Нині складно уявити розмову про сучасне українське кіно без згадки імені Сергія Лозниці. Останній з його фільмів, “Донбас”, вийшов на екрани минулого року й збурив увесь спектр емоцій глядачів.
Картина складається з тринадцяти новел зі змученого війною й окупацією регіону на сході України. Майже всі з них засновані на реальних сюжетах – режисер передивився тонни відео на YouTube, аби знайти необхідні сцени. Деякі з них він відтворив у стовідсотковій відповідності оригіналу. Аудиторія в Україні вже мала змогу подивитися стрічку, а от у Сполучених Штатах Америки її почали показувати лише у січні 2019-го року. Почали з Лос-Анджелеса, а 11 січня відбулася прем’єра у Нью-Йорку. Ми зустрічаємося у холі всесвітньо відомого Музею рухомої картинки, аби поспілкуватися про “Донбас” у лапках, Донбас без лапок, і не лише.
ЯК ПОЯСНИТИ АМЕРИКАНЦЯМ, ЩО ТАКЕ ДОНБАС
- Чому, на вашу думку, важливо показати цей фільм у США?
- Важливо всюди показувати, і в Сполучених Штатах також. Це велика країна. Чудове місце для кінематографу. Я був би радий, якби фільм вийшов тут у прокат, але ми поки не маємо дистриб’юторів.
- Тут складно випустити у прокат фільм із субтитрами?
- Складно пояснювати взагалі, що відбувається у світі. Я цього літа був в Індіані (штат на північному сході США - ред.) і спілкувався там із глядачами. Я їм кажу, що фільм називається “Донбас”. А вони питають: “Донбас – це що таке? Де це?” Я кажу: “Це Україна”. Питають: “Україна – це там, де Казахстан?” Ну, от буває й таке. Справа у тому, що пояснити, чому американці мають піклуватися про те, що десь, бозна де відбувається, – складно. У них своїх проблем вистачає.
Інша справа, що є певні спільні речі. Які притаманні нашому часу. Які відбуваються і тут, і в Україні. До певної міри, синхронно.
- Які?
- Театралізація життя, наприклад. Імітація діяльності. Імітація взагалі як форма. Вплив камери на подію, провокування її камерою. Ми не усвідомлюємо, наскільки велику участь камера бере у нашому житті. Дуже велику. Вона просто вдирається до нього. Як ми ставимося до світу, маючи власний досвід зображення? Наскільки ми віримо у зображення і не розуміємо, що воно – лише не дуже точна копія того, що ми можемо побачити?
ДЛЯ ЧОГО ПУТІН ПОЛІЗ В УКРАЇНУ?
- У вас, мабуть, вже була змога поспілкуватися з американською аудиторією тут. Яке у вас враження від неї, адже всі аудиторії різні?
- Тут не йдеться про загальну американську аудиторію, бо до Музею рухомого зображення, все-таки, приходять особливі люди. Це відоме місце. Тут – здебільшого режисери або люди, які розуміються на кіномові, мають досвід і вже занурені у кінокультуру.
- Тобто це не репрезентативна вибірка?
- Ні, точно ні. Зі звичайною публікою я тут поки не спілкувався. Були вже покази у Лос-Анджелесі, але, знов-таки, це були покази особливим людям, кіноакадемікам, людям, які розуміють кіно і ставляться трохи по-іншому. От якби хтось із “чистого аркушу” подивився, і потім ми поспілкувалися, – оце було би цікаво. Але справа у тому, що такі фільми – не універсальні. Вони специфічні. У цьому фільмі дуже багато залежить від мови. Знання контексту теж дуже важливе. Не знаючи мови й контексту, глядач втрачає певну частину фільму. Я знаю за досвідом спілкування із публікою у Каннах – різноманітною, яка теж знається на кіно, – що люди, які далекі від України, взагалі сприймають все зовсім інакше. Ну, думають, що це хороша фантазія...
- Не можуть повірити, що таке може відбуватися у дійсності?
- Ні, не можуть повірити. Що люди можуть так жити. Що це може бути насправді. Вони мене питають: “А для чого?”. Для чого. Я теж не розумію, для чого. А для чого Путін поліз в Україну? Я цього не розумію. Україна була у кишені. Вже все куплене було. І для чого він поліз – я не розумію. Ну так, грубо кажучи. Ну, може не все було куплене, але вплив був дуже серйозний. Для чого йому було воювати – я не розумію. Отак і вони, дивляться на якусь ситуацію і думають – “А що це?” Вони не можуть її нічим пояснити, окрім моєї бурхливої фантазії. Я їм кажу: “Та ні, це реальна ситуація, я її просто змалював”. Відповідають – “Да ви що, ні, ви жартуєте. Ви просто соромитеся”.
