Володимир Винниченко. 2. Українсько-куртуазний Дон Кіхот

Володимир Винниченко. 2. Українсько-куртуазний Дон Кіхот

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про співтворця УНР Володимира Винниченка

Чужина для політичного емігранта Володимира Винниченка розтягнулася більш як на сім із половиною років – від жовтня 1907 р. до травня 1914 р.: Франція, Швейцарія, Німеччина, Італія, Галичина, Буковина, Росія. Як Росія?! Колишньому кур’єру-революціонеру, котрий свого часу нелегально возив заборонену літературу в Тюрму народів, було не в новину подорожувати під чужими документами до Києва (1908- 1911), Харкова (1908) і навіть Санкт-Петербурга (1910).

Буяло й приватне життя соціал-демократа на прізвисько “Скорий”. Він – із числа тих, котрі – “пропаща сила”, але, на відміну від Чіпки Вареника, точно про це знав і все куртуазно розумів. У листі до нової знайомої – Людмили Максимівни Ґольдмерштейн (у дівоцтві – Максимович; 1878-?), у жовтні 1909 р. Володимир Винниченко писав до Женеви, розкриваючи невгамовну вдачу та бажання розтермосити сонний спосіб життя земляків в еміграції:

- Не міг утерпіти і почав перетрушувать публіку. Заворушились, як жуки потривожені на гною, і вже є вороги й прихильники. Біда мені з самим собою, ніде не можу обійтись так, щоб тихо пройти, нікого не зачепити.

Така вдача. Може, з тієї причини, а ще, безперечно, талану – красне письменство стало для літератора новим полем битви із собою. Йому не потрібно вишукувати сюжети, він, автор збірок коротких оповідань, сам перетворився на живу колізію для сучасних драматичних творів. Наприкінці 1907 р. В.К.Винниченко познайомився з Людмилою Ґольдмерштейн. Родом вона була з Полтавщини і мала шестирічну доньку Ольгу від законного чоловіка, інженера Лева Яковича Ґольдмерштейна. Сяйво спалахнулого роману Володимира Винниченка збереглось у приватних листах.

Події розвивалися бурхливо. Навесні стало помітно, що Люся Ґольдмерштейн при надії, тоді як чоловік десь будував перші електростанції у Росії. Тим часом її коханець Володимир Винниченко не збирався залишати острів Капрі. Ну, самі розумієте, хронічне безгрошів’я. Майбутню матусю з’їдала цілковита невизначеність, зникла віра у чоловіків, а з боку батька дитини почало віяти прохолодою. Листи породіллі були виповнені тривоги, нарікань, жалю. І настав фінал першої дії: як плід шалених ночей, 24 жовтня 1908 р. народилося дитя – названий матір’ю Володимир Винниченко-молодший.

*   *   *

Дія друга. Важку депресію митець прагнув здолати, але ніяк не міг забути оті три з половиною роки, проведені у київських в’язницях. Серце – глибока рана, а невтішні думки посилювали “гостра ностальгія” та численні борги... Хотілося все забути, й як і раніше – поринути у вир революційної боротьби, але порядки тепер настали такі в Імперії, що в Україну йому було зась! Принаймні від такої нерозсудливості рішуче відмовляв його давній благодійник і меценат Євген Чикаленко.

19 серпня 1908 р., монолог головного героя (із листа до Є.Х.Чикаленка):

- Більшість часу я – просто жалка хвора істота, яку доводить до сліз гудіння мухи, або скрип дерева од вітру. Маленька зміна погоди робить тіло важким, голову порожньою, тяжкою. А як погода тут міняється тричі на тиждень, то я тільки те й роблю, що чекаю постійної погоди. Я певний, що незабаром з'являться галюцинації. Іноді безсонними ночами мені треба просто вставать з ліжка і робить чим-небудь шум, щоб не допустить до уявлення за столом якоїсь фігури. Я стараюсь себе гіпнотизувати, як робить це Зоря Драгоманів, і переконувати: все це – мої вигадки. І на якийсь час це вдається. Але досить будь-якої дурниці, і все пропало.

Аби змінити обстановку, В.К.Винниченко збирався вирушити в Париж, щоб записатися вільним слухачем до Сорбони та “студіювати природні науки, філософію, літературу і мови”. Тим часом їхній спільний із Люсею син прожив трохи більше місяця – і помер. Відтоді тон листування радикально змінився: образи, погрози, прокльони.

