“Пізнаючи кіносвіт Кіри Муратової”: про ретроспективу видатної режисерки

“Пізнаючи кіносвіт Кіри Муратової”: про ретроспективу видатної режисерки

356
Ukrinform
Довженко-Центр покаже 5 фільмів відомої кінорежисерки, причім – не у цифровому, а в плівковому їх варіанті

5 листопада 2018 року Кірі Муратовій могло б виповнитися 84 роки. На превеликий жаль, цього року її не стало. Новина про це шокувала не лише кіноспільноту, але й не одне покоління кіноглядачів – як в Україні, так і за кордоном.

Муратова – режисерка, яка посідає особливе місце в світовому кінематографі, та все одно після її смерті залишилося відчуття, що в українському контексті її не вистачає. Довженко-Центр взяв на себе відповідальність заповнити цю прогалину, організувавши ретроспективу творчості, що складатиметься з п’яти фільмів, показаних з 35-міліметрової плівки. Серед них: “Короткі зустрічі”, “Довгі проводи”, “Пізнаючи білий світ”, “Лист в Америку” та “Три історії”, що будуть показані з 2 по 5 листопада в столичному кінотеатрі “Київ”.

Короткі зустрічі, 1967 рік

"Ми з тобою з різних племен, Валя! Я з племені Мумба-юмба... - Ну, перестань! - ...А ти – з племені Мікі-наки", – вислів з дебютного фільму Кіри Муратової, який став крилатим і цитується не лише сінефілами, а й в анекдотах і весільних тостах.

На моє переконання, саме в цій цитаті лежить ключ до розуміння історії. За сюжетом, зустрічаються три абсолютно не схожі герої: Валентина (Кіра Муратова) – “залізна леді” свого часу, керівник і відповідальна начальниця, яка опікується долею людей і тримає під контролем підлеглих. Геолог за професією, вільний поет у душі – Максим (Володимир Висоцький). Провінційна дівчина Надя (Ніна Русланова). Долі цих людей сплітаються в химерний трикутник.

Вони різні, але дивовижним чином доповнюють одне одного. Герої прагнуть, за великим рахунком, одного – кохання й розуміння. Перше їм вдається знайти, друге ж – ні. Вже в дебютних “Коротких зустрічах” Кіри Муратової прослідковується те, що розквітне буйним цвітом у період перебудови – неможливість діалогу, екзистенційна самотність навіть серед інших людей.

Довгі проводи, 1971 рік

“Короткі зустрічі” й “Довгі проводи” часто об’єднують в дилогію. На мою думку, це не випадковість і Кіра Муратова свідомо продовжує слідкувати за долею героїв попереднього фільму. Це історія взаємин між матір'ю (Зінаїдою Шарко) і сином-підлітком (Олегом Володимирським) від шлюбу з археологом, який, як і герой Висоцького з “Коротких зустрічей”, надає перевагу довгим експедиціям, аніж комфортному домашньому життю.

         Син не може порозумітися з матір’ю не лише через особливості індивідуального характеру. Виросло нове покоління, радикальніше за своїх батьків, готове на бунт проти соціальних норм, які в СРСР були непорушними.

Надзвичайно показовою в цьому контексті є сцена і діалог між дружинником і героєм Олега Володимирського з фільму, в якому особисте протиставляється суспільному, колективному: “ ...А потрібен індивідуальний підхід, вірно? … Я – індивід, а ти – суспільство. А що таке "суспільство"? Так, що це таке?”.  У цій словесній дуелі й взагалі протягом всієї кінооповіді він відстоює своє право бути “Я”, а не “Ми”, що, безперечно, не могло так просто бути пропущено в радянському кіно.

         Тому не дивно, що “Довгі проводи” поклали на “полицю” і випустили на екрани лише в 1987-у, хоч знятий фільм був ще в 1971 році.

 Пізнаючи білий світ, 1978 рік

         Після заборони фільму “Довгі проводи” і семи років творчого простою Кіра Муратова залишила Одеську кіностудію і вирушила на “Ленфільм”, де зняла “Пізнаючи білий світ” – ліричну історію про кохання та мрії на тлі комсомольського будівництва.

         Попри тематичну вірність соцреалістичним установкам, картина – критична до устрою, під час якого вона створювалося. Робітники під час “здачі” будинку повторюють словесні і ритуальні форми тогочасного офіційного дискурсу, але все це позбавлено смислового навантаження.

         Проте, слід відзначити, що камертоном до всього є слова головної героїні (Ніна Русланова) про щастя інтимне, особисте, а не колективне: “Найважливіше – це щоб щастя було справжнє. Його на заводах не роблять. Навіть на найкращих конвеєрах. І якщо вам трапилося щастя – покохати, так нічого окрім цього й не потрібно”.

Три історії, 1997 рік

Картина складається з трьох новел про вбивства: «Котельня №6», «Офелія», «Дівчинка і смерть». На пізньому етапі творчості Кіра Муратова стверджується в думці про неможливість діалогу. Тексти, які проголошуються з екрану – це або монологи, або ж схожі на магнітофонні записи, які повторюються раз за разом, але не мають логіки навіть самі в собі. Цей розпад людських взаємин, коли “Ми” втратило свій сенс і значення, виражається й у формі, й в оповіді. Так, не випадково картина “Три історії” розбита на новели і не має наскрізної історії й героїв, тільки – спільну тему. Проте, здавалось би, доводячи все до абсурду, Муратова детально розповідає про психологічну і соціальну мотивацію вчинків героїв.

     

    “Мені не подобаються чоловіки. Я не люблю жінок. Я не люблю дітей. Я не люблю людей. Я поставлю цій планеті “нуль”, – фраза, яку промовляє героїня Ренати Литвинової з другої новели “Офелія”. Не відомо, чи виражає ця теза ставлення до людей самої режисерки, але, на моє глибоке переконання, це жодним чином не заважало їй послідовно досліджувати людську природу.

Лист в Америку, 1999 рік

Єдиний короткометражний фільм Кіри Муратової, який покажуть у рамках ретроспективи. Автором сценарію й головним героєм виступив Сергій Четвьортков, який на початку кінооповіді оголошує свого роду “маніфест втомленої людини”: “Ну що тобі ще розказати? Ні одружився, ні працюю. Почуваю себе добре. От, палити знов почав, як і раніше, люблю випити. Стільки всього сталося, що відразу й не згадаєш. Загалом все нормально. Життя – не мед, але сподіваємося на краще. Надія помирає останньою. Но пасаран! Якщо не ми, то хто ж? Відступати нам нема куди. За нами Москва! Хрін ріпи не солодше. Все вимикай, я вичерпався”, – так починається “Лист в Америку”.

        

Безперечно, подібна ретроспектива дозволить більш комплексно поглянути на творчість мисткині. Тим паче, що під час показів передбачено обговорення стрічок із кінознавцями, а також друзями та членами знімальної групи Кіри Муратової. Головною ж родзинкою є те, що картини будуть демонструватися з 35-міліметрової плівки. Як серед людей, які роблять кіно, так і серед тих, хто його безмежно любить, є поширена думка, що плівка дає абсолютно відмінне від цифрового зображення: глибше, насиченіше, живіше.

         Переконатися в цьому якраз і можна буде з 2 по 5 листопада в столичному кінотеатрі “Київ”.

Альона Пензій. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-