Лі Страсберг. Одкровення від раббі

Лі Страсберг. Одкровення від раббі

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Спочатку акторську майстерність у Сполучених Штатах він викладав за системою К. С. Станіславського, потім – все життя відстоював такий метод як універсальний, а тепер студія легендарного театрального педагога українського походження, режисера та актора Лі Страсберга (Lee Strasberg; 1901-1982) для американських акторів стала Меккою; вона – те саме, чим для їхніх радянських колег колись був поважний ВДІК, вступити до якого вважалося не шансом, а великим призначенням.

- Відправна точка одна-єдина – це істина; довіртеся їй, – на своїх лекціях повторював майстер. – Не намагайтеся керувати правдою. Нехай веде вона сама вас. Ви можете зробити перший крок, але всю сцену підготувати не в змозі.

Вищу школу його акторської майстерності у Нью-Йорку в різний час закінчили багато американських знаменитостей. Серед випускників майстер-класів Лі Страсберга були Джеймс Дін, Марлон Брандо, Пол Ньюман, Джоан Вудворд, Морін Степлтон, Енн Банкрофд, Сідні Пуатьє, Джеральдін Пейдж, Омар Шаріф, Аль Пачіно, Роберт Де Ніро, Дастін Гоффман, Алек Болдуін, Джон Войт, Стів Бушемі, Рід Стайген, Патрісія Ніл, Ілай Воллак, Мерилін Монро, Джейн Фонда, Денніс Гоппер, Гарві Кейтель, Саллі Філд, Міккі Рурк, Метт Діллон, Анджеліна Джолі, Ума Турман, Скарлетт Йоханссон, Сієна Міллер, Леді Гага.

Підраховано кінознавцями: загалом 128 вихованців майстра отримали номінації на премії "Oscar", "Tony" і "Emmy".

- Велике мистецтво будується на одкровенні, коли актори не надягають маски. Якщо надягають, то вам не варто чекати співпереживання. Тільки коли особи і серця у артистів, які грають п'єсу, відкриті, після такої вистави глядачі неодмінно вигукнуть: "Ось це – актори: як грали, як грали!"

Він точно знав, що таке сучасний театр і звідки приходить захоплення публіки. Це послідовники відчували і наставника обожнювали. Дуже рідко учні називали Лі Страсберга по імені, в основному – звертаючись шанобливо "раббі", "рабин", а то й зовсім, скромно, зі смаком:

- Мій боже.

* * *

Востаннє на сцену, публічно, відомий лицедій і знаменитий педагог вийшов у неділю, 14 лютого 1982 р. У той день в овіяній славою нью-йоркській залі "Radio City Music Hall" влаштовували шоу "Ніч 100 зірок" ("Night Оf 100 Stars"). Усі виручені від благодійного вечора кошти йшли у Фонд підтримки акторів (Тһе Actors Fund). Ой, був ще порох у порохівницях, ой,...

Запалювали вони того вечора разом з двома його учнями – Аль Пачіно і Робертом Де Ніро, які танцювали перед танцювальної компанією "The Rockettes", яка складалася з кращих довгоногих красунь Сполучених Штатів.

Буквально через три дні, 17 лютого 1982 р., у віці 80-ти років у Нью-Йорку вранці о 7:56 Лі Страсберг у кареті "швидкої допомоги" помер від серцевого нападу дорогою до "Roosevelt Hospital". З ним до останнього години, у квартирі в районі Сентрал-Парк Вест (Central Park West), знаходилися: третя дружина, Анна Мізрахі (Anna Mizrahi; 1939) і два сини – Адам (Adam Lee Strasberg; 1969) і Давид (David Lee Israel Strasberg; 1971).

Громадянську панахиду влаштували прямо у Театрі Шуберта (Тһе Shubert Theater), де тоді йшов найбільш довгограючий в історії мюзикл "Кордебалет" ("A Chorus Line"), музика Мервіна Гемліша, лібрето Едварда Клібена: 6137 показів. Швидко прибрати декорації можливості не було. Але труну Лі Страсберга ні у фойє, ні в проході не поставили, а поважно винесли на центральну сцену. Данину поваги метру прийшов віддати увесь театральний світ, уся кіноспільнота США: актори, письменники, режисери, продюсери, серед яких переважна більшість, якщо не всі, були його учнями. Гігант театру йшов, вони сиротливо залишалися. Покійного, який невдоволення покоління зумів упакувати в великі ідеали, поховали на кладовищі Вестчестер-Гіллз (Westchester Hills Cemetery) у Гастінгсі-на-Гадсоні (Hastings-on-Hudson), Нью-Йорк. Гігант театру йшов, ідеали продовжували жити.

