Кричала у полі, щоб голос звучав на всю міць. 219 ролей Наталії Ужвій

Актриса Наталя Ужвій народилася у вересні, в пору року, яку називають золотою та яку люблять оспівувати поети: коли природа ще багата на кольори, але небо все частіше тьмяніє в задумі, а вечори стають все сумнішими... Можливо, саме ця осіння поезія від самої колиски передалася їй, адже згодом актрису Ужвій назвуть поетесою українського театру. У ці дні виповнилося 120 років з дня її народження.

Архівні кіно- та радіо записи, що зберігаються у фондах Держтелерадіо, – це лише скупі крихти від того обсягу матеріалу, який був прожитий на сцені Наталею Михайлівною. Її чоловік Євген Пономаренко підрахував, що за своє довге творче життя дружина зіграла 219 ролей.

Театральний критик Олег Вергеліс вважає, що лишився ще цілий не відомий нам материк її великого репертуару в класиці, творах Островського, Чехова, в зарубіжній драматургії.

Ми хочемо познайомити вас із розповідями тих, хто колись грав з Наталею Ужвій на одній сцені і, буквально, торкався її. Тим більше, що її рідний Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка розпочав відзначати свій золотий ювілей саме з її творчого вечора у Музеї театрального мистецтва.

ДОВГІ РОКИ ЧЕРЕЗ ІДЕОЛОГІЮ НАСАДЖУВАВСЯ СОЦІАЛІСТИЧНИЙ СТЕРЕОТИП ОБРАЗУ АКТРИСИ УЖВІЙ

Олег Вергеліс, український театральний критик та мистецький оглядач:

«Для мене таємниця Наталії Михайлівни Ужвій полягає в тому, як вона все витримала: знала величезний успіх, мала нагороди, але, безумовно, жила в стані певної роздвоєності – епохи, особистої долі та репертуарної роздвоєності. Вона була максималісткою майже в кожній ролі, вона настільки переконлива, що це просто захоплює.

Упродовж довгих років через тодішню ідеологію насаджувався і формувався соціалістичний стереотип образу актриси Ужвій: колгоспний репертуар, не зовсім вдала драматургія, але насправді ­– лишився ще цілий невідомий материк її великого репертуару в класиці: творах Островського, Чехова, в зарубіжній драматургії.

Я пригадав документальний фільм Сергія Параджанова, який зняв про неї стрічку – не на замовлення партії, він взагалі не належав до тих, хто виконує замовлення. Це були 50-ті роки. І він зафіксував у цьому фільмі іншу Ужвій. Це велике щастя. Він зберіг для нас ті малесенькі крихти, епізоди її великого класичного репертуару.

Гортаючи сторінки її великого класичного репертуару, ми бачимо її Анну в «Украденому щасті». Уявіть, 40-й рік, все складно, а вона виходить і вносить свій колорит, свою мелодику. У неї була цікава вимова, за яку її навіть критикували, що ніби вона підвиває, а вона – співала. Й тому український національний театр має бути гордий із цього: в його основі є мелодія, є спів, є музика.

Один із її біографів, критик Кисельов писав, що її манера – поетична, співоча, мелодійна, і вона цією манерою піднімалася навіть над побутовими ролями».

У НЕЇ НЕ БУЛО ЗІРКОВОЇ ХВОРОБИ, ВОНА ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЛАСЯ ДОСТУПНОЮ, ЛЮБИЛА МОЛОДЬ І МОГЛА ЩОСЬ ПОРАДИТИ 

Галина Яблонська, актриса:

«У 1951 році 15 лютого я була зарахована до трупи театру. Наталя Михайлівна вже була на олімпі слави і визнання. Я пам'ятаю, що коли проходила по сцені, а поряд мене були Ужвій, Бучма, Юра, – мені було так страшно, ніби я потрапила у сон про великих людей.

Я грала в багатьох виставах разом із нею, в деяких навіть грала в чергу – і це було дуже великим випробуванням, навіть іспитом на зрілість.

Мала честь бути її партнером у виставі «Здраствуй, Прип'ять». А в «Ретро» навіть грала Розу в чергу з нею. Це було не довго, може разів п'ять, але все одно Наталя Михайлівна стояла переді мною і була тим взірцем, на який я намагалася бути схожою, наслідувати.

Тоді були популярними творчі огляди молоді, вона завжди очолювала цю комісію, і завжди дуже високо оцінювала мене. Я їй дуже вдячна, для мене її слово було вищою нагородою, ніж ті грамоти.

