У річищі Почайни. Що таке Поштова площа? - 19.08.2017 17:21 — Новини Укрінформ
У річищі Почайни. Що таке Поштова площа?

У річищі Почайни. Що таке Поштова площа?

Блоги
3170
Ukrinform
Навіть не для Києва і України, а особисто для мене.

Коли я тут п'ю каву та дивлюся на фонтан і Поштовий будиночок, прямо піді мною на глибині проходять археологічні розкопки. Археологи копають вже не перший рік, їм то дозволяють, то ні. Нещодавно почали знов працювати, так одразу знайшли ще стародавню садибу, в ній жіночі прикраси. На розкопі пораються студенти: дівчатка, хлопчики – світяться прямо.

Я сиджу на Поштовій площі, дивлюся на Київ, його гори, його річку, а прямо піді мною на глибині проходить стародавня вулиця часів Київської Русі. Вона тягнеться далі вздовж берега, біля неї стоять будинки. Це й є справжній Київ. Припортове демократичне місто IX століття живе насиченим життям: хтось лається на митниці в порту на Почайні, хтось шукає собі ювелірні прикраси в крамниці ближче до сучасної Контрактової. Влада облаштувалася поодаль на Княжій та Лисій горі, допомагає в охороні, походах. Місто дивиться на неї обережно, воно й само по собі сила та цінність.

Але ось нібито збираються на небі хмари.

Знизу із Поштової площі я дивлюся на Старокиївську гору. Саме там десь язичницьке капище, а на ньому пантеон богів. Навколо – величезний некрополь. Тисячі й тисячі поховань предків. Склепи з кіньми та рабинями. Тут спочивають ті, хто перейшов на інший берег казкової Пучай-ріки.

Чомусь тисячі могил починають зносити, а на їх місці виростають куполи храмів та адміністративних будівель. Виникає місто Володимира, а разом із тим змінюється структура Києва і роль влади. Наразі видно чітку ієрархію: влада (світська та церковна) на горі, а торговий люд під горою. Під жіноче верещання та свист прямо на мене по Биричевому узвозу двадцять чоловіків тягнуть поваленого боввана Перуна. Український чуб, золотий вус. Зізнаюсь, що не дуже люблю цього пихатого громовержця, але дивлюся на все це і хочеться завити разом із бабами, які стоять уздовж вулиці, що спускається до затоки літописної Почайни: "Боже, боже".

Наступного ранку, знову, як нібито нічого не відбулося, встає сонце, а з давньої вулиці до річки тягнуться люди: чоловіки, жінки, діти. Заходять у тиху воду затоки, найменших беруть на руки. На березі стоїть сам князь, його візантійська дружина, священики. Над містом підіймають християнський хрест. Це нова віха. 

Києву ще багато чого доведеться пережити. Але як не змінювались би часи, ми завжди залишаємося тими ж городянами вічного та демократичного міста.

Анабелла Моріна, керівник громадського об'єднання «Громадський рух «Почайна»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>