Ольга Нарбут, блогер, майстер традиційної української вишивки
З українською вишивкою зробили те саме, що і з мовою
17.12.2017 11:00 6308

Так само як мову свого часу звели до суржика, до побутового рівня, так і вишивку принизили – її спростили до хрестика, трояндочок, маків і калини, вважає Ольга Нарбут – одна із найвідоміших сьогодні осіб у царині української вишивки.

Хоча знаменитість пані Нарбут – парадоксальна. Вона – не майстер народної вишивки, визнаний, як це заведено, відповідною Спілкою. Але в той же час вишиває старовинними техніками і навчає цього інших – техніками, якими послуговувалися в Україні здавна, аж до середини століття ХХ. Вона не має також і звання дослідника народної вишивки, хоча кілька років вивчала вишивку при столичному музеї Івана Гончара, працювала, зокрема, й у фондах. Зате на її майстер-класи (на заздрість навіть знаним майстрам) не знайти вільних місць. Власне, Ольга Нарбут була одною з перших, хто почав просувати українську вишивку в Інтернеті й першою, хто почав проводити вебінари, на яких навчає виконанню давніх швів української вишивки. Наразі на них також записуються заздалегідь – аби мати змогу вивчити старовинні шви саме під керівництвом Ольги Нарбут.

Словом, феномен пані Нарбут – це доказ того, як українська вишивка – заняття, здавалося б, далеке від тих, які зазвичай роблять людей відомими, – зробила зі звичайної зацікавленої жінки публічну особу. Про це, зокрема, наша розмова з пані Нарбут у День вишивальниць – на Варвари.

ЯК УПЕРШЕ ТРИМАЛА В РУКАХ СТАРОВИННОГО РУШНИКА – ЗДАВАЛОСЬ, У НЬОГО ДУША ТЬОХКАЄ

- Пані Ольго, насеред мушу поцікавитися: як ви прийшли до вишивки?

- Непереборне бажання вишивати з'явилося у мене у 2009-му. А доти, парадокс, я не займалася цим зовсім, за винятком, може, якихось шкільних вправлянь на уроках трудового – як усі типові сучасні українські дівчата. Уявіть собі, що це раптове бажання було настільки сильним, що я знайшла вдома якийсь клаптик тканини – доньчин, на якому вона в той час саме вправлялася для «трудового» в школі, і почала щось вишивати. Потім купила типовий рушничок зі схемою – вишила його за два тижні. Але як людина, що працює багато з інформацією – я умію знаходити першоджерело, і при тому якісне. Так у пошуках справжньої української вишивки я потрапила в музей Гончара на курси вишивки «Оріяна», і вдячна долі за те, що Юрій Мельничук був моїм учителем. Пройшла в музеї одразу два курси, напросилася бути волонтером – ми пришивали етикетки до речей з музейної збірки. (У музеї тоді приводили до ладу колекцію народного текстилю, яку збирав ще Іван Гончар, а потім – Петро Гончар). І це було справжнє щастя – тримати в руках оті рушники та сорочки!

Я була настільки вражена цим усім. Коли ти береш рушник Східного Поділля зі скрині, тримаєш його у руках, з тобою щось відбувається. Тобто, я людина прагматичних поглядів, працюю в бізнесі, маю плани-переговори-підлеглих та керівництво, а я стою у приміщенні музею, в старовинній будівлі, тримаю того рушника зі скрині – і таке враження, що він живий, що в нього душа тьохкає!

До речі, з тих пір і досі ці рушники зі Східного Поділля справляють на мене неймовірне враження – з поміж усього надбання української вишивки.

- Можу вас зрозуміти – вони надзвичайно цікаві орнаментально, але чому саме вони зрезонували?

Авторська сторінка про українську вишивку «Майстерня Прекраса» у Фейсбуку входить у п’ятірку світових лідерів у розділі «Арт» за показником активності аудиторії

- Вони взагалі не вписувалися у моє – таке-як-у-всіх – розуміння української вишивки: червоно-чорна гамма, троянди-калина-листочки… Свого часу я навіть мала необачність повезти таке за кордон у подарунок – як традиційну українську вишивку (потім було соромно самій за себе – що не знала своєї культури, свого мистецтва, свого коріння).