Колишній коханій він відповідав приблизно у тому ж дусі:

- Помсти я не боюсь, заслужив я її чи ні. У мене була думка, що розстанемося мирно, що, коли мине перша сліпа лють, ти зможеш глянути на події об'єктивно, зможеш зробити оцінку не тільки з погляду своєї утрати. Але бачу, що мої сподівання не справджуються, а справджується те, що я раніше пробачив. Ну що ж? Я приймаю виклик твій і нітрошки не сумніваюсь в тому, що ти можеш пристрілити мене, можеш підняти процес і всіма правдами й неправдами доводити, що я винен у смерті нашої дитини. Можеш навіть видати мене російському уряду. Можеш звернутись до преси, і... І що? Тут ти безсила. Але ніякого роду помсти я не боюсь, Люсю. Їдучи на Україну, я сам підписую свій смертний присуд. З першим же арештом я кінчаю своє життя.

*   *   *

Дія третя, фінал. Все, що нас не вбиває, робить із нас літературу. На Батьківщину Володимир Винниченко не повернувся, але повернувся за письменницький стіл. Їхній роман із Люсею Гольдмерштейн швидко трансформувався в літературний текст, перетворившись на історію художника Кривенка й Антоніни. Наприкінці 1908 р. автор надіслав на адресу київського часопису “Літературно-науковий вісник” драму “Memento” (“Пам’ятай”). Розцінки він добре знав: як правило, українським письменникам першого ряду платили 32 рублі за друкарський аркуш, або 5 копійок за рядок.

Творча метода цим автором була давно відкрита та відшліфована до дрібниць: і надалі він в основному писав із натури, така собі проза з пленеру. П'єсу “Memento” надрукувало друге число “Літературно-наукового вісника” за 1909-й рік. Приблизно у ті самі дні, коли Володимир Винниченко повідомив Є.Х.Чикаленка про смерть їхнього із Люсею сина.

У монографії “Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 рр. у генетичних і типологічних зв’язках з європейськими літературами” (1998) літературознавець, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія” Дмитро Панченко зауважив:

- Вийшло так, що реальне життя мовби “повторювало” трагічні колізії, що їх розгортав у своєму творі В.Винниченко, – важко тільки сказати, наскільки скрупульозним було це “повторення”... Цю ж любовну історію 1908-1909 рр. В.Винниченко використав, коли в романі “По-свій” (1913) розробляв сюжетну лінію “Стельмашенко-Наташа”. В обох випадках присутній мотив “бідної жертви” – некрасивої, пересічної жінки, “спокушеної” революціонером-письменником, який сповідує принципи “нової моралі”. В обох випадках – конфлікт індивідуаліста з оточенням, яке співчуває “жертві”. У Дон Кіхота нової формації склалися прагматичні погляди на Дульсинею.

*   *   *

Переживши ще кілька бурхливих романів (Катерина Голіцинська, Маруся Ярмут, Софія Задвина, Марія Баранова, Алла Пігулова), часто – паралельних, 28 березня 1911 р. Володимир Винниченко кардинально змінив сімейне становище – у Флоренції він узяв цивільний шлюб.

Свого часу в особистому “Щоденнику” письменник занотував:

- Кохання – це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі… Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою… Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного…

Серце митця порожнім бути не може, там з’явилася нова Муза, як він її назвав – Коха, від слова “кохана”. Уперше із 23-річною студенткою медичного факультету Паризького університету Розалією Ліфшиць (1886-1959) вони, схоже, зустрілися на зборах студентської громади в Парижі наприкінці 1909 р. Хоча дівчина походила із заможної єврейської сім’ї, де панували суворі правила, наступного року, у березні, пара разом відпочивала на італійському курорті Каві-ді-Лаванья (Cavi di Lavagna), область Лігурія (італ. І ліг. Liguria) на північному узбережжі Лігурійського моря, куди на розкішні пляжі їх запросили гостинні родичі випускниці Сорбони – сестра Віра та її чоловік Борис Яковенки.

*   *   *

Буття стало трохи іншим. Молода дружина пристала на пропозицію чоловіка, що їхня родина буде виключно українською: вона забула Талмуд, вивчила солов’їну та однозначно називала себе українкою. Змінився й Володимир Кирилович – від образу професійного революціонера він поволі схилявся до амплуа кабінетного літератора.

