Іван Леньо, фронтмен фольк-рок-гурту «Kozak System»
 У великої кількості людей рабство в голові – стала величина
25.03.2018 09:00 4395

Творчість фольк-рок-гурту «Kozak System» має яскраво виражений український характер та супроводжується потужною гастрольною діяльністю за кордоном. Але попри це, ще донедавна вони майже не потрапляли до ефірів українських телеканалів та радіостанцій. У чому фокус? Ми поцікавилися у фронтмена гурту Івана Леньо, які наразі алхімічні процеси відбуваються у їхній музичній системі. Адже козаки таки вміють дивувати, нещодавно взяли участь у відборі до Євробачення–2018, а в кінці березня презентують ліричний альбом «Не моя».

- Іване, ви з козаками дуже багато гастролюєте за кордоном, але всі пісні вашого гурту виключно україномовні, чи є це свідомим вибором – цілеспрямована промоція української мови і української пісні у світі?

Має викликати подив, що хтось із наших музикантів чи поетів пише чи співає іншою мовою, ніж українська!

- Уявіть собі, наскільки, ми, українці зневірилися, якщо навіть музичні колективи, котрі співають виключно українською, сприймаються суспільством, як якесь неймовірне служіння Батьківщині. Має бути зовсім навпаки, має викликати подив, що хтось із наших музикантів чи поетів пише чи співає іншою мовою, ніж українська!

Але я розумію причину цього запитання, адже сьогодні ще  величезна кількість наших людей не усвідомлюють, що є для них Батьківщина, і якими мають бути засади країни, щоб вона вважалася повноцінною, незалежною і процвітаючою. Безперечно, ми з козаками і частиною цієї країни вважаємо себе українцями і патріотами, хоча я не дуже люблю слово патріоти...

- Давайте про це поговоримо детальніше, адже в поняття «патріотизм» кожен вкладає щось своє, які змісти вкладаєте в нього ви?

- На мій погляд, це взагалі, певне кліше, котре суттєво зменшує розуміння, що таке Україна, і що таке українці. Я – українець, і цим все сказано. Мені не потрібно нікому нічого доводити, мені не потрібно, щоб мене називали патріотом. І наша з козаками творчість має яскраво виражений український характер.

- Тобто, іншими мовами, навіть задля розширення аудиторії, співати не плануєте?

- Ми можемо спробувати, і пробували неодноразово – співали польською, англійською, але це всього лише засіб вираження тієї чи іншої емоції. Ми багато гастролюємо Польщею, то цілком природно, що деякі тексти, приспіви, а можливо й пісні, ми перекладемо польською – для того, щоб зменшити бар'єр між слухачем і нами. Хоча у мене страшенний акцент і в польській, і в англійській мові, але насправді це не так важливо, головне – донести меседж.

- Ви пробуєте себе у різних напрямках і формах спілкування зі слухачем, наприклад, у спільних проектах з іншими українськими артистами. Чим вам подобається такий формат роботи, адже доводиться ділитися аудиторією ще з кимось?

- Мені здається, що це вже звична річ, коли творчі люди намагаються робити спільні проекти із подібними собі людьми. По-перше, це цікаво, по-друге, ти ніколи не знаєш, що вийде у фіналі, та й від самого процесу ти отримуєш неабиякий кайф. «Kozak System» – це взагалі ціла система, яка об'єднує дуже багатьох людей, не тільки музикантів, а й представників інших професій. Це така лабораторія, в якій вариться дуже багато алхімічних складів. Але на виході, я так сподіваюсь, ми отримуємо дуже якісний український продукт.

- Ви брали участь у проекті «Білі ночі», де виступали в ролі декламатора. Тож, хотіла запитати, власне, про поезію. Зараз активно відновлюється тенденція, коли поети виступають для широкої публіки, ось на нещодавній концерт Жадана навіть не всі бажаючі змогли потрапити. На вашу думку, чи можуть вірші, які звучать зі сцени, позмагатися з піснею за рівнем впливу на слухача?

