Одеський кінофестиваль 2018. Очікування
З 13 по 22 липня в Одесі пройде 9-й міжнародний кінофестиваль, значення якого є непересічним для України. Втім, значення фіксується певними здобутками, цілком конкретними. У фестивалю є на них плани, про які й варто поговорити напередодні.
На 10-му році свого існування фестиваль в Одесі має заслужений статус найбільшого кінофоруму в країні. Цей статус він виборов ще в першій половині свого молодого життя, і виборов правдами і неправдами: з одного боку спирався на фінансову підтримку чоловіка президента фестивалю, Вікторії Тігіпко, Сергія, і його фінансову структуру «ТАСКОМБАНК», а з іншого - на природню перевагу самої Одеси, як перлини біля моря, що після початку російсько-української війни і анексії Криму, здається, набула ще більшої цінності та яскравості.
Креативна команда компанії «Артхаус трафік», яка й довела до Вікторії ідею потрібності та обгрунтованості створення нового фестивалю, так само довела і рівень того, що було утворено 2000-го року, шляхом насичення програм знаковими фільмами. Та перший етап вже скінчився - після облоги, вдалого штурму і взяття первинних редутів ворога важливо утримати позиції, і це, часом, буває важче за саму облогу.
Першим підмочила репутацію фестивалю орієнтація на російську мову, через що українська була в статусі «ряженого»: там, де її використовували, вона виглядала дико і вживалася відверто з поганим смаком, поганим перекладом і просто непрофесійно, - російська була панівною в усіх сенсах. Навіть в 2014 році, після анексії, вторгнення на Схід і збитого «Боїнга», все одно русофільство парадоксально процвітало з тією ж риторикою, що й раніше - «дакакаяразница».
Але коли всі зрозуміли неможливість захоплення Росією України, ситуація сприяла зміні парадигми, хоча б у зовнішньому. Як на мене, фестиваль пішов навіть далі - в ногу з часом і зі змінами в державі, - до справжнього розуміння прикметника «український» кінофестиваль. Бо, не зважаючи на другий ляпсус Одеси - страшний несмак відкриття та закриття із запрошенням людей, без найменшого стосунку до кіно, більше того, із продаванням місць на «червоній доріжці»! - все одно, Одеський кінофестиваль перетворився на важливий і великий майданчик для презентації національного кінематографу.
Фактично, можна сказати, якщо хочеш побачити найвизначніші прем'єри нового з кіно України - приїжджай до Одеси. Тобто 9-й Одеський кінофестиваль сам по собі претендує на визначальну подію року. І ось чому.
Вже перший фільм форуму, фільм-відкриття «Жінка на війні» Бенедикта Ерлінссона, має прямий стосунок до українського виробництва, бо ще минулого року став лауреатом 10-го конкурсу Держкіно, тобто є офіційною копродукцією України, Ісландії та Франції.
Такої честі - відкривати фестиваль - ще жоден український фільм не мав за всі 8 попередніх років. І то честь цілком заслужена, а не «ура-патріотична»: цьогоріч «Жінка...» презентувалася в програмі Тиждень критики Канського кінофестивалю і отримала приз Консорціуму письменників та композиторів. (Крім усього, особливим моментом є те, що важливу роль у створенні фільму взяла іменита Маріанна Слот, постійна продюсерка Ларса фон Трієра).
Також на фестивалі будуть показані 9 (!) програм, всуціль або частково сформовані з українських стрічок, чи стрічок, створених у копродукції з Україною - всього 39 позицій. Одна з центральних програм, «Фестиваль фестивалів», з-поміж фільмів гуру світового кіно Джафара Панахі, Абделятіфа Кешіша, Корееди Хіроказу та Ай Вейвея, містить і «Донбас» Сергія Лозниці, фільм-шок з цьогорічного Каннського кінофестивалю, який змальовує наслідки для східного регіону України після вторгнення Росії, катастрофу цивілізаційного характеру.
Серед «Європейських документальних фільмів» значаться українсько-французько-польські «Домашні ігри» Аліси Коваленко і всуціль український «Михайло і Даниїл» Андрія Загданського. «Українська ретроспектива: український мюзик-хол» - це 5 музичних фільмів, знятих у нас впродовж 40 років, починаючи з 1934-го і закінчуючи 1974-м. В «Спеціальних показах» (поруч з картинами Бергмана і Кубрика!) стоять два фільми Кіри Муратової, по одному Ігоря Мінаєва, Олександра Бруньковського, Ірини Цілик, Катерини Горностай, Рити Кузьминої й українсько-грузинський фільм Левана Коуашвілі «Нове життя Ґоґіти».
Програма «ОМКФ дітям: Спільно з «Чілдрен Кінофест» містить класичний «Острів скарбів» Давида Черкаського, а програма «Серіали!» - перші дві серії ще не випущеного 16-серійного телесеріалу Анатолія Матешка «Хто ти?».
