вовченя.

Повернувшись на четвертий день у рідне село, у сотенне місто Брацлавського полку Мурафа, що за кілька кілометрів від Кальника, Іван Половець приніс із собою живого звіра, а сам узявся називати себе Сірком.

1 (10) серпня 1680 р., на улюбленій пасіці у селі Грушовці, попід Запоріжжям кошовий отаман Війська Запорозького Низового Іван Сірко віддав Богу душу. Не зарадив навіть бойовий священний пояс (науз), обов’язково підперезуючи себе яким український характерник і волхв рушав у кожен похід. За давніми народними переказами, будь-якого чоловіка можна перетворити на вовка, обв’язавши заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо той магічний пас зняти, вовк знову перекинеться людиною.

Боязко ступила старшина до хати померлого кошового отамана. Наймужніші у боях побратими побоювалися побачити на лаві мертвого… сіромаху, а не Сірка.

Бо якщо той зняв надвечір шкіряний науз, то перед ними лежатиме вовкулака.

Минулося: людина! І зойк видався із дужих грудей, і щирі сльози потекли по зашкарублій шкірі, і затремтіли губи, які окрім смаку крові, оковитої та жінок раніше нічого не знали. І шана сильних меж не бачила, на могильному хресті очільники побратими написали: “Хто сім років перед Великоднем виноситиме по три заполи землі на мою могилу, той матиме таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки і я”.

1
Повернення з перемогою, польський художник Йозеф Брандт

*   *   *

Звідки Іван Сірко опанував оті магічні здібності?

У народі ходила легенда, мовляв, про напад бусурманів на Різдво 1675 р. Івана Сірка неодноразово попереджала його знайома – сліпа ясновидиця Марфа, котра мешкала неподалік від Січі на Перевезьких хуторах (переправа через р.Базавлук).

Так ось. Саме Марфа, яку в народі вважали паляницею (жінка-характерник), і навчила кошового отамана практиці гіпнозу, а також поглибила навички далекобачення (передбачення майбутнього) і Дар Відання (знання).

Зазвичай на Покрову (14 жовтня), коли закінчувалося богослужіння в Січовій церкві, Іван Сірко рушав до віщунки Марти, привозив щедрі подарунки – мед із власної пасіки, крам, турецькі тканини та прянощі тощо. Сліпа дякувала і ступала під зоряне небо, а тоді, вдивляючись незрячими очима, докладно розповідала – що очікує отамана, Запоріжжя, Лівобережну Україну...

Нехай його і поховали з усіма військовими почестями – з превеликою стрільбою із гармат, мушкетів та пістолів, але великий воїн-характерник не вгамувався. Навіть після смерті він продовжував ворогів перемагати! Напередодні смерті Іван Сірко заповів козакам після його скону утяти йому правицю і ходити з нею в походи.

Ослухатися кошового отамана козаки не могли і, зустрічаючись із ворогом, виставляли вперед його руку з вигуками:

- Душа і рука Сірка з нами!

Козаки вірили: де рука – там і удача. Тому запорожців ще довго боялися і турки, і ляхи. В одному переказі Сірко навіть названий Сірентієм Праворучником.

Вважаєте, було то дикунство?

То була традиція – як виявляється, не лише нашого воїнства. Поважний “батько історії” Ґеродот Галікарнаський (490-425 до н.е.) свідчить: коли скіфи приносили богу війни Аресу жертовних полонених, то відтинали їм праві руки.

- У заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря...

Далі – більше. Вирізьблену з дерева правицю несли поперед римського легіону, як військовий штандарт. У “Сказанні про нартів” (осетинський епос) є герой, бог грози – Бартраз, котрий на доказ перемоги приніс матері відрубану правицю ворога. Та й самі осетини, яких вважають нащадками сарматів, не так давно, у XIX ст., привозили з походів відрубані правиці здоланих ворогів. Зрештою, все стає на свої місця, коли згадати, що, за ведичним каноном “Ріґведа” (ऋग्वेद; “Веда гімнів”), сама індійська каста воїнів (кшатріїв) виникла із… відтятих рук першолюдини Пуруші, принесених богами у жертву. Офіра Пуруші стала першомоделлю усіх наступних жертв в історії людства, то жертва божественного духу в ім’я нерозумної матерії (Пракріті).

*   *   *

Кажуть, що в останні роки життя Іван Сірко звертався до козацької старшини, віщуючи дивні речі. Зокрема кошовий отаман Війська Запорозького Низового передбачив для Росії “напад більш небезпечного ворога, який через сто с гаком років дійде аж до Москви”. І неодмінно характерник додавав:

- Отоді, браття, дістанете мою правицю, тричі обнесете її навколо Москви – і побачите, як побіжить супостат.

