Роман Бондарчук, кінорежисер
«Зелена книга» – це просто відразливо ідеальний фільм
03.03.2019 09:30

Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка в кінці лютого обрав переможців 2019 року, ми ж, не дочекавшись офіційного вручення, яке відбудеться в березні, вирішили поспілкуватися з тими, хто став її цьогорічними лауреатами.

Прем’єрна розмова у нас відбулася з Романом Бондарчуком, якого відзначили в номінації "Кіномистецтво". Говорю йому: ви у нас на інтерв’ю перший з шевченківських лауреатів, а ми у вас, напевно, вже в черзі стояли? Сміється: Та ні, жодного ажіотажу з боку ЗМІ не було, погляньте на той же Фейсбук, який постійно пульсує і відображає трендові новини – останніми днями там суцільне Євробачення, а з Шевченківською премією, щось такої активізації не відбулося.

- Романе, то давайте з’ясовувати, яке значення особисто для вас має отримання Шевченківської премії. Це визнання, до якого ви прагнули, чи чергова сходинка на шляху до чогось більш глобального?

- Так сталося, що у нас в країні вже давно втрачений зв’язок поколінь – з’явилася генерація кінематографістів, яким вдалося створити українське поетичне кіно – їх всіх, трах-бах, заборонили. Десять років нічого не давали знімати, кожен з них по-своєму це пережив, далі з того попелу почали з’являтися нові явища, але потім вони так само кудись зникли, знову десять років попелища… Тобто, кожне кінематографічне покоління починає фактично з початку, є лише тонкі ниточки, які тягнуться, але відчуття, що ми прямо продовжуємо чиюсь роботу, в мого покоління точно немає.

Тому мені дуже приємно, що члени Шевченківського комітету – люди старшого покоління оцінили мою роботу, вона їм сподобалася, і вони її нагородили. Я вважаю це дуже добре, коли так стається.

- Ваш найновіший фільм «Вулкан», українська прем’єра якого відбудеться 4 квітня, – це ігрове кіно, а до цього ви знімали виключно документальні фільми. Тобто, як вважаєте Шевченківською премією відзначено ваш доробок, саме, як документаліста?

- Мій попередній документальний фільм називався «Діксіленд», він отримав приз на Одеському кінофестивалі як кращий фільм української програми. До того в мене був фільм «Українські шерифи», теж документальний, його подавали на Оскар від України, і ми власними силами робили кампанію, щоб він хоча б пройшов до п’ятірки. На жаль, тоді в принципі не існувало системи підтримки таких фільмів. Ми правдами і неправдами туди добиралися, робили кампанію, не вповні розуміючи як, куди і що треба робити, щоб кіноакадеміки звернули на наш фільм увагу. Але ми з продюсерами, певним чином, проклали шлях нашим наступникам – в цьому році вже діяла система фінансування фільмів, які номінуються Україною на Оскар, їм одразу дається грант.

Я не знаю, як у Шевченківському комітеті приймали рішення й чи враховували попередні документальні фільми. Але зараз іноді складно розібратися – я дивлюсь фільм ігровий чи документальний. Тому що жанри швидко запозичують одне в іншого якісь елементи. Наприклад, певну кількість років тому в ігровому кіно імітували недбалий рух камери чи грубий монтаж, щоб зробити його більш наближеним до реальності. А документалісти – навпаки, намагалися купувати кращі камери, щоб зробити зображення більш наближеним до ігрового. І в якийсь момент вони зрівнялися, навіть деякі ігрові фільми виглядають менш візуально вибагливими, аніж документальні.

Тому не можна сказати, що я займався документальним кіно, а потім з фільмом «Вулкан» був якийсь грандіозний перехід в ігрове. Я використовував елементи документального в ігровому.

