Гарвардський прорив Омеляна Пріцака

Гарвардський прорив Омеляна Пріцака

Блоги
Укрінформ
До сторіччя з дня народження видатного вченого, філолога, сходознавця, історика

У дитинстві він мріяв стати фізиком, але життя і, передусім, та дійсність, в якій формувався його світогляд, докорінно змінили ці наміри. Хлопчикові ще й року не минуло, як у польському полоні загинув його батько – солдат Української Галицької армії. Мати вийшла заміж вдруге, переїхавши з села Лука нинішнього Самбірського району до Тернополя. Там Омелян закінчив спочатку польську школу, а потім гімназію, але обрав для продовження освіти не фізику, а історію. Згодом він пояснить цей крок тим, що десь у тринадцятилітньому віці раптом відкрив для себе, що він українець і що це вимагає від нього «українізації та історичних знань».

В НАУКУ – ЧЕРЕЗ ФРОНТ І ПОЛОН

Про той період свого життя він згодом напише: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, яких так бракує нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності».

У 1936-ому Омелян став студентом історичного факультету Львівського університету. Поступав «за Польщі», а закінчив у 1940 році «при Совєтах». Після нетривалої праці у Львівському відділенні Інституту історії України та навчання в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР його забрали в Червону армію. Відслужив 11 місяців у Башкирії, потрапив на фронт і в німецький полон. Завершення війни застало його у Німеччині, де Пріцак у сорокові роки закінчив Берлінський і Геттінгенський університети.

Омелян Пріцак - студент Львівського та Берлінського університетів
Омелян Пріцак - студент Львівського та Берлінського університетів

Поглиблено вивчаючи українську історію, Омелян Пріцак виділив у її дослідженнях кілька періодів. Перший пов’язаний з істориками заснованого у 1804 році Харківського університету. Другий – з науковими працями Михайла Максимовича і Володимира Антоновича у Київському університеті Св. Володимира. Третій – з працями Наукового товариства імені Тараса Шевченка і, передусім, очільника товариства, видатного історика Михайла Грушевського з його багатотомною «Історією України-Руси». Четвертий – з трудами визначних вчених-істориків Львівського університету, зокрема, Івана Крип’якевича, Мирона Кордуба, Омеляна Терлецького, Теофіла Коструби, Миколи Андрусяка та ін..

Себе Омелян Пріцак відносив до п’ятого періоду української історіографії, жартома називаючи себе «науковим внуком» Володимира Антоновича і «науковим сином» Михайла Грушевського. Ще в студентські роки він написав кілька трактатів і серед них – «Рід Скоропадських» та «Іван Мазепа і княгиня Анна Дольська». Згодом він підготує і видасть свою фундаментальну працю «Походження Руси», яка стала новим словом в українській історичній науці. Передусім тому, що Омелян Пріцак використав у своєму дослідженні широкі історичні джерела тюркомовних народів.

І тут варто сказати про ще одне із його наукових захоплень – орієнталістикою. В роки студентства Омелян Пріцак взявся за вивчення східних мов і, певна річ, не міг не зацікавитися трудами видатного сходознавця академіка Агатангела Кримського. У 1939 році, після того, як Львів став радянським, відбулася зустріч Пріцака з Кримським, під впливом якої молодий випускник Львівського університету приймає рішення їхати до Києва і поступає в аспірантуру Інституту мовознавства до славнозвісного академіка. Жорстокі реалії тих часів зруйнували їхню творчу співпрацю. Агатангел Кримський став жертвою сталінського терору – помер у Кустанайській в’язниці, а Омелян Пріцак після кількарічних поневірянь став викладачем Геттінгенського університету, відомим істориком, філософом, філологом. Особливо виділився він у науковому світі своїми сходознавчими розвідками. Саме вони привернули до нього увагу спочатку професури Вашингтонського університету в Сіетлі, а в 1964 році – знаменитого Гарварду. Визнанням високого наукового авторитету Омеляна Пріцака стало обрання його членом Комітету з присудження Нобелівських премій. Цікава така подробиця. Ставши членом цього Комітету, Пріцак запропонував кандидатами на здобуття Нобелівської премії видатних українських поетів Павла Тичину, Ліну Костенко та Івана Драча.

