Вустами першачків – про вірну дружбу й гірку несправедливість

Батьки наших першокласників після канікул продовжують вести батьківські щоденники, спостерігаючи за своїми маленькими школяриками — у школі на Закарпатті та у Щасливому під Києвом.

ЧИ МОЖНА ЗАБОРОНИТИ ДРУЖИТИ?

Прийти в школу, постояти десь збоку в класі й поспостерігати за першокласниками – особливе задоволення, – пише Марина Ключківська – мама Віки зі школи у Щасливому, що біля Києва, – ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс».

Маленькі люди ходять класом, дістають свої речі, сонно перекладають книжечки, а хтось навпаки – жваво намотує вже третє коло, хтось веде серйозну дискусію про нових супергероїв, дівчата обмінюються солодощами і демонструють нові іграшки...

- А Голубцова, що, сьогодні не буде? – Розгублено запитує вранці Ігор, кинувши рюкзак і прямуючи до вчительки, щоб отримати надважливу відповідь.

- Чому, каже вчителька, ще є час до дзвінка, має бути. А що, ти вже скучив за ним, ви ж учора бачились?

- Так то ж мій друг, – гордо відповідає Ігор.

Тут мені й своє згадалось. Шкільна дружба така особлива. Зараз упевнено можу сказати, що часто вона – найміцніша. Її не зіпсувати роками, статками, статусами, успіхами і невдачами... Ця дружба починалась тоді, коли всі були рівні: всі однаково не вміли зав'язувати шнурівки і правильно одягати шапки, може, саме через це фундамент такої дружби надійніший.

Із більшістю своїх однокласників я жила в одному будинку, ходила в одну групу в садочку, а потім із першого по одинадцятий – ще й в один клас, але навіть зараз, більш як через 10 років після закінчення школи, ми завжди радіємо зустрічі, нам є про що поговорити, самих лише спогадів мінімум на місяць розмов вистачить, намагаємось підтримувати одне одного в радості, й у біді стараємось не залишати наодинці.

Все, що було після: університет, магістратура, різні місця роботи теж подарували безліч цікавих знайомств і контактів, але шкільні друзі – то інше, то тепло і щирість...

- Віко, – запитую свою дочку, – а в тебе є справжні друзі?

- Є: Ліза, Катя, Поліна, Маша, Аріана, Ігор... – І називає мені імена майже всіх своїх однокласників.

- Я зрозуміла, друзів у тебе багато, але ж я питаю про справжніх? Ти, взагалі, знаєш – хто такий справжній друг? У тебе є такі?

- Ну... (замислюється) це той, хто не залишить тебе у біді, той, хто тобі завжди допоможе і підтримає, а ще з ким мені весело гратися разом і ми завжди пригощаємо одне одного. У мене це Ліза: коли ми ходили на виставу, я трохи розгубилась, там було багато дітей, а Ліза мене взяла за руку – і мені було не страшно. А ще Катя, ми постійно пригощаємо одна одну різними солодощами, і з Лізою я теж ділюсь, і ще з Машею, і Поліною... (у цьому переконуюсь щодня, оскільки гори печива, цукерок, вафельок, “барні” моя маленька Віка точно не осилить сама).

І хоч їхня дружба нині вимірюється триманням за руку, допомогою з якимись завданнями у зошиті, застібанням куртки й обміном солодощами – це з часом може перерости у ту справжню дружбу, яка залишиться на роки.

Зараз вони лише формуються як особистості. Хтось поводиться чемно, а чиїсь батьки вже зараз із поведінкою своїх дітей (пройшло лише 3 місяці навчання в школі) мають певні клопоти.

Спілкувалася якось із однією мамою з нашого класу, яка повідала мені історію про дружбу її дочки з однокласницею. Їхнє спілкування вже не раз змушувало похвилюватися всю сім’ю. Оскільки одна підбурила другу не відповідати на дзвінок мами (в той час, як вони виходили зі школи) – і піти гуляти, а не додому. Дівчата, звісно, погуляли, рідні похвилювались... І хоч усе закінчилося добре – додому вони потрапили живі та здорові, та мама відразу заборонила спілкуватися з однокласницею, яка так негативно вплинула на її дочку.

Є в нас у класі ще дівчинка, про яких кажуть “бойова”. Вона і хлопців не раз ображала, і маму її викликали до школи. Я часто вранці спілкуюся з цією дівчинкою, і з моєю донькою вона дружить. Та якось і в моїй голові промайнула думка про те, що може їм не варто близько спілкуватись, вона ж може погано вплинути на мою дитину, однак ця думка тут же зникла. Я, навпаки, почала пояснювати Віці, що треба таких діток підтримувати і допомагати їм, переконувати, що інших краще не ображати, бо можна залишитись без друзів; ізоляція – це точно не вихід, і поки що це працює. Віка каже, що поведінка дівчинки вже стала кращою, що вони часто граються разом на перерві.

Можливо, спілкування цих дівчаток і хлопців із часом переросте у справжню дружбу, і то буде один із успішно засвоєних уроків життя.

НАРЕШТІ КЛАС — ІЗ ПОВНИМ “ФАРШЕМ”, ТОБТО НУШЕМ

- Як прийнято говорити в офіційних повідомленнях, станом на початок листопада у нашій школі все виглядає на те, що реформа НУШ таки відбулася — мається на увазі, що клас нарешті забезпечили усім тим, що було обіцяно профільним міністерством, – розповідає Тетяна Когутич, мама Любомира – першокласника Лохівської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Юрія Герца на Мукачівщині, Закарпаття. – Тобто, у нас тепер нарешті є нові парти (їх, як обіцяли в області, дали у школи на початку листопада — коли виробник спромігся виготовити), вже давно є проектор і мультимедійна дошка, є куток учителя з необхідним приладдям, є ігровий килимок і дещо з переліку методичних матеріалів (глобус, презентаційні набори тощо), обіцяних МОН напередодні старту реформи.