* * *

Як Ізраель Штрассберг (Israel Strassberg), він народився у бідній єврейській родині 17 листопада 1901 р. в австро-угорському містечку Буданові, Королівство Галичини та Лодомерії (тепер це Теребовлянський район Тернопільської області). І, як би по праву, нам слід вважати його земляком. На зламі століть з другою хвилею еміграції Неньку залишали не самі лише українці. Залишивши дружину і дітей на піклування брата-равина, який викладав у місцевому хедері, у 1907 р. батько маленького Ізі, Барух Мейєр Штрассберг (Baruch Meyer Strassberg; 1868-?†) відправився до Нью-Йорка. Коли емігрант знайшов роботу пресувальником на швейній фабриці, він перевіз до себе дружину Іду Дайнер (Chaja Ida Diner) з Дарахова. Тільки потім – доньку (Chancie Hinda; 1885) і трьох синів (Stillborn Strassberg; 1883), (Blima Bluma Strassberg; 1887), (Anczel Hersz Strassberg; 1889), з яких Ізя був наймолодшим.

Тільки через два роки, у 1909 р., єврейська сім'я вихідців із Західної України повністю возз'єдналася на Нижньому Іст-Сайді на Мангеттені, де – тепер вже як Страсберги – вони жили до початку 1920-х рр. Щоб спростити спілкування, Ізраель перетворився на Лі, а прізвище почав писати без подвійної приголосної. Ріс молодший у родині син мрійливою дитиною, запоєм читав книжки, які потрапляли під руку. Сильним потрясінням для вразливого підлітка стала передчасна смерть молодшого брата Залмана (Salomon Strassberg; 1892), чиє життя у Нью-Йорку 20 жовтня 1918 р. забрала епідемія грипу.

Хоча шкільні дисципліни давалися Стасбергу легко, після передчасної смерті Залмана відмінник кинув школу і впав у депресію. Більше здобувати освіту офіційно не став, зосередившись на самоосвіті. Коли один родич запропонував юнакові епізодичну роль у виставі в аматорському театрі "Progressive Drama Club", несподівано прокинулася непереборна тяга до сцени. Демонструючи безсумнівні здібності, молодий виконавець почав отримувати й інші пропозиції взяти участь у постановках. Довгий час йшлося виключно про єврейські театри, де грали на ідиші.

У надії отримати знання, оволодіти основами професії актора Лі Стасберг, який заробляв на життя дрібним судовим клерком, а потім – рахівником у фірмі з продажу перук і шиньйонів, вступив у драматичний гурток "Chrystie Street Settlement House".

- Тоді наші репетиції були випадковими. На одній прем'єрі я мав вийти і запалити лампу. Опинившись на сцені, я раптом зрозумів, що ніколи не бачив такої лампи. То була стара гасова лампа. Сірник вже горів, і я сунув його в єдиний отвір. Реквізит вибухнув у моїх руках. В очах потемніло; не знаю, як я забрався зі сцени. Останнє, що пам'ятаю, – на мене насувалися сотні очей.

* * *

Ли Страсберг
Лі Страсберг

Осяяння відбулося у листопаді 1922 р., коли український єврей потрапив на виставу МХАТу К. С. Станіславського , що гастролював у Нью-Йорку (театр був створений у 1898 р. К. С. Станіславським і В. І. Немировичем-Данченком під назвою Московський Художній театр (МХТ), з 1919 р. – академічний (МХАТ) - ред.). Зрештою, стало зрозуміло: ось воно – те, що він так несамовито шукав усі ці роки. Першим молоде дарування професійно, але так вчасно підтримав директор з кастингу нью-йоркської трупи "Театральна гільдія" ("Theater Guild") Філіп Лоеб (Philip Loeb; 1891-1955). Побачивши актора на перегляді, він зустрівся з юнаком і підбадьорив:

- Молодий чоловіче, ви можете стати актором. Тільки слід зайнятися кар'єрою.