А от це – зі скрині – було геть інше. Тому й враження було таке сильне – коли відкривається скриня, зі скрипом, дістають рушник – скручений в рулон, розгортають його, і він починає грати барвами та візерунками… Отак, власне, через такі враження я прийшла до вишивки – і ті мої враження були настільки сильні, що я захотіла ними поділитися зі світом. Спочатку приходила додому і розповідала чоловікові, доньці. А потім почала вести блог «Майстерня Прекраса» про українську вишивку. На сьогодні мої чотириста дописів переглянули більше 800 тисяч разів, і читають його не лише в Україні. На аналогічну сторінку в Фейсбуку, яку створила тільки рік тому, підписалося понад 10 тисяч читачів, вона входить у п’ятірку світових лідерів у розділі «Арт» за показником активності аудиторії. А на моєму старому блозі багато людей живуть роками. Приємно, коли нині мені присилають роботи, відшиті за фото, які я колись розміщувала.

КОЛИ ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ У ВИШИВКУ, ЇЇ ТРЕБА ОКРИЛИТИ – ЩОБ ВОНА ПРОДОВЖУВАЛА ДАЛІ

- Знаю, що ви навіть онлайн-виставки традиційного рукоділля влаштовуєте. З подарунками. Правда ж?

- Так, це для того, аби показати, що будь-яка річ, в яку жінка вклала душу, має право бути побаченою і оціненою. Кожна майстриня сидить удома, вишиває, і по-суті, якщо немає у місті гуртка чи кола підтримки, це важко самій. Тому мені було важливо створити таке коло на своєму порталі, де б майстрині-початківці отримували підтримку. Таких виставок уже було п'ять. Остання зібрала понад 12 тисяч взаємодій – це люди, які подивилися оці 138 робіт, натиснули лайк, поширили чи написали коментар. Це без проплати, без маркетингового просування – це показник загальної цікавості до традиційної вишивки і висока оцінка представлених робіт.

Мені було важливо не лише показувати старовинну вишивку, стало цікаво, чи має сенс те, що я роблю – блог у цій вузькій темі я пишу давно, веду його сама, там нема копірайтерів, сторонніх авторів, чужих дописів. Як умію, так і пишу. Мені було цікаво, чи має воно відгук, чи це комусь потрібно. І для такого зворотного зв’язку виникла ідея онлайн-виставки.

Щодня отримую до десяти листів. Хтось присилає фото родинних вишивок – і я їх публікую. Важливо показати історію речі – на жаль, більшість музейних збірок і приватних колекцій не мають історій своїх речей, не знають, звідки вони. А тут є ця історія – мовляв, моя бабуся такого-то року народження, вишивала цей рушник у такому-то селі. А інші читають і відписують, мовляв, от і у мене бабуся також була з цього села родом. Це одне з переліку того, чого я прагнула, – щоб майстри мали платформу для спілкування.

- А що дає учасникам така виставка? Це ж не Спілка майстрів, тебе не визнають майстром, книжечку не дадуть, диплом…

Народна традиційна вишивка – це не звичайний декор. Це мистецтво, наше унікальне надбання. І прикро, що воно так довго було занедбане

- Ні, в цьому саме сенсі – офіційного визнання – ці виставки нічого не дають. Я, до речі, теж не член Спілки майстрів. Мені наразі просто важливо, аби ця платформа була, аби українська традиційна вишивка продовжувала жити. Я, доки дозволятимуть мої ресурси, цим займатимусь.

Багато з того, що присилають майстри на онлайн-виставку, це перші роботи, вони вистраждані, вилюблені, як перша дитина – а якщо ще й усе вдало вийшло, звісно, нею хочеться поділитися зі світом. І коли майстриня отримує зворотній зв'язок – о, це класно, о, ти молодець – це окрилює людей і дає сили творити далі.

- У наших мистецьких колах – й у вишивці також, не будемо цього приховувати – дружать одні проти одних, інколи це виглядає не надто привабливо…

- На своєму порталі мені вдається цього уникати, наразі. Це місце, де має бути комфортно спілкуватися усім. Такі речі я намагаюся відразу відводити – бо це шлях до нівелювання цього мистецтва. Людину, яка робить перші кроки, дуже легко збити: сказати, що це неправильно, не так. Дуже часто стрічаєш майстрів старої совєцької школи, які починають доводити, що треба тільки так і ніяк інакше, а насправді це вишивається зовсім по-іншому. Нам якось удається таких моментів уникати.

