«Перед цим українським Майстром хочеться стати на коліна»

«Перед цим українським Майстром хочеться стати на коліна»

Блоги
565
Ukrinform
І в Україні, і в світі добре знають це ім’я — Микола Сядристий

Вісім штрихів до портрета Миколи Сядристого –  всесвітньо відомого Творця мікромініатюр і видатного дослідника та мислителя – до 80-річчя з дня його народження

1.

І в Україні, і в світі добре знають це ім’я — Микола Сядристий. Його унікальна виставка, яку вже давно в народі називають Музеєм мікромініатюр М.Сядристого, ось уже сорок років діє в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. За визначенням авторитетного туристичного інтернет-ресурсу «ТripAdvisor», який визначає найкращі та найцікавіші в світі місця за відгуками самих туристів, виставка мікромініатюр М. Сядристого тривалий час посідає перші місця серед музеїв та інших визначних культурних пам’яток нашої столиці. Водночас творчість українського митця представлена і за кордоном музеями його робіт у Князівстві Андорра та в угорському місті художників Сентендре. І повсюдно глядачі залишають, як і багато років тому, захоплені відгуки на зразок: «Перед цим українським Майстром хочеться стати на коліна», «Микола Сядристий — митець з майбутнього», «Це художник, який обігнав свій час»...

Зовсім недавно Микола Сергійович показав мені цікавий знімок, який віднайшов у сімейному архіві. Зроблено його в пам’ятному 1943-у, коли радянські війська звільнили Куп’янський район на Харківщині — батьківщину М.Сядристого. На ньому поруч із матір’ю Лукією Василівною і старшим братом Іваном зафіксований малий Микола. Так-так, той самий, який у майбутньому підкує натуральну блоху, «увігнавши» в кожну із золотих підківок по три ухналики. Але це буде згодом. А тоді, ще зовсім малий, тримаючи в руках іграшку у вигляді земної кулі, він ні сном, ні духом не відав, що, ставши дорослим, разом із виставками своїх робіт кілька разів об’їде всю планети, і зачарує її своїм мистецтвом.

У ці вересневі дні Народному художникові України, незалежному історику, філософу, поетові, журналісту-публіцисту Миколі Сергійовичу Сядристому виповнилося вісімдесят років. Але дивлячись на його молодечу спортивну поставу, цього не скажеш. У молодому віці він чотири рази був абсолютним чемпіоном України з підводного виду спорту і, як майстер спорту, навіть входив до збірної колишнього Союзу.

2.

А починався М.Сядристий так. Свого часу він, як і чимало сільських дітей з його рідної Харківщини, після закінчення середньої школи і художнього училища, несподівано вступає на агрономічний факультет Харківського сільськогосподарського інституту імені В. Докучаєва, що аж ніяк не вписувалося у парадигму мистецтва, а тим паче мікромистецтва. Але саме цей крок і став його долею. Тут він відкрив у собі незвичайний дар мікромініатюриста, дивуючи ним усіх студентів та професорів і академіків. Закінчивши інститут, одержав направлення на Закарпаття, де обіймав посаду головного агронома державної інспекції при обласному управлінні сільського господарства. Трудився, видати, добре, інакше тодішній міністр сільського господарства республіки не рекомендував би його на посаду головного агронома Держінспекції України. Але потяг до творення ювелірних мистецьких мікромініатюр узяв у ньому гору над агрономією. І навчався в інституті, і як працював, поряд із основною справою знав у собі сили на виготовлення «невидимок», кожну з яких і справді можна розгледіти тільки під мікроскопом. Уже в ті роки народилися такі його знакові роботи, як гілка троянди, вміщена у... відполірованій до прозорості волосині; ноти «Полонезу» Огінського, виписані на стилізованому листочку «квітки прощання» — хризантеми розміром 2х3 мм; портрет-барельєф Тараса Шевченка (3х3 мм), виготовлений із тернової кісточки; знаменитий «Кобзар» з обкладинкою із безсмертника, портретом поета, відомою передмовою І. Франка й кількома поезіями — це найменша в світі книжечка; шахова дошка з розставленими на ній фігурками, «розташована» на голівці голки; акварелі на зрізах зерен...

