Євген Плужник. II. Інтроверт із видом на Дніпро

Євген Плужник. II. Інтроверт із видом на Дніпро

Укрінформ
 31 січня 1936 року на Соловках помер великий український поет Євген Плужник

(Закінчення, першу частину читайте тут)

Чим скрутнішало життя, чим гіршало здоров’я, тим частіше поет брав у руки перо і, закінчивши твір,… вагався: чи вже можна іншим показувати? Часом таке самокопирсання триває до скону, ось чому кожному майстрові потрібна Маргарита. Хоча в шлюбі Плужники прожили десять років, дітей у пари не з’явилося.

Переживши погибель чоловіка, у 1943 році згорьована вдова Галина Автономівна Коваленко залишила Київ, рушила спочатку до Львова, потім - до Німеччини, а, зрештою, опинилась у Сполучених Штатах, де написала сповнені ніжності спогади про чоловіка-поета. Саме вона, друкарка Наркомосу УСРР, підштовхнула чоловіка до літератури, коли нишком винесла з квартири зшиток із віршами Євгена Плужника.

Юрій  Меженко
Юрій Меженко

Першим поціновувачем став український бібліотекознавець, книгознавець, літературознавець Юрій  Меженко, особисто знайомий із Володимиром Маяковським. Отже, колишній очільник Головної книжкової палати Директорії Ю.О.Меженко, який у 1919 р. створив літературну групу “Музагет”, де грав провідну роль, - першим розгледів талант. Дружині він так і сказав:

- Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися

Не просто схвально відгукнувся Юрій Олексійович про творчий доробок, а особисто познайомився з дебютантом та, начебто випадково стрівши на вулиці, витяг Євгена Плужника на засідання київського літературного угрупування “АСПИС” (“Асоціація письменників”), куди входила й літературна група “Неокласики”. Найбільше, здавалос, тішилася Галина:

- Ти ба, пішов із дому Євген, а повернувся поет.

З-поміж нових соратників по красному письменству були: Микола Зеров, Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка та інші. Все життя Євген Плужник своїм навчателем вважав Максима Рильського. Як правило, метафоричний оглядач, професор української літератури Київського інституту народної освіти М.К.Зеров лінійно взяв та написав:

- Рекомендую Плужника як поета сильного і інтересного.

***

Отже, від 1922 року здебільшого завдяки дружині Галині та Юрію Олексійовичу Меженку авторські поезії дедалі частіше почали з’являтись у часописах “Нова Громада” (1922-1933), “Глобус”, “Червоний Шлях” (1923-1936), “Життя й Революція” (1925-1934). Аматор поволі, але без упину структурував власну особистість.

Валер’ян Підмогильний
Валер’ян Підмогильний

Улітку 1924 р. молодий автор залишив літературне угрупування “АСПИС” і разом із Валер’яном Підмогильним, Борисом Антоненком-Давидовичем, Тодосем Осьмачкою, Григорієм Косинкою та Марією Галич став активним учасником нового об’єднання - “Ланка”. Душею формації був Валер’ян Підмогильний (1901-1937), а формальним очільником - поет-енциклопедист, перекладач античної поезії, лідер “Неокласиків” Микола Зеров.

Коли Плужник вперше прочитав власного вірша, загал вкрили дрижаки...

В сучасній українській літературі спалахнула нова сліпуча зірка. Плужник завжди мав власну думку, бо ніколи ні під чиюсь дудку не грав, вважаючи, що "повторювати чужі думки - все одно, що зодягати на себе завошивлену сорочку."