За примхою історії, віщування Івана Сірка про долю Білокам’яної довелося виконувати онуку джури славетного отамана, українцю Михайлові Неліпі (ймовірно, все-таки Некліпи, тобто Незворушного). Свого часу той бувалий козак ходив на Січі в очільниках пластунів (розвідників). І 24 липня 1776 р. під час бою із турецьким десантом на кримському гірському перевалі під селом Шуми (нині – с.Кутузівка, північніше Алушти), – від неминучого полону він врятував пораненого в голову молодого… полковника Михайла Кутузова (1745-1815).

Так російський князь та український козак Михайло Неліпа стали бойовими побратимами. Під час однієї із задушевних розмов українець переказав товаришу пророцтво Івана Сірка. Того разу командир батальйону лише посміявся...

Служба – річ непередбачувана, розвела побратимів.

Та після Бородінської битви вони зустрілися знову, і вже далеко не молодий Михайло Неліпа служив у полку чорноморських козаків. Отже, побачилися побратими, зраділи, і Михайло Іларіонович запросив українця до свого намету. Головнокомандувач розкрив плани: для збереження військ він вирішив залишити Москву, а пізніше – 15 жовтня (одразу після Покрови) – дати Наполеону генеральний бій. А ще російський генерал-фельдмаршал надумав влаштувати хресний хід довкола Білокам’яної. Ось українець візьми та й нагадай світлому князеві про… Сірка.

- Я теж про нього згадував! – зізнався головнокомандувач. – Значить, так: нам треба Іванову правицю – вези мерщій!

Не лише про ритуал бойової магії зі звитяжною рукою отамана Сірка пригадав досвідчений пластун Михайло Неліпа. Як бувалий у бувальцях січовик, він разом з іншими козаками-побратимами підпалили мости в Москві, посиливши диверсійними операціями містичну шкоду.

Але дід Неліпи, його джура та вірний старий хранитель останків запорозького отамана, ні за що не погоджувався віддати руку! Довго його просили посланці і, нарешті, вмовили – тільки під особисті гарантії генерал-фельдмаршала Кутузова.

Молитва в степ, польський художник Йозеф Брандт (Józef Brandt) 2
Молитва в степ, польський художник Йозеф Брандт

*   *   *

Коли реліквія з’явилася у військах, у духовній процесії місце її визнали одразу за… Святою Богородицею. Уночі на конях козаки з дорогоцінним футляром тричі об'їхали довкола Першопрестольної.

Бойова магія спрацювала і цього разу – Пуруша (Душа) прокинувся, і підняв потужну правицю. Через день різко змінилася погода! Дмухнули північні вітри, повалив лапатий сніг із дощем, а потім вдарили морози, закрутилася віхола. Дороги позаносило, засипало і французів. Не витримав Наполеон, і 7 (19) жовтня 1812 р. 110-тисячне військо через Калузьку заставу почало рачкувати!

Доля Вітчизняної війни 1812-го року мовчки вирішилася, і французи гайнули з російської столиці. Кутузову залишалося не випускати їх зі старої, розграбованої ними ж, Смоленської дороги.

Так Іван Сірко переміг і «корсиканського диявола». Не вірите?

Уся історія здається вам неймовірною? Але тоді з якого лиха одразу після виграної війни, зокрема 1813 р. генерал-фельдмаршал Кутузов, такий собі самодостатній «переможець переможців», так опікувався перепохованням останків кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка?

Нащо йому було турбуватися про давно померлого січовика?

Сутичка запорожців зі шведами, польський художник Йозеф Брандт (Józef Brandt) 1
Сутичка запорожців зі шведами, польський художник Йозеф Брандт

*   *   *

Перепрошую за прозу, але… поневіряння покійного Івана Сірка не закінчилися – ні після смерті, улітку 1680 р., ні восени 1812 р., коли його засушеною правицею вигнали з Москви Наполеона I Бонапарта.

Не забуваймо, що могила славетного характерника постраждала ще 14 (25) травня 1709 р., коли за наказом Петра I каральною експедицією російських військ під проводом полковника Петра Яковлєва була знищена Чортомлицька Січ (Стара Січ). Того жахливого дня доблесні російські вояки зруйнували навіть… січовий цвинтар. Арканами бузувіри на конях повалили хрести, зі свіжих могил повитягували небіжчиків, повідрубували покійним голови та розвісили мерців на деревах.

Намірялися північні блюзніри сплюндрувати ще й могилу Івана Сірка, бо полковник Петро Яковлєв віддав наказ – викопати і спалити рештки кошового отамана. Як москалики всі тоді перелякалися! Лише-но солдатня взялася розривали могилу, як і попереджав характерник на смертельній постелі, із ясного неба вдарила блискавка і вбила кількох російських солдатів! Решта гробокопачів накивали п’ятами.