Весь сценарій «Вулкану» написаний зі спостережень за сім’єю моєї дружини та за моєю сім’єю, яка живе в Херсонській області. Ми вивчали їхнє життя, тамтешні особливості, збирали історії, знімали їх документальною камерою і потім з цих спостережень писали ігровий сценарій. Зараз є окремий жанр гібридного кіно, коли в людей є приблизний сценарний план і вони беруть непрофесійних акторів слідувати цьому сценарному плану. Це зараз фактично такий тренд, вже мейнстрім.

- У «Вулкані» також знялися лише кілька професіоналів, всі інші ролі грають місцеві жителі?

- Так. З професійних акторів у нас знявся Віктор Жданов, який також зіграв у «Кіборгах», і Христина Дейлик, це її перша роль у кіно, але вона грає в ТЮГу.

Нашого головного героя зіграв Сергій Степанський – звукорежисер за професією. Всі решта – це місцеві жителі, яких ми дуже довго там шукали, проводили співбесіди, іноді навіть навчали, щоб вони могли зіграти своїх персонажів.

Мені подобається працювати з місцевим матеріалом, мені подобається, коли природа щось привносить у кадр. А люди на півдні мають специфічну мову, це такий фактично діалект, який доволі складно відтворити, тому хотілося, щоб він там звучав.

Вони інакше виглядають, такі завжди засмаглі, аж чорні. Можна, звісно, досягнути цього гримом, але все одно це відрізняється від справжньої засмаги.

Віктор Жданов народився в селі Киселівка поруч із Херсоном, він може говорити тією мовою, і в принципі легко засмагає. Якщо його поставити в якусь масовку з місцевих – він серед них геть свій. Пам’ятаю, що в один із перших знімальних днів звукооператор підійшов до мене і запитує: а хто з них герой, тому що я не можу визначити – на кого мікрофон вішати?

Хотілося, щоб вони злилися в одну реальність, нехай і дещо умовну, щоб створити світ, в який можна було б повірити і за яким цікаво було б спостерігати.

- Тобто, у вас вийшло, як ви кажете, гібридне кіно, перехід між документальним і ігровим? Але мені здається, що люди дуже чітко розмежовують ці поняття, і від ваших колег я таку думку неодноразово чула.

Межа між документальним й ігровим кіно буде стиратися

- Це тимчасово. Межа буде стиратися. Дивіться, всі ігрові фестивалі зробили документальні секції. Документальні фільми вже виграють Канни, Венецію, фестивалі, які завжди були тільки ігровими. Навіть на Оскар, в категорію кращі фільми іноземною мовою, теж з позаминулого року дозволили включати документальне кіно. Воно зараз набагато стрімкіше розвивається, аніж ігрове. Тому що ігрове набрало свою форму і далі просто самовідтворюється в тій чи іншій варіації. Але там дуже складно щось у ньому таке побачити, чому б ти здивувався.

У «Вулкані» був сценарій, були діалоги, але всі вони взяті з реальних спостережень, і далі у нас були місцеві жителі, які відтворювали, може й не власний діалог, але діалог сусіда чи родича. В цьому плані – так, це мабуть гібрид.

- Нещодавно ми тут спілкувалися з Іриною Плеховою, директоркою кінотеатру «Ліра», і вона, власне, розповідала про величезний інтерес глядачів до документального кіно. Коли вони започаткували клуб документального кіно «LiraDOC» – довжелезні черги вишикувалися. Чим ви таку активізацію глядацького інтересу пояснюєте?

- Є різні люди, різні аудиторії. Звичайно, я можу говорити тільки про себе. Мені хочеться дивуватися, хочеться бачити якісь відкриття кожен раз, тому що дивитися одну і ту саму серію про Джеймса Бонда скільки разів мені вже просто не потрібно.

Я включений до процесу відбору фільмів для Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, і ми дивимося мінімум 300 документальних фільмів щороку.

Я бачив багато гарних фільмів, знятих на смартфони

Коли ти дивишся підряд багато днів фільми, то починаєш бачити трошки згори, як вони зроблені. Дивишся десять початків – і розумієш, що дев’ять зроблені абсолютно однаково, й тільки десятий – принципово інакше. І тут спрацьовує якась цікавість, якась емоція, що «о!», а це вже схоже на творчість, а не просто на ремесло.

