Антін Мухарський, письменник, актор, телеведучий
Проект «Орест Лютий» закрито
23.12.2017 10:00 14021

Мільйон. У середньому стільки переглядів на Youtube набирала кожна пісня Антіна Мухарського, коли він співав у образі хулігана та націоналіста Ореста Лютого. Ці пісні з ненормативною лексикою, які з легкої та талановитої руки Антіна стали українським переспівом радянської музичної патріотичної лірики, стали надзвичайно цікавим та яскравим явищем.

Якось я поцікавилася у однієї з головних дослідниць української мови – як їй творчість Антіна. І ця архіінтелігентна жінка поблажливо посміхнулася та відповіла: «Якщо ви про сороміцькі слова в його піснях… Звісно, такі слова, що прийшли з російської, вульгаризують мову, але російську антикультуру неможливо спародіювати не вживаючи їх... І потім, проект Орест Лютий – це дуже добре для підліткової аудиторії»...

Ореста (чи то Антіна) приймали всі. Точніше, майже всі, кому дороге українське слово. Але останніми днями його ім'я викликало резонанс через інше. Він публічно, проводячи перформенси з роздяганням та пікетами, вимагав, щоб його колишня дружина Сніжана Єгорова давала йому можливість бачити дітей, і щоб Оболонський суд поставив крапку в розгляді суми аліментів. Справа про розлучення, розголосу довкола якої Антін уникав три роки, раптом сплила в медіа.

І це була не лише справа про розлучення, це була справа про громадянську позицію, Це була ніби жива відповідь на запитання – що буває з поетом, який вирішив бути добрим громадянином. Адже Антін – чи не перший, хто публічно відмовився від «жирного російськомовного замовника» (втративши відповідно чотиризначні суми гонорарів) і перевів усю творчість на українську. В цьому році вийшла одна з його книг – «Розрив». «Це спроба пояснити моїм дітям, чому ми розійшлися, і як я став Орестом», – пояснив він у передмові.

«...Було сили, тримав удари долі, судових виконавців, образи в публічному просторі, розлуку з дітьми, їхній плач по телефону і питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало мені передінфарктного стану, декількох гіпертонічних кризів та постійних нападів стенокардії. Однак здоров'я моє підірвано, як і матеріальний добробут, як і добре ім'я, – мені нічого втрачати. Роботи нема, часу вільного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сів і написав книгу». (З книги Антіна Мухарського «Розрив»)

Антін заходить до нас морозного вечора, пробившись крізь корки та сніги, прямо на свято Миколая. Я роблю комплімент з приводу книги, бо кажу, що окрім розмови з дітьми, там є багато філософських та соціальних тем про наше життя, жартую, що жіноча частина колективу редакції просилася бути присутньою на розмові, але я зробила інтерв'ю закритим через високий попит. 

- Питання про чоловіка та жінку... Що ви зрозуміли про шлюб та відносини? Що головне: мати спільний бекграунд? Бути з одного культурного шару? Укладати шлюбний контракт? Не спішити заводити дітей?

- Я завжди знав, що чоловік має безпосередній зв'язок із Богом. Він інколи може не вкладатися в рамки соціуму. Жінки будують горизонтальні зв'язки. У них все пов'язане з організацією побуту, з утриманням роду, зі сталими, земними проблемами. Жінка – це тіло, чоловік – це дух. Коли дух із тілом поєднуються, то вони зароджують нове життя. Зараз, на жаль, жіночі інституції, курси, коуч-тренери вчать жінок, що чоловік для них – матеріальний придаток до їхньої божественної суті. Ви – богині, переконують їх. І ці курси богинь вчать, що чоловік – виключно об'єкт. Втрачено довіру між чоловіком і жінкою. Цей інститут сам по собі перебуває в стані страшних гендерних війн. В космополітичному та розніженому середовищі чоловічі якості не затребувані.

В Україні такий момент, що хлопці, полишивши родини, пішли воювати, а жінки тут заправляють. В Україні – латентний матріархат. Чоловіки знищуються. А стають вони ніжними, тривожними та вразливими створіннями, хоча мають зовнішню крицю і мускулинність. Але жінка – безжалісніша, вона може зачепити, ранити просто словом. Чоловіки – вайлуваті, виховані так, що жінці треба вклонятися. Ми роками стримуємося, палимо, п'ємо, а потім – бац – помер, і все. Найбільша екзестенційна принада чоловіків – самотність. Всі чоловіки самотні, і всі – один на один зі смертю. У жінок цього нема, надто коли в неї з'являються діти. А чоловіки завжди самотні. Вони мовчуни. І ось, коли знаходиться жінка, яка розуміє його в його мовчанні, то це і є друга половина.

