Оскар-2019: тріумф “Зеленої книги”, успіх “Богемської рапсодії” та фіаско “Фаворитки”
Не стала винятком і 91-а церемонія, що пройшла у ніч на понеділок — традиційно у театрі “Долбі” у Лос-Анджелесі. Є й очікувані рішення, і несподіванки — як приємні, так і не дуже для шанувальників певної стрічки актора чи актриси.
Звісно, головним із сюрпризів стала перемога “Зеленої книги” у категорії “Найкращий фільм”. Не те щоб картині Пітера Фарреллі пророкували роль аутсайдера серед решти семи претендентів, ні, низкою експертів вона вважалася ймовірним переможцем так званої другої черги після “Роми” та “Влади”, яких розглядали як беззаперечніших фаворитів. Чи однозначно краща “Зелена книга” за інших? По правді, можливі дискусії, проте я порадів, хоч і здивувався, адже передрікав перемогу “Ромі” - не в останню чергу з огляду на порушену у ній дражливу для нинішнього президента США “мексиканську тему”. Проте Голлівуд не став добивати Трампа, якого напередодні “ощасливили” як найгіршого актора аж двома “Золотими малинами”. Як, до речі, і перемогою відверто антиреспубліканської “Влади” Адама МакКея.
“Зелена книга” ж, по-перше, порушує тему боротьби з расизмом, яка, схоже, ще надовго залишиться трендовою для Штатів узагалі та її кінематографа зокрема. По-друге, хто б там що казав, у неї вельми непоганий сценарій, що й підтвердила видана за нього фільму ще одна нагорода Американської кіноакадемії. А по-третє, там присутній, мабуть, найкращий з екранних дуетів на цьогорічному “Оскарі” в особі Вігго Мортенсена та Магершали Алі. Тож незаслуженою перемогу стрічки Фарреллі назвати складно.
Що ж до решти номінантів у категорії “Найкращий фільм”, то реальні шанси позмагатися зі згаданими трьома мала хіба що “Фаворитка”, але вона зазнала майже повного фіаско — від остаточної ганьби її врятувала Олівія Колман, якій вручили статуетку як найкращій актрисі. Це тим більш дивно, що фільм Йоргоса Лантімоса аж ніяк не справляє враження слабкого — навпаки, до нього не виникає жодних запитань щодо сюжету, чудової акторської гри, а на додачу — відмінного художньо-візуального оформлення. І чесно кажучи, спадає на думку, що принаймні двома нагородами — у номінаціях “Найкращий художник-постановник” і “Найкращий дизайн костюмів” - картину про британське королівське життя XVIII cторіччя явно обійшли. В обох призи забрала “Чорна пантера”, проте як за оформленням костюмів, так і за роботою художника вона аж ніяк не виглядає тут вищою за фільм Лантімоса. Та й за решту претендентів у цих номінаціях - також. А три “Оскари” для “Фаворитки” вже так не пригнічували б її шанувальників, як один. Та й ролі другого плану Рейчел Вайс або Емми Стоун можна було б відзначити - і вже мали б чотири перемоги у 10 номінаціях.
Що ж до згаданої “Чорної пантери”, то екранізація марвелівського коміксу мала найпримарніші шанси на перемогу в головній категорії і задовольнилася перемогами у трьох номінаціях. Про дві ми вже згадали, але складно погодитися з її “Оскаром” за найкращу музику. І це тоді, коли поруч із нею в одній номінації був, наприклад, мюзикл “Мері Поппінс повертається”: цікавих й бадьорих композицій Марка Шеймана у ньому цілком досить для оскарівської статуетки. Окрім того, є цікаве й оригінальне музичне рішення “Острова собак” Веса Андерсона, теж варте нагороди.
Ненабагато вищі шанси від “Чорної пантери” мав і симпатичний “Чорний кланівець”. Сміливе й неординарне як для порушеній у ньому темі кінопрочитання Спайком Лі роману Рона Столворта, мабуть, все ж таки здалося американським кіноакадемікам надто різким, і вони обмежилися заслуженим, проте у підсумку єдиним “Оскаром” за найкращий адаптований сценарій.