Оповідання як жанр стали пройденим етапом, і автор узявся опановувати нові форми – п’єси (“Дисгармонія”, 1906; “Щаблі життя”, 1907; “Брехня”, “Співочі товариства” та “Дорогу красі!”, всі – 1910), а затим утнув перший роман – “Чесність з собою” (1911).

- І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.

Не зважаючи на те, що шлюб виявився щасливим, Володимир Винниченко не пропускав жодної вродливої жінки, а тим паче можливості скочити в гречку. Із “Чесності перед собою” як життєвого принципу буржуазно-куртуазного Дон Кіхота поставали провокативні, а місцями – зухвалі романи, збудовані на особисто пережитих амурних колізіях: “Рівновага” (1912), “По-свій!” (1913), “Божки” та “Заповіт батьків ” (обидва: 1914), “Хочу!” (1915), “Записки кирпатого Мефістофеля” (1917). Характерним є довельми прагматичний лист по чергової покинутої коханки, у даному випадку – Алли Пігулової, яка згодом стала літературною героїнею:

- Хіба ж я тобі, Алло, коли казав, що вимагаю від тебе любові? Хіба я замісць одних полових відносин хотів од тебе за це усього, як ти пишеш? Подумай, згадай все моє відношення і ти побачиш, що я від тебе нічого не хотів. Ти раз у раз говорила, що любиш мене надзвичайно. А я просто аналізував цю любов і казав, що сильна, справжня любов не допускає віддавання другому. Як би я тебе любив, я б не міг мати іншої жінки, як це й бувало зо мною, коли я любив.

*   *   *

До початку Української Революції 1917-1920 рр. Володимир Винниченко перетворився на шанованого від Сяну до Дону національного літератора. Наприклад, до 1917 р. книговидавництво “Земля” видало восьмитомне зібрання творів автора,, у червні 1910 р. інше видавництво – “Польза”, бахаючи відкрити серію творів українських письменників, надіслало листа-панегірика:

- Одна надежда на Вас, как вождя современного культурного движения на Украине.

Родина, спосіб життя, риси вдачі диктували переглянути українофільські принципи. Як не доплачували національні видання, а саме: “Літературно-науковий вістник”, “Українська хата” тощо, – у “Щоденнику” відверто занотовано:

- Винниченко, що живе виключно з літературної праці і по такій ціні не може заробити більше тисячі рублів на рік, через те й добивається місця в російській літературі (малася на увазі участь у редагованих Максимом Горьким збірниках “Товариства “Знание”, які в 1904-1913 рр. виходили накладом під сотню тисяч примірників і користувалися шаленою популярністю. – О.Р.), бо на таку суму з родиною за границею не проживеш.

Ось чому, на початку Першої світової війни автор “Записок кирпатого Мефістофеля” повернувся не до Неньки, а до Росії й до 1917 р. жив під чужим прізвищем – переважно: в Москві, активно займаючись… белетристикою. Йому подобалося плавати з-поміж “китів”, друкуватися, наприклад, у збірках товариства російських письменників “Содружество”: десь між Леонідом Андреєвим, Михайлом Арцибашевим та Олександром Купріним. Це не просто пестило самолюбство, українсько-куртуазному Дон Кіхоту Москва справді дозволила жити на власний розсуд, дозволяючи собі все.

Ну, майже все… Тамтешні книговидавці платили удесятеро більше – по 300-400 рублів за друкарський аркуш. Куртуазно-еротичні сюжети довкола імпозантного чоловіка роїлися та із виразним натяком зітхали. Зрештою, настали часи, коли Розалію Яківну він міг належним чином побалувати. У 1912 р. подружжя подорожувало Німеччиною, потім тривалий час мешкало в колоритній Галичині. Владнавши у Білокам’яній справи із московським видавництвом “Земля”, що надрукувало роман з життя емігрантів “Рівновага” (1912), автор віддав у друк новий твір – “Заповіт батьків” (1913). Потім із Тюрми народів подружжя повернулося до волелюбної Галичини, а в першій половині 1914 р. – виїхало до Італії.

Надихали й листи російських читачів. Володимиру Винниченку писали, що ним цікавляться, навіть захоплюються. Сенсу боротися з якимись там уявними вітряками не існувало.

