Parade-fest: мистецтво маніфесту. Прем'єра по-харківськи
Цього року травневі вулиці Харкова переживали чотириденну окупацію театрально-урбаністичним фестивалем «Парад» (або Parade-fest). Фестиваль тривав із 16 по 20 травня і поєднав у собі серію «босяцьких» вистав із Харкова, Києва, Львова, сектор інсталяцій у міському просторі, освітню програму, круглі столи та вечірки від спільноти «Культура Звуку», на яких музиканти різного походження ледь не щоденно постачали учасникам трип-хоп, чілл-аут чи ембіент.
Parade-fest – рідкісний приклад фестивалю сучасного мистецтва, який відбувається поза межами столиці, поєднує в собі різні активності, не є породженням команди ГогольFest та, до всього, ще й залучає до роботи простір державного академічного театру.
Як саме – далі у короткому рапорті.
КОНЦЕПЦІЯ ТА АЙДЕНТИКА
Наскрізна ідея фестивалю – в тому, аби переосмислити образ міста за допомогою інструментів мистецтва. Сьогодні поширеною (як серед політики, так і в мистецтві) є мода на те, аби бойкотувати радянське минуле. Проте чи реально віднайти свою справжню ідентичність, якщо цілковито ігнорувати спадок довжиною у три чверті століття?
Харків – місто, насичене шедеврами радянського конструктивізму (будівля Держпрому) і залишками монументальної символіки. Такою ж мірою, як і свідоцтвами злочинів та репресій (Будинок Слово). Погляд Parade-fest, який візуально та тематично грається з образами конструктивістського мистецтва та радянських плакатів 20-30 рр. – у тому, аби створити такий собі анти-парад. Чотириденну мистецьку колону, яка під'єднає до кола сучасних світоглядних проблем естетичний компонент радянського авангарду, не «вирізаючи» період СРСР із тіла історії.
Тема роботи із колективною травмою та ідентичністю, так чи інакше, розвивалась у кожному з івентів фестивалю: від вистави «Психоз о 4.48» за текстом Сари Кейн – до традиційного «Чевергура» за текстом Андрія Платонова, від суто мистецької лекції про сайт-специфік театр – до презентації досвіду творчої терапії ветеранів АТО (ГО «Лінія Згоди»).
Хочеться звернути увагу на те, наскільки концепція втілювалася в айдентиці. Адже якісний брендинг – справжня рідкість для театральних фестивалів України. На Parade-fest було все: від наклейок та авторських бананок на плече – до реклами в міському метро і плакатів, які можна забрати додому. Меседж візуальної частини – простота, свобода, провокативність та нахабний «наїв» маніфесту. Характер сучасного мистецтва, яке працює з соціальними, політичними темами і відмовляється від «косметичної» краси, відчувався у фірмових написах із купою «некомфортних» переносів, а дизайнер (Діма Верьовкін) працював над лого фестивалю, виходячи з особливої, специфічної геометрії фото колон та парадів різних країн. Звідси – форма трикутника-рупора як основного символа Парад-фесту.
А як би ви думали виглядав абонемент на всі дні?.. Це – простий шматок фанери у вигляді чорної трапеції!
ТЕАТРАЛЬНА ПРОГРАМА
Шоукейс фестивалю включав сім вистав: «Антон і Наташа в пошуках сенсу життя» (Театр «Прекрасні квіти»), «Гімнастичний козел» (Театр ім. Пушкіна), «Чевенгур» (Театр ляльок ім. Афанасьєва), «Боженька» (Театр Лесі Українки), «Червоне весілля» (Театр «Публіцист»), «Віталік» (Дикий театр) та «Психоз о 4.48» (Театр «Актор»). Тобто – жодних дорогих зарубіжних хедлайнерів, «розкішних» постановок нацтеатрів із цілою армією штату, трьома фурами декорацій і неможливим техрайдером.
Мова йтиме не про бюджет все ж таки, а про те, наскільки оргкомітет здатен синхронізувати ідею/тематику з реальними можливостями свого кошторису. Гарною традицією українських театральних фестивалів є таке собі збирання програм «ні про що». Три прем'єри з одного театру, дві відомі касові вистави з іншого, і от – ніби вже є простір під загальною назвою, скажімо, «Травневі вечори» чи якась там «Муза регіону», в рамках якого, як жартували на офіційному закритті «Параду», «тусівка може приїхати до тусівки, щоб обговорити проблеми тусівки». Гарна ж традиція, як показує практика, вдалого фестивального менеджменту – в тому, аби фокусуватись не стільки на різнорідних «видовищних» чи «дорогих» проектах, скільки на дотриманні тематичної лінії фестивалю. Адже фест – це така собі метавистава, яку слід зрежисувати як єдине ціле.
Програма Parade-fest – приклад такої грамотної синхронізації можливостей та ідей. Набір проектів – теж свого роду палітра-парад різних підходів театру до роботи з колом взаємопов'язаних тем.