Починаючи з 1923 р. акторську майстерність Лі освоював у театральній школі "Clare Tree Major School Of The Theater", але викладанням залишився не задоволений. Сидіти склавши руки він не збирався, а наполегливо шукав щось нове, цілющий струмінь, здатний повністю захопити і повести. Так Лі Страсберг опинився в Американському лабораторному театрі (American Laboratory Theatre), де почав відвідувати майстер-класи – у минулому акторів Московського Художнього театру, а в США – театральних педагогів: Річарда Валентиновича Болеславського (Ryszard Bolesławski; 1889-1937) та Марії Олексіївни Успенської (1867-1949). Обидва вони були прямими учнями російського реформатора театру ХХ століття Костянтина Сергійовича Станіславського (1863-1938), свого часу зігравши на сцені уславленого МХАТу – відповідно – 20 і 100 ролей.

Слід сказати, що імена К. С. Станіславського, а тим більше – його помічника Леопольда Антоновича Сулержицького (Leopold Sulerzhitsky; 1872-1916), акторів московського МХТу (МХАТу), що муштрували Системою, у Сполучених Штатах початку 1920-х рр. не оточував ореол слави. Ба більше, вони ні про що не говорили більшості американських діячів театру і кіно. Визнання прийшло значно пізніше. Що тоді саме міцно засвоїв Лі Страсберг, коли у 1925 р. вперше дебютував на професійній сцені? Актор повинен не тільки вивчити на зубок роль і слідувати вказівкам режисера у всіх деталях сценографії, – перед кожною виставою у персонаж потрібно внутрішньо вживатися.

Як це дохідливо пояснити? Якщо тобі доручили зіграти, наприклад, короля, публіка не повинна сумніватися у тому, що перед нею – справжній повелитель. Цього можна досягти тоді, коли сам віриш, що ти – монарх.

- Я не вчу вас грати. Я вчу прожити на сцені або перед камерою життя персонажа, упаковане в сценарій.

* * *

Окремо варто зупинитися на Американському лабораторному театрі ("ALT"). Спочатку актор польського походження і театральний педагог Річард Болеславський створив його, щоб підготувати молодих акторів трупи і через три роки заснувати власний репертуарний театр. Виходячи з колосального прогресу, вистави Річард Валентинович почав давати раніше – через два роки. Проект паралельно розвивав дві складові: школа акторської майстерності, що слідувала системі К. С. Станіславського, і діючий театр.

Починаючи з 1925 р. студентський театр регулярно ставив класичні п'єси Вільяма Шекспіра, Генріка Ібсена, Антона Чехова, а також показував відомі зразки сучасного авангарду "Мартін" Жан-Жака Бернара і "Весільна фата" Артура Шніцлера. З перших прем'єр вистави Американського лабораторного театру частенько відвідували шукачі талантів для радіовистав і кінематографа. Поставивши у 1930-1933 рр. п'єси "Три мушкетери", "Приборкання норовливої", "Макбет", "Міракль", "ALT" раптом припинив існування.

Отже, в Американському лабораторному театрі (ALT) свого часу акторським ремеслом оволоділи Лі Страсберг, Стелла Адлер (Stella Adler; 1901-1992) і Гарольд Клерман (Harold Edgar Clurman; 1901-1980), які згодом стали засновниками лівого антикомерційного "Group Theatre" ("Груповий Театр"), що часто розглядається як логічне продовження ідей, закладених в American Laboratory Theatre Річардом Болеславським і Марією Успенською.

* * *

Ли Страсбрг
Чи Страсбрг

У листопаді 1930 р. разом з актором і режисером Гарольдом Клерманом, сином єврейських емігрантів зі Східної Європи, Лі Страсберг заснував трупу "Group Theatre". Тоді на позиціях некомерційного мистецтва до них пристало 28 молодих людей, більшість з яких принесли світову славу американському театру і кіно: Стелла Адлер, Еліа Казан (Elia Kazan; 1909-2003), Морріс Карновськи (Morris Carnovsky; 1897-1992), Фібі Бренд (Phoebe Brand; 1907-2004), Кліффорд Одетс (Clifford Odets; 1906-1963), Сенфорд Мейснер (Sanford Meisner; 1905-1997). Новаторська трупа проіснувала майже декаду.

