Книги переживуть людство, у цьому вже немає сумнівів

Література - дороговказ для нації. У ситуації, в якій опинилася Україна, це надважливо. За роки незалежності держава, суспільство, література багато що заборгували одне одному. Але ситуація в лід не вмерзла: уже вісім років заборгованість українським письменникам повертає "Книжковий арсенал", організовуючи форуми, дискусії, презентації, аби популяризувати читання, як першу необхідність для людини. І це таки спрацьовує — по закінченні "Книжкового арсеналу" ледве не кожен, хто там був, спішить поділитися у соцмережах власними «трофеями» - «впольованими» на Арсеналі книгами. До відомих українських письменників вишиковуються черги з відданих прихильників — хтось за автографом, хтось просить фото на пам'ять, а хтось просто хоче щиро сказати “Дякую!”

Цьогоріч Арсенал проходив під гаслом «Проект майбутнього». Відповідно Укрінформ поспілкуватися з відомими письменниками, поставивши їм такі запитання:

1. Як письменнику писати про майбутнє, не будучи при цьому письменником-фантастом?

2. Скільки часу залишилося друкованим книжкам в епоху Інтернета та гаджетів?

3. Чи вірите ви у те, що в найближчому майбутньому українська література займе центральні позиції на нашому читацькому ринку?

4. Коли український письменний отримає Нобелівську премію з літератури та чого для цього досі не вистачало?

На наші запитання відповіли Сергій Жадан, Оксана Забужко та Юрій Андрухович, які своєю творчістю вже довели, що в української літератури попереду тільки світле майбутнє.

Сергій Жадан

1. Можна бути щонайменше просто оптимістом і писати про майбутнє не стільки з точки зору фантастики, скільки з точки зору свого відчуття реальності і свого уявлення як ця реальність має трансформуватися і розвиватися. Майбутнє — це не лише фантазії, але й те, що ми творимо власноруч — своєю енергією, своїми серцями, своїми думками. Хоча безперечно, час готує якісь сюрпризи та несподіванки і майбутнє дійсно заворожує.

2. Скільки людству часу залишилося — стільки й книжкам. Думаю, коли людство вимре, то таргани і щури будуть бігати порожніми коридорами книгосховищ. Книги переживуть нас усіх, бо вони багато в чому мудріші за нас.

3. Українська література вже має центральні позиції на нашому ринку. Інша річ — ці позиції доволі хиткі і їх є куди розвивати. Саме цим треба займатися - прекрасна робота з розширення і промоції чудових речей. Мені здається українська література сьогодні переживає свій піковий момент, коли є можливість робити те, що ти хочеш, є твоя країна і її незалежність, є суспільство, яке готове сприймати літературу. Потрібно не боятися працювати.

4. Для Нобелівської премії нам не вистачає достатньої кількості хороших перекладів і присутності українських письменників і української літератури у світовому контексті. Нобелівська премія вручається не за конкретні тексти, а за контекст, присутність автора у загальному просторі. Думаю, українська література все робить правильно, і в найближчій перспективі хтось з українських письменників Нобеля отримає. Хоча це, звісно, не має бути самоціллю.

Оксана Забужко

1. Шевельов (Юрій Шевельов (1908-2002, український літературознавець. - Ред.) говорив, література — це завжди про майбутнє, навіть тоді коли вона - репортаж про минуле. Якісна література завжди має прогностичну функцію. Всі ми насправді займаємося спробами або створити, або спроектувати, або наблизити, або застерегти. Ми всі так чи інакше працюємо Кассандрами. Письменник — завжди Кассандра, якщо він чогось вартий.

2. Паперові книжки нікуди не дінуться. Їх уже хоронили в нульових, казали, що відтепер все буде в цифрі. А тут виявляється, що єдиний надійний носій – це, як і раніше, папір. А 27-літня Забужко, колись писала про майбутнє у “Книзі Буття. Главі 4”, як комп'ютери втратять пам'ять... Це – ненадійний інформаційний носій, призначений тільки для біжучої інформації. У людей, які не читають з паперу, а працюють лише з екраном, проявляється пам’ять акваріумних рибок. Це коли людина усвідомлює те, що відбувається зараз, але з тим, що було учора чи позавчора, вже не може зв'язати. Це проблема, про яку треба сурмити і кричати: людину навчають, як придаток до машини! Тут найстрашніша фантастика нам привітно з-за обрію помахує рукою...