*   *   *

Здавалося, морально зрусифікований український белетрист зазнав усіх принад dolce vіta і розкошував у принадах життя. Та малину псував отой триклятий людський дуалізм, який почергово перетворював Володимира Винниченка то на безсердечного Дон Жуана, то на соціалістично здурманеного Дон Кіхота.

Захопившись літературно наставляти читача, у 1911 р. Володимир Кирилович повернувся до революційної боротьби. Тепер – виключно пером. Друком вийшла його відома брошура “Про мораль пануючих і мораль гноблених” (російською мовою), яку на книпи підняв інший вождь, В.Ленін. Не менший бабій іронізував:

- Мені здалося, що Винниченко щирий і наївний, коли порушує питання: “чи має право (!! sic !!) соціал-демократ ходити в будинок розпусти?” І всіляко жує це питання, але повсякчас індивідуально. Напіванархіст він якийсь або зовсім анархіст, і впередівці його з пантелику збивати повинні. Хіба це він читав якось у Парижі реферат про “чесність із собою” під головуванням Луначарського?

Мірятися тим, хто більший вождь, вони продовжили за два роки, коли друком вийшов новий роман “Заповіт батьків” Володимира Винниченка. Звичайно, сварку спровокувала жінка, сherchez la femme. Не розумію навіщо, навесні 1914 р. в польське містечко Пороніно, де сили нагулював політичний емігрант В.Ульянов-Ленін, змосковщена француженка, мати чотирьох дітей Інеса Арманд надіслала бандеролькою свіжий роман українського письменника? Може, тому, що в паризьких апартаментах вождя світового пролетаріату мадемуазель Арманд служила секретарем, перекладачем, домоправителькою і... музою-простирадлом.

Ясна річ, Ленін хвоста розпушив та гоголем пішов перед пані Арманд:

- Прочитав, my dear friend, новий роман Винниченка, що ти надіслала. Ото ахінея і дурість! Поєднати разом якомога більше всіляких “жахів”, зібрати воєдино і “порок”, і “сифіліс”, і романічне лиходійство з вимаганням грошей за таємницю (і з перетворенням сестри обраного суб’єкта на коханку), і суд над лікарем. Все це з істериками, із вивертами, із претензіями на свою теорію організації повій. Ця організація нічого поганого із себе не становить, але саме автор, сам Винниченко робить з неї безглуздість, смакує її, перетворює на “коника”.

*   *   *

Звісно, що старгань Крупський був ще тим літературознавцем, який паплюжив усі книжки, ідеї яких суперечили політиці РСДРП. Проте, як ви зрозуміли, в романі “Заповіт батьків” В.К.Винниченка йшлося не про національно-визвольну боротьбу українського народу проти російського царату, а про якусь спотворену достоєвщину.

- Те, чого ти боїшся… станеться не від твоєї віри, а від твого страху.

Тим часом успішного в Московії літератора в Україні вважали непримиримим… політичним емігрантом, таким собі Ґерценим. Щодо цього показові спогади залишив український історик, у майбутньому міністр іноземних справ УНР Олександр Шульгін (1889-1960), із сім’єю якого Володимир Кирилович приятелював:

- На Винниченка ми дивилися не стільки як на соціаліста, як на автора цікавих оповідань, що нас дуже захоплювали. До того він був старшим від мене на вісім років, отже, всім міг імпонувати. Він був справжній революціонер, що сидів по тюрмах, що вмів втікати за кордон нелегально і з великою небезпекою.

Коли у грудні 1915 р. після свідчень провокатора 11 лідерів українських соціал-демократів поліція заґратила, УСДРП припинила своє існування. І негайно Володимир Винниченко пішов у глибоке підпілля: він змінив місце проживання – Новопроектований провулок, 5, кв.15, завів новий паспорт на ім’я Івана Петровича Дерґальова, його дружина Розалія Яківна (перепрошую, тепер – Наталя Яківна Дерґальова), яка за фахом працювала у військовому шпиталі, влаштувала чоловіка в… санаторій, що знаходився кілометрів за 30 від Москви.

Тут невикритий філерами революціонер прожив до березня 1917 р., повністю віддаючись… красному письменству. 20 березня (2 квітня) 1917 р., офіційно при посаді… діловода представництва від Комітету Південно-Західного фронту, у справах Комітету Володимир Винниченко терміново відбув до Києва. Так би мовити, на тривалий час проживання. Належало встигнути на Українську Революцію 1917-1920 рр.