Злет у красному письменстві Євгена Плужника був стрімким, реактивним. Буквально щомісяця дружина Галина помічала, як частіше чоловіка запрошували на літературні вечори, аби той публічно почитав власні твори. Як переказували очевидці, зокрема поет, перекладач та літературознавець Борис Антоненко-Давидович (1899-1984), одного вечора в актовій залі Жовтого корпусу Київського університету, де відбувались мистецькі дискусії, виступив сором’язливий Плужник:

- Невдовзі ми влаштували чергову літературну вечірку в залі Всенародної бібліотеки (тоді вона саме в КДУ містилася. - О.Р.) Української Академії Наук, на яку прийшло багато люду різного віку, фахів та літературних смаків. Поет-читець опанував велику залу і підкорив собі чуття й думки присутніх. Тиша ставала напруженішою, густішала, коли страшно ставало недочути не те що слово, а найменшу інтонацію. Я давно не відчував такої владної сили художнього слова і на собі, і на інших. Емоційна напруга доходила до краю. Здавалося, ще мить, і хтось у залі, а, може, й увесь зал, злютований в одне піднесення, не витримає цього емоційного шквалу.

***

Члени літературного об’єднання Ланка
Члени літературного об’єднання Ланка. Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, 1925 р.

Літературний ландшафт тодішньої України швидко змінювався, за рік-півтора літературне об’єднання “Ланка” перетворилася на потужну творчу армію. Під її стяги стали Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Яків Качура, Михайло Івченко, Володимир Ярошенко, Борис Тенета, Іван Багряний, Гордій Брасюк, Григорій Косяченко, Марія Галич та ін. Об’єднання відкидало політичне пристосуванство, як метод літературного кар’єризму, тож суворо переслідувалося репресивними органами. У 1929 р. воно припинило існування, більшість учасників була винищена. Як стверджував письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, історик і культуролог Віктор Бер (власне: Віктор Платонович Петров; 1894-1969), “Ланка”-“МАРС” для Києва була тим, чим для Харкова стали “ВАПЛІТЕ”-“Пролітфронт”: чільною організацією, що об’єднувала більшість письменників міста” і мистецькою вагою не поступалася “ВАПЛІТЕ”.

Літературну хрестоматію “За 25 літ” восени 1925 р. упорядкували та у видавництві “Час” у 1926 році видрукували Максим Рильський та аспірант київської філії Інституту Тараса Шевченка, літературознавець Ананій Лебідь (1898-1937). Їхня збірка відібраних творів демонструвала вітрину української літератури XX століття - від Лесі Українки до 26-річного Євгена Плужника - 51 письменник. Останній явно був початківцем, автором кількох добірок… у газетах і часописах. У хрестоматії його презентували навіть без бібліографічної довідки, бо в куцому життєписі ще нічого не знайшлося вартого уваги.

Плужник у виживанці
Плужник у вишиванці

Перша збірка не переінакшила поета. Як і раніше, безробітній і відсторонений від дійсності він не змінює свого способу життя. Обшарпаний, але, як Шакьямуні Дмитра Мережковського, геть просвітлений, Євген Плужник не має часу коли й вгору глянути, бо змінює в римах Вічність. Куди у такій справі поспішати?

Учасниця об’єднання “Ланка”, авторка імпресіоністичної прози Марія Галич (1901-1974) згадувала про незбагненний всесвіт Плужника: "У кімнаті платяна шафа, ліжко, полиці з книгами (уточню, не полиці з книгами, а книжкова шафа з повним зібранням енциклопедичного словника Брокґауза і Ефрона, томи якої полюбляв на дозвіллі гортати Євген Плужник. - О.Р.) і трельяж. Ще є залишена попередніми знатними власниками велетенська канапа і з того ж гарнітуру пуф. Він видає своєрідний звук, коли на нього сідають. Господар зве його “пфу”. Над канапою - полтавський килим, портрет Тараса Шевченка і репродукція картини "Запорожці" Іллі Рєпіна. Посередині - круглий стіл та два стільці. Ще висить жирандоля-свічник. До неї прив’язаний білий ведмедик. Із ним Євген, буває, розмовляє, коли в кімнаті нікого нема. До одного з двох вікон постійно прилітає пара голубів. Годує їх він об 11-й годині.