Десь на одному рівні зі стрічкою Лі - “Богемна рапсодія” Браяна Сінгера і Декстера Флетчера. У ній є чудова і неперевершена акторська робота Рамі Малека, за яку актор справедливо отримав свій перший “Оскар”, але загалом фільм повністю знято за канонами класичного музичного байопіка, відтак не дивно, що решта перемог у картини технічні. Проте у підсумку вона назбирала іх чотири із п’яти, досягнувши майже максимального підсумкового результату: забракло лише статуетки за найкращий фільм
Що ж до останнього претендента - “Народження зірки”, то стрічка Бредлі Купера мала десь приблизно рівні з “Пантерою” низькі шанси. Американських кіноакадеміків, звісно, могла опанувати ностальгія, і тоді вони напевно б відзначили цю вже далеко не першу кіноадаптацію класичного американського сюжету. Проте, схоже, настрій у них був геть інший, і те, що могло б піти стрічці у плюс, ймовірно пішло їй, навпаки, у мінус. І єдина нагорода за пісню Shallow у виконанні Леді Гаги — мабуть, таки максимум, на який міг сподіватися фільм Купера. Тож другий за гучністю провал після “Фаворитки” - одна перемога у восьми номінаціях — став для “Народження зірки” швидше очікуваним, аніж несподіваним, тому оскільки виокремити щось у цій картині, окрім пісень, та й то не всіх, великою мірою нічого.
У другій за значущістю режисерській номінації все було передбачувано і майже нецікаво: перемогу Альфонсові Куарону не передрікав тільки лінивий. Він її і здобув, хоча його суперники зняли далеко не останні за майстерністю картини, це стосується і того ж таки Лантімоса, і МакКея, та й Лі з Павліковським також.
Номінація “Найкращий актор”, як і минулоріч, видалася настільки представницькою і потужною за іменами, а головне — грою, цими іменами продемонстрованою, що підстави нарікати на долю мають усі. Зокрема, хіба не заслужив на “Оскар” Вігго Мортенсен (“Зелена книга”), а тим більше - Віллєм Дефо, якого статуетка оминула вже далеко не вперше. А неймовірне перевтілення Крістіана Бейла у “Владі” чого варте (чесно кажучи, я закладався саме на нього)! Тільки Бредлі Купер у такій компанії навряд чи мав шанси. Тож Рамі Малек, який увірвався в число фаворитів буквально в останній момент — перед стартом сезону нагород його до таких зараховували дуже небагато експертів, трапився на шляху цієї трійці дуже невчасно. Але... заслужив, правди діти нікуди, витягнувши на собі байопік вельми середнього рівня.
Цікаво, що 91-й “Оскар” прийняв естафету від свого попередника у категоріях “Найкраща актриса” та “Найкращий актор другого плану”: цьогоріч, як і торік, статуетки переможцям у них можна було надсилати вже після “Золотого глобуса”. У 2018-му це були Френсіс МакДорманд та Сем Роквелл (обидва - “Три білборди на межі Еббінга, Міссурі”), а у поточному — Олівія Колман (Фаворитка”) та Магершала Алі (“Зелена книга”). Роквелл мав нагоду повторити минулорічний успіх із роллю президента Джорджа Буша-молодшого у “Владі”, проте саме його Магершала і випередив.
Дуже сподобався Адам Драйвер у “Чорному кланівці”, котрий в останні роки дуже прогресує і не видав за цей час практично жодної недбалої акторської роботи, тож, гадаю, “Оскар” для нього — лише справа часу.
Тягатися ж із Колман у змаганні за найкращу жіночу роль було дуже складно, навіть наддосвідченій Гленн Клоуз (“Дружина”). Що ж до Мелісси МакКарті (“Чи зможете ви мені пробачити?”), то реабілітуватися, здобувши “Оскар” після отриманої напередодні “Золотої малини” за ролі у “Дорослих іграшках” та “Душі компанії”, ій не вдалося. Проте хай там як, але “залік” за її драматичний дебют у стрічці, основою для якої стали мемуари письменниці Лі Ізраель я б їй поставив, хоча, чесно кажучи, досі цієї актриси не вподобав. Проте її робота у фільмі Маріель Геллер переконала, тож цікаво було б подивитися на Меліссу ще в якомусь проекті на кшталт цього. Якщо вона зіграє там хоча б на тому ж рівні, що й у Геллер, переконаний, її шанси на “Оскар” суттєво зростуть.
Про вже згаданий побіжно жіночий другий план. Окрім Вайс та Стоун, на статуетку цілком заслужила також Емі Адамс за дуже непогану роль у “Владі”. Висунення ж Марини Де Тавіри за “Рому”, як, до речі, й Яліци Апарісіо у головній жіночій категорії за роль у тій же стрічці — взагалі сприймається ледь не несерйозно. Фільм Куарона, на мою думку, сильний передусім не акторськими роботами. Останні у ньому відіграють не найголовніше значення і мають розглядатися швидше як збірні образи, характери.