А У НАС ЖЕ ТАКИХ РЕШЕТИЛІВОК!

- Цікава ваша думка з приводу того, чому зараз спостерігаємо такий розвій в українській вишивці? Чому це потрібно людям? Ми ж живемо у такий час, коли вишивання не є побутовою необхідністю, нині вишивка – це найчастіше декор, і навіть не один із головних видів декорування, бо є безліч інших цікавих варіантів…

Те, що зробили з українською вишивкою, це те саме, що і з мовою. Як мову – до суржика, до побутового рівня, – так і вишивку принизили, звели до хрестика, трояндочок, маків і калини

- Тому, очевидно, що народна традиційна вишивка – це не звичайний декор. Тим більше це усвідомлюють люди зараз, в отой непростий час, коли ми живемо. Вишивка – це мистецтво, наше унікальне надбання. І мені прикро, що воно так довго було занедбане. Те, що зробили з українською вишивкою, це те саме, що і з мовою. Як мову – до суржика, до побутового рівня, – так і вишивку принизили, її звели до хрестика, трояндочок, маків і калини. А це, повторюсь, унікальне надбання української культури. От зараз нарешті визнали Решетилівку нематеріальною спадщиною країни та столицею української вишивки. Але ж у нас таких Решетилівок! І всі вони мають бути визнані – і борщівська, і чернігівська, і черкаська, і вишивка Східного Поділля, Полісся і Слобожанщини, і унікальні ваші закарпатські вишивки.Треба просто за це братися й робити. 

- Пані Ольго, ви, я так розумію, із когорти прокурорів щодо хрестика? 

У нас є колосальне надбання (унікальна вишивка), якого крім музейників ніхто не знає. А в міських магазинах набачиш лише вишивальний кіч

- Ні, чому ж, я до всіх видів рукоділля ставлюся із шаною. Але коли мені в Житомирі приносять безликий хрестиковий візерунок у стилі журналу «Радянська жінка» і кажуть, мовляв, ось, гляньте, як у нас в Житомирі вишивають, – це дратує. Тому, що Житомирщина – це унікальний центр української вишивки, це Полісся. І ось так насправді тут повинні вишивати!

Я приїжджаю до вас в Ужгород (наша розмова із Ольгою Нарбут відбувається в Ужгородському скансені, – ред.), бачу в музеї оці унікальні сорочки – і в мене мурашки по шкірі. Але у ваших магазинах у центрі я бачу той же вишивальний кіч. А ще вразило весілля у так званому «українському стилі» тут же, на території скансену: усі гості у маках, шитих бісером. Вибачте, але мені це болить. Не тому, що люди нерозумні чи маки погані – ні, тому що у нас є колосальне надбання, якого крім музейників ніхто не знає.

Тому я, зокрема, хочу, аби люди дивилися як на своє на те, що у них є в родині. Як збереглося – слава Богу, а якщо ні – то щоб ішли в музеї, діставали фонди, дивилися і бачили, і знали. Нащо це потрібно людям? Це – ваша гордість. Я завжди це повторюю. Інший зміст – це рідне, це гріє душу, це показує – хто ти, ідентифікує тебе як українця і показує, що ти цим гордишся. Що ти знаєш, хто ти є, що ти не боїшся це показати, цим пишаєшся.

Я досить багато подорожую – успішні країни зберігають свою історію. Навіть у таких деталях: коли знаний юрист в Едінбургові йде в майстерню і замовляє кілт, він довго розповідає майстру, яка саме має бути клітинка, скільки ниток по основі, скільки – по пітканню. Це ж який сенс він вкладає у цю річ!

- А натомість наш знаний юрист купує вишиванку в першому-ліпшому магазині з сувенірною продукцією, одягає її на День Незалежності чи ще коли там знадобиться при відповідній політичній ситуації…

- Є і таке, на жаль. Але водночас нашому юристу – інтелігентному, знаючому теж нічого не заважає піти до майстрині з проханням відшити сорочку, як у діда. Або відтворити сорочку з регіону, звідки він походить, або його батьки. Так, нині таке буде скоріше винятком, аніж правилом. Але ось такі випадки – це неабиякий внесок у продовження традиції!

ДОЖИВЕМО ДО ЧАСУ, КОЛИ МАЙСТЕР-КЛАС ІЗ ВИШИВКИ КОШТУВАТИМЕ, ЯК В АНГЛІЇ

- А є ж іще оте вічне українське «дорого просите», чи не так?