Євген Плужник працював удома. А, власне, де ще може бути Вічність? Про це знали і за потреби ступали до нього. Якось забіг поет Павло Тичина. Із порогу запевняв, що поспішає і не затримається більше, ніж на півгодини, але за теревенями просидів чотири. Прощаючись, автор “Сонячних кларнетів” виправдовувався:

- У вас так гарно і затишно. А в мене зимно, миші бігають та книжки гризуть.

Одне слово, весела була комуналка.

***

Дні обладинка збірки Євгена Плужника, 1926 р.

Дні обладинка збірки Євгена Плужника,

1926 р.

Визнання до Євгена Плужника прийшло, коли в 1926 р. друком з’явилась його перша збірка “Дні” - планка була одразу високо встановлена. Книжка осмислювала українську Революцію 1917-1921 pр., коли вкрай загострилися класові і політичні проблеми, а першочерговою стала ідея: людське життя має абсолютну цінність, слід чинити спротив сліпій жорстокості, належить зупинити безглузде братовбивство. Реакція на видання виявилася суто українською: одні збірку духовного спартанця підносили до неба, інші - втоптували в багно “класового опозиціонера”.

Насправді у справжнього художника не так і багацько знайомих, чия думка має значення; такі обранці мислять із нами на одній хвилі. Так сталося і цього разу. Ліворуч і праворуч Євген Плужник примірниками не сипав, а подарував збірочку “Дні” справжньому навчателю із шанобливою присвятою:

“Поетові - учень. Максимові Рильському - Євген Плужник”. У свою чергу, Максим Тадейович особисто завітав на Прорізну, 18/1, де власну книжечку - “Тринадцята весна” (1926) лишив господарю квартири №42 зі словами, мовляв, Євген Плужник належить до тих учнів, які переростають вчителів.

***

Утім, загострилася тяжка хвороба. Теплої літньої днини 1926 р. поет затягнувся цигаркою і - ледь не захлинувся. Не зупиняючись, кров цебеніла з горла 12 днів. Дружина Галина змучилася, чистих рушників бракувало, прати вона не встигала. Останні дні кров зупиняли простирадлами. Простора кімната у квартирі №42 була геть закривавленою, а блідий мов полотно Євген Плужник сумно сипав… жартами:

- Он воно яке, моє поле битви.

Євген Плужник
Євген Плужник

Коли справи пішли на краще, хворому лікарі навіть говорити заборонили, і поет, аби щось попрохати, дзеленькав чайною ложкою у склянці. Але здоров’я погіршувалося, а ще - загризало безгрошів’я. На допомогу прийшов товариш по “Ланці” Дмитро Фальківський (1898-1934), із місцевкому письменників він витребував матеріальну допомогу, приніс Галині, поклав на бюро і, звертаючись до Євгена, попередив:

- Друже, без віддавачки. - Той лишень очима кліпнув, а гість мовив до дружини товариша: - Рублі не заощаджуйте, нічого не шкодуйте. Галино Автономівно, купуйте, що треба, все, що загадуватимуть лікарі, гаразд?

Жили ж вони тоді в Країні Рад, ось хтось із розумних лікарів і порадив:

- Відвезіть хворого у Ворзель! Може, в санаторії ще трохи поживе.

Справжня біда завжди недоречна, в ті роки жила родина Плужників від гонорару до гонорару Євгена. Адже Галина давно полишила Наркомос УСРР і працювала друкаркою: спочатку - у Книгоспілці, потім - у Будинку вчених. На допомогу прийшли друзі із дужими руками. Аби не піддавати хворого тортурам на бричці київською бруківкою, побратими по “АСПИСу” та “Ланці” Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, змінюючи одне одного, із Прорізної віднесли товариша на руках. На залізничний вокзал. І просто… поклали в потяг. Дружині виснажений поет сказав слова, що могли стати епіграфом до творчості:

- Ти знаєш, Галча моє: якщо захотіти, можна і не вмерти.

***

Поїхав Євген Плужник до Ворзеля, де у колишньому будинку графині Уварової мав доживати віку. Знову “добрі” співплемінниці почали розраджувати подругу, аби та швидше покинула чоловіка:

- Чи ти, Галинко, не сповна розуму? У нього ж відкрита форма туберкульозу!