Але то були лише «квіточки». З плином часу з’явились надскладні художні композиції. Розповідати про них — марна річ, їх варто хоч раз у житті побачити й осягнути душею. Але осягнути не так то і просто. Спробуйте лише уявити таку фантастичну роботу, як золотий фрегат «Пам’яті Олександра Гріна». Його довжина — 3,5 міліметра. Модель складається із 337 деталей. У цій роботі витримано об’ємний монтаж, рівень якого недосяжний для сучасних технологій. А уявіть собі виготовленого із золота комара в натуральну величину. На носі комарика сидить дівчинка під парасолькою. На одній із ніжок ледь видно, як звисає туфелька... Так і хочеться вигукнути: «Неймовірно. Фантастично! Бравіссімо, Маестро!»

3.

Цікавлюся у творця мікромініатюр, куди закидала його доля з цими мистецькими шедеврами.

— Вперше, ще в 1967 році, — каже він, — виставлявся в Канаді на найбільшій повоєнній міжнародній виставці «ЕКСПО-67». Відтоді побував у щонайменше п’ятдесяти країнах: США, Мексиці, Чилі, Аргентині, Індії, Японії, Ізраїлі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Австралії та ін.; відвідав, подеколи й не раз, майже всі європейські країни.

— Чи могли б назвати бодай приблизну кількість людей, що побували на ваших виставках?

— Мої роботи бачили мільйони глядачів. Як правило, до них завжди влаштовувались довжелезні черги.

— Певно ж, не обходили вас увагою і відвідувачі надто високі?

— Буду відвертим — мені більше імпонують люди прості. Від них черпаєш надзвичайно багато цікавої інформації про світ і його проблеми, спілкування з ними живить душу. А щодо «великих», то на моїх виставках у різні часи побували Хрущов, Шелест, Горбачов, Лех Валенса, Ярузельський, Джимі Картер, Ердоган, Демірель, Абдул Калам, Йоганес Рау, Мохамед Хатамі, генеральні секретарі ООН Перес де Куельяр, Пан Гі Мун та багато-багато інших особистостей. Усіх не перелічити. До речі, мою київську експозицію ніхто з президентів незалежної України не відвідав. Це, звичайно, наша українська історична закономірність.

— Якось чув від вас, що із великих світу цього на вас дивне враження справив радянський лідер Хрущов. Відомо, що Микита Сергійович вшанував вас своєю увагою ще в пору вашої студентської юності.

— Моя зустріч із ним відбувалась у Харківському обкомі партії. Ішов на неї в позиченому піджачку, оскільки власний не мав «представницького» вигляду — жилося бідно. Мене готували до цієї зустрічі довго й ретельно, наставляли нічого «від себе» не говорити, а тільки зачитати заготовлений «у горі» текст. Замість передбачуваних 15 хвилин Хрущов проговорив зі мною більше години. Мене, тоді двадцятирічного студента, вразили його слова: «Я дуже радий такій зустрічі». Хтозна, можливо йому припало до душі моє одкровення: «Микито Сергійовичу, ви звільнили мільйони людей, які сиділи в тюрмах і таборах. У зв’язку з цим ваше ім’я ніколи не буде забуте».

Більше я Хрущова не бачив. Через багато літ зустрівся з його дочкою Радою. Найперше поцікавився, чи не знає вона про долю портрета, який я подарував Микиті Сергійовичу. Рада Микитівна сказала, що він, вочевидь, згорів разом з архівом під час пожежі на дачі Хрущова, яка сталася з невідомих причин.

— А що то був за портрет?

— Я намалював Хрущова шрифтографією, з допомогою літер різної товщини. На портрет лягло десь понад сто двадцять тисяч букв. Якщо подивитися в лупу, то можна прочитати всі тексти його промов під час візиту радянського лідера до Америки. Портрет Микиті Сергійовичу сподобався, він мені за нього подякував, а відтак сам у себе запитав: «Неужели я там так много наболтал?» Прощаючись зі мною, він сказав: «Великі зміни в сучасному суспільстві можуть зробити лише генії, або ідіоти». Я хотів у його запитати, ким він вважає себе. Але його охоронець наступив мені на ногу. І я промовчав.

— Відомо, що на виставці в Мінську, присвяченій Дням української культури, до вас дуже прихильно поставився тодішній партійний лідер Білорусії Петро Машеров. Пригадую, в одній із своїх книжок він навіть присвятив вам декілька захоплюючих абзаців.