Я хотів би бачити більше фільмів, де людям прийшло це, або якось відкрилося через довге спостереження, чи вони відчули якийсь спалах, чи їм наснилося, але – щоб у цьому була якась магія.

- Зараз багато говорять, що можна фільми знімати навіть на айфони. Як ви ставитеся до цього? Чи справді можна зняти якісний фільм на гаджет, змонтувати його за допомогою якоїсь програми – і зробити з цього щось, що можна було б вважати кіномистецтвом?

В кіно – чим простіше, тим красивіше

- Я думаю, цілком. Я зараз дивлюся на своїх дітей і розумію, що їх треба знімати, бо вони ростуть, і це дуже цікаво, але знімати їх можна тільки, от, справді на якийсь гаджет, тому що ніяка інша форма там просто не можлива – вони носяться, ти їх просто не доженеш з чимось іншим.

Через те, завжди задум виправдовує форму, інструментарій, з яким ти працюєш. Я бачив багато гарних фільмів, знятих на смартфони, і думаю, це теж гарний шлях.

Взагалі, розуміння естетики – це така річ, яка в людині еволюціонує. Коли ти тільки починаєш займатися кіно, тобі хочеться, щоб все було бездоганно красиво. Часто перші студентські фільми виходять дещо герметичними, тобто ти так закрутив усі гайки, ти так старанно ставив світло і думав про рух камери і про композицію, що все о’кей, але там нічого більше, ніж це, не з’явилося.

У гарному фільмі має бути помилка, він не повинен бути ідеальним

А коли ти робиш другий, третій фільм, ти розумієш, що ця краса зовнішня, в принципі, необов’язкова. Що коли є емоція, є справжня історія, драма, тоді все потужніше виглядає. Тобто, насправді, – чим простіше, тим красивіше.

І взагалі, в гарному фільмі має бути помилка, фільм не повинен бути ідеальним. Я от нещодавно подивився «Зелену книгу» – і мені здається, що це просто відразливо ідеальний фільм, там немає жодних щілин для імпровізації, для енергії, для подиву. Він зроблений абсолютно вивірено, чітко, професійно, але – чи приємно на таке дивитися? Скоріше за все, ні.

- До речі, Романе, коли перед інтерв’ю я запитала, чи сподівалися ви на отримання премії, ви відповіли: ні, хіба можна робити щось і думати, що я роблю це заради нагороди? А от коли дивишся фільм «Зелена книга», в мене особисто було враження, що в ній застосовано чітко все, що мало спрацювати на те, щоб за нього проголосували кіноакадеміки і присудили премію. Ви підтвердили мої відчуття під час перегляду цього – вже оскароносного кіно.

Чим кіно чесніше, тим воно патріотичніше

- Слава богу, що в «Оскара» є хоч якісь критерії, на які можна опертися і сказати: о’кей, їм подобається оце, ми їм так і зробимо.

- Зараз держава приділяє велику увагу розвитку вітчизняного кіно і виділяє немалі кошти на розвиток фільмів патріотичного спрямування. А що для вас особисто означає поняття «патріотичне кіно»?

Якщо кіно не буде самокритичним, воно може втратити свою переконливість

- Мені здається, що чим воно чесніше, тим воно патріотичніше. Кіно має бути різним, і за формою, і за жанрами.

Я вважаю «Вулкан» патріотичним фільмом, тому що і в мене, і у його героїв дуже багато любові до цієї землі і до цього народу. Але, не без якихось смішних чи недолугих моментів.

Ми маємо чесно на себе дивитися, щоб щось змінювати й покращувати в собі, тому що, якщо кіно не буде самокритичним, тоді воно може втратити свою переконливість.

- Тобто патріотизм не обов’язково має втілюватися у чомусь драматичному і серйозному, можуть і комедії бути патріотичними?