Поезія – це дуже сильна зброя, і не менш вартісна, ніж пісня

- Поезія – це дуже сильна зброя, в хорошому розумінні цього слова. Не менш вартісна, ніж пісня. Все залежить від самої людини, поета, митця. Наскільки в нього потужній стержень, наскільки сильна його віра в себе, в те, що він робить, і в те, що його творчість дійсно є актуальною і цікавою.

Приклад Сергія Жадана у цьому дуже показовий. На його творчий вечір приходить по тисячі-півтори людей. Це говорить про те, що Україна дійсно відроджується, людям цікаво все українське. І це якраз той момент, коли їм потрібно це давати. У багатьох дійсно з'явився свідомий інтерес, і не лише тому, що зараз організувалась певна ніша, пов'язана з забороною на все чуже, російське, зокрема.

- Ви ж, до речі, були одним з ініціаторів заборони медіа-контенту, виробленого в Росії, результатами задоволені?

Ми спостерігаємо певний ренесанс – відродження всього українського

- Результати, як бачите, дуже позитивні. Ми спостерігаємо певний ренесанс – відродження всього українського. І це стосується не лише культурної сфери. Результати, я переконаний, зараз побачили навіть ті, хто раніше не вірив, або прикривався маніпулятивними речами, мовляв, якщо ми заберемо все російське, то з'явиться порожнеча, або натомість прийде щось менш якісне українське.

Але, як бачите, собаки гавкають, а караван іде – всі пустоти зайняті, навіть місця не вистачає.

Скажу так, що сучасні українські поети вже вийшли з тіні. Чомусь, так було прийнято за Радянського Союзу, що поет – це, зазвичай, людина андеграунду, яка може проявляти себе в якихось підвалах, кав'ярнях і на квартирниках, де збирається 10-20 чоловік за зразком загальноприйнятого «совєтського» відношення до поезії.

В сучасній Україні поети мають бути суперзірками

Але ми живемо в сучасній Україні, і мені здається, що саме поети мають бути супергероями і суперзірками. Ми з козаками долучаємося до цих процесів і робимо пісні на слова крутих сучасних українських митців, бо поезія – неймовірно важлива складова, пісні мають бути зі змістом. І чим красивіша, чим змістовніша, чим глибинніша поезія у пісні, тим збільшується її шанс стати таким собі бестселером, стати слухачу дорогою, рідною і ще довго жити в головах і душах.

- Прочитала «П'ятнадцять принципів» від Івана Леньо, перейнялася, і хочу на деяких з них зупинитися. От, вас дратує, що Радянський Союз до цього часу сидить в головах людей і не відпускає. А як це побороти, як викреслити з нашої свідомості це гальмо на шляху до європейського суспільства, яким ми прагнемо бути?

Кожна людина на своєму рівні має неабиякі можливості впливати на стан речей в країні

- Цікаве запитання, складне. Якщо у людини є імпульс до пізнавання нового і цікавого, її нічим не спиниш, і вона, проаналізувавши історію та сучасність, знайде для себе пріоритети та зрозуміє, що жити за радянськими стереотипами не прогресивно. Але як примусити це робити, я не знаю. Можливо, має бути якась серйозна програма, яку мали б застосовувати до виконання ті люди, які відповідають за освіту, культуру. У нас же відбувається, нехай і повільно, декомунізація.  Це не швидка справа. Є люди, яким дуже важко довести речі, які їм же допомогли б бути вільнішими, прогресивнішими, вивести їх на зовсім інший вимір.

- Можливо, власним прикладом?

- Розумієте, у великої кількості людей це рабство в голові – настільки стала величина, що навіть дискусія з приводу спроби витягнути їх з нього – марна. Я спілкуюся з величезною кількістю різних людей по всій Україні, і мені прикро констатувати факт, що у нас немала кількість людей досі обмежена певними рамками. І це також наслідки одвічного впливу Російської імперії на мешканців сучасної території України.

Я впевнений, що на сьогодні половина населення ще не до кінця усвідомлює, що таке Україна і що для нього є ця територія – це місце проживання, чи це батьківщина, чи це рідна ненька.