- Будемо разом помирати, - самовіддано відповідала Галина Автономівна.

Відверто кажучи, в 1920-1930-х рр. сухоти у Радянському Союзі були хворобою поширеною і в більшості своїй невиліковною. Прикметно, що самого поета і перекладача Дмитра Фальківського також поїдом їв туберкульоз, набутий у 1920-1923 рр., коли той служив в окупаційних військах Червоної армії, зокрема у НКБ - Надзвичайній Комісії Білорусі.

Уваровський будинок у Ворзелі
Уваровський будинок у Ворзелі

Справжні друзі і Ворзель із безхитрісною розкладачкою попід соснами Уварівського будинку повернули хворого із сирої могили до світла. Упродовж десяти років довелося перебувати під постійним наглядом лікаря, періодично лягати у Лук’янівський тубдиспансер, робити піддування (штучний пневмоторакс), а також двічі на рік вирушати - то в Крим, то на Кавказ. Улітку 1926 р. божою ласкою поет вижив. Одужавши, Євген Плужник урочисто пообіцяв дружині Галині:

- Більше не палитиму! - І цигарки в рота не брав, хоч раніше жахливо курив.

***

Рання осінь
“Рання осінь”

Справді, для цього Майстра не від цього світу його Маргарита стала сонцем у вікні. Аби не Галина Автономівна Коваленко, друком не вийшла б і друга та остання прижиттєва збірка - “Рання осінь”, опублікована у 1927 р. видавництвом “Маса”. У глибокій задумі автор прощався із молодістю, яка занадто швидко минула, аби, зрештою, ступити в новий період, період творчої зрілості.

Підбивалися перші підсумки, тривали сумні жнива, тож у поетичному світі автора буяла багатолика Осінь. На думку літературознавця Юрія Олексійовича Меженка (справжнє прізвище: Іванів; 1892-1969), котрий свого часу й відкрив українцям молодого поета, “образ осені - головний стрижневий образ, що проходить мало не через 90% всіх Плужникових віршів”. І я розумію: чому?  - Аби розвіяти втому та здобути душевну рівновагу - один крок, одна Осінь.

Інші глибинні, сказав би, платотектонічні процеси позначили дві поеми - “Канів” та “Галілей”, вміщені у книжці “Рання осінь”. У тих творах автор прагнув осмислити переформатування двох світів, що відбувалося на його очах, - села і міста, двох типів культур - патріархальної та урбаністичної. Великий мрійник Євген Плужник снив і бачив на Батьківщині нову світобудову, в якій культура і духовність стануть визначальними цінностями нового українства.

Насправді тодішнє життя молодого поета було позначене не лише похмурими осінніми ноктюрнами, що безпросвітно затягують душу. Умів іронічно імпровізувати Євген Плужник, часом демонструючи гумористичні алітерації в побуті. У спогадах двоюрідна сестра його дружини Марія Юркова розповіла кумедний випадок:

- Не описати всі дотепи, що ними сипав Плужник, як був у настрої. Наприклад, письменник Михайло Івченко захоплювався тоді модною індійською філософією. Він мав звичку якось по-своєму дзвонити - протяжно, тричі. Зачувши такого дзвоника, Євген схоплювався відчиняти зі словами:

- Р-р-рабін-Др-р-ранат-Т-тагор (видатний індійський поет Рабіндранат Тагор. - О.Р.).

І гість, і хазяїн з цього щиро сміялись

***

Власними віршами одні соціальні процеси поети викликають, а на інші – наражаються. У той час, коли на думку Горця, а значить - усієї Партії, лише посилювалася класова боротьба, пролетаріату належало міцною рукою наводити у країні власний гегемонізм, деякі чорнильні слимаки нам тут ревізію поглядів почали підсовувати?!? В інтерв’ю Галина Автономівна навела доволі важливий епізод:

- Пригадую, там, на Прорізній, Євген довго стоїть біля вікна, дивиться-дивиться на місто, на Дніпро, а потім так сумно каже: “Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, усіх нас знищать і всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів”.