На якийсь тиждень спізнився Володимир Кирилович. 4 (17) березня 1917 р. в Києві загальні збори представників політичних партій соціалістичного ґатунку, професійних об’єднань, громадських організацій та культурних товариств оголосили про створення Української Центральної Ради (УЦР). 7 (20) березня 1917 р. було обрано її повноважне керівництво, а Головою УЦР (заочно) оголосили професора Михайла Грушевського, на той момент – ще політв’язня Москви. Вступ на високу посаду публічно засвідчив його лідерство в українському демократичному русі. Рішення громади спрацювало блискавично. Уже за тиждень, 14 (27) березня 1917 р. історик М.С.Грушевський повернувся до Києва та особисто очолив Українську Центральну Раду.

Володимир Винниченко з художником Миколою Глущенком
Володимир Винниченко з художником Миколою Глущенком

*   *   *

Отже, прибулий до Києва, літературизований соціал-демократ Володимир Винниченко не став вождем нації, але як яскрава особистість не міг не стати одним із лідерів Української Революції 1917–1920 рр. Активний, а головне, ефективний політик невдовзі очолював УСДРП та обійняв посаду головного редактора “Робітничої газети”. Саме він керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого всеукраїнських з'їздів.

В новоствореній Українській Центральній Раді, де домінували патріоти-гуманітарії, кадрові питання вирішували своєрідно. 15 травня 1917 р. дипломований правник В.К.Винниченко, котрий юриспруденцією у житті ніколи не займався, обійняв посаду Генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ УНР. Що колишній солдат саперного батальйону знав про силовий блок міністерств молодої держави? Справді, а нащо вони?

Тож соціаліст-анархіст-пацифіст, взагалі, виступив супроти українського мілітаризму, запропонував розпустити збройні сили, а армію замінити на… національну міліцію. Смілива ідея зазнала нищівної критики з боку Генерального секретаря з військових справ УНР Симона Петлюри (1879-1926), з яким вони були років зо десять знайомі по роботі в київському осередку УСДРП, проте знаходилися в контрах. То стара історія.

На першому з’їзді есдеків (грудень 1905 р.) між ними, однопартійцями, вибухнув конфлікт. Симон Петлюра переконав товаришів по партії і того не обирали, на посаду редактора центрального друкованого органу – через “нестійкість”, “богемність”, “політичні хитання”. На аргументи делегати зважили, і випускника юридичного факультету Київського університету Святого Володимира головним редактором не обрали.

*   *   *

У травні-червні 1917 р. Володимир Винниченко очолював українську офіційну делегацію, яка передала Тимчасовому урядові Російської імперії вимогу УЦР щодо надання Україні статусу автономії, а 22-30 червня (11-13 липня) 1917 р. продовжив перемовини із делегацією Тимчасового уряду в складі міністрів Олександра Керенського, Михайла Терещенка та Іраклія Церетелі – вже у Києві.

Якими були підсумки? Тимчасовий уряд визнав Генеральний секретаріат УЦР… крайовим органом управління в Україні. Наслідки сумнівного компромісу довелося виправляти II Універсалом, в якому УЦР рішуче висловилася проти самочинного запровадження засад автономії краю та зобов’язалася доповнити свій склад представниками національних меншин, що перетворювало її з органу української демократії на представницький орган усього населення України.

Коли 22 серпня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, через незгоду із рядом пунктів В.К.Винниченко залишив уряд, проте через місяць… на ділі демонструючи схильність до “політичних хитань” знову посів пост прем’єр-міністра.

*   *   *

З одного боку, Володимир Винниченко стояв біля витоків української державності, був членом, потім – заступником голови УЦР, головою першого національного уряду – Генерального секретаріату Української Центральної Ради, автором та співавтором усіх головних законодавчих актів УЦР, рахуючи чотири Універсали Української Центральної Ради.

З іншого боку, коли 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, за яким “Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”, Володимир Винниченко, особисто, не лише затягував визнання незалежності УНР, а й руйнував боєздатність української армії.

Численні загони не отримали наказів на організований виступ, тому просто складали зброю, коли наближалися нечисельні більшовицькі частини. Справа полягала не у відсутності вишколу, а в саботажі на найвищому рівні. За наказами В.К.Винниченка в Києві розпустили полк сердюків (читай: гвардійський елітний підрозділ), відправили у відставку особливого коменданта Києва Івана Омельяновича-Павленка, змусили військовиків замерзати у холодних вагонах під Києвом, направили полуботківців маршем на загибель до… Румунії, подалі від Києва, усунули з керівної посади Симона Петлюру. Свідомий розвал армії послугував політичною причиною кривавої трагедії під Крутами.