І що характерно, в неї не було зіркової хвороби, вона завжди залишалася доступною, любила молодь, завжди могла порадити, як щось смачненьке приготувати чи скільки горішків на день можна з'їсти».

НІ ДО, НІ ПІСЛЯ Я НІКОЛИ НЕ БАЧИВ, ЩОБ АКТОРА ЗУСТРІЧАЛИ ВСТАВАННЯМ

Петро Ільченко, режисер:

«Я не один раз бачив, що актрису або актора при появі зустрічають аплодисментами, – це, напевно, найвищий прояв любові та поваги. А на одній із вистав «Ретро» бажання бачити цю велику актрису і подяка досягли свого найвищого ступеню. Ужвій з'являлася з правого боку сцени, а від глядачів – зліва: вона розуміла закони театру, тому з'являлася з такою парасолькою, виходила, ставала – і секунду чекала, звичайно ж – її зустрічали аплодисментами.

А от на одній із вистав – зал піднявся. Ні до того, ні після того я ніколи не бачив, щоб актора чи актрису зустрічали вставанням. Уявляєте собі, яка це була повага? Ну, скажіть, будь-ласка, яка ідеологія, які комітети можуть примусити глядачів виявити такий ступінь поваги? Це, справді, була поетеса українського театру!

Петро Ільченко

Але при цьому, вона була ще й аристократка у розумінні відповідальності, кожну хвилину: в побуті, в спілкуванні, в буфеті чи в скверику вона розуміла – хто вона. Розуміла цю місію. Жодного разу не запізнилась на репетицію, не пішла раніше з репетиції. Це була колосальна відповідальність.

Що в театрі дуже важливо? Це емоційне прогнозування. Я був геть юний, але душею вони були більш енергійні й замислені туди – в майбутнє, і от зараз – проходить час, але він тільки її вивищує. Абсолютно з кожним новим періодом, мені здається, актриса Ужвій зростає у своїй величі, у своїй значущості й у тому методі. Я не про естетику, естетика може підлягати часу, а отой метод підходу до життя, до професії, до репетиції й навіть до нас, молоді. Вона вміла відібрати і зарядити енергією.

Пам'ятаю, коли я зробив першу казочку, вона раптом каже: «А я там побачила вас як музичного режисера». Де вона там побачила, я не знаю. Але пройшов час, і я вже 12 років викладаю музичну режисуру в консерваторії. Дякую Вам, Наталю Михайлівно! 

ПІСЛЯ ВИСТАВ ГЛЯДАЧІ ПРОВОДЖАЛИ УЖВІЙ ДО ЇЇ ПІД'ЇЗДУ

Тамара Бойко, редактор «Укртелефільму»:

«Уперше я побачила Наталю Михайлівну на сцені, коли вчилася у 8-у чи 9-у класі. Ми пішли до театру від школи, нам сказали, що грає актриса, у якої помер син, вона довго не грала, а тепер – грає.

Це була унікальна вистава, довкола якої була таїна і особлива атмосфера. Нікого не пам'ятаю – тільки Наталю Михайлівну в центрі й її сяйво. І пристрасть та любов, які йшли від неї. Була абсолютна тиша, як у церкві. Я такого більше не відчувала в театрі.

Після закінчення дії зал вибухав оплесками, а після вистави її проводжав додому майже весь глядацький зал. От вона зайшла до свого під'їзду, зупинилася, вклонилася всім нам – і пішла...

І потім згодом мені на радіо кажуть: записуйте радіовиставу «У ніч місячного затемнення» до фонду українського радіо. Вона приходила за півгодини до початку запису, знімала туфлі й одягала домашні капці. Всю виставу записувала, стоячи перед мікрофоном – вона терпіти не могла, коли актори сиділи, говорила, що тоді голос звучить не так, бо діафрагма провисає і в голосі немає енергії й сили.

Ужвій розказувала, і про це мало хто знає, що, коли тільки починала в своєму містечку, – вона виходила в поле і кричала – всю роль намагалася прокричати так, щоб її голос звучав на всю міць. І ми всі її слухали, ніхто не сідав.

Працювала без пауз, цілий вечір перед мікрофоном – з другої години до восьмої. Пам'ятаю, колись – закінчився запис, вона вдягла туфлі, ми виходимо – а там дощ. Я їй пропоную: давайте візьмемо таксі. У відповідь: – Яке таксі? Запам'ятайте жінки, дощ – це найкраща маска для обличчя!

Любов Базів. Київ