На власні очі він бачив, як більшовицька сволота викошувала стару інтелігенцію, - газети рясніли розлогими звітами про процес СВУ (Спілка визволення України), що з 9 березня 1930 р. до 19 квітня 1930 р. показово відбувався в приміщенні Харківської опери. Судовий балаган понівечив життя 474 українців, при чому засуджено до розстрілу було 15, до концтаборів - 192, вислано за межі України - 87, засуджено умовно - 3, звільнено від покарання – лише 124 особи.

Пропагандистська машина із винищення національної культури додала обертів: або всі бігли за Партією, або суворо каралися. 

За першими кривавими жнивами настали наступні. На початку 1933 р. ГПУ УСРР гордо звітувало про викриття глибоко законспірованої і підступної Української військової організації (УВО). Вона, начебто, “очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві”. Упродовж 1933-1934 рр. у належності до УВО звинуватили 148 осіб. Це були представники інтелігенції, працівники освіти, діячі КПЗУ. Серед 26 осіб, котрі нібито належали до викритої “контрреволюційної організації”, виявилася перша плеяда спантеличених письменників: Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Василь Бобинський, Микола Хвильовий, Юрій Яновський та інші.

Не всіх більшовики встигли заарештувати і винищити. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 р. сам ліг на наган і власноруч застрелився Микола Хвильовий, терміново виїхав у творче відрядження Олесь Досвітній, негайно полишив Харків Юрій Яновський.

***

Євген Плужник
Євген Плужник

Коло звужувалося, зашморг смерті на шиї поета стискався. Аби бодай якось дистанціюватися від пролетарських римованих панегіриків, Євген Плужник узявся писати ідеологічно витримані п’єси на робітничу тематику: “Професор Сухораб” (1928) і “У дворі на передмісті” (1929). Вимушено створив вірш про… Леніна (“Він”) та Сталіна. 

У ніч із 4-го на 5-е грудня 1934 р. за постановою оперуповноваженої IV (секретно-політичного) відділу УГБ НКВС УРСР Пери Ісаківни Ґольдман (1901-?) міліціонери на чолі з лейтенантом виконали ордер на арешт хворого на туберкульоз Євгена Плужника, влаштувавши трус у квартирі. За документами, підписаними тим стервом у спідниці, свого часу ув’язнили Остапа Вишню, Михайла Бойчука, Олеся Досвітнього, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка, Костя Котка. У країні Рад сама Пера Ґольдман зробила стрімку кар’єру і 1946 р. стала майором держбезпеки.

Отже, Євгена Плужника заарештували та звинуватили у належності до міфічної антирадянської організації “Об’єднання українських націоналістів”. На щастя, двоюрідна сестра Галини Коваленко, київська вчителька Марія Юркова зберегла підготовлену у 1933 р. до друку автором третю збірку поезій “Рівновага”, яка в Україні побачила світ лише у 1966 р.

***

Делегата першого Всеукраїнського з’їзду письменників доставили у спецкорпус Київського обласного управління НКВС, що на вулиці Рози Люксембург, 16 (нині - Липська). У холодних та вогких камерах буцегарні туберкульоз легень третьої стадії загострився. Почалося кровохаркання, і на допитах літератор фізично не міг чинити опір. У камері було жахливо тихо, наче життя минуло - нестерпно тихо, пронизливо самотньо. Як випливає з протоколів, звинувачений підписував все, що підсовував слідчий, помічник начальника IV відділу УГБ НКВС УРСР Мойше Ізраїлевич Хайєт (1904-1956), який заарештованим представлявся як “громадянин Іванов”.

Із протоколу допиту Плужника Є.П. від 11 грудня 1934 р.:

- Євгене Павловичу, які ваші політичні переконання?