- Я думаю, це залежить більшою мірою від переконань авторів, але насправді термін «патріотичне кіно» ріже вухо. Хоча, мені здається, в цьому році відмінили цю категорію, тобто перестали називати окремий конкурс конкурсом «патріотичного» кіно і, по-моєму, ці гроші взагалі перемістили в УКФ, якщо я не помиляюся.

Мінкульт зараз напряму не бере участі у розподілі коштів на кіно. Минулого року піднялося потужне суспільне обговорення – що ж таке патріотичне кіно і чи це не та сама пропаганда, яку ми всі так не любимо і не хочемо? І, в принципі, у Мінкульту не було відповіді на те, що це за критерії й яке кіно вважати патріотичним. Я сподіваюся, що внаслідок цієї дискусії сам конкурс ліквідували і ця тема закрита.

- Але ж, дивіться, держава-агресор чітко використовує свій кінематограф, як частину ідеологічної системи. Нам це може не подобатися, але вони створюють фільми, які переконують росіян у величі своєї нації та виховують патріотизм. Ми до цього інакше ставимося – пропаганду ми, справді, не любимо і не хочемо. Та хіба погано було б, якби знімалося більше українських фільмів з ідеологічною складовою, які б розказували нашу історію, закладали державницькі меседжі, формували громадянську позицію.

Де межа між грубою пропагандою і тонкими речами, які формують націю?

- Це такий складний клубок, про який ви зараз заговорили – з одного боку, так, росіяни роблять абсолютно кондову пропаганду, яку дивиться певний відсоток людей і, можливо, навіть в це вірить. Але я думаю, що більшість сміється з цього, тому що фільм «Крымский мост» чи «Крым: как это было» має мінусові рейтинги на всіх кіноресурсах, в т.ч. російських.

Все це обговорюється суспільством тільки в сенсі відмивання грошей і більше ніяк. Тож, я не впевнений, наскільки це працює. Якщо ми почнемо робити так, як вони, ми станемо такими, як вони. І тоді між нами не буде різниці,  і не зрозуміло – за що взагалі воювати.

Стосовно кіно, то мені здається, що воно, в принципі, не для того, щоб обслуговувати якісь потреби держави. Воно для того, щоб формувати в людях критичне мислення, розвивати їх, як повноцінних особистостей, які самі будуть розуміти, для чого їм ця держава, чому за неї треба воювати і що взагалі тут треба захищати.

Тому шлях підтримки мистецьких проектів здається мені набагато перспективнішим, ніж шлях замовлення тематичних фільмів, покликаних на мобілізацію патріотичної думки чи емоції.

У мене немає жодних протиріч із патріотизмом, я вважаю себе стовідсотковим патріотом. І який би фільм я не робив, у ньому все одно буде це видно, але мені не треба вигравати для цього патріотичний конкурс, розумієте?

- Коли ви вирішили, що будете працювати саме в жанрі документального кіно, чому одразу не ігрове, до якого ви зараз вже прийшли?

- Це стається само собою, це як ваш почерк: ви щось пишете, а все одно букви виходять такими. Я закінчив майстерню Юрія Герасимовича Іллєнка і маю диплом режисера художнього фільму; просто, коли я його отримав, тут не було кіновиробництва й індустрії взагалі.

Починались серіали, рекламний ринок, ринок музичного відео, куди пішло працювати багато студентів-режисерів з моїх років. Все це я потрошку спробував – і ніде не прижився.

Разом з цим починалася «ера можливостей», коли можна було їздити на стипендії за кордон, брати участь у міжнародних конкурсах. Але всі вони стосувалися документального кіно, яке дешевше у виробництві та працює з актуальними темами, які можна зробити тут і тепер. І ми з дружиною, співавторкою, продюсеркою Дар’єю Аверченко почали подаватись на ці всі конкурси, їздити, довчатись, робити короткі фільми, вигравати, і так, власне, сфокусувались на документальному кіно.

