Марафон для двох сердець

Марафон для двох сердець

713
Ukrinform
Успішно пробігти Марафон морської піхоти США інваліду АТО Олександру Попруженку допомогло кохання

Днями Україна вітала учасників АТО, які, попри поранення та інвалідність, взяли участь у Марафоні морської піхоти США. Їхні історії – це історії про силу духу, витримку і наполегливість. Але є історія про силу кохання, яке повертає до життя і відкриває нові горизонти.

Учасник марафону Олександр Попруженко – ветеран АТО, який на війні втратив зір, і з ним – віру в майбутнє. Однак знайомство з Властою Трояновською змінило світ. Пара розповіла Укрінформу – як кохання не лише повертає до життя, а й дарує великі надії на нові звершення.

- Олександре, Власто, розкажіть історію вашого знайомства.

Олександр Попруженко
Олександр Попруженко

Олександр Попруженко: Я просто сидів удома і до мене Власта прийшла як волонтер. Це було 11 червня, і я цей день у своєму житті запам'ятаю назавжди, адже до мене прийшла моя друга половинка. І, починаючи з 2 липня 2017 року, ми щодня разом, відтоді ми жодного разу не розлучались. Уже більше року ми разом, ми одружені. Для мене це був великий подвиг – все організувати.

Спочатку, дійсно, Власта бачила, в якому я стані, – у мене була неймовірно важка депресія. Я вже звик до того, що я неживий предмет, якого просто годують: ти, як рослина, просто живеш на сонечку. Але Власта мені сказала: «Ні-ні, діставай своє коріння – будемо ходити, будемо бігати». У Власти теж була складна ситуація: вона не любить про це говорити, але вона до знайомства зі мною три місяці не ходила. Їй зробили операцію на хребті.

Власта Трояновська
Власта Трояновська

Власта Трояновська: Після операції у мене був момент переосмислення: була така пауза, яка для чогось у житті дається. Ми зустрілись у момент, коли я інакше подивилась на життя, а у Сашка була інша ситуація, коли він на той момент вже не дивився на життя взагалі. Але так сталось, що у нас збіглося бачення на майбутнє.

- Власто, це була ваша ідея взяти участь в марафоні?

В.Т.: Ми побачили в соцмережах оголошення і кинули заявку. В нас було бажання якось почати життя. Реабілітацію психологічну ми почали ще раніше, але ось до таких конкретних занять спортом, орієнтованих на результати, – начебто, були не готові на той момент. Ми почали з того, що стали ходити в спеціалізовану групу «Гайд ранер» – це група для людей з обмеженнями, для незрячих людей. Але їхня ціль більшою мірою полягає у тому, щоб люди зробили перший крок і вийшли з квартири.

- Ви не хвилювались, що можете не пройти відбір для участі у Марафоні морської піхоти в США?

В.Т.: Я не замислювалась – чи ми пройдемо відбір, чи ні, але сам факт, що Саша пробіг 5 км, – це вже досягнення. Я сказала: «Сань, будемо сприймати це як певне тренування». Стати учасником такого відбору – це теж перемога і велика честь. А те, що він потім досяг, то це вже великий результат. У нас уже пішов спортивний азарт і це нас дуже надихало. Це дуже мотиваційний момент, коли люди хоча б починають брати участь, до того нічого не роблячи, – у них прокидається дух здорового змагання.

- Напевне, багатьом складно приїхати до Києва, аби спробувати пройти відбір?

В.Т.: Я скажу, що навіть не всі, хто знаходиться в Києві, знайдуть сили себе підняти, відірватись від планшета. Ну, нас планшет і телебачення не цікавлять, тому маємо багато можливостей. У нас, звичайно, є обмеження в напрямках для реалізації, тому йде концентрація на тому, що є для нас найкращим.

- Чи плануєте ви подаватись на участь у марафоні наступного року?

О.П.: Дистанція 42 км для мене – вже маленька (сміється).

В.Т.: Я думаю, що будемо системно брати участь у подібних заходах і в Україні, й за кордоном. Тим більше, що у Олександра є всі можливості для цього.

О.П.: Щоб ви розуміли: я біг ці 42 км – і танцював.

В.Т.: Так, це йому дається на одному диханні. У нього є натхнення, є бажання, мотивація, фізична підготовка. Нас прийняли професійні українські бігові клуби у формати навіть не як людей з обмеженими можливостями, а – з необмеженими. Заслужений тренер України Ігор Ліщинській нас дуже підтримав, плюс організовані тренування із спеціалізацією для ветеранів АТО. Тож, за наявності таких можливостей, гріх не брати участь.

- Крім великого бажання брати участь у змаганнях, чи є проблемні моменти, які ускладнюють заняття спортом?

В.Т.: Для початківців виникає банальне питання екіпірування. Це була перша наша потреба. Бо багато перших забігів, і навіть на відборі Сашко був у абсолютно непристосованому для цього взутті. І це дало відбиток на здоров'ї, на ногах.

- Можливо, варто ініціювати створення якогось фонду, який би допомагав хлопцям-початківцям впоратися з такими елементарними проблемами?

В.Т.: Ми про це ще не думали, але це хороша ідея. Взагалі, потрібно постійно будувати плани. Наприклад, ще до початку відбору ми почали думати – де ми можемо себе реалізувати. Ми пропрацьовували в голові – куди далі рухатись: перший напрямок для нас – це було навчання. Ми вступили в цьому році на магістратуру в Київський університет імені Тараса Шевченка на історичний факультет. А другий напрямок – це спортивна реабілітація. У нас було бажання займатися велоспортом. Але зіштовхнулись із тим, що ніхто не зміг надати допомогу. Тобто організації на рівні держави казали про відсутність цих тренажерів і можливості для тренувань. Тому є багато напрямків, ідей, які можна надалі реалізовувати.

Ірина Кожухар, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-