Але все ж найсуттєвішим на фестивалі є конкурси. І в головному, міжнародному, стоїть два (!) фільми, які Україна зробила «в складчину» - один з Індією («Три з половиною» Дарії Гайкалової), а інший - з Німеччиною і Монако («Вулкан» Романа Бондарчука). Вже навіть на основі цих стрічок треба констатувати беззаперечний успіх на рівні створення - чим ширше національні виробники розбігаються світом у пошуках однодумців та ділових партнерів, тим ближче до нас майбутнє, в якому Україна буде частиною цивілізованого світу, і насправді, а не номінально, - подалі від мракобісної Росії.
Поруч з цим дивовижно виглядає національний конкурс. По-перше, він складається з п'ятьох повнометражних фільмів, які матимуть в Одесі національні чи світові прем'єри (протягом перших двох років на фестивалі було лише по одному українському фільму в конкурсі).
По-друге, всі без винятку учасники - непересічні, з цікавою художньою формою, причому цікавою як для кінокритика, так і для звичайного глядача. У випадку українсько-польсько-македонського фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк це підтвердив лютневий Берлінський кінофестиваль, в одному з конкурсів якого він був представлений. Для України «... дерева» є однозначно сміливим кроком і кроком вперед, з експресією і звичним для нашого духу потягом до свободи (плюс до того, ті кілька еротичний сцен, які є у фільмі, зняті так органічно, що, не зважаючи на пересторогу через відсутність у наших кінематографістів практики зйомок подібного, викликають правильні й позитивні емоції).
«Гоголь Док» за авторства Аліси Павловської цілком продовжує переможний шлях української документалістики, традиційно сильної, просто цього разу мова йде не про традиції, а про модернове чи навіть постмодернове бачення театрального режисера Влада Троїцького і створений ним фестиваль «Гоголь Фест» (можна констатувати, що клас фестивалю адекватно візуалізований у дуже мобільний, сучасний і дуже добре змонтований матеріал, невеликий за хронометражем, але достатній для отримання потрібної інформації та кінематографічного задоволення).
«Терра» Нікона Романченка навіть більше за попередньо зазначені фільми відповідає задачам національного кінематографу - увійти до світу, де все є пазлом одне одного: 70-хвилинна повнометражна «Терра» уявляє собою розширену версію вже відомої 27-хвилинної короткометражки Нікона, «Поза зоною», і хоч подібний спосіб творення вперше задіяний в Україні, для світу це звична річ. Та особливим «Терру» робить те, що, змонтована з відзнятого матеріалу для «Поза зоною», вона зовсім інша за темпоритмом і атмосферою, і режисеру вдалося знайти нові сенси у творі й спонукати глядача до нового, іншого сприйняття створеного ним простору - історія про жінку в чеканні на дзвінок сина фактично отримала нову форму і нове життя, а це вже вражає.
«Герой нашого часу» Тоні Ноябрьової оперує іншими поняттями і формами, опускаючись на дно безкультур'я, де панує жлобство і повсюдне збайдужіння, де люди є повним втілення того, про що казав професор Преображенський. Тоня тисне на болючий мозоль, і робить це методами злих і хаотичних 90-х, дещо прямолінійно, з диким суржиком і, здавалося б, зсередини цирку потвор, але в тому й сила і жах її вислову і критики сучасного суспільства - нічого не змінилося, і вся надія, як це не дивно, на маленького та схожого на всіх дурника, у якого з'явилася відмінність - практично герой, він задумався про те, що не можна викидати сміття з балкону.
З конкурсом короткого метру ситуація не така однозначна - із заявлених 13 фільмів не все вартує уваги, як і належить: проба пера ніколи не обіцяє 100% шедевру, але як раз можна відділити зерна від полови. До вже відомих через показ на «Молодості» неординарних драм «Штангіст» Дмитра Сухолиткого-Собчука і «Гойдалки» Валерії Сочивець можна додати дотепну (хоч і з надривом) комедію «5 хвилин» Яни Антонець про смерть і життя, і напружену документалку «Вихідний» про намагання святкувати 9 травня людьми з цінностями Радянського Союзу і людьми, що тільки-но приїхали з російсько-української війни (обидва брали участь у фестивалі «Відкрита ніч» і обидва отримали відзнаки). Разом з цим, подією може стати прем'єра нового фільму фестивального лідера, режисера Павла Острікова «Mia Donna» - його попередній «Випуск'97» став справжньою вдачею нашого сучасного кіно, спроможного поєднати драму з трилером і чорною комедією, а соціальне - з філософським...
І це все лише щодо українського кіно. А Одеський кінофестиваль дуже розлого представить і світовий кінематограф, а також проведе дуже важливу для кінобізнесу індустріальну платформу... Попереду 9 днів 9-го міжнародного кінофоруму в Одесі.
Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ
