Місія “школяр залишається вдома”

Місія “школяр залишається вдома”

Укрінформ
Батьки наших першокласників продовжують вести щоденники реформи НУШ – на Закарпатті та у Щасливому під Києвом

У міжсезоння діти іноді хворіють і часто замість того, щоби бігти на уроки, залишаються вдома. Листопад – саме такий період, тож не залежно, йде в державній системі освіти реформа чи ні, алгоритм лишається незмінним. Мами (тати чи бабусі) беруть лікарняний і на кілька днів, мінімум – на три, перетворюються на вчителів. Бо ж віруси-вірусами, а букви й цифри мають бути за розкладом. Адже якщо школярик захворіє і багато пропустить, потім важче буде надолужувати.

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ “ЛІКУВАЛЬНИХ КАНІКУЛ”

- Найдовший період, на який доводилося цієї осені пропускати заняття в школі моєму першачкові, тривав три дні, – розповідає Тетяна Когутич, власкор Укрінформу на Закарпатті, мама учня першого класу периферійної сільської школи на Мукачівщині. – У зв'язку, звичайно ж, із застудою, яку треба було лікувати, аби вона не переросла в кахикання – бо тоді “лікувальні канікули”, як ми це вдома називаємо, затяглися б.

Із садочківської практики знаємо: якщо у перші два дні, коли дитина заслабла, тече з носа і болить голова, активно робити інгаляції, полоскати горло (використовуємо для цього перевірену шавлію, і цьогоріч навіть висіяли грядку цього зілля в нашому саду, або — не менш перевірену харчову соду) і промивати носика — застуду вдасться швидко побороти. Це правило, знову ж таки, з досвіду, діє, якщо проблеми не почалися одразу з неочікуваної температури під 39 градусів. Тоді треба швиденько в авто – й до лікаря, потім до аптеки, ну, а улюблену шавлію можна буде використовувати на завершення “лікувальних канікул”.

Ще одна заувага — якщо такі невеселі справи починаються у п'ятницю, а саме так часто й стається, є всі шанси пропустити тільки один день шкільних занять. У такому випадку діємо за полегшеною системою: “канікульний” день не псуємо наукою, а в неділю, попередньо перепитавши у вчительки, пишемо пропущену букву, робимо приклади з математики та читаємо належну сторінку з Букваря. Це такий собі “лайт-варіант”.

Але якщо процес таки затягується, тут уже нічого не вдієш. Мамі доводиться відкладати справи — і з журналіста перетворюватися й на домашнього лікаря, і на домашнього учителя.

Чи легко бути домашнім учителем для свого першокласника? Іноді не дуже, особливо – якщо у нього нема до науки бажання (бо він же вдома, а значить – має законне право не діяти за так би мовити “шкільним уставом”), а у тебе — часу.

По-перше, з педагогікою у мене справи не склалися ще на п’ятому курсі, коли треба було вичитати студентам якусь-там належну кількість лекцій і семінарських під наглядом професора вишу, який за це тобі ставив у заліковку “зарах.”. І справа не в тому, що то був — перший курс, а зараз — перший клас.

Просто, от спробуйте двадцять п'ять разів показати, як правильно пишеться буква “к”, – а вона на двадцять шостий раз у сина все одно виходить схожою на підбиту ворону, яка при падінні зачепилася за стовпа! І на його двадцять шосте “Мам, так?” – ти стримуєш свої закипаючі мізки й відповідаєш: “Ну, не зовсім, давай спробуємо ще раз!”

Ну, або ж пишеш у стовпчик приклади на додавання та віднімання в межах 10-и і, залишивши сина за письмовим столом з рахівницею і старшим братом, на хвилину вибігаєш на кухню запарити чаю. Вертаєшся – а приклади вже всі розв'язані.

Він за цей час зметикував, продиктував задане старшому брату, швиденько позаписував під диктовку розв'язки і — бінго! Завдання виконане. Ну, а мені й смішно, і грішно. Хочеться, як “профессор лопух” зі старого радянського комедійного фільму сказати: “За изобретение ставлю “пять”, а по предмету — неуд”.

От у випадку з читанням легше — це пояснюється тим, що читати вдома можна не сидячи за партою, а наприклад, стоячи. Так сину, чомусь, здається, що буде швидше. Ну, або ж лежачи в ліжку (так, це неправильно, але так, зрештою, роблять усі в нас удома — бо на читання час, здебільшого, знаходиться тоді, коли за день ноги та хребет тебе вже не тримають у правильному для читання положенні, а голова таки ще здатна здолати пару сторінок). І ще — вдома можна читати не букварні тексти, а щось веселіше. Наприклад, улюблені вірші з “А-ба-ба-га-ла-ма-гівського” тритомника “Від 2 до 92”. Або ж заголовки з журналу, які виділені різними шрифтами та літерами. Ще такий варіант читання принадний тим, що у тексті зустрічаються незрозумілі слова. І ти прочитав одне таке, спитав: “Мам, а що це означає?” — і слухаєш адаптовану під розум першокласника лекцію. І наче ж ми читаємо, і дитина, разом із тим, не надто напружується — бо здебільшого слухає.