Що їх відрізняло? Це був театр, де сяяла не одна-єдина зірка, а всі члени трупи були зірками. І в "Груповому театрі" ніхто ніколи не отримував маленьких ролей, тут всі персонажі були центральними.

Усе почалося у 1925 р. Беручи участь у бродвейському мюзиклі "Дурощі Гаррі" ("Garrick Gayeties") композитора Річарда Роджерса і лібретиста Лоренца Гарта, показаному режисером Філіпом Лоебом у Нью-Йорку на підмостках "Театральної гільдії" ("The Theatre Guild"), Лі Страсберг подружився з тамтешнім помічником режисера Гарольдом Клерманом. Колеги зблизилися і п'ять років виношували ідею створення нового, суспільно значущого театру, який навчить американського глядача розуміти справжні європейські цінності.

* * *

Вода камінь точить. Важко повірити, але отакій комуні ідеалістів допоміг... професійний театр – "The Theatre Guild". Новоствореному "Груповому театру" був зроблений щедрий подарунок; режисер Філіп Лоеб передав молоді права на п'єсу "Дім Коннеллі" драматурга Пола Гріна (Paul Green) і $2500 на постановку, згодом навіть надавши майданчик для прем'єри. І влітку 1931 р. протягом кількох тижнів перший склад трупи "Group Theatre" репетирував майбутню виставу в селі Ніколс, Коннектикут, знявши заміський клуб "Пайн-Брук" ("Pine Brook Country Club").

Теоретичну базу завжди підводив Лі:
- В акторській грі все робиться несвідомо, по пам'яті.

Варіантів не було – як прем'єру їм дали п'єсу "Дім Коннеллі", яку в амплуа режисера і педагога з акторської майстерності ставив Лі Страсберг. Оскільки його колега Гарольд Клерман виявився найосвіченішим у трупі: ну, знав кілька мов, навіть читав щось із класики, слухав багато музики, – його призначили завлітом. І зрештою, щоб не заважати один одному, актрису і режисера Черіл Крофорд (Cheryl Crawford; 1902-1986) вибрали театральним продюсером, доручивши займатися фінансами й адмініструванням.

* * *

Природно, усі хапалися за все, бо – як займатися лише своєю справою у новаторському театрі тоді ніхто у "Груповому театрі" не розумів. Навчалися протягом трьох років методом проб і помилок, один у одного, у серця, у великих. Як зауважив американський драматург Артур Міллер (Arthur Miller; 1915-2005):

- "Груповий театр був унікальним явищем, яке, ймовірно, ніколи не повториться. Деякий час він звучав голосом Великої Депресії.

Не дивно, що звичайний актор, учасник трупи Роберт Льюїс (Robert Lewis; 1909-1997) запропонував організувати при "Group Theatre"... театральну школу. Переслідувалися дві великі для Сполучених Штатів мети: для трупи заробити грошей і для країни – виховати наступне покоління акторів.

Проект "Group Theatre" остаточно вичерпав себе у 1941 р., кажуть, з початком Другої світової війни. Нібито, було не до театральних експериментів. Насправді трупу розвалили більш глибинні причини, що лежать в основі змужніння будь-якого творчого колективу. Через кілька років інтенсивної діяльності деякі учасники "Групового театру" раптом відчули, що вони... топчуться на місці. Незважаючи на визнання публіки і схвальні відгуки у пресі, яка вважала трупу кращими акторами Сполучених Штатів, хотілося експериментувати, творчо зростати, театрально шукати.

* * *

Стелла Адлер и Ли Страсберг
Стелла Адлер і Лі Страсберг

І частина артистів на чолі з актрисою, режисером і театральним педагогом Стеллою Адлер не сприйняла прагнення Лі Страсберга тримати трупу в їжакових рукавицях, жорстко контролювати манеру акторської подачі матеріалу. Всі чекали останньої краплі у протистоянні двох центрів тяжіння. Вона оформилася після того, як кілька тижнів у липні 1934 р. у Парижі Стелла Адлер особисто попрацювала з... К. С. Станіславським.