- До свідомого віку, тобто до 18 років, під впливом сім’ї, виховання та середовища, в яких я зростав, були буржуазно-демократичні переконання з усіх питань. Потім у мене почалося загострення націоналістичних настроїв, найбільше - під впливом сім'ї та середовища. Обертаючись серед своїх товаришів: Антоненко-Давидовича, Підмогильного, Косинки і Осьмачки, а також Черняховського, Івченка та неокласиків, - я став переконаним українським націоналістом. … Самогубство Скрипника (Микола Олексійович Скрипник шість років очолював народний комісаріат освіти УСРР і особисто здійснював політику примусової українізації; 7 липня 1933 р. у власному кабінеті наклав на себе руки. - О.Р.) ще більше загострило моє ставлення до Радянське влади.

- Ви завжди залишалися переконаним українським націоналістом?

- Ні. Один період, із 1926 р. до 1930 р., коли я захворів, Радянська влада через свої органи винятково подбала про мене, що змусило переглянути не тільки особисте до неї ставлення і її до мене, а ближче ознайомитися з її принципами. Це призвело до першої світоглядної кризи, і я пристав до думки, що на теренах Радянської держави українська література і культура може розвиватися. Однак я вважав і розумів під радянськими формами розвитку української культури ті національні форми, які скеровувала політика Миколи Скрипника. Це оточення перетворювало мене на людину, антирадянськи налаштовану, українського націоналіста.

***

Повернувшись до камери, поет дивувався двом безглуздим речам. По-перше, як бридко, паплюжачи мову, із ним, користуючись упорядкованим ним словником “Фразеологія ділової мови”, українською розмовляв слідчий, Мойше Хайєт-Іванов - у ті часи ще не встигли відмінити примусову українізацію. По-друге, коли варта зачиняла двері, зніяковілий літератор у камері довго кліпав очима і здивовано перепитував інших бранців:

- Невже вони і нас розстріляють?

Під час цілодобових допитів хворобливий самітник Євген Плужник не витримав першим. Сталося це тоді, коли слідчий Хайєт-Іванов заспокоїв:

- Та про дружину ви не турбуйтеся - її вже звільнили з роботи. Невдовзі будете разом, її теж відправлять етапом, якщо ви оце не станете більш говірким.

Борис Антоненко-Давидович
Борис Антоненко-Давидович

Не всі з нас герої, як і не всі генії. У зворушливім нарисі під назвою “Недоспівана пісня ранньої осені” (за алюзією до назви другої збірки поета - “Рання осінь”) Борис Антоненко-Давидович згадував, як на очній ставці Євген Плужник на запитання, чи був Антоненко-Давидович членом терористичної організації, відповів:

- Ну, в такій же мірі, як і я.

Офіцер держбезпеки Хайєт-Іванов розлютувався:

- Плужнику, востаннє запитаю: чи був Антоненко-Давидович членом терористичної організації чи ні?

- Ну, я ж відповів: в такій же мірі, як і я.

Хайєт:

- Плужнику! Був чи ні? Так чи ні? - і гримнув кулаком об стіл. Поет збліднув:

- Так, належав. – І вдоволено слідчий заметушився та додав: - У мене зараз є більш важливі справи; очну ставку згодом продовжимо...

Охорона вивела Плужника... На цьому все для нього закінчилося: він пропав.

***

У ніч із 27-го на 28-е березня 1935 р. виїзна Військова колегія Верховного Суду СРСР під головуванням армвійськюриста 1-го рангу Василя Васильовича Ульріха (1889-1951) визнала членами міфічного “Центру боротьбистської організації” та звинуватила у приналежності до терористичних боївок 15 осіб, а саме: Петра Ванченка, Василя Вражливого, Григорія Епіка, Олександра Ковіньку, Левка Коваліва, Миколу Куліша, Миколу Любченка, Григорія Майфета, Андрія Паніва, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Володимира Штангея і… Євгена Плужника.

