Просто слухай: уривок із книжки Костянтина Тура-Коновалова «Крути 1918»

Просто слухай: уривок із книжки Костянтина Тура-Коновалова «Крути 1918»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо уривок з історичного роману Костянтина Тура-Коновалова «Крути 1918».

Вони хотіли кохати та жити,

Але взяли до рук зброю та стали на захист Батьківщини.

Січень 1918 року видався по-справжньому холодним. От-от на Київ мали рушити більшовицькі загони. Сини генерала контррозвідки УНР Андрій та Олекса опиняються серед оборонців залізничної станції Крути. Такі схожі, але й такі різні брати, обоє до нестями закохані у курсистку Софію, брати без роздумів рушили захищати Україну. Раптом стається непередбачуване: спалахує повстання на заводі «Арсенал». І на боротьбу із заколотом направляють елітні боєздатні частини. Супроти вишколеного війська Муравйова на станції крути лишаються тільки необстріляні студенти і юнкери. Ходять чутки, що серед українських загонів є агент більшовиків, який передає інформацію «червоним». Андрій ще не знає, що йому добре відоме обличчя зрадника… У горнилі бою, не шкодуючи власних життів, змагаючись за незалежність та любов. Сто років тому, як і сьогодні, без страху та сумнівів вони підуть у бій захищати найдорожче… 

Драматична історія про героїзм українських юнаків, заснована на реальних подіях.

Читайте також: Просто слухай: вибрані вірші зі збірки Юрія Іздрика "Ліниві і ніжні"

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

…Хто піде з нами на фронт – підходь до помосту!

Слова Петлюри умить змінили все довкола – принаймні для Валерки, Володі… Та й для багатьох інших – щойно Петлюра замовк, як до помосту почали підходити люди: молоді чоловіки, старші, геть старі… Гімназисти й студенти, робітники і селяни, містяни…

Хтозна-звідки взявся стіл, і офіцер у сірій польовій формі почав записувати імена добровольців. Навіть тут утворилася тиснява – але, на диво, ніхто не кричав один на одного, не намагався випхнути суперника.

Нарешті настала черга студентів, що пробилися до столу.

- Записуйте: студенти Андрій Савицький, Валерій Гойда, Володимир Засуха…

Офіцер невдоволено поморщився, до того ж перо дряпало і рвало папір. Та хіба можна таких хлопців у солдати записувати? Пропадуть же, в першому ж бою загинуть, хоч як їх учи. Окрім того, немає часу вчити – червоні все ближче, а частини, що повинні захищати Київ, подейкують, дорогою розпорошилися. «Боягузи… Навоювалися вони!..» Та вголос офіцер, звісно, цього сказати не міг. Лише звів очі й мовив неголосно і вагомо:

- Не поспішайте! По одному… Факультети називайте! І міста!

Першим слухняно підійшов Валерка.

- Валерій Гойда, юридичний факультет. З Полтави я.

Офіцер, зітхнувши, записав. Що у нього на думці, зрозуміти міг кожен. Хлопці рвались у бій, і не в його владі, та й не по совісті було зараз тримати їх.

- Наступний! – буркнув офіцер.

- Володимир Засуха, медичний факультет.

- Звідки?

- З Чернігова.

«Земляк… Може, я навіть знаю його родичів». Офіцер занурив перо в чорнильницю і підсунув Володі аркуш, де тільки-но записав його ім’я.

- Розпишіться. Так, тепер ти… Гойда.

Валерка забрав перо у Володі й черкнув по аркушу. Кілька крапель чорнила бризнули вбік. А втім, зараз нікому не було діла до каліграфії та краснопису.

- Наступний! - так само буркнув офіцер.

Він підвів очі і побачив перед столом високого худезного хлопця. «Семінарист… Чи півчий у храмі… Господи, зовсім же хлопчик. Ні, тобі вже точно нема чого робити в окопах!».

- Неповнолітніх не беремо, - пробурмотів він.

Та цей найвищий семінарист, замість того, щоб похнюплено піти від столу, залишився й гордо випростався.

- Я повнолітній, вчора день народження був!

- Гаразд… Фах який?

Тепер уже хлопець опустив очі.

- Я співаю. У хорі, в Кирилівській церкві…

Офіцер не здивувався з того, що вгадав, - досвід є досвід. Кого ще можна чекати тут, на майдані, окрім містян? Де тут узятися справжнім воякам, що пройшли не одну битву… Та й не підуть добровольцями ті, хто бачив кров і знає, яка безжальна битва. Втекти – втечуть, а в добровольці… Ні, це неможливо. Офіцер записав ім’я високого хлопця і простягнув перо, щоб той розписався.

- Ну й військо…- І, зітхнувши, мовив трохи гучніше: - Наступний!

Задоволені Володя й Валерка, почуваючись бувалими вояками, повернулися до Андрія.

- А ти? Чому не записався?.. Я навіть ім’я твоє продиктував панові офіцеру…

Андрій усміхнувся.

- А я й не мав наміру записуватись. Ти ж знаєш – я пацифіст.

- Навіть зараз? – здивувався Володя. Він багато разів чув від друга ці слова, проте не міг не здивуватися з того, що Андрій не змінив своїх поглядів. У небезпеці місто, країна, їхні життя, а він…

- І зараз, і завжди. Я картограф, ти, Валерко, лікар, наш Володя – юрист! Ми люди мирних професій. Кому потрібні юридичні крутії на полі бою?

Володя, певно, не вірив власним вухам.

