Як не принижуватися у своїй країні

Як не принижуватися у своїй країні

Блоги
1460
Ukrinform
Просто слід з повагою та гідністю ставитися до себе. Кожному.

На тлі численних розмов довкола нового Закону «Про освіту» і зламаних списів стосовно його мовної частини більшість забуває, навіщо город городили. Схема тут дуже проста, зрозуміла й позитивна. Завдання-мінімум полягає в тому, щоб школярі знали мову країни проживання. А ось завдання-максимум — створити всі умови, щоб якомога більше і дітей, і дорослих стали вважати українську мовою повсякденного спілкування.

Попри закиди про незнання чи не володіння державною мовою службовців різного штибу, досвід переконує, що це не зовсім так. Навіть на Закарпатті чи Буковині. Знає більшість. А ось щодо спілкування, не кажучи про засвідчення такого знання, ситуація інша. Часто кардинально протилежна.

Для цього, як на мене, рідне слово має лунати з усіх усюд. Не лише з вулиці, а, хоч як це банально й заяложено звучить, з екранів телебачення. Адже воно має найбільший вплив на свідомість. Наприклад, з вуст знаних у суспільстві людей, політиків, зірок шоу-бізнесу.

Та чи все у нас гаразд серед цих категорій, у цій царині загалом? Більшість різноманітних розважальних шоу, які апріорі спрямовано на масову аудиторію, не те що не гребують мовою держави-агресора й окупанта, а, навпаки, ніби хизуються нею. І своєю принциповою позицією також. Мовляв, ось вам і чинне законодавство, і ваша мова, і все те, що називається національною ідентичністю, врешті-решт — гордістю народу. І стосується це як уже відомих проектів, так і нових. Наголошую: всі вони розраховані на масову  аудиторію, тобто мають чимало шанувальників, і мимохіть бажання глядачів впливають на їхню підсвідомість.

Не називатиму ці медіа-джерела, кожен з нас знає їх пречудово. Уже звичним порухом перемикаю телеканали й не можу зрозуміти, в якій країні живу — в Росії, Білорусі чи все ж таки в Україні? Не можу зрозуміти, чому багато ведучих нібито українськомовних програм миттєво переходять на російську, лишень перед мікрофоном з’являється російськомовний співрозмовник, наш співвітчизник. У те, що по той бік камери перебуває людина, яка не розуміє української, нізащо не повірю. Тож назвати таке підлаштовування повагою інтерв’юера складно. Як і уявити схожу ситуацію десь в іншій країні, коли журналіст у прямому ефірі запитує, приміром, польською, а йому відповідають чеською. Єдиним виправданням може слугувати приховане іронічне ставлення ведучого: ну, що, мовляв, з тієї особи візьмеш: недоумок, неук, та й годі. Це, звичайно, жарт. І добре, щоб він таким і залишався, а не ставав методом подальшої роботи. 

Те саме й з багатьма «нашими» зірками. На запитання журналістів і ведучих українською мовою вони відповідають російською. З одного боку, що тут крамольного — живемо у вільній країні, де кожен може говорити так, як вважає за потрібне. А з іншого — на вас же дивляться, дослухаються молодь і діти. І російськомовна відповідь, скажімо, Андрія Данилка, Ірини Білик, Дмитра Монатіка (не кажу вже про тих, хто не вилазить з білокам’яної, постійно прописавшись у московському медіа-просторі) має на несвідому психіку значно більший вплив, ніж усі наукові чи історичні аргументи.

Невже згадані герої (і, на жаль, не лише вони) світських хронік не знають рідної мови? Брехня. Знають і чудово володіють нею, що неодноразово доводили раніше. То чим пояснити свідоме нехтування елементарним спілкуванням тією мовою, завдяки якій вони й піднеслися на верхівку нашого шоу-олімпу: забудькуватістю, зверхністю до низів, віковими змінами, переорієнтацією на іншу аудиторію — сказати складно. Суб’єктивно це скидається на принцип знущання, а то й гидування: мовляв, ми вищі за умовності, мову мистецтва, таланту, любові бла-бла-бла розуміють без перекладу. Подібних відмовок і прикладів кожен назбирає чи навигадує безліч.

Веду до того, що про важливість мовної політики можна говорити скільки завгодно довго й нудно, розповідати про правила правопису, норми, усвідомлення, ідентичність тощо. Непокоїть інше: погано приховане бажання виліплених нашими ж руками «зірок» видавати себе за тих, хто «с Масквы», що нібито додає їм ваги у власних очах. Насправді це зовсім не так. Навпаки, це комічно, жалюгідно й принизливо.

Припускаю, що глибоко у підсвідомості багатьох досі сидить жучок остогидлої вже меншовартості. Адже пам’ятаю, як роками з дитинства нам у голови втовкмачували вищість усього російського, російськомовного, асоціюючи його з вітчизняним. А те, що з діда-прадіда справді було нашим, зверхньо й поблажливо вважалося прерогативою низів.

Поставити цю збочену піраміду з голови на ноги намагаємося ось уже третій десяток років, достукатися, докричатися… як не принижуватися у своїй країні. Титанічних зусиль задля цього докладати не слід. Просто з повагою та гідністю ставитися до себе. Кожному. 

Юрій Медуниця
«Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-