*   *   *

Міжпартійна боротьба лише посилювалася. Демонструючи “нестійкість”, 18 (31) січня 1918 р. Володимир Винниченко грюкнув дверима і залишив пост Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки. На деякий час він показово не брав участі у державотворенні, чим уникнув певного приниження.

Бо 28 квітня 1918 р. Центральну Раду кайзерівські війська, що зайшли в Київ, мовчки розпустили. Затим рішенням німецького військово-польового суду голову Ради народних міністрів УНР Всеволода Голубовича і військового міністра УНР Олександра Жуковського засудили до двох років ув'язнення (за кіднепінґ, викрадення банкіра Абрама Доброго), а інших розгублених міністрів обшукали на наявність зброї та відпустили з Богом.

Павло Скоропадський
Павло Скоропадський

Розумієте, чому в період Другого Гетьманату, 29 квітня - 14 грудня 1918 р. Володимир Винниченко перебував у опозиції – особисто до гетьмана Павла Скоропадського та до усіх разючих реформ, які відбувалися в Українській Державі? Лише вісім із половиною місяців Україні вдалося побути анклавом стабільності, острівцем мирного ситого життя серед воюючих і голодуючих сусідів. Не випадково, спостерігаючи за модернізацією України, Ленін лякав товаришів по партії:

- Якщо втримається Гетьманщина, Росія повернеться в межі Московського князівства XV століття!

Тим часом принишклі українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери та соціалісти-самостійники готували реванш. Демонструючи свою “богемність”, 18 вересня 1918 р. Володимир Винниченко став керівником Українського національного союзу, зіграв на ідеї демократичного перетворення і виконав центральну роль у антигетьманському повстанні, спрямованому проти української форми монархізму. Чи: точніше – заколоті.

Укотре історія свідчила: Україні як державі слід стерегтися не стільки ворогів іззовні, стільки “друзів” ізсередини.

*   *   *

Голова Директорії В. Винниченко і головний отаман С. Петлюра під час мітингу на Софійській площі
Голова Директорії В. Винниченко і головний отаман С. Петлюра під час мітингу на Софійській площі

Діялося це так. 30 жовтня (13 листопада) 1918 р., пізно вночі, в Києві, в приміщенні Міністерства шляхів сполучення зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію (типу комітет порятунку), до якої увійшли Володимир Винниченко – голова, Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко та Опанас Андрієвський. У зверненні Директорії Української Народної Республіки до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути “дощенту” знищена, а сам гетьман поставлений “поза законом”. Так політично випалюють поле від успішних опонентів… Незабаром розлігся і печальний подзвін. У Білій Церкві 2 (15) листопада 1918 р. Симон Петлюра видав Універсал до українського народу із закликом до повстання. Цього разу в національній упаковці – соціалізм, під виглядом демократичних перетворень, знову проліз в українську душу.

Після місяця запеклих боїв, 1 (14) грудня 1918 р. війська Директорії, а саме: відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія захопили столицю Української Держави. Полонених не брали, патронів не шкодували. Ось так Володимир Винниченко очолив Директорію УНР, чим домігся свого: він став вождем Нації.

Поцарював Володимир Кирилович два із половиною місяці.

В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софійській площі
В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софійській площі

16 січня 1919 р. після тривалих, але безплідних намагань прокомуністично налаштованих діячів УНР, а саме: Володимира Винниченка, прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, міністра земельних справ Микити Шаповала та інших, – на дипломатичному рівні порозумітися з Москвою (“одягти більшовизм в українську одежу”), Директорія УНР офіційно оголосила війну РСФРР. Та попри героїчний захист українських військ, частини Червоної армії 5-6 лютого 1919 р. захопили Київ. Уряд УНР чкурнув до Вінниці.

*   *   *

Не витримавши щоденної відповідальності та політичної поразки, 10 лютого 1919 р. Володимир Кирилович знову ляснув дверима та вийшов зі складу Директорії УНР, бо не погодився з політичною орієнтацією України на Антанту, а не на… Радянську Росію. Головою Директорії тоді, в найдраматичніший період її існування, став Симон Петлюра, якому знову довелося розсьорбувати наслідки “нестійкості”, “богемності”, “політичних хитань” колишнього соратника по демократії.