У Гарвардський університет Омеляна Пріцака запросили на кафедру тюркології і лінгвістики, де він сумлінно продовжив дослідження арабо-перських і турецьких джерел у контексті історії Східної Європи. Але визнання у Гарварді і славу в Україні йому принесли наукові й організаторські зусилля у зовсім іншій царині.

Петро Яцик
Петро Яцик

ЧОМУ УКРАЇНА МАЄ УТВЕРДИТИСЯ В ГАРВАРДІ?

Мені пам’ятається розмова з видатним українським бізнесменом і благодійником Петром Яциком про те, чи доцільно вкладати кошти в українські студії, відділення чи інститути в університетах Гарварда, Нью-Йорка, Лондона, Торонто та інших відомих у світі наукових і навчальних центрах. «Не тільки доцільно, а й життєво важливо для України», – емоційно переконував мене Петро Яцик, хоч я йому в цьому й не заперечував. «Що таке, приміром, Гарвард? – продовжував він. – Це найавторитетніша у світі школа бізнесу. У ній повинні знати про Україну, там мають вчитися наші талановиті представники».

Саме Омеляну Пріцаку випало відіграти провідну роль у втіленні цих бажань і прагнень у життя. Вже у перші роки професорської кар’єри в Гарварді він став впливовим викладачем, професором не тільки з тюркських та середньоазіатських досліджень, а й фахівцем з історії України. Пріцак лобіював за групу викладачів, які б займалися українськими дослідженнями і були справжніми експертами в цій сфері. Правління Гарвардського університету дало згоду. Для фінансування кафедр історії, мови та літератури України необхідно було створити ендавмент (endowment – фінансові пожертви) в обсязі 1,8 мільйона американських доларів, а також зібрати додаткові кошти для створення інституту. У 1960-х роках це була величезна сума грошей. Але навіть ще більша сума була накопичена за рахунок внесків з широкого загалу українців у Північній Америці: від автомобільних працівників у Детройті та Віндзорі до дуже успішних бізнесменів, серед яких був і Петро Яцик.

Вони відразу знайшли спільну мову – Пріцак і Яцик, вчений і бізнесмен. І не лише як ділові, мудрі люди, а й як патріоти України, котрих об’єднувало прагнення робити конкретні корисні справи для рідної землі. Петро Яцик не міг не пишатися своїм земляком, який знав 53 мови світу і до якого виявляли неабияку повагу інші професори Гарварду.

Згадуючи про свою зустріч з Омеляном Пріцаком, Петро Яцик написав у своїх спогадах: «Одного вечора у своєму помешканні він показав, як лідери нашої громади даремно витрачають час і гроші, щоб зобразити себе великими патріотами. Люди в газетах, радіо та книгах помилково вказують на те, як ми організовуємо протести та демонстрації.... Замість того, щоб витрачати час і гроші на протести, чи не краще написати об’єктивну книгу і поставити під сумнів деякі твердження чи ідеї? Об'єднавши наші зусилля, ми зможемо стати сильними і бути готовими до більшої реальності, але наша мова слабка.

Задля чого будь-який іноземний вчений повинен вивчати українську мову? З нашими знаннями української ми можемо досягти максимум 20 мільйонів людей. Знаючи англійську мову і спілкуючись нею, ми можемо стати відомими для 300 або 400 мільйонів читачів. Скільки цікавих перекладів ми маємо з української на англійську? Ви бачите, що світ не ненавидить нас, – він нас не знає! Як можна любити те, чого навіть не знаєте? Ми навіть не переклали власну історію англійською мовою!»

Український науковий інститут Гарвардського університету на чолі з директором Омеляном Пріцаком у 1973 році почав свою діяльність. Інститут був майже негайно атакований деякими радянськими українцями, які називали Гарвардську групу та її прихильників «буржуазними націоналістами» і критикували засновників Інституту за те, що він був «проти реальної України». Це, можливо, українських гарвардців розважило, але навряд чи могло зупинити. Вони були абсолютно переконані: жоден університет світу не мав більш престижної репутації з етики, цілісності і наукових стандартів, ніж Гарвард, і це був важливий фактор при виборі, кого фінансувати.