І тоді з обложеної Старої Січі козаки здійснили контрвилазку та відбили напіввикопану труну... Так на зруйнованому січовому цвинтарі москалі уперше потурбували Івана Сірка. Того разу характерник криво посміхнувся.

*   *   *

Минуло зо чверть століття. Попри усі жахливі негаразди, місцеві жителі шанобливо вберегли вічний спокій українського лицаря. І козачий рід Неліп із покоління в покоління доглядав за могилою свого отамана.

Вдруге перепоховали Івана Сірка в 1736 р. у с.Капулівці (нині – Нікопольського району Дніпропетровської області).

Було це так. Коли після смерті отого чорта, Петра I (1672-1725), у 1732 р. імператриця Анна Іоанівна (1693-1740) дозволила козакам-втікачам повернутися на Запоріжжя, опинившись на рідній землі, вони одразу викупили у капулівського діда за прізвищем Мазай шматок землі та з усіма належними почестями поклали на вічний спочинок кошового отамана Війська Запорозького Низового Івана Сірка.

…Недовгим виявився загробний спочинок українського лицаря: у 1775 р. москалі остаточно знищили Січ, а разом із нею – і могилу Сірка. Причому і того разу пролунав імператорський наказ: тіло кошового отамана спалити, а попіл забити у гармату і вистрілити них геть!

На щастя, місцеві селяни вчинили вигадливо, як і вчив великий характерник; хитрістю вони ворогів своїх перемогли. Колишні запорожці поспоювали карателів і підмінили прах Івана Сірка на залишки іншого небіжчика. Свого ж очільника перепоховали в клуні осілого козака на прізвище Михайло Неліпа.

*   *   *

Третя могила простояла незайманою до другої половини 1960-х рр. Допоки у листопаді 1967 р. води поганського Каховського водосховища розмили берег і впритул підступили до старого козацького цвинтаря, а потім – і до самого поховання Івана Сірка. Тож перелякані нащадки з числа забобонних комуністів вирішили перепоховали останки кошового отамана на іншому куточку села, де вище місце.

Чимало дурощів, які діялися за ленінців, важко збагнути.

- Хто і нащо скомандував українського лицаря покласти у… скіфський курган?

- Хіба радянські вчені отих державців не попередили, що свого часу січовики називали той курган Бабиною могилою, бо жінкам ближче неї заборонялося наближатися до Січі, і вони, видершись нагору, звідти виглядали чоловіків-женихів?

- Чому старезну могилу розрили потайки, уночі – при світлі автомобільних фар і кишенькових ліхтариків?

- Як наважилися блюзніри, видобувши на світло Боже останки Івана Сірка, перекласти кошового отамана у простеньку труну з соснової дошки?

Аби учетверте Івана Сірка поховати, як годиться, як належить героєві, – не виходило.

Бо покійного колись запхали в землю… обезголовленим.

Вихід придумали найпростіший: мовляв, яка різниця, у свіжо стругану труну вкладемо інший череп, розкопаний археологами у тому ж кургані?!

Навіть не уявляю, хто, окрім комуняк, міг вчинити так по-бузувірськи: узяти та й укинути славетного Івана Сірка в чужий курган, непереможного січовика – та й у могилу якогось невідомого скіфського царя. Та ще й із сторонньою головою.

Але знаходилися й інші нащадки – шанобливі, добропорядні, побожні. Щороку, починаючи з 1991 р., у першу суботу серпня, на могилі І.Д.Сірка, що знаходилася за три км від с.Капулівки, вони світло вшановували вічну пам’ять українського лицаря. Урочистості раз-у-раз збирали тисячі українців з усього світу.

Останнім часом проведенням тих заходів опікується козацький благодійний Фонд “Меморіал Івана Дмитровича Сірка”.

Похорон Кошового, художник Олександр Мурашко, 1900 р.
Похорон Кошового, художник Олександр Мурашко, 1900 р.

*   *   *

Пам’ятаєте, ще півтора століття тому за дуже дивних обставин, аби врятувати від розпарфумленого француза Москву, череп кошового отамана із правицею видобули з-під землі?

Москалі, вони ж – історичні клептомани, безбожна вата. Навіть новий-старий череп Івана Сірка, знайдений 1967 р. археологами в кургані, вони потай забрали і… відправили до Москви, до Всесоюзного інституту етнографії, зокрема у знамениту майстерню антрополога Михайла Герасимова. За офіційною версією – аби провести антропологічну реконструкцію зовнішності Івана Сірка та створити скульптурний портрет. Це, так би мовити, загальновідома версія. А насправді?