Загальний рівень культури, історичної обізнаності, кількості виїздів за кордон, прочитаних книжок, проаналізованих статей, побачених фільмів – все це важливо і все це, на жаль, знаходиться у доволі початковому стані.  

Я особисто не хочу жити в іншій країні, я не хочу, щоб мене оточували не свої, інші люди. Як казав хтось із відомих філософів, пекло – це інші. Я хотів би, щоб навколо мене були свої, щоб мені було легко, просто. Спілкування зі своїми людьми має одну фундаментальну складову – у нас збігаються думки, нам не потрібно щось з'ясовувати, сперечатися, у нас однакове розуміння і відчуття країни – України.

- Чи відчуваєте ви просвітницьку місію, яку може нести ваша творчість?

- Мені б хотілося вірити, що наша з козаками діяльність фактично є просвітництвом. Ми робимо все, що можемо. В першу чергу ми реалізуємо свої внутрішні відчуття, але згодом, коли після концертів до нас приходять за лаштунки люди, діти, дорослі, люди різного віку і висловлюють свій захват, свою емоцію, ми тоді розуміємо – о'кей, ми на своєму місці.

Але якщо навіть би не було такого резонансу, ми б все одно продовжували б робити те, що робимо. Такі історичні постаті, як Стус, чи В'ячеслав Чорновіл, навряд чи за життя відчули вдячність за свою громадянську позицію. І пішли на той світ жертвами радянського режиму, тоталітарної Росії, але вони робили те, що робили й іншого шляху для них не було. І для нас іншого шляху немає.

Якщо нам за це дякують – ми раді, ми задоволені, ми щасливі, а якщо не будуть дякувати – нічого страшного, ми все одно будемо робити те, що робили.

- Тобто, ви не з тих, що у всіх бідах в країні звинувачуєте політиків. Ви готові брати на себе частку відповідальності й вносити свій вклад у її розвиток?

Україна – це я. І я усвідомив давно, що від мене особисто дуже багато залежить

- Це в першу чергу розуміння того, що я і є Україна. Запитайте у пересічного українця, що таке Україна. Я впевнений, що на це запитання відповідь буде або сумбурна, або її взагалі не буде. Україна – це я. І я усвідомив давно, що від мене особисто дуже багато залежить. Принаймні, я можу змінити простір навколо себе, навіть якщо взяти своє близьке оточення, то так чи інакше, я маю можливість впливати на рівень свідомості мінімум 50-ти отаких маленьких «україн».

- Чи є у вас якісь політичні уподобання? Взагалі, як ви ставитесь до артистів, які йдуть у політику?

Якби відчував, що мої знання, хист і розум приведуть до результату, я пішов би в політику, але наразі ще не до кінця розумію, як функціонує цей вимір

- Нормально ставлюся.

- Для себе не розглядаєте таку можливість в перспективі?

- Я звик бути незалежним і звик до результатів своєї роботи, з «Kozak System» мені просто, у нас дуже хороший клімат в колективі й усе, що ми задумали, ми реалізовуємо.

Якби я відчував, що мої знання, хист і розум можуть привести до результату в політиці, я мабуть би і пішов. Наразі я цього я не роблю, тому що не до кінця розумію, як існує і функціонує цей вимір.

Я бачив приклади музикантів, котрі пробували себе в політиці, зокрема, Злата Огнєвич, Слава Вакарчук, Руслана. Їхні приклади говорять, що вони розчарувалися або, скажімо так, не змогли себе там знайти. Я вважаю, що кожна людина на своєму рівні має неабиякі можливості впливати на стан речей у країні. Розмовляв із багатьма розумними людьми, які реально мали можливість претендувати на пост президента цієї країни, але вони свідомо не захотіли себе, скажімо так, в жертву приносити. Для того, щоб почати роботу, насамперед, – треба розуміти, чи твоя жертва дійсно потрібна і корисна.