- То, виходить, ти не з нами? Але ж «Неминуче прийми гідно…»

Андрій заперечно похитав головою. Як же йому набридлі ці нескінченні суперечки!

- Із Сенекою не сперечатимусь. Я все життя сперечаюся з військовими – братом і батьком. Тож дякую, ні. Завжди має бути вибір!

Валерка й Володя нічого не відповіли. Андрієві слова мовби відокремили його від друзів. Можливо, якби ті мали на кілька хвилин більше, то змогли б переконати його. Але пролунала команда:

- Студенти! Усі, хто записався, - у розпорядження сотника Аверкія Гончаренка.

Із гурту вийшов міцний похмурий військовий у черкесці із шаблею при боці.

Менш ніж за годину добровольці вже заходили до казарми в київській фортеці – холодне приміщення з кам’яними стінами. Вони тільки-но отримали форму, точніше те, що назвали формою, але навіть не встигли перевдягнутися. Вони до пуття ще не розгледілися, коли в приміщення сягнистим кроком увійшов той, хто від цього часу буде їхнім командиром, - сотник Гончаренко.

Першу світову Гончаренко закінчив Георгіївським кавалером і викладачем тактики в Київській школі прапорщиків. Коли в сімнадцятому на уламках імперії утворилася Українська Республіка, він восени провів українізацію своїх студентів і встиг випустити цілий курс юнкерів. А в січні, лише кілька днів тому, став, комендантом куреня щойно створеної Першої Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Але всього цього панове свіжоспечені вояки, ясна річ,  ще не знали. Зараз вони бачили перед собою високого похмурого сотника, який, у свою чергу, роздивлявся їх.

Нарешті скомандував:

- Сотня! Шикуйсь! Струнко!

Студенти, а нині воїни-добровольці, вишикувалися і спробували стати «струнко». Проте було це так незграбно, що у сотника закололо у грудях.

- Горе-вояки, - пробурмотів він і подумав, що треба їх усього вчити, а часу немає. «От лихо…»

Сотник зробив кілька кроків уздовж немолодецької шеренги:

- Няньки, тітки, мамки – скінчились! Тут – армія! Це всім зрозуміло?

Він без усмішки оглянув своє військо. Валерка в суворому погляді спробував прочитати хоч щось обнадійливе, та марно. Гончаренко тим часом продовжував:

- У мене лише тиждень, щоб навчити вас стріляти і володіти ось цим! – Він вихопив з піхов шаблю, її лезо холодно зблиснуло в промені, ще невідь-як пробився крізь високі вікна казарми.

Сотник не хотів, звісно, лякати студентів, але й панькатися не збирався.

- Від сьогодні ваше життя залежить тільки від ваших умінь і дисципліни. – Гончаренко зробив іще кілька кроків уздовж шеренги і продовжив, зважуючи кожне слово: - Бойовий дух – це важливо, але треба знати, як тримати в руках зброю!

Його коротка промова падала в тишу, наче каміння в ставок. Валерка бачив, як ретельно сотник добирає слова, і відчував, як наростає в його душі нове відчуття – страх навпіл з якоюсь дивною відвагою.

Схоже, щось подібне відчув не лише Валерка.

- А хто знає, як тримати в руках, той уже вільний?

По рівній шерензі прокотився сміх. Але Гончаренкові було зовсім не смішно.

- Хто сказав? – Він суворо оглянув своїх «вояків». – Вийти з шеренги!

Володя зробив два кроки вперед. Гончаренко зиркнув на нього і мовчки простягнув шашку. Володя взяв її і перехопив зручніше. Цей рух щось підказав сотникові. Але вірити в цю підказку той не хотів, тому іронічно кинув:

- Ну, козаче, якщо вмієш – продемонструй!

Зручніше перехопивши ефес, Володя зробив кілька рухів і випадів, зі свистом розтинаючи повітря. Потім роззирнувся на всі боки й різко замахнувся. Величезна завіса на вікні з шурхотом розгорнулася – вистачило одного руху шаблею, аби перерубати шнур, що стягував її.

Мабуть, чогось такого Володя й домагався. Принаймні він зупинився і прибрав позу, яка Валерці нагадала позу мушкетера з котрогось роману пана Дюма. А Валерчині сусіди праворуч і ліворуч тепер дивилися на Володю з неприхованою повагою.

Сотник підійшов ближче й узяв  із пальців Володі шашку.

- Молодець! Джигіт?

Але той не встиг відповісти. Позаду сотника почулися здавлені смішки – Валерка намагався за спинами приятелів передати гітару в чохлі. На щастя, йому це не вдалося, а ось приховати смішок не встиг. Гончаренко допитливо обернувся до шеренги.

- Прошу, що вас так розсмішило, пане студенте?

- Нічого. – Валерка спробував виструнчитися.

- Як звати пана студента? – поцікавився сотник, гойдаючись з п’ятки на носок.

- Валерій Гойда!

Сотник зробив декілька кроків, щоб опинитися поруч з Валеркою, якусь хвилину вивчав його пильно, а потім перевів погляд на офіцера, що від початку знайомства з добровольцями залишався біля дверей.

- Проведіть пана Джигіта і пана Студента на кухню, нехай три дні картоплю чистять.

Схоже, про цей бік науки Валерка й гадки не мав, тож у нього вихопилося:

- За що? Я ж нічого не…

Але осікся й опустив очі під суворим поглядом Гончаренка.

- А що, в бою спину друга теж не прикриєш? На кухню! Обоє! Кроком руш!

«Крути 1918» Костянтин Тур-Коновалов

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-