Насправді, накоїли вони ганебностей і по-тихому хотіли приховати жахливі речі. Коли науковому співробітнику Дніпропетровського історичного музею Людмилі Петрівні Криловій (1930-1987), яка в Україну приїхала з РРФСР, довели план на археологічні розкопки курганів епохи бронзи та скіфського часу на Криворіжжі, стало зрозумілим: у строки вона не вкладається. Отож роботи вона слухняно почала наприкінці зими – на початку весни 1967 р. Годі й казати: ґрунт мерзлий – не те що археологічна лопатка та вінчик, а лопатою не візьмеш.

Тим часом колишня робітниця Саратовського заводу зуборізних верстатів Л.П.Крилова, яка була родом із м.Чернь Тульської області, виробничі завдання виконувала і перевиконувала. Отож на Бабиному кургані в с.Капулівці археологи під її орудою прискорювали час. Аби встигнути відрапортувати про здобутки директору Дніпропетровського історичного музею О.Ф.Ватченку, вирішено було: працювати не лише вдень, а й уночі, не лише лопатами, як годиться, а й… бульдозером.

*   *   *

Моторошно, і я це не вигадую… Це було надруковано чорним по білому в москальській газеті. Як пригадував у розмові з кореспондентом “Комсомольськой правды в Украине” місцевий краєзнавець із с.Капулівки Михайло Соломаха, далекий пращур джури легендарного отамана Івана Сірка:

- І зачепили вони лезом бульдозера спорохнявіле віко труни, а затим розкололи череп Сірка так, що його потім довелося склеювати в Москві учениці професора Герасимова Галині В’ячеславівні Лебединській, котра, як завідувачка лабораторії, була автором більш як 60 скульптурних і більше 150 графічних реконструкцій. А ця росіянка Крилова виганяла мене з розкопок – щоб я не фотографував усе, що вона накоїла. Покривала матюками хрест-навхрест отамана і взагалі всіх козаків. – “Это бандиты! Тыщу лет оно мне надо, чтоб я в этой грязи ковырялась… И Сирко – такой же бандит!” За рік, як і попереджав кошовий отаман-характерник, та тітонька захворіла невідомою хворобою.

Отже, укотре череп Івана Сірка відправили до Білокам’яної, з дозволу сказати, на реставрацію, та й… забули – то те, то се, розумієте. Отож майже чверть століття реліквія припадала пилом по шафах у Москві.

Тим часом знаєте, про що хвилювалися українські чиновники?

Не на жарт спалахнув конфлікт між владою Нікопольського району та Запоріжжя… за прах славетного українця: обласний центр волів відібрати у с.Капулівки і перепоховати Івана Сірка на острові Хортиця. Й у тому протистоянні була і паперова тяганина, й чиновницькі інтриги, і навіть проколоті шини автівок наукових експедицій. Зрештою, історичне поховання нікопольці відстояли.

*   *   *

Із Білокам’яної реліквію на Батьківщину повернули в 1990 р., перед святкуванням 500-річчя українського козацтва. Але й на цьому поневіряння отамана не скінчилися.

Після удаваного святкування ювілею ймовірний череп Івана Сірка замкнув… у своєму сейфі начальник відділу культури Нікопольської райради. У «чиновницькій в’язниці» кошовий отаман скнів ще сім років, допоки його не передали в…. Дніпропетровський історичний музей.

…Після численних звернень шанованих українських істориків з’явилося рішення про дозахоронення черепа отамана Івана Сірка разом з іншими останками в кургані Бабина могила.

Мужньому героєві нащадки дали, врешті-решт, спокій 23 серпня 2000 р., коли в с.Капулівці в урочистій церемонії… перепоховали останки кошового отамана І.Сірка: дбайливо переклали усі зібрані кісточки у добротну дубову труну та додали до них, яку мали голову (череп).

Так через 320 років після смерті характерник (Пуруша) врешті-решт зібрався докупи, аби знайти мир і спокій. Мабуть…

*   *   *

Характерники – вони ж такі – лише нечутно посміхаються у вуса.

За останнього перепоховання Івана Сірка усім виясніло: усі ці роки у Баба-могилі спочивало… не тіло мужнього лицаря. Оскільки під час розкопок знайшлися кістки… обох рук, хоча правицю небіжчику, за заповітом, відрубували.

Тому, коли йдеться про вічний спокій кошового отамана Війська Запорозького, мають рацію лише ті, хто стверджує:

- Іван Сірко?! Та він – в Україні! Був споконвіку, є – і віки-вічні буде.

Слушна думка: усе в руках Пуруші, усе… Бо без неї нічого катма.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-