ВІДЕО ВБИВСТВА ЗАХАРЧЕНКА – НЕПЕРЕКОНЛИВЕ
- Нині, коли ми розмовляємо, все, що ви показали у фільмі, продовжується там, на Донбасі, на жаль, вже п’ятий рік поспіль...
- Продовжується, і там з’являються, певно, якісь нові флюїди. На одній ноті не можливо триматися так довго. Мені зараз складно сказати, як це все буде змінюватися. Але мені здається, що від цього театру вони потроху відходять. І всі ці ridiculous person (англ. “дивні люди” - ред.), всі ці дивні “чоловічки”, які “представляли народ”, – у більшості вже відстріляні. Або їх вивезли кудись. Я не знаю, що сталося з останнім оцим, якого начебто підірвали…
- Захарченком?
- Так, не зрозуміло. Відео дуже непереконливе. Зроблене людиною, яка не слідкувала за script-continuity (англ. “тяглістю сценарію” - ред.). Вона не стежила за другим планом. Якщо ви уважно подивитеся і розберете його, ви побачите, що машини знаходяться у різних положеннях. Вони не можуть фізично перескочити в інше місце за ті буквально три чи п’ять секунд.
- Тобто воно видається вам постановочним?
- Так, я думаю, що це постановочне відео.
- І він, виходить, насправді живий?
- Ну, ніхто не знає. Просто відео, яке вони презентували, непереконливе. Будь-яка людина може власноруч дослідити його. Подивіться на другий план. Там спецефекти дуже погано зроблені. Там оцей вибух, все розлітається. Дуже погано все це зроблено. Хоча, може, все насправді так і є. Може, це лише моє враження.
БОЮСЯ, ЩО ВСЕ ЦЕ НЕ СКІНЧИТЬСЯ ДОБРОМ
- У вас немає враження, що нині у Донбасі трагікомедія остаточно позбулася комедійного елементу і перетворилася на просто жахливу трагедію?
- Зараз там поставили якихось “сірих чоловічків”, нічого не зрозуміло…
- Куди все це рухається, на вашу думку?
(Замість відповіді, Сергій Лозниця починає цитувати вірш “Видение” російського поета Володимира Соловйова - ред.)
- По небу полуночи лодка плывет,
А в лодке младенец кричит и зовет.
Младенец, младенец, куда ты плывешь?
О чем ты тоскуешь? Кого ты зовешь?
Напрасно, напрасно! Никто не придет...
А лодка, качаясь, всё дальше плывет,
И звезды мигают, и месяц большой
С улыбкою странной бежит за ладьей...
А тучи в лохмотьях томятся кругом...
Боюсь я, не кончится это добром!
...Я боюся, що це все не скінчиться добром. З одного боку, ніхто все не облишить так, як є. З іншого, не зрозуміло, що з цією територією робити. Вона стає озоновою дірою. Такою, як Абхазія, як Придністров’я, як оця Осетія, яка стала частиною Росії. Як Крим. Він також стає дірою. От є ці камери у Криму, які можна знайти в інтернеті. Вони встановлені у різних місцях Криму. Я дивлюся час від часу.
- Для чого?
- Просто цікаво.
- І що ви там шукаєте?
- Я – дивлюся туди. Я от дивлюся на набережну Феодосії, на набережну Ялти. По-перше, через певний сентимент. По-друге, просто цікаво, що там відбувається. А там нічого не відбувається.
ШКОДА, ЩО ЛИШЕ ПОСОЛЬСТВО РФ В АВСТРАЛІЇ ВІДРЕАГУВАЛО
- Думаю, ви бачили реакцію на “Донбас” російського посольства в Австралії. Що подумали, побачивши її?
- Молодці! Я би їм всім побажав, взагалі... Вдарити з усіх мортир! Чому, наприклад, показали у Франції, у Каннах, фільм – і ніхто не сказав нічого? Чому не відреагувало російське посольство у Німеччині? Вони ж повинні! Німеччина брала участь. У Польщі також була прем’єра... Може, в Австралії просто не втримались? Може, вони новенькі та не розуміють, як це все працює. А може, вони хотіли прислужитися, і не знали, що й у Москві комусь фільм подобається. Не виключаю, що він викликає симпатії й там також. Цілком можливо. І за лінією фронту, і там.
- А ви читали відгуки звідти?
- Звідти – ні…
- А хотіли би?
- Ну, цікаво було би, звісно. Але щоб такі, на такому ж рівні… Художні…
- Які плани маєте на “Донбас” і наступні картини?
- Я зараз роблю деякі документальні фільми, готуюся до “Бабиного яру” (фільм “Бабин яр”, який режисер запланував ще 2013-го року - ред.). Я сподіваюся, що за рік ми вже зніматимемо.
Георгій Тихий, Нью-Йорк
Фото автора