- Зараз наша культура вийшла на той рівень, коли люди розуміють вартість ручної роботи і те, що це не може дешево коштувати. Це зараз про традиційну справжню вишивку є багато інформації – світлини, майстер-класи, блоги майстрів. А уявіть, скільки вправним майстрам треба було раніше витратити сили та часу на те, аби знайти в музеях інформацію про забуті техніки. Я вірю, що ми прийдемо ще і до того, що урок справжнього майстра коштуватиме, як в англійській королівській школі, – не менше 100 фунтів! Бо це шана до людей, які зберегли нашу історію. Тому добре, що є розуміння, що платити дешево за шедевр – це неповага до майстра, який потратив роки свого життя на те, щоб вивчити старовинні техніки, відновив їх, витратив час, власне, на роботу для вас. Але разом із тим, і сорочки по 700 гривень теж повинні бути.

- Вишиванка досі є насамперед символом самоідентифікації українців. Але ота масовість водночас додала цьому символу нової негативної якості останнім часом – кічовості…

- Це викристалізується з часом. Зрештою, ми – українки, і нам ніколи не було цікаво ходити так, як ходить піввулиці, ми сиділи ночами і вигадували щось таке – у рамках традиції, але щоби було не як у всіх. І мене дуже тішить, що я певним чином теж до цього долучилася, що люди починають користуватися техніками традиційними, шукають шви, притаманні їхньому регіону і таким чином відроджується це забуте мистецтво.

Я СТАЛА ПЕРШОЮ, ХТО ПРОВІВ ВЕБІНАР З УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ

- За активністю ваших користувачів можете сказати, які шви нині найбільш популярні з отих відроджених, традиційних українських 200 видів? ТОП-5 – за вашими спостереженнями?

- Найбільш популярними є ті, про які найбільше говорять, про які можна знайти інформацію: лічильна гладь, колодочки, заволікання, низинка, мережки... Часто люди шукають і вивчають техніки, притаманні саме тому місцю, де вони народились – наприклад, набирування на Черкащині.

- А як часто ви проводите майстер-класи?

- Я почала вести їх тільки з минулого року – коли вела блог, вивчаючи вишивку, то вишивала для себе. Із великих робіт – чоловіча сорочка, жіноча сорочка, дві блузи – полтавською мережкою та кафасором, є кілька рушників – вирізування, мережкою, колодочками зі Східного Поділля, закладинки, подарунки. Інколи буває, що зустрічаю людину – і мені хочеться для неї щось відшити.

Ну, а майстер-класи були з подачі моєї родини: донька жартома порадила заміть розповідати це усе їй, знайти собі підходящу зацікавлену аудиторію. Зрештою, я знайшла приміщення у Києві, і ми оголосили про початок курсу. Я боялася спершу, чи вийде з мене учитель вишивки, наскільки зумію не просто показати техніку, а «закохати» людину в цю справу. А вийшло так, що з першого МК все було зайняте – компанія, яка займалася продажем квитків, постійно просила додаткових два-три місця. Там, мовляв, до однієї жінки приїхала подруга з Австрії, і вона дуже хоче також потрапити. Так я зрозуміла, що це має попит. Тому згодом почала проводити свої майстер-класи онлайн – у формі вебінарів. Так сталося, що я стала першою, хто проводить вебінари з вишивки в Україні. Люди сиділи перед екраном, я розказувала, показувала, ми спеціально окремо проводили зйомку моїх рук, монтували так, щоб люди могли побачити, і це був ще один такий досвід того, як можна просувати в сучасному світі традиційну українську вишивку, зберігаючи живе спілкування і передаючи майстерність із руки в руки. Бо такий вебінар – це не тренінг з особистісного росту, коли ти знімаєш вебінарну кімнату і просто розповідаєш. Тут треба показувати так, щоб той, хто сидить по той бік екрану, міг тебе зрозуміти – і почав шити.

- Які найбільші міфи про українську вишивку? Адже в цій царині є безліч дослідників – фахових і псевдо-, деякі останнім часом переконують, наприклад, що українську вишивку носили єгиптяни…

- У суспільстві є запит на цю тему, тому є і зацікавленість аудиторії. А оскільки нема достовірних знань – виникає багато міфів. Тому копірайтери працюють. Тим більше, що ми ж любимо міфи.