— Машеров мені допоміг якось краще усвідомити себе. Він говорив, що я маю звикнутися з думкою, що моє мистецтво нове. І що я не завжди діставатиму підтримку в майбутньому, тим-то повинен надіятись тільки на себе. У Білорусії й справді прийняли мене за свого — з ініціативи самого Машерова перевидали мою книжку «Таємниці мікротехніки», нагородили за виставку Почесною Грамотою Президії Верховної Ради цієї республіки (подібну українську відзнаку я одержав пізніше). Машеров мені сказав: «Переїжджайте до нас, Миколо. Матимете квартиру, майстерню, дачу. Дамо вам звання академіка». Подібні пропозиції я згодом мав у кількох «капіталістичних» країнах, але на переїзд не погодився.

4.

— Свого часу мені пощастило придбати ваші «Таємниці мікротехніки». Цікаво, як вони з’явилися.

— Моєю творчістю, серед інших, зацікавилися академіки М.Басов та Л.Ландау, обидва — лауреати Нобелівської премії, а також академік І. Артоболевський, вони й порекомендували мені взятися за цю книжку. І я послухався їхньої поради. «Таємниці...» побачили світ чотирма виданнями, тиражем сто й більше тисяч примірників кожне. На Всесоюзному конкурсі товариства «Знання» видання було визнане найкращою науково-популярною книжкою в тодішньому Союзі. За неї я удостоївся першої премії і Диплома першого ступеня.

— Чи не збираєтесь підготувати доповнене видання книги, адже після тих часів у вас з’явилося багато інших робіт, до того ж значно складніших.

— Хотілося б, однак не вистачає часу. Якщо чесно, то виготовлення мікромініатюр у моєму житті займало порівняно небагато часу. Свої зусилля переважно спрямовував і зараз спрямовую на вивчення нашої драматичної історії — історії тоталітарних режимів. Займаюся цим уже понад п’ятдесят років. І хочу зробити підсумок цій своїй роботі.

5.

— Звідки у вас отакий загострений інтерес до цієї теми?

— Родом я із села Колісниківка, що в Куп’янському районі на Харківщині. Ще в дитинстві чув від односельців, а особливо від своєї матері, яка була простою колгоспницею і дивовижно мудрою жінкою, про ленінсько-сталінський терор в окремо взятому селі. А ще розпалили в мені вогонь численні зустрічі з представниками зарубіжної культури, вченими різних поколінь, з нашою еміграцією. Були серед цих людей доньки Івана Франка, гетьмана Скоропадського, діти російських дворян... Атмосфера такого середовища сприяла поглибленому вивченню витоків більшовицького терору. Не для похвальби скажу: саме я першим висловив думку про потребу створення в Україні Інституту народної пам’яті, що, між іншим, конкретно задокументовано в пресі. Я володію величезним секретним архівним матеріалом з історії каральних спецслужб СРСР, історії концтаборів, їхнього походження, кадрового складу і т. п., а також документами про депортації різних народів за всю історію радянської влади і матеріалами з винищення провідної української та російської інтелігенції. У 2005 році мені вдалось підготувати велику виставку про Голодомор, яка була розгорнута в «Українському домі» в Києві. Відкривав її тодішній президент України Віктор Ющенко. Згодом вона обійшла всі обласні центри України, побувала в Угорщині та Греції.

— Мені разом з іншими митцями, — продовжує далі М. Сядристий, — випало взяти участь і в створенні Меморіалу пам’яті жертв Голодоморів в Україні. Зокрема, там розміщено підготовлені мною політичні тексти, які беззаперечно пояснюють історичні витоки цієї величезної людської трагедії. Більшість із них викарбувана на гранітних плитах, а також відтворена на стендах музею.

6.

У цьому році сталася значима подія не тільки для Миколи Сергійовича, а й для української дослідницької справи загалом. Величезними зусиллями незалежного історика вийшла друком третя книга «Близнецы-братья» з підзаголовком «Ленин и Гитлер, Муссолини...» Вона — результат його старанних і всебічних досліджень природи трагічних і переломних подій в історії людства в ХХ столітті, коли комуністичні режими знищили 100 мільйонів людей, а фашистські — 50 мільйонів. При цьому слід зазначити: всі фашистські вожді відкрито заявляли, що для захоплення й утримання своєї влади вони вчилися у маньячного марксиста Леніна, старанно аналізуючи його методику терору. А Беніто Муссоліні навіть носив на шиї медальйон із зображенням Маркса.

