Двокнижжя ряснобарвої пошти Гончара: Найкраща з нагород – листи людські

Двокнижжя ряснобарвої пошти Гончара: Найкраща з нагород – листи людські

Блоги
771
Ukrinform
Гідний дарунок до сторіччя Олеся Гончара

Щойно в київському видавництві «Сакцент Плюс» побачив світ двохтомник «Листи до Олеся Гончара», які Майстрові художнього слова упродовж півстоліття надсилали письменники, літературознавці, публіцисти, митці. Листи подано в хронологічному порядку, починаючи із 1946 року й до середини 1995-го — року відходу класика за межу вічності.

Принагідно слід додати, що пошта Олеся Терентійовича була щедра й багата повідомленнями від учителів, викладачів вищих навчальних закладів, робітників, хліборобів, учнів і студентів, працівників культосвітніх закладів, але цей дорогоцінний спадок ще чекає свого виходу окремими виданнями.

А тимчасом втішаємося золотому скарбові, який засвітився у двохтомнику. Сюди увійшло 895 листів (лише певна частина), які письменник одержував від своїх колег по перу з різних куточків України і колишнього Союзу, а також з Австралії, Болгарії, Індії, Канади, Німеччини, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, США, Хорватії, Чехії, Швейцарії тощо...

Радію за тих читачів, котрі відкриватимуть для себе ці щирі вияви душі й серця. У них багато тепла, добра, світла, горіння, людської довіри, товариськості. Радію, бо й сам дістав від читання двохтомника море задоволення й неймовірного душевного трепету. «Прощупуючи» кожну з поштівок — чи то довшу, чи й зовсім коротку, — я утвердився в думці: ці два томи епістолярію, безумовно, допоможуть читачеві краще збагнути й оцінити етапи становлення нашої літератури з повоєння і до кінця ХХ століття. А етапи ці були надто складними. Як справедливо пише у своїй передмові упорядник, відомий учений, мово- і літературознавець, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Микола Степаненко, «зібрані докупи листи різних років послідовно й доволі-таки правдиво відтворюють післявоєнний сталінізм, обнадійливу і зрадливу хрущовську відлигу, брежнєвський застій і, нарешті, першопочатки української незалежності. Вони документують поступовість літературного процесу тривалістю майже в 50 літ, уходження українського художнього слова у світовий літературний контекст...».

Двокнижжя на міцній документальній основі посвідчує, як літературні метри того часу сердечно прийняли до свого «коша» Олеся Гончара — митця нової формації, свіжих поглядів на довколишній світ. А серед них — Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Юрій Яновський, Андрій Головко, Остап Вишня та інші. Їхні поштівки й телеграми, їхні теплі й щирі відгуки — це справжній вияв батьківської уваги до свого молодшого колеги.

Ось що писав Олесеві 3 березня 1946 року Петро Панч: «Вам треба серйозно зайнятися літературою, в цьому переконало мене Ваше останнє оповідання (мовиться про «Модри Камень. — Ред.). Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе і написане грамотно. Оповідання без поправок буде надруковане в журналі «Україна»... Я дуже радий за Вас. Продовжуйте в цьому ж дусі».

Цими схвильованими рядками й відкривається перший том. Петро Панч тоді ще не знав, скільки відчаю і зневіри принесе оповідання «Модри камень» молодому авторові. Зацькований тодішньою облудною пропагандою, Олесь був готовий на все. Але він оговтався, вистояв і «продовжував у тому ж дусі».

«Ваша повість «Альпи» (І част.) мені сподобалась, — тепло пише О. Гончару 9 жовтня 1946-го року Юрій Яновський. — Я побачив у ній надійну руку, упевнений прозаїчний хист. Добре задумано, живі образи, добрий оптимізм і енергійне розгортання дії... Я ухвалив повість до № 7–8 (журнал «Вітчизна», 1946 рік. — Ред.)... Бажаю Вам успіхів і розчарувань, болю й радощів. Працюйте, було б прикро, якби Ви збилися на легку дорогу». Майже через півстоліття я почув з уст самого Олеся Терентійовича, що перед його очима все життя стояла оця настанова Яновського, з яким, до речі, сім’я Гончарів згодом жила в одному столичному будинку «через стіну».

Слова щирої вдячності прочитав Олесь і в листі Остапа Вишні, датованому 11 липня 1947 року: «Ви ввійшли в літературу як справжній, хороший, ласкавий письменник... Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелось жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар...».

Ось у такій творчій атмосфері, зігрітій винятковою увагою старших, і виростав той, кого згодом назвуть Прапороносцем нашої новітньої літератури. Повсякчас пам’ятаючи це благородне почуття ліктя, він, міцно утвердившись в письменстві, згодом усе робив, аби те тепло передавати іншим, усім, хто його потребував — і друзям, і зовсім незнайомим людям із різних куточків України.

Двохтомник рясніє іменами близьких побратимів-ровесників Олеся, серед яких — Василь Бережний, Дмитро Білоус, Платон Воронько, Сергій Завгородній, Григорій Тютюнник, Олесь Юренко, Микола Безхутрий, Данило Бакуменко... Вони радіють успіхам свого духовного брата, шлють йому слова підтримки, пишуть про наболіле, звертаються за порадами, звіряються із ним своїм баченням дійсності, тобто живуть за принципами справжнього побратимства.