Із тих атрибутів НУШ, яких у нас поки що нема, — кулер із водою для дітей (який так і не спромігся встановити батьківський колектив класу, бо є незгодні з тим, що це треба робити самотужки власним коштом, ну а від адміністрації школи встановлення кулера в одному тільки першому класі вимагати й не можемо, бо на це не передбачене фінансування) та інтернет.

Перший нюанс — не надто зручний для дітей, особливо це відчуватиметься взимку, коли вода з-під крана, яку діти п'ють, коли закінчуються запаси у їхніх термосах, буде холоднуватою. Другий — для вчителя, адже класній керівничці потрібно звантажувати необхідні аудіо- та відеоматеріали для уроків на носії й уже так потім працювати за ними з дітьми.

Але загалом, можна вважати, що нашій школі й першому класу, який ці всі матеріальні блага НУШу отримав, таки пощастило — бо ж є таке не у всіх, це треба визнати. Ну, а маючи це все, за методикою НУШ таки можна працювати, як доводить практика нашої школи, й у малому селі десь на окраїні країни. Словом, реформа йде.

Але навіть у цьому всьому медові є ложка дьогтю. Це те, що у нашому класі дуже мало місця! Допоки діти сиділи за звичайними партами, простору було більше, а зараз клас схожий на лабіринт із тоненькими доріжками, якими досить важко пересуватися — і дітям, і вчителю (адже на уроці до кожного треба підійти, підказати і подивитися). На ігрову зону, відтак, лишилося ще менше місця — і килимок-пазл довелося зменшити, від’єднавши від нього кілька частин.

Протягом останніх тижнів трапилася мені нагода під час робочої поїздки побувати й у школі в іншому районі, яка теж має класи таких розмірів, що не передбачають зон за методикою НУШ. На практиці, він іще менший як наш — за квадратурою. Так от, там той килимок навіть не розкладали — бо просто нема де. Тому, в ідеалі, для цієї методики потрібні просторіші приміщення. Або ж класи з меншою кількістю дітей.

Примітно також, що у нашій школі діти з інших класів цьому всьому “НУШ-надбанню” в першачків заздрять. Ну, як це узагалі прийнято в дітей за принципом “а чому в них є, а у нас – нема?”

Мій старший син вчиться у другому класі, який акурат навпроти братового першого. І ми мали багато розмов про те, “чому в них є килимок — а у нас нема, чому в них проектор з мультимедійною дошкою, а у нас — без (зображення проектують просто на стіну), чому в них нові кольорові парти, а у нас — старі й як у всіх”. І що це — не справедливо, і що ми — не гірші за них, правда? А тоді — чому?

Ну, я чесно розповіла про бідну державу, яка раніше не виділяла кошти на освіту, бо не було, а зараз почали таку реформу спеціальну, щоб діткам було краще вчитися; і ще якось знайшла аргументи, що як дуже хочеться, у перший клас можна приходити гратися на килимок на перерві — тільки роззуйся і поводься чемно, то тебе й не виженуть. (І треба сказати, що спочатку діти з сусіднього класу таки забігали, це було у той період, коли килимок тільки розклали (бо кожне диво, як відомо, живе три дні). Ну, а щодо всього іншого вирішили, що з боку держави — це таки несправедливо, і що ви — не гірші, просто держава бідна.

- Але що поробиш, сину? – сказала я тоді.

- Я знаю, що: коли виросту, зроблю так, аби держава була багата і були гроші для усіх діток на такі дошки, – сказав старший син.

Отак-от, державні мужі, ваша несправедливість робить дітям боляче. Хоча й мотивує!

А щодо самого процесу навчання, тут треба зазначити, що ігри, так би мовити, закінчилися, і почалося справжнє навчання. Саме маючи нагоду порівняти процес із минулим роком, із тим, як проходили перші місяці навчання у старшого сина, скажу, що за тією програмою, за якою йдуть зараз першаки — навантаження навіть більше! Тобто, говорити про те, що НУШ — це тільки ігри, а не навчання, зовсім не доводиться.

Для порівняння покажу вам просто сторінку з букваря — там, де вивчають літеру “М”. Гляньте, скільки тексту читали за програмою минулого року, і — скільки цьогоріч за букварем, рекомендованим методикою НУШ.

Більше у кілька разів. Але я вважаю, що це — добре. Бо дітям є нагода повправлятися в читанні (ми минулого року докуповували старшому синові різні книжечки на кшталт “читаємо по складах”, аби додатково тренуватися з читання).

Разом із тим, спостерігаю за сином-першачком, що він усе ж “втомився вчитися” і період адаптаційного навчання-гри таки більше подобався. Помічаю це за письмом: коли тільки починали виписувати букви, він старався, радів, що у нього виходить, хвалився гарно виведеними буквами. Зараз помітно, що ця справа йому не подобається зовсім і навіть дратує, бо букви у нас стали схожими на “жаб” (ми так їх і називаємо — “жаби”, вони у Любчика розтягнуті, товсті й майже ніколи не вміщаються в лінійку). І дуже важко спонукати сина писати красиво (розповіді про каліграфію і китайців уже не працюють): він хоче зробити це швидко й просто, щоб від нього відчепилися.

Рук я поки що не опускаю, вірю, що це — один із “важких” періодів. А там – побачимо, як воно далі буде. У всякому разі, нова методика розслабитися точно не дасть!

Укрінформ