У новій, третій книзі, в унікальному авторському стилі продовжується викладення результатів цих досліджень, які автор розпочав у своїх попередніх книгах «Коммуно-мраксизм: ловушка дьявола для рабов» і «Молох ленинизма. Идеология государственного террора». Написані вони російською, в них використано тисячі цитат з писань Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні та інших комуно-фашистських вождів із книг головних російських видавництв, переважно «Госполитиздата».

Як зазначає сам автор, його дослідження не є самоціллю. Він з мікроскопічною точністю і хірургічною послідовністю вивчає психологічні джерела і першопричинну природу скоєного зла, щоб читач навчився заздалегідь розпізнавати його в будь-якій, навіть зародковій формі, ні в чому його не підтримувати і боротися з ним нині і в майбутньому. Адже історія, як не дивно, повторюється.

У своїх книгах автор нічого не вигадує. Він масштабно й системно цитує вождів — комуністичної, нацистської, фашистської тиранії, доводячи, що вони за своєю злочинною суттю нічим не відрізняються між собою. Ніскільки не сумніваюся: за цими книгами — майбутнє, вони неодмінно допомагатимуть дальшому прозрінню обманутих мас. Щоб такі книги підготувати й видати, незалежному історикові треба було ретельно вивчити й запам’ятати близько ста тисяч сторінок творів комуно-фашистських диктаторів. Безумовно, що ці видання подвижника М. Сядристого документально й цілеспрямовано працюють на незалежність України, супроти її ворогів — і зовнішніх, і внутрішніх.

7.

Чи варто казати, яку каторжну роботу ось уже понад п’ятдесят років виконує Микола Сергійович, перемиваючи гори піску із політичного пляжу, щоб показати, що лишилося після тих виродків, скільки безневинного люду замордовано й знищено комуно-фашистськими злочинцями.

— Чим дужче я заглиблююсь в злочинну суть псевдотеорій та облудного вождівства, — каже Микола Сядристий, — тим більшу рятівну силу має для мене поезія — і світова, й українська, і власна. Вона оберігає душу і розум від вічної політичної брехні. Поезія для мене — протиотрута від сатанинської політичної літератури, це безсмертний ключ до чистої людської душі.

Сядристий володіє величезною бібліотекою найкращих поетів світу. Безліч віршів із цих книг він знає напам’ять. Як і власні вірші, оті, що вміщені в гарно упорядкованій книзі «Мить». Вийшла вона у 2013-у році. До неї увійшли вірші, які митець писав, починаючи з 60-х років минулого століття. У віршах цього збірника, які написані в різних географічних точках планети, де бував автор, охоплюється великий навколишній світ. Можна сказати, що в цих поезіях присутній життєвий і природний космізм.

За словами знаного поета Петра Засенка, «Микола Сядристий як поет формував себе сам. Його вело чуття творчої істини — говорити менше, але змістовніше, добираючи точні слова. Окремі вірші короткі, влучні, як постріл — у них сивочола мудрість, досвід філософських спостережень, афористичність». Тут так і хочеться навести для ілюстрації бодай кілька мініатюр:

Колись я з матір’ю ішов
Квітучим степом,
І вона сказала в якусь мить:
«Тут скрізь під квіткою
Чиєсь життя лежить».
Колись я з матір’ю ішов
Квітучим степом...

                                     (1967 р.)
Або:
Вона давно вже не чекає
Того, що згинув на війні,
І ніби літо догорає
Її надія в сивині.

Коли ж гроза чи завірюха
Свій танок в темряві зав’є,
Вона встає і довго слуха,
Як гілка чітко в шибку б’є.
                          (1965 р.)

І ще один вірш М.Сядристого:

Що там трагедії Сенеки чи Шекспіра —
Я ставлю проти них своє село,
Яке на світі все пережило,
Чого б не винесли ні Гамлети, ні злі
І безпорадні в горі королі!

                                     (1967 р.)