Президент країни – це диригент симфонічного оркестру, як він зазвучить – залежить не тільки від нього

Я близько товаришую з Віктором Андрійовичем Ющенком і мав можливість приміряти на себе його пальто. Для мене завжди була цікава роль особистості в історії, я багато читав на цю тему, тому на сьогодні не маю особливих ілюзій з цього приводу, бо знаю, який це великий хрест – керувати країною. Навіть колись прийшла така аналогія, що президент країни – це диригент симфонічного оркестру. Мені це простіше зрозуміти, бо я музикант, і навчаючись в консерваторії, я також навчався симфонічній музиці й диригуванню, тобто, теоретично, можу диригувати симфонічним оркестром.

Утримувати країну на плаву, одночасно продовжуючи війну з Росією на очах у всього світу – дуже не просто

Так уявіть, що наша країна – це оркестр, в якому дуже різні люди, а президент – диригент, який намагається разом з цими людьми зіграти дуже складний і цікавий симфонічний твір. В нього на партитурі є цей твір, і, теоретично, цей твір має бути у кожного із музикантів, але, за природою речей, половина з музикантів байдикує, половині не подобається диригент, частина має неправильну партитуру, частина – в принципі, не дуже знається на музиці й тому грає з помилками, частина – взагалі не чує диригента. А йому потрібно зробити так, щоб весь цей симфонічний оркестр зазвучав, і зазвучав так, щоб від цього всі отримали величезне задоволення. Це аналогія, але вона дуже правильна: на сьогодні ми не звучимо, і я впевнений, що проблема не в диригенті, а в нашому народі, який до сьогоднішнього часу не єдиний в фундаментальних розуміннях і знаннях, що таке держава, на яких засадах вона має формуватися, і як вона має розвиватися надалі, і хто ти як частина своєї держави.

- В одному з інтерв'ю в 2015-му році ви висловлювали сподівання на швидку стабілізацію ситуації в нашій країні. З того часу пройшло 3 роки, які ваші прогнози зараз? Ви ж буваєте в зоні АТО, як ситуацію тепер бачите?

- Я зараз буду сам з собою сперечатися, бо думати, що ми можемо дуже швидко закінчити цю війну, – було зухвало. Напевно, на той момент я казав це свідомо, щоб українці вірили в себе. Я перебільшував, але перебільшував із розумінням. Я не з тієї категорії людей, які люблять, або чекають зраду. Я оптиміст за своєю природою. По-перше, ми вже перемогли, тому що Путін зі своїм військом, який теоретично міг уже давно заїхати з чернігівського боку й мав ресурс, щоб спробувати тотально захопити Україну, – цього не зробив. Це говорить про те, що він боїться і розуміє, що українці дадуть такий спротив, що не виключено, що пізніше цей спротив переросте в наступ і він може втратити взагалі всю свою територію. Це вже величезний плюс. У нас на сьогодні є армія, є величезна кількість людей, які готові ціною свого життя боронити незалежність своєї країни і, в порівнянні з 2013-2014 роком, це вже величезний здобуток.

Я хотів би, щоб кожен із нас розумів, як не просто утримувати країну на плаву, одночасно продовжуючи війну з однією з найпотужніших країн світу, і нам, українцям, не повезло отримати цей перший удар і продовжувати цю війну на очах у всього світу.

Майдан – не разова акція, це стан душі і механізм за допомогою якого можна впливати на історичні процеси розвитку людства

Коли ми переможемо, то ми отримаємо навіть набагато більше дивідендів, ніж сама перемога. Ми отримаємо незалежну країну і незалежний народ, який формується в процесі цієї війни.

На сьогодні у нас велика кількість людей ще сумнівається в причинах цієї війни, для багатьох – це наслідок якихось там політичних домовленостей чи вигод, але це нісенітниця.

Майдан, як дехто думає, це не разова акція, Майдан – це стан душі, Майдан – це розуміння того, що є певні форми, з допомогою яких можна впливати на історичні процеси розвитку людства.