Думаю, книги стануть дорогою цяцькою для меншості, а людство ділитиметься на касти як у антиутопії Brave new world («Прекрасний новий світ»). Тобто тих, хто обслуговує машини, і тих, які володіють культурою, сформованою на паперовій книзі. За паперову книжку, за культуру читання треба буде боротися.

3. У нас майже чверть століття величезні маси населення залишалися не охоплені українською книжкою. І досі на рівні райцентрів є люди, які справді тої книжки не бачили. Письменники, які приїздять після виступів розповідають, що діти, вперше побачивши живого письменника, запитують: “А що, письменники живі бувають?” Сьогодні можна сказати, що український ринок змужнів, але це не значить, що він розширився. Просто заповнені ті ніші, де раніше люди вдовольняли свої потреби російською книжкою. А тепер це можна зробити за рахунок української книжки. Це прекрасно, треба й далі нарощувати потужності, але експансія української літератури буде помітна, коли почнеться збільшення тиражів, а цього поки що немає.

У найбільш читаючій країні світу – Фінляндії, бестселери продаються накладом у півмільйона. А при населенні усього у 8 мільйонів це означає, що в кожному домі є бестселер. Коли всі читають ті самі книжки – це і є нація, а Україні до цього ще дуже далеко, і тут є позалітературні фактори. Усе це — частина єдиного процесу відвойовування Україною собі свого інформаційного і культурного поля.

4. Нобелівська премія — це абсолютно політична премія. Василя Стуса свого часу вбили зокрема і тому, що він мав реальні шанси її отримати. І років через тридцять ми довідаємося, чи висував його на здобуття Нобелівської премії з літератури Генріх Бьолль у 1985 році. Історія будь-яких «національних» Нобелів напряму і безпосередньо пов'язана з політичною долею країни. Це не просто заслуги одного автора. Існує клуб десь із тисячі провідних авторів, перекладних у світовій літературі, з яких кілька сотень номінуються. Давайте не зациклюватися на Нобелівській премії, тим паче, що вона зараз переживає не найкращі часи. Але я розумію, що українцям це потрібно, аби позбутися комплексу.

Юрій Андрухович

1. Боюся, що буду занадто відвертим, коли скажу, що приблизно про це я думав у зв'язку зі своїм наступним романом. Йшлося про те, що дія в романі напевно відбуватиметься в майбутньому. І я ще не знайшов рішення, як це втілити, бо тільки почав над цим думати. У будь-якому разі мені справді слід пам'ятати, що я – не фантаст. Тому мені не можна вдаватися в якісь технологічні подробиці, тому що я все одно не передбачу того, що буде насправді. Але хіба що спробую за допомогою якихось лаконічних деталей «науявляти» собі цей світ, не описуючи його, а тільки де-не-де дуже делікатно на щось натякаючи, наприклад, на якийсь літальний апарат, не такий, як сьогодні, і нехай уже читач сам дофантазує, як він виглядає. Треба дати можливість читачам уявляти майбутнє через якісь окремі атоми, детальки.

2. Думаю, що перспективи зникнення книг, якої всі ми боїмося, немає. Можливо, десь в абсолютних цифрах будуть зменшуватися наклади, але і це не факт. Існує якась абсолютна привабливість книги як предмета, і я бачу, що залишається достатня кількість людей, які по-іншому читати не можуть і не хочуть. Вони підтримають паперову книжку...

3. Посилення позицій нашої літератури йде, ми є свідками цього. І за допомогою таких речей як і «Книжковий арсенал» така даність наближається. А от чи зможе наша література так само успішно виштовхнути себе на зовнішній світ — це вже запитання не стільки до українських письменників, скільки до державних інституцій, які повинні дбати і про викладання у світі української мови, і про поширення знань про Україну, і про перекладачів, які б перекладали українську літературу мовами світу. Тобто це цілий процес, для якого слід розробляти стратегію та інвестувати кошти.

4. Для Нобелівської премії дуже важливо, щоб у кандидата були якісні переклади шведською мовою. Наскільки мені відомо, серед українських письменників немає таких, кого не просто видали у Швеції, а видали, добре переклавши. І це частина того самого комплексу, коли треба вирощувати перекладачів у інших країнах і організовувати для них стипендії, запрошувати жити в Україні. Одним словом, це тривалий процес. Так, шведи, які входять у цей комітет, володіють іншими мовами, але ефект від твору все одно сильніший тоді, коли читати його рідною мовою. Скажімо, Віслава Шимборська, польська поетеса, Нобелівська лауреатка, ніколи б не отримала премії, якби в неї не було геніальних перекладачів шведською.

Юлія Горбань, Київ