А ще, звісно, лікувальні канікули — це час для вечірнього (бо не треба дотримуватися режиму – увечері лягати рано, аби легко зранку вставати) перегляду старих дисків із фільмами на кшталт “Король Лев” чи “Книга джунглів”, перечитування в сто двадцять п’ятий раз оповідань Біанкі чи просто нагода полежати в ліжку до 22-ї чи навіть 22.30, обговорюючи такі кардинально важливі в дитячому розумінні проблеми як те, коли вчені винайдуть штучний інтелект чи чому в нас на Закарпатті не було знайдено скам'янілих решток жодного динозавра.

Бо головне ж завдання на цих “лікувальних канікулах” яке? Правильно: одужати і не надто відстати від однокласників. А школа — вона ж нікуди не втече! Видужаємо, і далі підемо.

Я ЛІКИ ВИП’Ю САМА, МОЖНА ДО ШКОЛИ?

- Минулого тижня мені вдалося побачити реальне ставлення моєї дитини до школи і навчання загалом, – пише у своєму батьківському щоденнику Марина Ключківська – мама Віки зі школи у Щасливому (ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс»), що біля Києва.

Коли все іде за планом – дитина щодня ходить до школи, відвідує гуртки, а ввечері після роботи зустрічає мене і радісно демонструє свої маленькі досягнення, – якось звикаєш до цього. Усе працює, ніяких проблем.

Та ось ми захворіли. Коли стало очевидним, що в понеділок Віка до школи не піде, і лікар ще й кілька разів наголосив на цьому, у дитини почалась істерика, полилися сльози.

- Вікусю, заспокойся, треба одужати, не можна в такому стані йти до школи, ти захворієш іще більше, і друзі твої теж можуть захворіти...

- Мам, ну як же це? Я хочу до школи, я ще не пропускала уроків, там мої друзі, а що скаже вчителька? Мам, я піду в школу, ти мені закапай носик і дай ліки з собою, я чесно все вип’ю сама, обіцяю, тільки можна я піду до школи....

- Ну, як? Ти ледь розмовляєш, температура висока, носик не дихає, в такому стані не можна нікуди йти.

- Ну, мама...

Такі вмовляння тривали майже до вечора неділі, вночі знову була висока температура і лише тоді донька сама зрозуміла, що шансів іти до школи в неї точно немає.

Чесно кажучи, я була не те що здивована такою поведінкою своєї дитини, я була в легкому шоці. Бо ж ніби й сама в школу любила ходити, але кожну можливість не йти туди я все ж смакувала з величезним задоволенням, то було справжнє свято, а тут – сльози.

Вона переживала. Це було помітно, всім домашнім. Ми розповідали, що нічого страшного в цьому немає: все, що вивчили в школі, ми дізнаємось і вивчимо вдома, що всі час від часу хворіють, і мама теж інколи пропускає роботу. “Але ж ти працюєш на планшеті вдома”, – ображено казала мені дочка.

Та врешті зателефонувала вчителька, і після розмови з нею Віка заспокоїлась більше, ніж після всіх наших слів. Вчителька — авторитет у шкільних питаннях, і це дуже важливо. Дитина її поважає, тож слова вчительки змогли переконати і заспокоїти, до того ж, педагог пообіцяла пройти весь пропущений матеріал з донькою окремо на перервах або після уроків, коли Віка повністю одужає.

Заспокоївшись, ми почали перелаштовувати режим дня, оскільки розуміли що це надовго – на тиждень-два. Коли бабуся пішла дізнаватися до школи, який матеріал пройшли за тиждень і що ми вже пропустили, подружки Віки обступили її й почали наввипередки питати: де Віка, коли прийде до школи і розповідати, як вони за нею скучили. Наша бабуся була розчулена.

Весь час, поки хворіли, ми намагалися прокидатися приблизно о тій же порі, що й тоді, коли йшли до школи, але все ж трошечки порушували графік. Після кількох практично безсонних ночей відіспатись хотіли всі: і Віка, і я, і бабуся.

Далі – умивання, переодягання й сніданок, а потім – трохи навчання: читання, математика і розмальовки. Перерви на мультики, і ще англійська за комп’ютером, – що може бути краще?!

Сьогодні ми перший день ідемо до школи після одужання, і наш ранок почався з доньчиної усмішки. Віка швидко зібралась і вже чекала мене на виході з квартири, зазвичай же – так роблю я. Щаслива і весела, дитина крокувала до школи, а я поглядала на неї і теж усміхалась.

- Вікусь, а за чим ти скучила найбільше? – питаю дорогою до школи.

- Мам, ну ти таке питаєш. Я скучила за всією моєю школою!

І тут на горизонті з'явилися шкільні друзі, діти підбігали, обіймали і кричали: "Віко, привіт, тебе так довго не було, ми все-все тобі розкажемо...".

Укрінформ
Фото Тетяни Когутич і Марини Ключківської

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-