І мені дуже подобається, що в Україні ідуть такі процеси, коли нова влада, яка замінює попередню, не відчуває себе комфортно і весь час переживає, що завтра-післязавтра під Верховну Раду може зібратися до мільйона людей. Я не кажу зараз про які-небудь проплачені революції, очільники яких є далеко не ідеальними людьми. Дуже добре, що українці навчилася розбиратися в так званих лідерах і не реагують масово на виклики, які ці лідери продукують. Це показує рівень свідомості.

- До теми Майдану. В лютому мав відбутися показ рок-опери "Маєш бути вільним", але прем'єра не відбулася, тому що саме в цей день був відбір на Євробачення-2018. Я хотіла запитати – на коли планується все ж таки прем'єра, чи відома вже дата?

- Ні, такої дати поки що немає. Ми з Володимиром Лавренчуком – автором музики й ідеї цієї рок-опери вирішили зробити її певне перезавантаження, переформатування. В нас уже було кілька закритих показів, ми пробували відчути, як реагує пересічний українець на те, що він бачить і чує. І нам здалося, що ця опера має право вийти за межі закритих показів і бути доступною для будь-кого з українців. Але ці експерименти все таки ще не до кінця нами проведені. По-перше, Революція гідності – це дуже тонкий лід. І коли ти просто рефлексуєш на події на Майдані через якісь театральні чи музичні образи – це одне, а коли просиш за це гроші – це вже трошки інше. Ми боялися, що українці можуть неадекватно сприйняти те, що їм доводиться платити за квиток, щоб це не сприймалося, як спекуляція на Революції гідності.

Тож, ми ще до кінця не дійшли розуміння, якою буде ця фінальна картинка, фінальне звучання, фінальне бачення. Ми продовжуємо працювати і я впевнений, що рано чи пізно ця опера, мюзикл, вистава стане доступною для глядача і ми об'їдемо не тільки нашу країну, а й весь світ із презентацією цієї рок-опери.

- Далі хотіла запитати про вашу участь у відборі на Євробачення. Як взагалі виникла така ідея, що спонукало такий гурт як "Kozak System" – взяти і позмагатися з поп-культурою?

- Почнемо з того, що наше українське телебачення – не зовсім українське. І, відповідно, можливості показати себе такому гурту як «Kozak System» є неймовірно обмежені, або я б сказав, зведені майже до нуля.

Ми часто виступаємо за кордоном і для нас є чітко зрозумілою картина того, як сприймається іноземцями українська культура. Оскільки цьогорічний конкурс Євробачення позиціонував себе, як доволі незаангажований, то нам видалося, що ми можемо поборотися і навіть виграти для того, щоб продовжити робити те, що ми робимо: виступати за кордоном. Тільки в даному випадку отримати величезну кількість глядачів через дійсно потужну увагу світових медіа до цього конкурсу, і таким чином донести свою оцю українську фішку, українську ідею, музику, пісню до великої кількості глядачів за кордоном.

Але, на наш погляд, сталося не зовсім те, що ми хотіли. Вірніше так: Руслан Квінта, який був заявлений як головний продюсер цьогорічного Євробачення, будучи людиною дійсно українською, дав зрозуміти, що, хлопці, – маєте повні шанси, ніхто вас не буде гальмувати, і ніхто не буде палки в колеса ставити. Просто зробіть те, що ви робите, я як музичний продюсер це підтримаю.

Але, окрім нього, є ще велика кількість людей, залучених в організації цього конкурсу. І коли ми взяли в ньому безпосередню участь, то зрозуміли, що журі з відомих вам людей доволі заангажоване і у кожного з них є свій фаворит, і канал СТБ, який висвітлював цей конкурс, також доволі суб'єктивно налаштовував людей на пріоритети.

Якщо б це дійсно був загальнонаціональний відбір, то його мав би висвітлювати якийсь один із незалежних національних каналів. І теоретично навіть і журі було б не дуже потрібне. Тому що, якщо голосують люди, то хай вони і голосують, не залежно від того, хто, на думку журі, є фаворитом або симпатиком. Журі, так чи інакше, формувало певне сприйняття учасника, і, таким чином, психологічно впливало на вибір самих людей.