Уже 13 лютого 1919 р. у Вінниці було сформовано новий уряд на чолі з прем’єр-міністром, безпартійним Сергієм Остапенком (1881-1938). Та попри значні поступки Директорії на перемовинах із представниками французького командування в Одесі й Бірзулі, компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги досягти не вдалося. На подальші 72 роки Україну уярмили більшовики.

На жаль, запізно стали відомі неприпустимі факти ідеологічного дуалізму. Упродовж усього політичного життя, відповідно до своєї суперечливої вдачі, Володимир Винниченко одночасно, але несумісним чином приймав бік антагоністичних політичних сил. Відомо, що у 1918 р., коли від влади в Києві тільки усунули Українську Центральну Раду, Володимир Кирилович паралельно вів перемовини: з Гетьманом Павлом Скоропадським – про формування уряду; з колишнім комісаром Київського повіту, лісником за фахом Микитою Шаповалом (1882-1922) – про організацію антигетьманського повстання; нарешті, з більшовиками – про організацію антигетьманського виступу.

Інший факт. Домовившись із головою кабінету міністрів Української Держави Федором Лизогубом (1851-1928) про остаточний склад уряду, Володимир Винниченко… одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю, однак від імені Українського Національного Союзу (УНС) видав начебто офіційну “Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України”, яка… мала виразно антигетьманський характер.

*   *   *

А що, запитаєте, – чи вдалося Володимиру Винниченку в лютому 1919 р, вийшовши зі складу Директорії, “обтруситися від політики”? Менш ніж на рік. Він знову вирушив за кордон, так би мовити, в політичну еміграцію, де раптом заявив про перехід на позиції… комунізму, а на підтвердження серйозності намірів утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії.

Наприкінці 1919 р. з Відня літератор повідомив про світоглядні зміни свого багаторічного мецената та поступовця Євгена Чикаленка:

- Найшвидше і найлегче може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації – селянству й робітництву – себто селянсько-робітнича державність, іншими словами – большевицька, совітська.

Логічно? Логічно. Далі – ще логічніше.

На початку 1920 р. закордонний український большевик налагодив контакти з…. червоним урядом Радянської України. Це дозволило йому в травні 1920 р. відвідати з робочим візитом Москву та зустрітися з новими товаришами – членами Політбюро ЦК ВКП(б) Левом Троцьким, Левом Каменєвим, Григорієм Зинов’євим та із головою Ради Народних Комісарів УСРР Християном Раковським.

У ході дружніх перемовин флюгер революції отримав пропозицію стати заступником голови РНК, а ще – наркомом закордонних справ УСРР. Погодившись, Володимир Кирилович почав розводитися, мовляв, радянська влада в Україні має бути національною, а потім висунув вимогу: ввести його до складу політбюро ЦК КП(б)У. Нахабі із Відня… відмовили. Вирішивши, що з радянською владою співпрацювати неможливо, українсько-куртуазний Дон Кіхот повернувся за кордон.

Вважаєте, на ґанку старенька Ненька картатою хустинкою материнську сльозу витерла? Ні. Бо повернувшись на безпечний Захід, вождь української культури утнув памфлет “Революція в небезпеці”, в якому піддав критиці РКП(б), як поганий інструмент прищеплення комуністичних поглядів, за що у 1921 р. на V Всеукраїнському з’їзді Рад Винниченка В.К. проголосили “ворогом народу”.

*   *   *

У лютому 1925 р., подружжя Винниченків придбало у передмісті Парижа квартиру-майстерню. Влітку виїздили на відпочинок, здебільшого на Французьку Рів’єру – знаєте, яке там чарівне узбережжя Середземного моря! Він міг собі таке дозволити, бо регулярно драматургові надходили гонорари за п’єси, поставлені в європейських містах. Все змінилося, коли в Німеччині до влади прийшов Ґітлер, а творам східнослов’янських еротоманів виявилося не місце на підмостках Старого Світу.

Довелося шукати більш затишне місце, аби трохи писати романи, трохи малювати картини. Таким виявилося містечко Мужен, департамент Приморські Альпи, округ Ґрас, кантон Ле-Канні. Саме там, за 40 тисяч франків, 15 жовтня 1934 р. колишній голова уряду Директорії придбав садибу, яку доти не одне десятиліття використовували як… пекарню.