У пізніші часи такою кількістю щиросердечних звертань до класика радували письменники, близькі по духу соратники Іван Чендей, автор козацьких жартів із Запоріжжя Петро Ребро, літературний критик Віталій Коваль, дипломат і літератор Віктор Батюк, письменник і видавець Ярема Гоян, журналіст Яків Оксюта — усіх не перерахувати. Як і всі інші, вони діляться враженнями від нових книг, створених О. Гончарем, від його виступів на широких зібраннях і в ЗМІ, розповідають про наболіле, гаряче підтримують класика в його борні на захист рідної мови, пам’яток історії і культури, довкілля, рішуче підтримують його в борінні з бездуховністю, котра чортополохом засіялася в душах багатьох українців. З листів однозначно випливає, що в ту страхітливу епоху тоталітаризму чинився своєрідний внутрішній опір системі під моторошною маркою «СССР».

Весновійними вітрами полилися тисячі відгуків діячів культури (і не тільки), коли появився роман «Собор», який у своєму листі від 16 лютого 1968 року Григір Тютюнник назвав романом орлиним, соколиним, романом-набатом.

Ті численні читацькі захоплення «Собором» акумулював у своєму листі Анатолій Дімаров: «Дорогий Олесь Терентійович! Читаю-перечитую Ваш прекрасний «Собор». Є книги-трудяги, книги-метелики, а це книга-воїн, тож і не дивна осатаніла лють людин-авосьок і салоїдів. Та марні їх потуги — рано чи пізно переможе «Собор». Хай порожні його дзвіниці, та дзвони гудуть, гудуть! І на могутній той поклик поспішатиме кожен, кому дорога Україна».

Вельми цікаві відгуки на «Собор» і на творчість Олеся Гончара загалом прочитуються в полум’яних відгуках Олександра Ковіньки, Андрія Головка, Євгена Кирилюка, Наталії Кащук, Івана Кавалерідзе, Василя Сухомлинського, Юрія Косача, Вацлава Жидіцького... А одним із найперших на цей хвилюючий твір відгукнувся 22 січня 1968 року Віктор Корж із Дніпропетровська: «Ви сприйняли художницьку заповідь тих славних храмостроїтелів, воздвигли напрочуд довершений «Собор», куди і закликали нас під чисті куполи, аби сказати нам устами того вчителя-страдника:

— Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..»

Безумовно, більшість авторів листів, опублікованих у двохтомнику, щиро, з захопленням відгукуються й на інші твори Олеся Гончара, але серцевиною поміж них став роман-набат.

У цьому прекрасному виданні знайдуть себе Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Олександр Сизоненко, Микола Жулинський, Сергій Гальченко, Іван Бокий, Олександр Шугай, Леонід Горлач, Олесь Воля... Не хотілося б у цьому поважному списку згадувати адресата Віталія Коротича з його улесливим звертанням: «Дорогі Олесю Терентійовичу й Валю! Я вас люблю звідси (зі США, звісно ж. — Ред.). Справжню ціну цієї «любові» Олесь Терентійович відчув ще при житті, коли цей промосковський блазень накидався на все українське, не обминаючи своєю «любов’ю» й нашого Світоча.

Мабуть, цей снобізм Коротича не міг не лягти болючим рубцем на серце Олеся Гончара, але він робив своє — плекав молоді письменницькі «меди», тобто молоді таланти, як міг, підтримував їх, як і більшість тих, хто до нього звертався. А зверталися до класика, як до останньої інстанції. Важко собі уявити, де тільки в Олеся Терентійовича сили бралися для цієї святої справи.

Серед тих, хто вважав за честь написати Гончару, було немало представників інших літератур. Ось дехто із тих, хто йому з пієтетом писав, — Віктор Астаф’єв, Леонід Леонов, Костянтин Симонов, Едуардас Межелайтіс, Григол Абашидзе, Іван Шам’якін, Бесо Жгенті, Захарія Станку... Олесь Гончар був серед них, як рівний із рівними, тримався з гідністю представника великого українського народу, з пошаною і вдячністю відповідав на їхні душевні порухи, відлиті в рядках листів і листівок. «Найкраща з нагород — листи людські» — не раз любив повторювати Олесь.

Упевнений: кожен, хто перегорне ці два томи епістолярії, ще глибше переконається в правоті слів Василя Захарченка: «Олесь Гончар — це явище. Щасливе, світле явище, явлене Богом для нас, українців, і з часом ми це усвідомимо».

Ще й ще раз хочеться низько вклонитися упоряднику Миколі Степаненку та його колегам за цей безцінний дар — унікальний двохтомник листів із його глибокими примітками й коментарями, які вилилися у півтисячі сторінок. А це ж так важливо для кращого сприйняття того або іншого листа-документа. У цій благородній справі М. Степаненко тісно співпрацював із Валентиною Данилівною Гончар — справжньою Берегинею творчої спадщини свого чоловіка. Як же багато ця мудра, талановита людина, глибокий знавець літературного процесу робить задля пам’яті нашого Світоча. Яскравий приклад цього — оглядувані нами томи. Без її діяльної, надактивної участі таке безцінне видання навряд чи й змогло б появитися на світ.

«Листи до Олеся Гончара» — гідний, воістину достойний дарунок до його сторіччя, яке випадає на квітень 2018 року.

Андрій Мельничук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-