Ще пару слів стосовно адаптованого сценарію. Якби не було хоча й до певної міри зухвалого, проте талановитого сценарію до “Чорного кланівця”, в американських кіноакадеміків був цікавий запасний варіант - “Балада Бастера Скраггса”. Брати Коени знову зняли якісний, атмосферний і, певна річ, нетрадиційний вестерн. Паралельний успіх “Братів Сістерс” Одіара, яких Французька кіноакадемія буквально три дні тому нагородила чотирма “Сезарами”, свідчить про те, що жанр ховати ще зарано. Там можна віднайти ще не одну цікаву неординарну історію. Проте “Оскар” віддали сценаристам “Чорного кланівця”, а ще одному невдасі, “відзначеному” напередодні “Золотою малиною” за скрипт до комедії “Голмс&Ватсон” (мається на увазі один із братів Коенів — Ітан), не вдалося реабілітуватися, отримавши “Оскар”. Як і Меліссі МакКарті.
У категорії “Найкращий анімаційний фільм” інтрига теж вмерла задовго до церемонії, як й у режисерській та двох вищезгаданих акторських номінаціях. Переваг у стрічки “Людина-павук: Навколо Всесвіту”, безперечно, не віднімеш, але за песиків, тобто “Острів собак” Веса Андерсона, прикро: там і сюжет, і герої, і візуал, і саундтрек цікаві та оригінальні. Шкода, що їх не оцінили.
Так само і з “Холодною війною” Павела Павліковського, котрій довелося мати за суперника “Рому” Куарона. А між іншим, польський режисер дуже правдиво відтворив 50-ті роки у соціалістичній Польщі минулого століття та показав, що навіть за таких майже нестерпних умов тиску системи, цензури та жорсткої регламентації всіх сторін людського життя було місце для справжнього щирого почуття, кохання, яке, попри все, протистояло цій системі.
Щодо операторської номінації вибору американських кіноакадеміків заперечити важко — з чим-чим, а з камерою Куарон впорався бездоганно, вдалими ракурсами та кадрами милуєшся у стрічці майже безперервно, а інших у фільмі практично немає. Завдяки професіональній роботі Куарона-оператора (саме оператора!) ми отримали сяке-таке розкриття персонажів, на які сценарій, до речі теж написаний Куароном, поставився досить недбало, і ситуацію значною мірою врятувала саме камера.
Не посперечаєшся і з рішенням щодо “Оскарів” у номінаціях “Найкращий звук”, “Найкращий монтаж” та “Найкращий звуковий монтаж”, які, нагадаємо, забрала “Богемська рапсодія”. Хіба що в останній із них, може, варто було заохотити цікавий експеримент Джона Красінськи у трилері “Тихе місце”.
“Оскаром” за грим та зачіски “Влада”, звісно, зобов’язана Крістіану Бейлу, якого зробили практично невпізнаваним, як торік Гері Олдмена у “Темних часах”. То ж і тут усе зрозуміло та справедливо.
А от із присудженням “Оскара” за візуальні ефекти “Першій людині” можна знову посперечатися. Як на мене, найцікавіші візуальні ефекти, і до того ж, бездоганно виконані, з-поміж п’яти номінантів - у стрічці Стівена Спілберга “Першому гравцеві приготуватися” за романом Ернеста Клайна. А якщо вже не йому, то “Месникам: Війні Нескінченності”: тут “Оскар” для екранізації марвелівського коміксу був би, вважаю, цілком заслуженим.
Стосовно документальних та короткометражних категорій можу говорити лише про короткий анімаційний метр, де пощастило переглянути стрічку “Бао” Домі Ши та Бакі Нейман-Кобб. Дуже сподобалося ця затишна, лірична, ба навіть сентиментальна, і сумна історія. І до речі, із привабливою та майстерно вимальованою картинкою. Тож рішення на користь цього мультфільму зрозуміти можу.
Ось такі мої враження від 91-го “Оскара”. Цікаво, з інтригами, несподіванками позитивними і не дуже. Проте загалом — не розчарований, і стосується це передусім головної перемоги “Зеленої книги”, Олівії Колман, Магершали Алі, “Чорного кланівця”, хоча думав, що Американська кіноакадемія буде до Спайка Лі щедрішою, ну і, до певної міри — Рамі Малека., хоча найоптимальнішим тут було б, як на мене, розділити його між ним та Мортенсеном, або Рамі і Бейлом, або взагалі між ними трьома, але це вже фантастика, розумію.
Сподіватимемося, ща наступного року 92-й “Оскар” подарує нам сюрпризів принаймні не менше. Тож зустрінемося у 2020-му!
Михайло Коронкевич, Київ.