Після косметичного ремонту цементну долівку в маєтку, перейменованому в “Закуток”, вистелили уживаними килимами, як здавалося – тимчасово. Проте до кінця життя у господаря не знайшлося коштів, аби покласти дерев’яну підлогу. Безгрошів’я поїдом поїдало… Незважаючи на те, що останні півтора десятиліття свого життя Володимир Кирилович, син наймита, знову ходив біля шматка землі на півтора гектари, а Розалія Яківна на базарі городиною та фруктами торгувала.

В. К. Винниченко у
В. К. Винниченко у "Закутку"

Їхні сподівання розбагатіти під Канами не справдилися: заможні туристи зрідка купували товар в емігрантів, віддаючи перевагу городині з прилавків досвідчених французьких фермерів. О, як у сільській чужині хотілося інтелектуального спілкування… Отож, спочатку вони приятелювали з таким же літератором в екзилі, як і він, знаним поетом Олександром Олесем (власне: Олександр Іванович Кандиба; 1878-1944), а потім, як водиться в українців, люто ворогували. У 1936 р. Олесь так схарактеризував “міщанське здрібнення” великого сучасника:

- Він вже більше не малює, Більш в Москву листів не пише, / Перестав писать книжки, І поклонів більш не б’є, / Зелениною торгує, Нищить гусінь, ловить миші / Сіє моркву, буряки, І гніздечко собі в’є. / На базарі репетує, Вітер вивіску колише: / Так, що заздрять торговки. “Хоч маленьке, та своє”.

*   *   *

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р. у французькому “Закутку” в Мужен, департамент Приморські Альпи. Ще зранку Володимир Кирилович почував себе добре, кілька годин щось писав у кабінеті. Близько п’ятої години вечора подружжя вийшло на звичайний променад. Повернулись вони близько сьомої. Володимир Кирилович зупинився коло дверей, глянув на сонце на вечірньому прузі й звернувся до дружини:

- Дивись, Розо, яке прекрасне видиво природи!

Коли за мить Розалія Яківна озирнулася, вона побачила, що чоловік сперся рукою на одвірок, а на питання: – Що трапилося? – не відповів. Поволі тіло опустилося на землю. Прожогом жінка метнулася до будинку, вхопила шприц, зробила ін’єкцію, усе марне.

Після смерті чоловіка подальші вісім років вірна Коха щодня, за будь-якої погоди, приходила до могили із квітами. Він, покійний, на далекій чужині, перетворився на сенс життя Розалії Яківни. Вдова упорядковувала творчу спадщину, а часто перечитувала чоловікові твори, тихо святкувала день народження Володимира Кириловича та день Святого Володимира (28 липня).

Врешті-решт, вони зустрілися, щоб ніколи не розлучатися. На саркофазі із чорного мармуру на кладовищі містечка Мужен золотом вкарбовані слова українською та французькою мовами:

- Володимир Винниченко, державний діяч і письменник України, 27.7.1880 – 6.3.1951

- Розалія Винниченко, 26.7.1886 – 6.2.1959

Кажуть, коли подружжя свідомих сироїдів зійшло зі світу, милий “Закуток”, де вони дружно вели натуральне господарство, втратив душу. Господарями садиби в 1961 р. стали художники, вихідці з Галичини – майстриня кераміки та емалі Іванна Нижник–Винників (1912-1996) та іконописець Юрій Кульчицький (1912-1996), які померли не просто в один рік, а з різницею в 16 днів.

Від 2002 р. нерухомість перейшла у власність парижанина Алена Мотю, який вийшов на пенсію та оселився на пагорбі, у “Закутку”…

*   *   *

Чим запам’ятала тимчасового вождя української культури Ненька?

Мені імпонує думка української поетки Олени Теліги (1906-1942), виголошена в промові “Сила через радість” в Українській студентській громаді у Варшаві 15 червня 1937 р. Доповідачка стверджувала, мовляв, по Винниченкові Україна збагатилася лише десятком дрібненьких еротоманів:

- З’являється Винниченко, який в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Його герої і героїні, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого..

Олександр Рудяченко

Початок розповіді: Володимир Винниченко. 1. Соціал-демократ на прізвисько “Скорий”

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-