«Антон і Наташа в пошуках сенсу життя» – вистава-відкриття фестивалю, яка досліджує рівні театральної ієрархії «автор-режисер-актор» і, мабуть, випробовує структуру сценічного твору в цілому. Для цього в хід йдуть всі інструменти: брехтівське «очуднення» (Наташу грає актор Ігор Ключник; персонажі на зразок Страху коментують свою появу «зонгами»), стьобний інтерактив із залом (персонаж на ім'я Переривач трансляцій пропонує залу проголосувати за одни зі смислів: сім'я, гроші, задоволення, ЗОЖ чи котики), патетика і гротеск (шарж-карикатура, скажімо, у вигляді діалогу двох режисерів, обидва є «лауреатами національних, міжнародних, регіональних, районних конкурсів») та багато чого іншого. При цьому, звичайно ж, ні Антон, ні Наташа, не знаходять ніякого сенсу життя; сюжет – у тому, аби спробувати вибудувати і водночас зруйнувати сюжет. Це все можна пов'язати з питаннями та естетикою «Психозу» (режисер Роза Саркісян), переможця Taking the stage, який так само будується на запереченні заперечення, грайливому та водночас агресивному кітчі, проблематизації кризи смислів та власного «Я». Звідси – буквально один-два кроки до насиченої абсурдистської лексики «Гімнастичного козла» (режисер Олександр Середін), який у декораціях параноїдальної і дещо «мультяшної» геометрії радянського класу досліджує проблему буллінгу; до «Віталіка» (режисер Максим Голенко) за текстом Віталія Ченського – про героя-невдаху нашого часу, 30-річного інтелігента, що «працює у другорядному бізнес-виданні», знімає хати у дешевих районах і не вписується ні в касту «націоналістів-патріотів», ні в групу «донбаських сепарів»; до партиципативного перформансу «Червоне весілля» (Вікторія Миронюк), який реконструює радянський ритуал та імітує практику «живих» газет.
При цьому слід віддати належне Театру ім. Пушкіна в Харкові, який цілковито виділив свою велику та камерну сцени під локації фестивалю. Це – позитивний приклад співпраці незалежних ініціатив та державної структури; приклад інтеграції та діалогу «класичного» театрального мистецтва з «сучасним» театром, естетикою перформативності.
ЛЕКТОРІЙ
Парад-фест зміг відбутися в цьому році завдяки фінансовій підтримці Американського фонду USAID. Освітня програма збудована довкола роботи з групою активістів Донбасу: історичний/політичний досвід активістів спробували «збагатити» осмисленням відповідних тем у мистецтві – необхідний «реверанс» основним напрямкам роботи фонду.
Насправді ж, найцікавіше в освітній програмі – те, як феномен театру і видовищних мистецтв загалом препарують з точки зору різних ролей та професій. У підсумку – такий собі абсолютно робочий, практичний і ефективний кейс, який дає людям «стартове» уявлення про піар, арт-терапію, деякі напрямки сучасного театру, роботу куратора чи менеджера. Для цього, знову ж таки, не використовувались загадкові імена з-за кордону, а запрошувались спеціалісти з України (Ярослава Кравченко, Надія Соколенко, команда «Українського театру 2.0»), які можуть розповісти про ті чи інші робочі схеми тут, а не в яких-небудь чужих, економічних/правових екосистемах чи утопіях.
«Парад» відкривала лекція Вікторії Солов'юк, яка ділилася досвідом роботи в Театрі Лесі Українки (Львів) та своїм топом необхідних правил якісного піару («Нові медіа – інструмент діалогу з аудиторією»). Чи не найбільш програмною для всього фестивалю стала розповідь Вікторії Миронюк, мисткині, що презентувала «Червоне весілля» («Перформативні практики осмислення історичної травми»): тут проводилась лінія від теоретичних тверджень Лємана та Бориса Гройса – до документальної роботи Ренцо Мартенса «Enjoy Poverty» («Насолоджуйтесь бідністю»). Ну а презентація Ольги-Лідії Щербакової («Театр як інструмент соціальної інтеграції в умовах конфлікту», ГО «Лінія Згоди») про роботу з учасниками АТО повертала все це в українську не-театральну реальність.
* * *
Що ж, підбити підсумки хочеться в дусі іміджу фестивалю, «плакатно» озвучивши тези й досягнення.
Від слоганів («Театр – нор-ма життя!», «Мистецтво належить народові самому собі!») і до «агресивної» естетики вистав – усе тут нагадувало ідейний дух «червоного» плакату. Однак у цьому випадку форма політичної пропаганди 20-30-х, проходячи крізь фільтр стилізації та іронії, перетворювалась на «рупор» для пропаганди сучасного мистецтва.
Parade-fest, насправді, доводить, що справа не у кривому фінансуванні / поганій державі / неповносправному театрі. Справа завжди – в головах людей. Якщо в оргкомітету є чітко прописана концепція, задача і всім зрозумілі пріоритети – стає можливою навіть така неможлива річ як збалансований фестиваль сучасного мистецтва, скроєний повністю «внутрішніми силами» (акторами, режисерами, лекторами), проведений на території державного академічного театру (Театр ім. Пушкіна), міських вулиць та просторів-партнерів («Студія 42», школа акторської майстерності «ТЕСТО»), з адекватним та детально продуманим SMM, цікавою та унікальною ідеєю, яка виражає себе у всьому: від лекторію – до наклейок.
І в цьому, напевно, найбільший маніфест фестивалю.
Олена Мигашко, Київ
Фото: Антон Любич, надані PR-службою Parade-fest
