Діти – це продовження нас самих, продовження України

Діти – це продовження нас самих, продовження України

Блоги
Укрінформ
І робота з родинами ветеранів і ветеранок – один із пріоритетних напрямків, який зараз має розвиватися

Діти – наше майбутнє, продовження не тільки нас самих, нашого роду, нашої Держави. І як би там не було, що б ми не робили, людство завжди прагне одного – зробити світ кращим для своїх нащадків. І наші воїни, йдучи на війну, захищаючи сьогодні Україну від Російської експансії, всі як один  кажуть – я прийшов сюди, щоб захистити своїх дітей, щоб їм там, на вільній землі, жилося краще, і щоб вони ніколи не дізналися того жаху війни, якого зазнають їх тата і мами, перебуваючи на фронті. Так було завжди, і так буде.

Міжнародний день захисту дітей – це одне з найстаріших міжнародних свят, адже його проведення було ухвалено ще  1949 року Міжнародною демократичною федерацією жінок. Вперше відзначення дати відбулося 1950 році, саме тоді ООН оголосила захист прав, життя і здоров’я дітей одним із пріоритетних напрямів своєї діяльності.

На жаль, пропри всі старання, діти України сьогодні таки зазнали наслідків війни. Багато з них втратили одного чи й двох батьків, вимушені були залишити свої домівки, або й того гірше – не мали змоги цього зробити, і продовжують жити там, де щодня гримлять ворожі обстріли. І в цьому є провина кожного із нас, що ми були не достатньо уважними, свідомими, або й просто байдужими, і не розпізнали вчасно підступного ворога, який роками розробляв план та присипляв наші серця розмовами про вічну дружбу й братерство.

Окремо сьогодні хочу поговорити про дітей ветеранів. Так, їх батьки повернулися додому, але продовжують переживати жахіття війни у душі, щодня перемагати монстра війни всередині себе, щоб зберегти родину, але часто обставини бувають сильнішими за людей. Саме тому Україні так необхідна реабілітація сім’ями, адже війна змінила не тільки тих, хто був на фронті. Звідти ніхто не повертається таким, як був, і родина вчиться сприймати нового татка чи маму, вчиться забувати біль і страх, який кожного дня панував у родині – чи живий ще, чи повернеться?..

А коли не повернувся… Діти загиблих воїнів потребують нашого піклування понад усе. Війна забрала їх найдорожчих людей, і, на жаль, все, що ми можемо сьогодні зробити – це впевнитися в тому, що суспільство знає, що їх батьки – справжні герої, що їх подвиг не лишається без уваги, що вони втратили батька чи матір, але назавжди отримали Героя у роду і пожиттєву шану і вдячність оточуючих. Над цим ще треба багато працювати, адже наші люди, ті, що не бачили війни, часто не усвідомлюють усього болю ситуації, не мають достатньо поваги, а у кращому випадку – просто байдужі. Попереду багато роботи. На наших очах виросте ціле покоління дітей війни, і вони ніколи не будуть такими, як їх однолітки. Сподіваюся тільки, що вони будуть кращими – свідомими, впевненими, з власною позицією і баченням світу таким, яким він має бути, і допоможуть нам справді зробити його таким.

Світ змінюється, і якщо раніше ми мали можливість байдуже закривати очі на проблеми дітей, вважати, що життя – не мед, і всі справляться, як робили це поколіннями до цього, то тепер ми просто не маємо на це морального права. Надто багато сімей зазнали наслідків, надто багато дітей страждають, і наше завдання, завдання Держави – допомогти їм подолати це, відновити сили і жити далі. Робота з родинами ветеранів і ветеранок – один із пріоритетних напрямків, який зараз має розвиватися.

Ірина Фріз

(Заглавна світлина - фото Євгена Сосновського)

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-