Ідеальна картинка в нашій голові про історію української вишивки виглядає так: сиділа бабуся чи мама і навчала доньку чи внучку вишивати певною технікою і розповідала, що означає кожний символ і візерунок. Насправді ж це не відповідає дійсності: подекуди не збереглись навіть назви швів, добре якщо збереглась річ і, дослідивши її, ми цей шов можемо відтворити.

Багато хто не уявляє, як почати вишивати рушник – із чого саме. Може тому моя історія про те, як я вишивала рушник для Андріївської церкви після річниці кривавого Майдану, після почутого «Пливе кача по Тисині» – із білими  птахами, викликала такий резонанс. Тоді звідусіль лунала ця наша сучасна поминальна пісня «Пливе кача», церква була заставлена свічками, фотографіями хлопців, яких уже нема, всюди висіли червоні рушники. А мене пронизала думка: сюди потрібно вишити білого рушника – білі рушники, традиційно, є поминальними, білі рушники вивішували у піст у хатах… І крок за кроком до мене прийшло – як вишити того рушника. Зараз він прикрашає ікону Святого Юрія в Андріївській церкві. 

АБИ ЗБИРАТИ КОЛЕКЦІЮ, ТРЕБА УСВІДОМЛЮВАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЦІ РЕЧІ

- Ви одна з небагатьох, хто не збирає колекції зі старовинними вишивками. Чому?

Тішить, що організовуються та гуртуються люди на місцях і починають вишивати. Треба створювати середовища

- Коли формуєш колекцію, треба розуміти, навіщо ти її збираєш, чи маєш можливості це зберігати, охороняти, дбати про ці речі. Для цього потрібне місце, умови. Чудовий приклад такого колекціонера – Олена Скрипка, її колекція відкрита, ці речі можна досліджувати, вона також чимало їх реставрувала… Це велика праця. Також гарний приклад відкритої колекції, до якої мають доступ усі в мережі – це «Кровець». Вони якісно роблять велику справу. Усі речі, які якимось чином приходять до мене, я передаю до музею Гончара. А для власного користування маю велику фотоколекцію вишивки – речей із музеїв, антикварних базарів, приватних колекцій. Я ними користуюся під час майстер-класів, багато чого виставляю в мережі.

- Власне, таке колекціонування, зокрема, породило свого часу моду на носіння автентичних речей. Зараз от маємо інший тренд – «я не ношу автентики», навіть хеш-тег такий є…

Ідеальний варіант – розвивати вишивальний туризм. Таким чином це мистецтво продовжує жити. І ми так передамо його своїм онукам

- І це правильно, знаєте. Добре, що почали говорити про те, що не потрібно носити ці речі - їх необхідно зберегти. Ти розумієш, що це були не буденні сорочки – весільних же найбільше збереглося. І тобі зараз нема потреби носити цю сорочку. На якомусь наступному параді вишиванок можна обійтися тим, що зможеш зробити сам – не обов’язково носити борщівську сорочку, яку треба рік вишивати верхоплутом. Ти можеш вишити елемент верхоплутом на сучасній блузі – й виглядати у ній сучасно. Стародавня сорочка нині – це не річ першої необхідності. Тому якщо є бажання мати такі речі, то або купуєш річ у майстра, або – сідай і вишивай.

- На фоні того розвою традиційної вишивки, який сьогодні маємо, – що, на вашу думку, необхідно робити, аби тенденція збереглася, і справжня українська вишивка таки жила між українцями, а не в музеях?

- Потрібно об’єднуватися. Мене тішить, що організовуються та гуртуються люди на місцях і починають вишивати. Зберегти чи відродити це тут, на місцях, можете тільки ви – ніхто з Києва до вас не приїде для цього. Треба створювати середовища. Якщо будуть такі гуртки в Ужгороді, в Запоріжжі, в Полтаві, то нам можна буде рухатися далі. А ідеальний варіант – це розвивати вишивальний туризм. За прикладом того, як діє наразі гончарний туризм в Опішні завдяки родині Пошивайлів. Це ідеальний варіант, як організовувати далі процес розвитку української вишивки. До вас в Ужгород приїжджають групи жінок, які прагнуть вивчити ваші шви – ви це їм демонструєте. Таким чином це мистецтво продовжує жити. І ми так передамо його своїм онукам.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото: Сергій Гудак, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-