Правду кажучи, то був дивовижний досвід: взяти і приїхати в місто поетів, де дивом зустрітися з богом новаторського театру. Ймовірно, важливу роль зіграв той факт, що її батько, Яків Адлер, народився у Росії, іммігрував в США у 1887 р. став видатним актором єврейського театру, якого після смерті 1 квітня 1926 р. проводити в останню путь у Нью-Йорку зібралося 150 тис. осіб. Зустрівшись з Костянтином Сергійовичем, Стелла Адлер з порога випалила:

- Мені подобався театр і гра, поки не з'явилися ви, а тепер усе це я ненавиджу.

Реформатора збентежила зухвала дамочка, але він вирішив прослухати у викладі гості сцену з п'єси "Аристократка" ("Gentlewoman"; 1934) американського драматурга Джона Говарда Лоусона (John Howard Lawson; 1895-1977). Першим запитанням метра було:

- Мадам, скажіть, а як вас вчать грати?

Коли Стелла Адлер описала підхід Лі Страсберга, реформатор театру підтвердив: все правильно... Правда, сам К. С. Станіславський до того часу вже висунув на перший план дії, або "такти", які забезпечують достовірність загальної логіки п'єси, яку він називав "надзавданням". Костянтин Сергійович вважав, що емоція з'явиться сама собою, якщо актор буде дотримуватися "дієвого стрижня" персонажа, втілюючи наскрізну дію, що логічно веде до надзавдання.

Повернувшись до Нью-Йорка, Стелла оголосила: відтепер емоції – головна рушійна сила актора, а Лі Страсберг... неправильно інтерпретує Систему Станіславського. І це була правда. До того часу головним рушієм сценічної дії Костянтин Сергійович вважав уяву. Між тим, галицький єврей у хмарах не витав. Він чекав більш важливої події. І вона сталася 16 січня 1939 р. у південному окрузі Нью-Йорка (Тһе New York Southern District Court), коли Лі Страсберг став натуралізованим громадянином Сполучених Штатів Америки.

* * *

Ли Страсберг
Лі Страсберг

Далі події розгорталися як сніжний ком. Решті трупи "Group Theatre" Стелла Адлер виклала нове бачення, отримане у Парижі, тим самим похитнувши позиції Лі Страсберга як головного педагога, який навчає американських акторів "за Станіславським". Розрив був справою часу – у 1949 р. в Нью-Йорку Стелла Адлер заснувала власну театральну студію. Знаменитими вихованцями "Stella Adler Studio Of Acting", які свого часу брали уроки сценічного мистецтва, стали режисери Стівен Спілберг, Пітер Богданович, Воррен Бітті, актори – Джуді Гарланд, Елізабет Тейлор, Мелані Гріффіт, Долорес дель Ріо, Олена Горн, Роберт Де Ніро, Елейн Стріч, Мартін Шин, Бенісіо Дель Торо та її онук Том Оппенгейм.

А тим часом у "Групового театру" Лі Страсберга накопичилися фінансові проблеми, з цієї причини подальші взаємини з іншим засновником трупи, Гарольдом Клерманом, який з 1943 р. до всього був другим чоловіком Стелли Адлер, опинилися... під великим питанням. Тут дивуватися нема чому, вкрай рідко два талановитих митці створюють довговічний тандем.

У книзі спогадів "Спекотні роки" ("The Fervent Years"; 1950), написаній Гарольдом Клерманом про роботу Лі Страсберга в акторській студії, стверджується:

- Фундаментальним завданням актора Страсберг вважав розвиток здатності внутрішнього співпереживання. Він фанатично шукав справжні почуття. Усе інше вважалося другорядним. З інквізиторською пунктуальністю він витягував їх, на дух не виносячи шаблонів. Для акторів це було щось незвідане, майже священне. На театр сходило одкровення, а Страсберг був його пророком.

* * *

За наступну декаду, у 1941-1949 рр.., артистична кар'єра Лі Страсберга явно пішла вниз. Ті роки, проведені у Нью-Йорку та Голлівуді, прийнято вважати прохідними. Деякі театральні критики навіть стверджують, що цей майстер сцени ризикував із знакової постаті в театральній історії Сполучених Штатів перетворитися на маловідомого педагога, якби не одна обставина.