- Антіне, стоп! Ви так далеко зайдете. Вас любить купа українських жінок. Здатних до лідерства, розумних, але – закомплексованих, яким важко знайти гідну роботу, і які потерпають від демографічних перекосів, які покірно сприймають найгірші чоловічі вибрики та навіть насильство. І ви просто несправедливо узагальнюєте щодо них через свій травматичний досвід.

- Можливо, ви у чомусь маєте рацію. Я не сильний експерт, і кожні стосунки унікальні, починаючи від біохімії і до якихось там кармічних вузлів від бабусів-дідусів. Часом хочеться саме їх спитати: «А що робити, чи у вас не так було, агов? Ви проходили через це? І що робити». Нема абсолютно поганих чоловіків та жінок. Якщо поруч із вами погана жінка, то ви їй відповідаєте. Але я хочу запитати вас: як звати дружину лева?

- Левиця.

- А дружину козла?

- Відповідно.

- Тож, якщо жінка називає свого чоловіка якось так, то невже вона не розуміє, що є лише віддзеркаленням того, кого ти в ньому бачиш.

І ще скажу... Саме з Московщини прийшов оцей «глянец». Цей глянець псує наш жіночий генофонд, жінка піддається навіюванню. Гламуризовані російською попсою жінки відучуються любити. Об'єктом моїх сатиричних випадів зараз є всипана стразами дама з губами типу «му».

- Я пам'ятаю, в книзі ви так описали жінку з Одеси, організатора VIP-корпоративу для Партії регіонів, яка як ведучому корпоративу заборонила вам говорити українською. Як вона сичала: «Не смейте здесь разговаривать на этом собачьем языке?»...

- Так. У ту ніч, після цього інциденту я не спав. І так з'явився мій проект Орест Лютий. Тоді я не знав, як буде розвиватися проект Орест Лютий, але після цього випадку я зрозумів, що більше не хочу та не можу жити у тому соціумі, який я добре описав у книзі «Жлобологія». Це був мій особистий громадянський музичний протест. Бо русифікація йшла шаленими темпами.

Не самі захотіли русифікуватися: перші альбоми Лорак, Повалій, Білик були українською. А потім в 1995 році сюди зайшли російські гроші, за які була сформована мережа FM-станцій

Я своє покоління визначаю, як профукане відродження. Маючи такий шал, запас, гордість на початку 90-х, втратили його. Хтось пішов у рекламу,  хтось почав пити. І ми не утримали оцієї хвилі. І це була моя особиста травма. Бо я вірив, що на моїх очах постане дійсно красива, модерна, молода Україна, про яку писав ранній Тичина, дореволюційний та перший пореволюційний. Там «Сонячні кларнети», «Вітер з України»... У мені це було дуже співзвучне. А потім прийшов Табачник – і все закатали в асфальт. Когось купили, хтось зневірився.

- Ой, ну не треба все валити на Табачника. Артисти самі почали співати російською, щоб більше заробляти...

- Нє-нє-нє... Не самі захотіли, перші альбоми Лорак, Повалій, Білик були українською. А потім в 1995 році сюди зайшли російські гроші, на них створили FM-станції, почали створюватися мережі, й їм відверто казали: «Пишите и пойте по-русски – будете в формате. Ориентируйтесь на Москву, ребята».

- Я думала, що це сюжет із вашої пісні про 9 травня, там ще Льончик правосєк із АТО трохи побив ватніка. Я думала, що це вигадка.

- Ні, так і було. Це наша реальна історія. Після цього всі заспівали російською. Бо треба заробляти гроші. Державі на відродження було начхати: «Єдіний народ – братья, побєда». Тому це відродження згасло. Після 2004 року я звільнився з театру, ось цього, де я попрацював 12 років, – (киває на театр Лесі Українки, що розмістився по діагоналі від Укрінформу), ми всі заробляли. А в 2011 році я зрозумів, що це мій час, я маю вступити в боротьбу. Я згадав Євгена Сверстюка, з яким я довго та багато розмовляв, ще в 90-х у Спілці письменників. Я ж ходив до них на зібрання, потім залишався, довго з ним розмовляв, там була груба, комин здоровий. Він мені розповідав про своє життя, про все, що створено ним. Він формував мій світогляд, як людини. І в 2011 році я зрозумів, що треба повертатися до самого себе, яким я себе пам'ятаю 20 років тому.    

Гумористи часто – як біси, які руйнують цінності. Де межа між гумором і постійним висміюванням усього?

- Добре. А що далі, після Ореста?