Нічого дивного в тому, що майстер тісно контактував із видатними діячами української літератури й мистецтва. Свого часу його гостями були Михайло Стельмах із дружиною, Іван Кавалерідзе, Станіслав Тельнюк, Василь Стус та інші знані митці.

— Пригадую, — каже Микола Сергійович, — як одного разу я розповідав Михайлу Панасовичу про свою матір, цитуючи її мудрі й спостережливі висловлювання про владу загалом і про життя-буття місцевих «вождиків». Ось один з її вердиктів: «В одного морда вузька, як терпуг, а в другого пузо вище плечей». Стельмах розсміявся й вигукнув: «Миколо, і ви цього не записуєте? Та вас за те, що не записуєте, треба розстріляти!» Тривалі розмови ми вели в мене вдома з видатним скульптором, драматургом і кінорежисером Іваном Кавалерідзе. Якось переглядаючи мою бібліотеку, він вийняв невеличку книжечку Василя Симоненка, видану в 1966 році з передмовою Бориса Олійника. Для мене вона — особлива. У далекому 1967-у році я брав її з собою в Монреаль, де проходила виставка «ЕКСПО-67», в якій брала участь і Україна. Вважав, що з цією невеликою, але духовно потужною, вибуховою книжкою я не почуватимуся самотнім у далекому краї. Читаючи її під час довгого перельоту, показав збірку Симоненкових віршів своїм попутникам. Тоді ж мене й перейняла ідея, аби кожен, хто її перегорне, поставив свій автограф біля того вірша, який найбільше припаде йому до душі. Так і з’явилися автографи знаменитого на весь колишній Союз голови колгоспу Василя Кавуна, президента Академії наук України Бориса Патона, композитора Платона Майбороди, оперних співаків Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Юрія Гуляєва, Євгенії Мірошниченко, багаторазового чемпіона світу та Олімпійских ігор, справжнього українського богатиря Леоніда Жаботинського та інших.

Згодом у книжці поставив свій автограф й Іван Кавалерідзе і багато інших видатних українців. Уважно переглянувши збірочку Симоненкових творів, Кавалерідзе захоплено мовив, що охоче підписався б під кожним його віршем, але вибрав ось цей — «Пересторога славолюбцеві»:

Одійде в морок підле і лукаве,
Холуйство у минувшину спливе,
І той ніколи не доскочить слави,
Хто задля неї на землі живе.

І тут же й поставив свій підпис, додавши такі рядки: «Вам, Миколо, ці зустрічатимуться в житті ще не раз, тож тримайте спокій. І. Кавалерідзе. 1968 р.».

Ще один великий український кінорежисер, незабутній Юрій Ільєнко, з яким Сядристий також був у дружніх стосунках, обрав «свій» вірш уже в третьому тисячолітті: «Люди – прекрасні, Земля – мов казка...», який закінчувався дійсно в дусі Ільєнка:

Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
— Їх на землі не було...

Є в цій рідкісній збірці й дорогоцінний автограф земляка і доброго старшого друга М. Сядристого, відомого державного діяча Петра Тронька. Він зробив у ній напис у свій день народження — 12 липня 2011 року.

8.

Микола Сергійович — блискучий оповідач. Кожного разу, спілкуючись із ним, вражаюся глибині його знань, його спостережень і несподіваних висновків. Тож цілком закономірно, що нашого видатного майстра, дослідника й мислителя запрошують читати лекції в провідних вищих навчальних закладах Європи й Америки.

Колись в одному з поважних журналів про нього писали: «Сядристий знає всі відповіді на запитання — хто винен і що робити». Його аналізи й висновки справді високопрофесійні, академічні, як і його безмежні знання про глибини мікрокосмосу. Виконані ним роботи — це, якщо хочете, кодовий знак мікромініатюрного ювелірного мистецтва ХХІ століття. Вони засвідчують безмежність можливостей людського розуму і вмілих рук. Тут успіхи українського митця незаперечні. Саме завдяки йому і з’явилося в світі нове слово — «мікромініатюра», якого ще якихось п’ятдесят років тому не було ні в побуті, ні в енциклопедіях та словниках.

Ми пишаємося Вами, наш видатний співвітчизнику, шановний Миколо Сергійовичу! З роси Вам і з води і ніякої біди!

Андрій Мельничук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-