Історією і Провидінням Лі Страсберг знову став затребуваним. Зірки зійшлися так, що один із 28 акторів трупи "Group Theatre", Еліа Казан, перетворився на видатного театрального режисера США, поставивши у 1947 р. культову п'єсу "Трамвай Бажання" з Марлоном Брандо в головній ролі, а незабаром – на одного з найкращих кінорежисерів Голлівуду. Саме вихованець попросив колишнього наставника Лі Страсберга очолити акторську і режисерську підготовку в Акторській студії ("Actors Studio"). Її у 1949 р. в Нью-Йорку вони відкрили разом із Робертом Льюїсом та Шеріл Кроуфорд.

Владний і категоричний реформатор американського театру спочатку рішуче відхилив пропозицію, але, поміркувавши, все ж погодився. Від цього виграли усі, включно з Бродвеєм і Голлівудом. Через три роки в одному інтерв'ю Еліа Казан визнавав, що школа акторської майстерності "Actors Studio" фактично тримається (!!!) на Лі, який незабаром з педагога перетворився на повноцінного художнього керівника. І авторитет приватного навчального закладу непомірно зріс. Такий факт: щоб потрапити в студію, Джеку Ніколсону (John Joseph Nicholson; 1937) довелося пройти п'ять прослуховувань, чотири з яких він провалив, Дастіну Гоффману (Dustin Lee Hoffman; 1937) – шість, а Гарві Кейтелю (Harvey Keitel;1939) – одинадцять.

Був екстраординарний випадок: під час одного з наборів на курс 1953 р. Лі Страсберг взяв тільки двох студентів – Мартіна Ландау (Martin Landau; 1928-2017; "Оскар" як кращий актор другого плану у фільмі "Ед Вуд", 1994) та Стіва Маккуїна (Steve McQueen; 1930-1980). Притому, що заявки подало... 2000 абітурієнтів. Далі "Акторський метод" – або просто "Метод" – вже від старших учнів дбайливо передавали молодшим послідовникам. Зокрема, натхнений Лі Страсбергом, наприклад, театральний педагог Мартін Ландау навчав акторської майстерності Джека Ніколсона та Анжеліку Г'юстон (Anjelica Huston; 1951), які жили з квітня 1973 р. цивільним шлюбом.

* * *

З першого разу в науку до Лі Страсберга потрапляли лічені одиниці, іншим надавали можливість спробувати щастя через рік. Противного галицького єврея, наприклад, Марлон Брандо (Marlon Brando; 1924-2004) ненавидів, але як справжнього наставника... обожнював, хоча і втік у студію Стелли Адлер. У кожного з них була своя мотивацыя. Наприклад, у Нью-Йорку акторської майстерності бунтар і мотохуліган Брандо вчився у "Stella Adler Studio Of Acting" тільки тому, що, як стверджував його друг дитинства Джордж Енглунд, "Бада там добре прийняли і... не критикували. Вперше у житті там він почув про себе щось хороше".

Наполегливо вступити до Акторської студії абітурієнти намагалися з року в рік, бо гра вартує свічок. Чому? У переважній більшості випускники школи акторської майстерності "Actors Studio" (кажуть, 95%) отримували ролі в Голлівуді, в тому числі – такі, про яких їх ненавченим колегам залишалося тільки мріяти.

Що тут скажеш, якщо інший бунтар, Джеймс Дін (James Byron Dean; 1931-1955), з величезним пієтетом писав про студії Лі Страсберга у листі до рідних у 1952 р.:

- Це найбільша акторська школа! Там працює багато великих людей – Марлон Брандо, Джулі Гарріс, Артур Кеннеді, Мілдред Даннок... Не багатьом вдається потрапити сюди. Це найкраще, що може статися з актором. Я – один з наймолодших членів трупи.

Таку думку про акторів "Actors Studio" поділяв і знаковий американський драматург Теннессі Вільямс (Thomas Lanier "Tennessee" Williams III; 1911-1983), автор п'єси "Трамвай "Бажання", яка обійшла сцени багатьох країн світу і була у 1951 р. блискуче екранізована учнем Лі Страсберга Еліа Казаном:

- Вони діють зсередини, передаючи емоції, які реально відчуваєш. Вони дарують відчуття життя.

А народно улюблена "тутсі" Дастін Гоффман зізнавався:

- У Лі Страсберга я багато чому навчився і вважаю його одним з найкращих педагогів нашого часу. Лише слухати майстра – навіть якби ніколи не довелося вийти на сцену – було справжньою подією.