Бойовика знайшли, матері їх ковінька, Євгена Плужника, великого поета глибинного самоаналізу! Проте його засудили до розстрілу, але згодом найвищу міру покарання замінили на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

- Суди мене судом твоїм суворим. / Сучаснику! - Нащадки безсторонні / Простять мені і помилки, й вагання. / І пізній сум, і радість передчасну, - / Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

І того самого дня, 28 березня 1935 р., Євген Плужник, хто досі, здавалося, жив відстороненим життям, у якому паралельному світі Високої Поезії, став напрочуд виразним життєлюбом і яскравим ліриком життєвої прози:

- Галча моє! Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості - так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце - і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

***

Жити відталому поетові залишалося півроку. Далі процитую книжкe “З порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій” (1991) мого наставника Олекси Григоровича Мусієнка (1935-2002), хай йому там легенько лежиться:

Залізнична станція Медвєж’я гора Кіровської залізниці
Залізнична станція Медвєж’я гора Кіровської залізниці

- Вирок Євгену Плужнику був, як і більшості підсудних цієї групи, - десять років ув’язнення в спецтаборах. А конкретніше - в Соловецьких казематах на далекій холодній Півночі, куди їхати разом із побратимами по засланню в “арештантських” вагонах поет уже фізично не міг. Його, тяжкохворого, везли окремо. На Соловках літератор, в основному, перебував у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній датований 26 січня 1936 р. Його Є.Плужник вже диктував, а дружині приписав власною рукою: “Присягаюсь тобі, я все одно виживу!”

На жаль, це було нереально. І сам він це збагнув, коли того самого дня, 28 березня 1935 р. ешелоном засуджених етапували в Білбалтлаг НКВС - на станцію Медвєж’я гора Кіровської залізниці.

Галина Автономівна Плужник
Галина Автономівна Плужник

…Втративши чоловіка, Галина Автономівна Коваленко зазнала, що таке злидні. Та одного вечора до неї у квартиру №42 у Михайлівському провулку, 36, завітав незнайомець та мовчки передав пакунок із наїдками, солодощами, апельсинами, мандаринами. Таке діялося не один раз. Скільки не допитувалася вона: від кого ті гостинці, той мовчав. Коли вони роззнайомилися ближче, благодійник уповів: всі передачі надходили від Максима Рильського. Як пригадувала Галина Автономівна:

- О, свята душа! Рильський допомагав мені і пізніше. Одного разу ми зустрілися просто на вулиці. Був він трохи напідпитку - взяв мене під руку, очі повні сліз та й каже: “Галю, ось-ось збожеволію, не сила терпіти таке. Хочеться взяти слухавку і кричати по прямому дроту в Кремль: ви губите кращих, найчесніших людей України! Позбавляєте Україну життя!” Максим Тадейович багато говорив і голосно так, знервовано, що я завела його в глухий провулок, де менше людей, де нас не бачили.

***

А хворий на сухоти Євген Плужник опинився у великій камері другого корпусу Соловецького Кремля, на головному острові Соловецького архіпелагу. То був вогкий підвал за монастирських часів. Аби не здичавіти, перші місяці бранець приятелював із українським поетом Валерієм Вражливим (1903-1937), учасником літоб’єднання “Пролітфронт”, також засудженим до таборів на процесі боротьбистів.

По прибутті у табір ув’язнений Плужник Є.П. (особиста справа П-18165) потрапив у відділення №8 трудколонії остова Анзер: категорія працездатності - 3. Із 18 днів вересня 1935 г. він відпрацював три дні: на сільськогосподарських роботах і доглядав службові приміщення. 4 жовтня 1935 р. він зліг і більше не підводився. Якою не була їжа, апетиту важкохворий не мав, а хирів на очах. Котрийсь із медбратів оглянув пацієнта й махнув рукою: безнадійний… Повсякчас подушку з киснем тримали біля хворого. Безсоння забирало сили. Попри те, що невольника поклали під одним зі трьох вікон палати, повітря Євгену Плужнику бракувало.