- Але, я думаю, що ви отримали дуже хороший досвід і збільшили свою аудиторію.

- Ми не жалкуємо, що взяли участь, тому що ми показали своє шоу, свою пісню, ми отримали величезну кількість позитивних відгуків, а також досвід і розголос. І прихильність частини людей, які дивились телевізор. Ми його не дивимося вже років 15, але, на жаль, величезна кількість людей формують свої смаки і думки саме з контенту телевізійних програм, тому для них ми власне і вийшли на цей конкурс.

- Ще один ваш цікавий життєвий принцип – ви вважаєте неприйнятним грітися тижнями на піску. А як ви відпочиваєте, маючи такий щільний графік: гастролі, напружена робота.

- Колись одна розумна людина сказала: якщо ви вибрали для себе професію по душі, то працювати вам вже не доведеться. Я один із таких. Те, що я роблю, я роблю з величезним задоволенням. І відповідно, я не стомлююся.

Я розумію людей, які працюють щоденно з 9-ї ранку до 6-ї вечора і у свою відпустку раз на рік вони їдуть до Кіпру, Єгипту, Греції чи Об'єднаних Арабських Еміратів і 10 днів нічого не роблять, лежать на піску, гріють своє пузо і купаються в морі. Я їх розумію, і співчуваю їм. Мені пощастило, я маю можливість сам вибирати – коли вставати, коли лягати, що робити, а що не робити, куди їхати, а куди не їхати. Ми їздимо по багатьох країнах світу, тож я суміщаю корисне з приємним, я бачу світ, відпочиваю і працюю одночасно. Просто я свого час вибрав "свою" професію.

- А скажіть читання книг до відпочинку відносите? Що читаєте?

- Я відношу читання книг до роботи, до роботи над собою. Останнім часом не вистачає часу на це, але продовжую читати і читаю тих, хто є моїм другом. А саме ці люди зараз актуальні. Ви ці прізвища знаєте. Це і Сергій Жадан, і Юрій Іздрик, і Ірена Карпа.

- В основному, сучасників читаєте?

- Безперечно це сучасні українські письменники і поети, яких кожен з нас чудово знає, і будь-що свіже, що виходить з-під їх пера, я намагаюся відразу встигнути прочитати.

- Зовсім скоро, 30 березня в київському клубі «Атлас» відбудеться презентація нового альбому «Kozak System» під назвою «Не моя». Може про нього трошки розкажете?

«Не моя» стала для «Kozak System» криголамом на шляху до радіоефірів

- У нас в країні є достатня кількість ФМ-станцій, але «Kozak System» зазвичай не потрапляє на ротацію до більшості з них. Проте, так сталося, що останній рік ми робили пісні, які почали потрапляти у їхній формат. І наша пісня «Не моя» стала тим криголамом, що відкрив нам певний шлях до радіоефірів. Вона навіть свого часу стала «Синглом року» на радіостанції "Джем-ФМ". То ми вирішили, а давайте оцей рік присвятимо написанню пісень, подібних їй за змістом і сенсом. Таким чином виникло 9 композицій любовного, драматичного, ліричного характеру, які ми зібрали в один альбом. Альбом назвали «Не моя». Якби Сашко Положинський не назвав свій попередній альбом «Сльози та соплі», то якраз цей наш альбом дуже добре виглядав би під цією назвою. Але, оскільки ця назва вже зайнята групою "Тартак", то наш ми назвали «Не моя».

- Я думаю, що це теж дуже хороша назва, й одразу зрозуміло, що про любов.

- Там дійсно про нерозділене, складне кохання і драматичні, навіть фатальні стосунки. Там є пісні на слова Василя Симоненка, Сергія Мартинюка, Сашка Положинського. От якими різними є стосунки між чоловіком і жінкою, такими ж різними є й пісні в нашому новому альбомі.

Любов Базів. Київ

Фото: Стаховський Дмитро, kozaksystem

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>