За підрахунками, десять тисяч українців у США та Канаді початково пожертвували понад 4 мільйони доларів на створення науково-дослідного інституту і трьох українських кафедр – історії, мови і літератури. Крім директорських клопотів, Омелян Пріцак узяв на себе й обов’язки керівника кафедри історії. Першим дисертантом інститут став Орест Субтельний з працею «Неохочі союзники: Пилип Орлик та його стосунки з Кримським ханством і Оттоманською імперією. 1708—1742». У 1977-ому за редакцією Омеляна Пріцака почав виходити збірник «Harvard Ukrainian Studies», а у 1988 році ним започатковується «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства». Загалом бібліотека Гарварду має найбагатшу в західному світі університетську збірку україністики. На початку вісімдесятих Пріцак завершує уже згадане вище своє фундаментальне дослідження «Походження Руси».

Український інститут Гарварду завдяки зусиллям Омеляна Пріцика та його однодумців розбудовувався ґрунтовно, фахово і утвердився не тільки в Гарвардському університеті та американському науковому світі, а й у світовій науці, ставши її інтегральною частиною. Немаловажно й те, що в ньому виросла ціла плеяда відомих нині у світі українських діячів науки і освіти, таких як Франк Сисин, Борис Ґудзяк, Любомир Гайда, Орест Субтельний, Зенон Когут, Григорій Грабович, Роман Процик, Ольга Андрієвська, Віктор Остапчук, Олександр Галенко, яких з повним правом можна віднести до нової плеяди дослідників української історії і культури.

НЕДОВГЕ ПОВЕРНЕННЯ В РІДНІ КРАЇ

У 1989 році Омелян Пріцак складає із себе повноваження керівника Українського інституту Гарварда. З поважної причини: він приймає рішення повернутися в Україну. На землі батьків його обирають іноземним членом Академії наук УРСР. Через рік після цього Україна стає незалежною державою, і вчений висловлює щиру готовність докласти і своїх сил для розбудови її науки і освіти. Він ініціює створення академічної Археографічної комісії, енергійно береться за викладання історіософії у Київському університеті імені Тараса Шевченка.

Особлива сторінка його діяльності в Україні – створення в Національній академії наук Інституту сходознавства, який назвали іменем його вчителя Агатангела Кримського. І це була не тільки данина великої поваги до видатного вченого, а й визнання історичних взаємовпливів українського і східного світів, зокрема, їх культур, чому присвятив свої наукові розвідки академік Агатангел Кримський, як і його видатний учень і послідовник Омелян Пріцак.

Омелян Йосипович очолював Інститут сходознавства до 1998 року. Не все складалося так, як того хотів і прагнув учений. І річ не тільки в тогочасній економічній розрусі та фінансовій скруті. Давалися взнаки й інтриги, яких не бракувало в науковому світі, упереджене ставлення до вченого деяких його колег, неготовність чи й небажання сприймати пропоновані Пріцаком нововведення і в освіті, і в науці.

Але не це стало причиною його нетривалого перебування в Україні. На рішення повернутися у 1998 року до Америки вплинула хвороба дружини і погіршення його власного здоров’я. Омелян Пріцак відійшов у вічність 29 травня 2006 року в Бостоні.

*   *   *

У ці дні минає сто років з дня, коли в далекому від цивілізованих центрів прикарпатському селі, у час, коли під тиском переважаючих ворожих сил йшли на спад визвольні змагання українців за створення своєї держави – УНР, народився Омелян Пріцак, людина, що стала свідком і учасником бурхливих історичних подій минулого століття і їх науковим дослідником та літописцем. Він мав енциклопедичні знання і високий, заслужений авторитет, став творцем українських студій і наукової школи у Гарварді та організатором академічного інституту в Україні. Його обрали своїм членом академії ряду країн. Його життя – яскравий приклад подвижництва в науці, служіння Україні і її народові незалежно від того, в які світи закине людину доля.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-