* * *

У 1952 р. Лі Страсберг офіційно очолив "Actors Studio" у Нью-Йорку і відтоді навчав за власним розумінням, ґрунтуючись на системі К. С. Станіславського, доповненої ідеями Євгена Вахтангова (1883-1922) і Всеволода Мейєрхольда (1874-1940). Так у Сполучених Штатах виникла "індустрія Станіславського". Свою високу місію реформатор американського театру ось як описав у 1959 р.:

- З моменту створення "Акторська студія" була і залишалася некомерційною освітньою корпорацією, яку для великої мети найняв штат Нью-Йорк і фінансово забезпечила держава, а також особисті пожертви. Ми отримали можливість створити театр, щоб він став сяючою медаллю на грудях нашої країни.

Своїх студійців театральний педагог навчав "Методу" ("The Method acting"):

- Якщо ви мислите самостійно і не дозволяєте режисеру перетворювати себе на покірну маріонетку, на сцені, як актор, з виконавця ви можете і повинні перетворюватися на повноправного співавтора драматурга і сценариста.

З цією метою Лі Страсберг розробив вправи на розслаблення, що розвивають сенсорну пам'ять п'яти органів чуття. Про повну свободу самовираження так сказав оскароносний командор ордена Британської імперії, знаменитий англійський актор Пол Сколфілд (David Paul Scofield; 1922-2008), який став популярним завдяки блискучому виконанню головних ролей у виставах за п'єсами Вільяма Шекспіра і один час навіть служив директором Королівської шекспірівської компанії і Національного театру:

- Справжній актор повинен змушувати публіку забути про існування автора, про існування режисера, навіть про існування самого артиста.

* * *

Цікаву думку висловив педагог з акторської майстерності Каліфорнійського університету у Лос-Анджелесі (University Оf California Los Angeles; UCLA) Роберт Гетмон (Robert Hethmon; 1925):

- "Акторська студія" – це справжній центр високого театрального мистецтва, чия недоторканність свято захищена від випадкових зловмисників, шукачів простої цікавості і комерційних експлуататорів. Досі "Actors Studio" допомагає акторам зустрічати у всеозброєнні ворога зсередини, вона робить величезний внесок в утвердження прагматичних поглядів Лі Страсберга на підготовку сучасного актора і вирішення його професійних проблем.

Тепер нашого земляка у країні рівних можливостей вважають батьком "Методу", а також гуру унікальної акторської техніки. Відтепер усі високочолі критики одностайні: саме цей український єврей здійснив революцію в акторському мистецтві, не має значення - йдеться про театр чи кінематограф.

- Мій метод простий. Він – це, по суті, підсумовування того, що актори робили підсвідомо, коли грали добре.

Власну версію діючої системи Станіславського, яку розробив Лі Страсберг, і його підхід до пошуку глибоких емоцій актора як схвалювали, так і критикували. Можливо, його власні слова стануть найкращим описом унікального внеску в американський театр:

- Метод, який здається ще більш заплутаним, ніж політика, є лише сумою досвіду великих акторів усіх століть і країн. Найкраще було взято від Станіславського. Решта – від мене.

* * *

Що дивно, ніколи Лі Страсберг перед студійцями не поводився як рідний тато – ніякого панібратства, ніяких улюбленців, а тим більше – відносин на короткій нозі. У всьому відчувалася гаряча відчуженість сцени. На зламі 1950-1960-х рр. хіба що двох акторів він міг привести до себе або запросити повечеряти – Аль Пачіно і Мерилін Монро (Marilyn Monroe; 1926-1952).

- Театр – не особисте життя. Віддаючись сцені, ви віддаєтеся не любові чи дружбі, а глядачу. Театр – це мистецтво вибору, поглиблене пізнання п'яти органів чуття, здатність зрозуміти себе.

Мерилин Монро и Ли Страсберг
Мерилін Монро і Лі Страсберг

Йому багато хто довіряв - не тільки творчу кар'єру, але й нажиті гроші. Лі Страсберг був близьким другом відданої учениці – кінодіви Мерилін Монро. На його думку, Норма Джин, акторське амплуа якої Голлівуд незаслужено звузив до секс-бомби, стояла набагато вище інших його вихованців. Їх взагалі пов'язували особливі дружні відносини. Коли у 36 років блондинка усіх часів і народів 5 серпня 1962 р. раптом пішла з життя, більшу частину солідного статку ($240 тис.) Мерилін Монро заповіла педагогу і наставнику.