Згодом ми почали знайомитися з представниками телеканалів, пропонувати їм свої ідеї, проекти, брати участь у міжнародних пітчингах. І років за п’ять-сім нас почали потроху впізнавати, і вдалося спродюсувати перший повнометражний документальний фільм «Українські шерифи». Він був зроблений без українських грошей взагалі. Це німецьке, латвійське, фінське, швецьке та польське телебачення, голландський Берта фонд, тобто – велика група редакторів повірили в ідею, вклали гроші, й ми його зняли.

Ігрове кіно на порядок дорожче, його складно запустити, не маючи грошей від твоєї рідної країни. Тобто, якщо у тебе є хоч якась частина бюджету, підтверджена від України, можна шукати партнерів за кордоном. Сценарій «Вулкану» лежав давно, просто зараз з’явились пітчинги, з’явилась можливість податися на них.

- Всі ваші фільми зняті у копродукції, і «Вулкан» також?

- Так. З «Вулканом» ми почали працювати з українською продюсеркою Оленою Єршовою. І далі, коли вже отримали підтвердження від Держкіно, я звернувся до Тані Георгієвої, німкені, яка працювала з нами над «Українськими шерифами». Вона погодилася взяти участь і знайшла німецькі гроші на пост-продакшн, тобто – на завершення монтажу, кольорову корекцію, спецефекти та всі фінальні стадії.

Ми змогли запросити консультантку з монтажу Хейке Парплайс, яка монтувала фільм «Тоні Ердман» і мала за це німецький Оскар. Вона приїздила в Київ, і ми “шліфували” монтаж під її керівництвом. У нас ще був співпродюсер з Монако Мішель Меркт, який працював з Полом Верховеном. Він побачив наш пітчинг у Карлових Варах три роки тому, йому дуже сподобалися кадри й він сам запропонував свою допомогу. Завдяки цим людям ми зробили фільм на достойному рівні.

- Ще не визначили, у якому саме зі столичних кінотеатрів відбудеться прем’єра «Вулкану»?

- Ми ще не знаємо де, але я сподіваюся, що це буде кінотеатр «Київ». Зараз довкола нього йдуть певні процеси, не зрозуміло – чи він встоїть в такому вигляді до квітня, але ми хочемо його підтримати, я вірю в краще!

Хочеться, щоб прем’єра пройшла в кінотеатрі з окремим входом із вулиці, і щоб не треба було йти через торговельний центр, щоб дійти в кіно.

Для мене особисто важливо не бачити цього шопінг-молу. Тому що – от, я вийшов з кінотеатру, побачив ці прилавки – і вже забув про кіно, а мені хочеться, щоб лишався післясмак і той емоційний стан, який ти накопичив, поки дивився фільм.

- Чи почали ви вже працювати над новими кінопроектами?

- Так, є завершений сценарій, і я з нетерпінням чекаю на оголошення нового пітчингу Держкіно, куди його можна буде подати. Є також декілька документальних задумів, які розтягнуті в часі. Я зазвичай щось знімаю, потім роблю паузу і повертаюсь, тобто паралельно є кілька напрямків.

В документальному кіно багато що залежить від везіння і вищих сил, які тобі посилають або не посилають певні події, а в ігровому – виключно від пітчингу Держкіно.

- Про що буде ваш новий ігровий фільм?

- Це буде теж сімейна історія, але я не хотів би розказувати спойлери. Це такі забобони: розкажеш, а потім пітчинг не оголосять, або десь це побачиш вже на екрані (сміється).

Тож, якщо вже дійде до пітчинга, ви все зможете побачити онлайн, їх же транслюють в Ютубі. Вони ж, ці пітчинги, у нас найпрозоріші у світі, в режимі реального часу ніде більше їх не транслюють, а в Україні настільки пильне громадянське суспільство, що все хоче знати.

Насправді, мені самому дивитися пітчинги цікавіше, аніж футбол! Я їх вмикаю, беру якийсь попкорн – і насолоджуюсь.

Любов Базів. Київ

Фото: Любімов Євген, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-