- Проект Орест закритий. Він вже відзвучав, і наважуся думати, що він увійшов у резонанс із епохою. Я свого часу казав на концерті, що ми з піснями накликали революцію та війну, прийшов час накликати щастя, добробут та порозуміння. Я на фінальній стадії проекту, який називається «Рожеві вуса», пісні любові. Це 15 композицій, присвячених стосункам між жінками та чоловіками. Це романтичні балади. Моя дружина пішла на курси монтажу, і змонтувала кліп на пісню «Я не завжди благоухаю».

- Хтось із дослідників казав, що гумористи розвалили гумором Радянський союз, але сатира водночас руйнує і цінності.

- Я згоден із цим. Гумористи часто – як біси, які руйнують цінності. КВН-щина, зубоскальщіна – це і смішно, а з іншого боку – це проблема, вона має деморалізуючий аспект. Бо вони руйнують засадничі речі. І якщо навіть у такий легкий спосіб забрати віру, то на що молодь перетвориться? Де межа між гумором і постійним висміюванням усього?

У мене був проект Жлоб-арт. Це був сатиричний, питомо український проект, який мені хотілося втілити, але не на рівні: «Утром в газете, вечером в куплете». Мені хотілося його усталити в історії. Все, що я роблю, я намагаюся корелювати в контексті часу, щоб покоління досліджували це і за картинками, фрагментами, цитатами бачили нашу епоху. Ми маємо бути і несторами літописцями, і блазнями з шекспірівських трагедій. Бо вони говорили правду, і апелюють до сенсів, сучасних, але з точки зору вічності. Я також намагаюся говорити з вічністю, а не робити «проекти-одноднівки». При цьому я розумію різницю між мистецтвом та експериментом. 

- Наступного року Жлоб-арту 10 років. Пам'ятаю одну вашу картину: такого собі братка з мандатом. Як виглядає нинішній жлоб?

- Як і попередній. Мені деколи здається, що попередні депутатські скликання збираються та кусають нове скликання і через цей укус передають вірус жлобства. Не люблю людей, які живуть тваринними рефлексами. До речі, 10-річчя Жлоб-арту хочу відзначити виставкою, зробити із перформенсом (жлоби в клітці), з інсталяціями, як було 2009 року. В клітках, за огорожею можна було свинячити, матюкатися, насіння їсти. Це був такий троєщинський гендель. 

- Вам удалося привітати дітей з Миколаєм?

- Ні. Не вдалося. Але я намагався. У мене є книжка «Легенда про квітозавра». Я подзвонив вчительці своєї середньої доньки Арини та запитав – чи можу я привітати її та весь її клас із Миколаєм. Я хотів прочитати казку та подарувати кожному учневі. Я ж спеціально закупив у Харкові цілу партію книжок. Вона каже, що, мовляв, ваша дружина заборонила вам приходити, або – попереджати її, якщо ви будете дзвонити. Ми хочемо з моєю мамою спробувати ввечері все ж привітати дітей. (Потім з'ясувалося, що Антіна та маму до школи так і не пустили – ред.). Я дуже скучаю за дітьми. Дуже. Це моє одвічне больове місце. 

- Війна присутня у вашому житті?

- Так. Завтра їду до Маріуполя, там «Азов», аеророзвідка, ми спеціально видали новий наклад дисків.

- А як ви заробляєте зараз?

- Трохи накладу книжок продали. На Новий рік маю запрошення на корпоратив. Одне.

- Люди та компанії так збідніли?

- «Русскоязычное население» замовляє. А в українців є така економність. Вони не люблять платити за мистецтво. Нащо нам артист, у мене он донька співає. Це я називаю «товариство «Просвіта». Нащо нам артист, у мене Вася на баяні грає. Не хочуть платити за українське мистецтво.

- А ви розуміли, коли відмовлялися від співпраці з Регіонами, що ви йдете на бідні села та економних мужиків?

- Я розумію. Я йшов свідомо на це. Хоча мені казали: українці не будуть платити за мистецтво. Але мені, зрештою, не так багато треба. Достатньо простий у побуті, їжі, одязі.

- Антіне, не буває моментів, коли ви жалієте, що все так змінили у своєму житті?

- Я корінний киянин і ніколи раніше не чув української мови на Подолі (хіба суржик на Житньому ринку). А тепер українська мова – в центрі Києва. Це один маркер. А другий маркер: кількість прокинутих (від слова «прокинутися») українців дуже збільшилася. Прокинутий, небайдужий, який знає, що він читає, з ким він товаришує, як він витрачає гроші, які його цілі. Цього нема у «совкових-постосовкових» людей, але це є в українців.  

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-