- У моїй роботі в Акторській студії і на приватних уроках мають особливе значення дві області пізнання: імпровізація і емоційна пам'ять. Використовуючи ці техніки, актор може висловити ті емоції, які потрібні для його ролі.

У 1966 р. у Лос-Анджелесі (Каліфорнія) Лі Страсберг відкрив філію – "Actors Studio West", а через три роки, у Нью-Йорку – 115 East 15th Street і Західному Голлівуді – 7936 Santa Monica Boulevard (Каліфорнія) – філії іменного Інституту театру і кіно Лі Страсберга (Lee Strasberg Theatre Аnd Film Institute). Природно, педагогічна діяльність забирала левову частку часу, вимагала творчих сил. Як на театральній сцені, так і на кіноекрані майстер не часто відзначався. Як режисер останню виставу він поставив у 1964 р., і були це "Три сестри" Антона Чехова. З цієї ж причини фільмографію Лі Страсберга складають всього лише півтора десятка картин. Немов за іронією долі, за роль у передостанній картині – "Красиво піти" – у 1980 р. 78-річний майстер отримав приз Венеціанського кінофестивалю.

* * *

На великий екран широковідомого у вузьких колах майстра вивів у 1974 р. режисер Френсіс Форд Коппола (Francis Ford Coppolа; 1939), запропонувавши педагогу роль другого плану, зовні безневинного, але доволі небезпечного єврейського мафіозі Гаймана Рота у другій частині кінотрилогії "Хрещений батько 2" ("The Godfather: Part II). Тоді слово перед постановником замовив молодий дон, Майкл Корлеоне (Аль Пачіно), який просто боготворив наставника за незабутні майстер-класи в "Actors Studio".

Ли Страсбрг с  учеником Аль Пачино
Лі Страсбрг з учнем Аль Пачіно

На той час Лі Страсбергу виповнилося 73 роки, але роль майстер виконав яскраво, незабутньо, навіть номінувався на кінопремії "Oscar" і "Golden Globe". Правда, "Оскар" за кращу роль другого плану отримав того року не він, а один з його вихованців – Роберт Де Ніро (Robert De Niro, Jr; 1943), який зіграв у "Хрещеному батьку-2" молодого... Віто Корлеоне.

Заради справедливості зазначу: нагороду Американської кіноакадемії Лі Страсберг, звичайно ж, заслужив воістину безцінним внеском у мистецтво світового кінематографа. Правда, як це трапляється, нагороду убіленому сивиною педагогу не дали – ні за життя, ні посмертно.

* * *

Напередодні смерті великого педагога, у вівторок 16 лютого 1982 р. з'явилося офіційне повідомлення: майстра введуть в Американську театральну Залу Слави (American Theatre Hall Оf Fame). Минуло майже два десятиліття, і до сторіччя Лі Страсберга на Бродвеї відновилася п'єса "Імена" ("Names"), в якій педагог колись виконував головну роль. Вистава знову розповідає історію педагога акторської школи, який вкладає в учнів душу, і якого підступно зрадили.

З глибин свого знання і вершини особистої акторської майстерності наставник міг не засмучуватися. Найкращим пам'ятником йому став залишений наступним поколінням акторів "Метод", який передбачає:

 Институт театра и кино Ли Страсберга в Нью-Йорке
Інститут театру і кіно Лі Страсберга у Нью-Йорку

● антитеатральный натуралізм, дуде важливою є гранична щирість актора. Адже, як стверджував Лі Страсберг, "актор грає не роль, актор грає себе" – і вчив вихованців не грати, а жити, на сцені або на знімальному майданчику висловлюючи свою істину. Адже завданням цього актора була і залишається – відшукати в своїй особистості нові риси, які підійдуть уявному персонажу;

● настороженість до мови як інструменту мислення і вираження думки; у "Методі" емоція завжди превалює над текстом;

● індивідуальний протест через рух і жест; ніколи не забувайте – рух - це "таємний лист" актора, спосіб грати між рядків.

Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-