Через коліно хист не зламати, навіть у безвиході та скруті. У лікарні поет писав як навіжений, днями і ночами. Перо ледь трималось у блідих зсохлих пальцях, змережених блакитними венами. Запалих очей з-під скелець окулярів не бачив більше ніхто. На папір лягали виключно песимістичні та похмурі рядки. Напередодні смерті Євген Плужник гомонів із земляком із Чигиринщини, молоденьким санітаром 1-ї (інфекційної) палати №1 ББЛАГ Миколою Тайгою, а наостанку наказав, аби після його смерті той узяв собі одяг; не бажав, аби його носив будь-хто. А ось своє благеньке “руде пальтисько” він заповів дроворубові Соловецького лазарету, теж в’язневі, до якого ставився прихильно і не бажав, аби бранець застудився.

Останніми словами Плужника стала фраза, з якою він звернувся до Миколи Тайги:

- Миколо, принеси мені холодненької води; я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру.

Подальші події табірний медбрат запам’ятав так:

- Трохи піднявши його тулуб, я поставив миску з водою на живіт. Плужник повільно вмочив правицю, підніс до чола і так тримав деякий час, заплющивши очі - наче людина, котра щось пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук і ледве потер одна об одну. Затим витерся рушником, що його я подав, - так само повільно, мляво. Я допоміг знову лягти і сховатися під ковдрами до підборіддя; взяв миску і пішов. За якусь хвилину-дві, коли я повернувся, Плужник вже не дихав.

***

Із літературного життя Поет пішов у 37 років, із яких друкувався - лише 12 років.

По собі Євген Плужник залишив незабутній світ.

Він писав у різних жанрах. Це були: поезії - збірка “Рівновага” (1933) вперше з’явилася друком за кордоном; проза, - зокрема, роман “Недуга” (1928), створений за програне парі з друзями; п’єси - “Професор Сухорат” (1928), “У дворі на передмісті” (1929), “Болото” (текст невідомий); віршована драма “Змова в Києві” (1933), яку одразу взяли до постановки театр імені Івана Франка (режисер - Кость Кошевський) та “Березіль” Леся Курбаса; кіносценарії - “Тарко” (1926) за мотивами дитячої книжки “Острів блакитних песців” сибіряка Інокентія Ґрязнова.

Разом із поетом і літературознавцем Василем Атаманюком (1897-1937) і літературознавцем та критиком Феліксом Якубовським (1902-1937) вони упорядковували тритомну “Антологію української поезії” (1930-1932).

Він переклав “Невський проспект” та “Одруження” Миколи Гоголя, “Похлібці” та “Злодії” Антона Чехова, “Тихий Дон” Михайла Шолохова (два томи!), “Дитинство” й “Отроцтво” Льва Толстого, “Діло Артамонових” Максима Горького, “Острів попелястих песців” Якова Кальницького, “Зруйновані гнізда” Ісака Кіпніса.

У парі з побратимом по перу Валер’яном Підмогильним вони уклали словник “Фразеологія ділової мови”, що витримав два видання - у 1926 р. та 1927 р.

Доба розстріляного Відродження інтроверту з видом на Дніпро шансу не дала.

***

Тільки 4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Є.П.Плужнику було скасовано і справу припинено “за відсутністю складу злочину”.

І

Дерев'яна капличка на станції Медвєж’я гора Кіровської залізниці, де зберігається пам'ятна книга з іменами розстріляних тут людей58 національностей
Дерев'яна капличка на станції Медвєж’я гора Кіровської залізниці, де зберігається пам'ятна книга з іменами розстріляних тут людей 58 національностей, ім’я видатного поета України ще тривалий час залишалося на задвірках літератури - за 30 років після реабілітації вийшла одна збірка поезій! Справедливість відновлюється мляво. У 1988 р. друком з’явилася найповніша книга поезій Євгена Плужника, опублікована віршована п’єса “Змова в Києві”, підготовлене видання окремого тому драматичних творів та прози письменника.

Чи цього й досить?

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-